197

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. На початку ХХ століття склалася ситуація, коли світове господарство було обмежено національними кордонами. Складне переплетення взаємозв'язків в економічній сфері (складні економічні взаємовідносини) юридичних і фізичних осіб, що мають різну національну приналежність і громадянство, регулювалися в основному державною владою в межах національних правових систем.

Неузгодженість національних законодавств різних країн у даній сфері правовідносин неминуче породжувала серйозні колізії і проблеми як у відносинах суб'єктів господарювання, так і у взаємодії національних правопорядків. Розбіжності в цих сферах знімалися в кращому разі двосторонніми договорами і правилами, прийнятими в практиці держав.

Можна сказати, що до другої світової війни універсальне всебічне регулювання міжнародних економічних відносин не набуло серйозного поширення. Як підтвердження слід вказати на досить незначне число універсальних конвенцій з економічних питань і відсутність у статутах міжнародних організацій (в першу чергу , Ліги Націй) серйозного опрацювання питань компетенції організації у сфері економіки.

На розвиток міжнародних відносин з кінця ХХ століття суттєво вплинув процес глобалізації, було висунуто ідею нової композиції світового контексту. Американський політолог Т. Фрідман характеризує її як «достатньо привабливу, що надає силу, достатньо спокусливий шлях, який призведе до підвищення життєвих стандартів» [1, с.74]. Глобалізація – це процес включення національних держав в систему транснаціональної взаємодії і передача цій системі частини своїх суверенних повноважень [2, с.56]. Згідно до визначення Міжнародного валютного фонду глобалізація – це «інтенсивна інтеграція як ринків товарів та послуг, так і капіталу, ступінь якої постійно зростає» [3, с.363].

Таким чином, під глобалізацією, погоджуючись з У. Беком, необхідно розуміти феномен виникнення єдиного загальнопланетного фінансового, інформаційного та виробничо-техлогічного господарства [4, с.13].

При цьому в понятті «глобалізація» фіксується зовнішня сторона сучасних інтеграційних процесів, їх просторові масштаби. Як справедливо зазначає С. Хоффман, «глобалізація – це лише набір технічних засобів...що надаються в розпорядження держав та приватних користувачів, яким керують власні корисні інтереси, ідеологія, а зовсім не гуманітарні мотиви» [5, с.84].

Сучасні загальносвітові процеси інтеграції та глобалізації вимагають ефективної економічної взаємодії як між окремими країнами, так і між юридичними особами різної національної приналежності, рух капіталів, товарів і послуг набуває інтернаціонального характеру. Крім того, кризи і спади в національних економіках неминуче призводять до серйозних порушень у міждержавному економічному співробітництві, які виявлялися в різноманітних торгових бар'єрах, валютних і товарних «війнах» тощо.

Аналіз процесів, що відбуваються з кінця ХХ століття, служить основою аргументування на користь необхідності одноманітного універсального регулювання міжнародних економічних відносин, створення нової композиції світового контексту (єдиного загальнопланетного фінансового, інформаційного і виробничо-технологічного господарства) [6, с.116].

При переході до універсального регулювання економічних відносин неприпустимий жорсткий розподіл на економічну і юридичну теорії, при укладанні рекомендацій щодо розвитку світової економіки необхідно враховувати результати вивчення не тільки інститутів ринку, але і суто правових явищ механізму прийняття рішень, проведення переговорів, застосування санкцій.

Тому шлях до економічної інтеграції держав лежить через уніфікацію і гармонізацію їх законодавства. Інтеграція європейських держав, що припускає координацію економічної політики, створення загального ринку, передбачає також уніфікацію і гармонізацію законодавств держав-членів ЄС у сфері економіки.

Наявність єдиних правових правил регулювання економічних відносин дозволить забезпечити свободу руху товарів, робіт, послуг, капіталів між державами. Саме галузь правового регулювання зовнішньоекономічної і фінансової діяльності держави є найпоширенішою сферою застосування гармонізації, тобто в тих галузях відносин, в яких регулювання здійснюється на рівні органів виконавчої влади і де безпосередньо розв’язується питання про досягнення економічної інтеграції держав.

Уніфікація і гармонізація законодавств закладає легітимне підґрунтя для розвитку правових механізмів взаємодії всіх видів суб'єктів економічних відносин у межах єдиного правового простору.

Європейський вибір України, проголошений після здобуття незалежності в 1991р., залишається стратегічним курсом розвитку. Перша зустріч Україна-ЄС на вищому рівні відбулася 14 вересня 1992 р. А після того, як на вересневому саміті 2000 р. в Парижі Україна ще раз підтвердила європейський шлях розвитку і обрала своїм стратегічним напрямом розвитку інтеграцію до європейських структур, завдання забезпечення європейської інтеграції України з 2000р. включене в урядову Програму як пріоритетне.

Необхідно зазначити, що Україна стала першою з держав колишнього СРСР, з якою Європейський Союз підписав Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співавторствами та їх державами-членами – 16 червня 1994р., яка набула чинності у 1998р. після її ратифікації Україною, ЄС і його державами-членами^, а також стала першою державою Центральної і Східної Європи, відносно якої було вироблено Стратегію відносин, схвалену на Гельсінському саміті Євросоюзу 11 грудня 1999р.

Процес економічної інтеграції для України полягає в лібералізації і взаємному відкритті ринків Європейського Союзу і України, введенні загальних правових положень і єдиних стандартів у сфері конкуренції, взаємній збалансованості торгівлі, формуванні основних умов для набуття Україною повноправного членства в ЄС.

Вибір, зроблений Україною в напрямі інтеграції в ЄС вимагає вживання комплексних заходів щодо перегляду і аналізу чинного законодавства України, докладання спільних зусиль державних і громадських організацій, і в першу чергу, усвідомлення європейського вибору юридичною громадськістю.

У цьому зв’язку необхідно зазначити, що ч.2 ст.51 Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами в числі 16 пріоритетних галузей, в яких необхідно забезпечити зближення законодавства, називає і державні закупівлі.

При цьому роль державного замовлення для збалансованого розвитку ринкових відносин переоцінити важко. Саме державне замовлення дозволяє разом із задоволенням загальнодержавних потреб задовольнити й інтереси приватного, особливо малого, бізнесу шляхом надання їм гарантованого рівня завантаження виробничих потужностей. Однак в повному обсязі державне замовлення зможе виконувати свої функції тільки за умови забезпечення прозорості і конкурентності при його розміщенні.

Як свідчить історичний досвід, саме торги з властивими їм рисами і умовами є тим інструментом, який дозволяє забезпечити розвиток конкуренції між виконавцями, постачальниками і укладання контракту з найвигіднішими і для держави, і для виконавців, постачальників умовами.

Вивчення даної проблематики виявляє її недооцінку в сучасних науково-правових дослідженнях. У спеціальній літературі досліджувані проблеми розглядалися в контексті загальних проблем міжнародного права, європейського права, господарського права в працях Баймуратова М., Бондаренка І., Зайчука Ю. Капіци Ю., Кондратенка Ю., Луця Л., Марченка Ю., Муравйова В., Омельченка А., Опришка В., Петрова Р., П’ятницького В., Раданович Н., Фастовця А., Шевчука З. та ін.

При визначенні правової природи ЄС використовувалися праці Арбузова А., Артамонової О., Астапенка В., Каламкаряна Р., Клепацького З., Костенка М., Лавренєвої І., Моравецького В., Решетова Ю., Серьогіна О., Шибаєвої Є., Юмашева Ю. та ін.

Наукове дослідження ґрунтується також на розробках щодо загальнотеоретичних питань розуміння європейського права, зближення, гармонізації, уніфікації, адаптації законодавства сучасних провідних зарубіжних учених-юристів Бачили І., Безбаха В., Броунлі Я., Вольфа М., Давида Р., Дороніної Н., Кадишевої О., Капустіна А., Кашкіна С., Колосова Ю., Круза П., Малишевої Н., Олтеану О., Пучинського В., Татама А., Толстухіна А., Тихомирова Ю., Топорніна Б., Фокса Д., Шахрая З., Ентіна Л. та ін.

Окремі аспекти міжнародного контролю порушувалися в працях Буси Л., Валєєва Р., Васильєвої О., Горшеньова В., Ігнатенка Г., Котлярова І., Лукашука І., Малініна С., Марочкіна Ю., Осипова Г., Талалаєва А., Тимербаєва Р., Тіунова О., Тузмухамедова Б., Усачової І., Хлестова О., Шахова І. та ін.

При цьому теоретичні і практичні аспекти державних закупівель у системному порядку ні зарубіжними, ні вітчизняними вченими не розглядалися. Так, більшість робіт присвячена вивченню державного замовлення через призму державного контракту (Апопій І., Демін А., Шевченко Л.). Деякі роботи присвячено вивченню правової природи відносин у сфері державного замовлення загалом (Колонтирська М, Підцерковний О., Студенцов Б.) або окремих його аспектів (Бурмістрова Т., Загнітко О., Золотухін А., Ісупова З., Калліна Н., Маркварт Є., Тюляков А.); проте повного комплексного аналізу законодавства, наукової літератури щодо державного замовлення, визначення і стадій торгів як конкурентного способу його розміщення, контролю за дотриманням законодавства при проведенні процедур державних закупівель, шляхів зближення законодавства України з правом ЕС в даній сфері не проводилося. Усі зазначені вище чинники обумовили актуальність та вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Обраний дисертантом напрям наукового дослідження належить до пріоритетних у галузі науки міжнародного права. Дисертація виконана як складова загального плану науково-дослідної роботи Інституту законодавства Верховної Ради України, зокрема програми «Стратегія розвитку законодавства України (державний реєстраційний № 0103U007975).

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням вагомості наукової проблематики, актуальності обраної теми та стану її наукового осмислення. Оскільки в сучасній міжнародно-правовій науці зазначена тема комплексно й усебічно не розглядалась, автор поставив на меті на основі аналізу доктрини, чинної нормативної бази, діяльності ЄС та судової і наглядової практики його органів з’ясувати теоретичні і правові засади правового регулювання державних закупівель на території Європейського Союзу та визначити основні напрями зближення законодавства України щодо державних закупівель з правом ЄС у цій царині.

Ця мета визначила необхідність виконання таких завдань:

- здійснити теоретико-правовий аналіз понять: «право Європейського Співтовариства»; «право Європейського Союзу»; «європейське право»; «європейське міжнародне право»;

• з’ясувати сутність понять: «гармонізація», «уніфікація», «адаптація», «зближення» законодавства в світлі права України та Європейського Союзу;

- проаналізувати норми права ЄС про державні закупівлі, визначити ступінь їх сформованості і систематизації;

- дослідити чинне законодавство України про торги як основної процедури здійснення державних закупівель, з’ясувати ступінь його відповідності нормам права ЄС, розробити пропозиції щодо зближення законодавства України з правом ЄС;

• дослідити механізм контролю за дотриманням норм права ЄС у галузі державних закупівель;

- на підставі аналізу європейського правового досвіду та авторських теоретичних розробок виробити рекомендації щодо вдосконалення законодавства і практики України та їх зближення з правом ЄС в сфері державних закупівель та контролю за їх виконанням.

Об'єктом даного дослідження є комплекс правовідносин в галузі державного замовлення та державних закупівель в ЄС. предмет дослідження – право ЄС і України про державні закупівлі, процес зближення законодавства України з правом ЄС в даній галузі євроінтеграції, вітчизняна та зарубіжна доктрина міжнародного права з основних питань зазначеної проблеми.

Методи дослідження визначаються його провідною метою і завданнями. Дослідження проведене із застосуванням широкого спектру загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів пізнання та підходів до вивчення міжнародних і вітчизняних правових засад регулювання державних закупівель.

За допомогою історико-правового методу досліджувалися акти права ЄС, законодавство України минулих років, що регулює сферу державних закупівель. Методом порівняльно-правового аналізу вивчалася і узагальнювалася практика здійснення державних закупівель в ЄС, в його державах-членах, в Україні. Застосовуючи методологію синергетики, діалектики, методи аналізу і синтезу, контент-аналізу та івент-аналізу були сформульовані поняття «європейського права», «гармонізації», «уніфікації», «зближення», «адаптації», «торгів», визначені основні принципи і стадії торгів, виявлені особливості застосування різних процедур розміщення державного замовлення, визначені шляхи зближення законодавства України про державні закупівлі з нормами права ЄС. Застосування методу якісної екстраполяції дозволило визначити можливі наслідки реалізації обраних напрямів зближення законодавства України про державні закупівлі з правом Єс.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній науці міжнародного права, європейського права, господарського права на теоретичному рівні проаналізовано поняття і принципи торгів як основної процедури здійснення державних закупівель, зміст і механізм контролю за виконанням норм права Єс і законодавства України в галузі державних закупівель. Дисертація є першим комплексним дослідженням державних закупівель товарів, робіт і послуг Європейського Союзу, зближення законодавства України з правом ЄС у цій сфері.

У рамках проведеного дослідження одержані наступні результати, що мають наукову новизну, виносяться на захист і запропоновані автором вперше:

1. На основі аналізу різних підходів у сучасній доктрині міжнародного права щодо визначення понять: «право Європейського співтовариства»; «право Європейського Союзу»; «європейське право»; «європейське міжнародне право» запропоновано їх авторське тлумачення, яке суттєво доповнює та вдосконалює проаналізовані визначення.

2. Розкрито сутність й співвідношення та запропоновано тлумачення понять «гармонізація», «уніфікація», «адаптація», «зближення» законодавства в світлі права України та Європейського Союзу.

3. На основі аналізу норм права ЄС і законодавства України досліджено становлення і закономірності розвитку інституту державних закупівель в ЄС і Україні.

4. Наведено авторське визначення понять торгів як конкурентного способу розміщення державного замовлення, стадій організації і проведення торгів.

5. Досліджений механізм контролю за дотриманням норм права ЄС в галузі державних закупівель.

6. Запропоновано практичні рекомендації щодо заходів, спрямованих на вдосконалення законодавства і практики України та їх зближення з правом ЄС в сфері державних закупівель та контролю за їх виконанням.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що положення і висновки дисертації суттєво доповнюють сучасні дослідження з проблем міжнародного економічного права в галузі свобод руху товарів, робіт, послуг, капіталів між державами та їхніми юридичними особами. Отримані автором теоретичні результати можуть бути використані для подальшого розвитку вітчизняної науки міжнародного права, вдосконалення термінологічної бази в цій сфері правовідносин, а також можуть стати методологічною основою та теоретичним підґрунтям для здійснення подальших наукових міжнародно-правових і національно-правових досліджень із цієї тематики.

Практичне значення одержаних результатів дослідження мають сформульовані в роботі теоретичні положення, висновки і рекомендації, які можуть бути використані при вдосконаленні чинного законодавства України про державні закупівлі, при здійсненні науково-дослідної діяльності для поглиблення знань про інститут державних закупівель. вони мають також прикладне значення в контексті безпосереднього здійснення органами державної влади, органами місцевого самоврядування державних закупівель товарів, робіт, послуг.

Апробація результатів дисертації була здійснена при читанні лекцій і проведенні семінарських занять з курсу «Міжнародне право», при виконанні випускної роботи на тему «Правове регулювання державних закупівель у праві ЄС та в Україні» за програмою проекту Тасіс «Правничі студії в Україні: Київ та окремі регіони» (16 червня 2002р. – 16 грудня 2003р.). Результати дослідження, викладені у дисертації, оприлюднені у виступах дисертанта на підсумкових наукових конференціях Донецького національного університету за період 1999-2000 рр., 2003-2004 рр. та 2005-2006 рр. (квітень 2001р., березень 2005р., квітень 2007р.), міжнародній науково-практичній конференції (м. Ірпінь, 16 квітня 2004р.).

Публікації. Сформульовані в роботі висновки і пропозиції викладені дисертантом у шістьох статтях у фахових наукових виданнях та чотирьох тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Відповідно до мети, завдань, предмета і логіки дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (найменувань). Загальний обсяг дисертації становить – 173 сторінок друкованого тексту, обсяг використаних джерел – 227 найменувань.

Розділ 1 правове регулювання державних закупівель

1.1. Зближення законодавства України і права єс: поняття, зміст, правові основи

Інтеграція в ЄС, як наголошувалося вище, вимагає, перш за все, зближення і гармонізації законодавства України з правом ЄС.

Зближення теперішнього і майбутнього законодавства України із законодавством ЄС відповідно до ст. 51 УПС [7] є важливою умовою для зміцнення економічних зв'язків між Україною і ЄС. В Указі Президента України від 11 червня 1998р. «Про затвердження Стратегії інтеграції України в Європейський Союз» (стратегія розрахована на період до 2007р.) зазначено, що зближення законодавства відбуватиметься шляхом адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

У Постанові КМУ від 16 серпня 1999р «Про Концепцію адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» в ст. 2 вказано, що адаптація законодавства включає три етапи, завершальним серед яких є підготовка розширеної програми гармонізації законодавства України із законодавством ЄС [8].^.

Метою процесу адаптації є забезпечення відповідності законодавства України зобов'язанням, що витікають із УПС, інших міжнародних договорів, які торкаються співробітництва України і ЄС, розвиток національного законодавства у напрямі його зближення із законодавством ЄС і забезпечення високого рівня підготовки в Україні проектів актів законодавства, створення правової бази для інтеграції України в ЄС. 28 січня 2002р. Кабінет Міністрів України в Розпорядженні №34-р затвердив план дій щодо реалізації пріоритетних положень Програми інтеграції України в Європейський Союз в 2002р. [9]

30 квітня 2002р. Президент України звернувся до Верховної Ради України з посланням «європейський вибір. Концептуальні основи стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки», в якому визначив стратегічні пріоритети, етапи і напрями соціально-економічних та інституційних перетворень з метою створення умов для повноправного членства в ЄС. Зокрема, на період з 2002р. по 2007р. призначено приведення законодавства України у відповідність з вимогами законодавства ЄС в пріоритетних сферах [10].

14 червня 2002р. Кабінет Міністрів України затвердив Концепцію державної програми економічного і соціального розвитку на 2003р., якою передбачено практичні кроки у напрямі європейської інтеграції, серед яких адаптація законодавства України до законодавства Європейського Союзу і угод СОТ [11].

Як наголошується в Концепції загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженій Законом України від 21.11.02р. «Про концепцію загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС», «адаптація законодавства України до законодавства ЄС – це поетапне прийняття і впровадження нормативно-правових актів України, розроблених з урахуванням основних положень законодавства ЄС» [12].

Сприяти процесу адаптації покликана також затверджена Законом України від 18.03.04р. Загальнодержавна програма адаптації законодавства України до законодавства європейського Союзу [13], якою передбачено, що проекти нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавської влади, які за предметом правового регулювання належать до сфер, правовідносин в яких регулюються правом Європейського Союзу, підлягають експертизі на відповідність асquis communautaire.

Необхідно відзначити, що асquis communautaire («спільний доробок») є комплексним поняттям, яке охоплює основні принципи, доктрини; вторинне законодавство ЄС, прийняте інститутами ЄС з метою досягнення цілей установчих договорів ЄС (регламенти, директиви, рішення відповідно до ст.249 Договору про створення Співтовариства; конвенції, загальні стратегії, рамкові і ординарні рішення, загальні позиції згідно з Розділом V і Розділом VI Договору про ЄС); а також «м'яке» право ЄС (рекомендації і думки, висновки і резолюції, декларації інститутів ЄС або держав-членів, програми майбутньої політики Співтовариства і ЄС).

Концепція асquis communautaire має як внутрішній, так і зовнішній аспекти, оскільки найважливіші норми Євросоюзу, об'єднані в «спільний доробок», не тільки відіграють роль правового стрижня європейської інтеграції, але й створюють правове підґрунтя для відносин європейських інтеграційних організацій з іншими суб'єктами міжнародного права. [14, с.8]

З наведених нормативних актів України видно, що в законодавстві України зустрічаються декілька понять «гармонізація», «уніфікація», «адаптація», «зближення». При цьому нормативно-правові акти України, міжнародні акти, щодо адаптації, гармонізації, зближення, не містять правових понять даних термінів. Крім того, слід зазначити, що в установчих документах ЄС поняття "адаптація" не зустрічається взагалі, а використовуються поняття "гармонізація", "зближення" і "уніфікація".

Нерозв’язаним залишається і теоретичне питання, що необхідно розуміти під європейським правом.

У юридичній літературі зустрічаються різні поняття, наприклад, «право Європейського Союзу (право ЄС)», «європейське право», «право Європейського Співтовариства», «європейське міжнародне право». Необхідно підкреслити, що вказані поняття, хоча багато в чому збігаються, проте не ідентичні поняття, незважаючи на те, що часто вживаються як синоніми.

Професор Ентін Л.М. вживає термін «європейське право» і використовує його в трьох значеннях:

1. як сукупність національних правових систем європейських держав, тобто як збірне поняття на позначення всієї сім'ї європейський правових систем, незважаючи на різницю між англосаксонською і романо-германською правовими системами. На нашу думку, використовування даного терміна в такому значенні є неправильним, оскільки європейське право являє собою регіональний еквівалент міжнародного права як системи принципів і норм, що регулюють відносини між державами, міжнародними організаціями та іншими суб'єктами міжнародного права;

2. як частину міжнародно-правових норм, за допомогою яких регулюються відносини між європейськими державами в найрізноманітніших галузях, які формулюються в багатобічних конвенціях і угодах, тобто це поняття використовується на позначення регіональної міжнародно-правової системи, що складається переважно у взаємовідносинах між державами європейського континенту;

3. як сукупність правових норм, що регулюють взаємовідносини, які складаються в європейських інтеграційних об'єднаннях у межах європейських Співтовариств і ЄС [15, c.21-22].

Термін «європейське право» вживається також іншими вченими - Топорніним Б.Н. [16, с.43], Опришком В.Ф., Омельченком А.В., Фастовцем А.С., Кондратенком Ю., які, поділяючи думку Л.М. Ентіна, пропонують у свою чергу саме так розуміти європейське право у вузькому значенні. Натомість під європейським правом в широкому значенні пропонується розуміти сукупність правових систем європейських міжнародних організацій.

При цьому в літературі на позначення цього ж поняття використовується і термін «право Європейського Співтовариства», наприклад, британський професор Хартлі Е.К. розуміє під ним самостійну правову систему, відмінну і від міжнародного права, і від правових систем держав-членів. При цьому при обґрунтуванні своєї думки він спирається на рішення Суду ЄС у справі Van Gend en Loos [17]^, коли підкреслювалося, що римський Договір створює власну правову систему, а договори, що засновували Співтовариства, утворюють конституцію – основний закон Співтовариства [18] і правові норми, що містяться в них, становлять систему внутрішнього права Співтовариства [19]. Через свій особливий характер ці договори не завжди тлумачаться як звичайні договори і у зв’язку із цим їх дія в державах-членах ЄС може бути неоднаковою [20]. При цьому особлива роль належить Суду ЄС, оскільки концепція верховенства права Співтовариства щодо національного права і теорія його прямої дії проводиться завдяки його повноваженням розглядати справи в преюдиціальному порядку, тобто можливість розгляду питань трьох типів: про тлумачення положень права Співтовариства, про пряму дію права Співтовариства і про легітимність актів Співтовариства.

Разом з тим, треба відзначити, що термін «Європейське Співтовариство», «Співтовариство» часто використовується Хартлі Е. не для позначення якого-небудь з 3-х об'єднань Європейського Співтовариства, колишнього ЄЕС, Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євроатом), Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), - а як збірний термін. Проти вживання терміна «Співтовариство» в даному контексті може виступати той факт, що відповідно до Маахстрітського договору 1992р. про утворення Європейського Союзу Співтовариством стало офіційно позначатися колишнє Європейське економічне співтовариство і при цьому збереглася самостійність двох інших Співтовариств.

Разом з вказаними причинами використовується і термін «право Європейського Союзу». Наприклад, Кашкін С.Ю. вважає, що право Європейського Співтовариства є основним компонентом права європейського Союзу [21, с.161]^. За вживання даного терміна виступають також професор Безбах В.В., Капустін А.Я., Пучинський В.Н., Аллен Татам.

Професор Муравйов В.І., досліджуючи це питання, робить висновок, що система правового регулювання, яка виникла в межах європейських інтеграційних організацій, є спробою покласти початок новому правопорядку, що відрізняється, з одного боку, від того, що існує на базі сучасного міжнародного права, а з іншою – від внутрішнього правопорядку. Таким чином, на його думку, право Євросоюзу все ще проходить процес становлення [14, с.387-388].

Щодо цього вчений пропонує таке визначення: «Право Європейського Союзу – це сукупність правових норм, що регулюють процес європейської інтеграції, яка здійснюється в межах Європейського Союзу» [22, с.722].

Таким чином, термін «право Європейського Союзу» може розглядатися як такий, що охоплює всі особливості механізмів, які діють в рамках ЄС. У зв'язку з цим, як вже зазначалося, представляє інтерес трактування права Європейського Союзу Муравйова В.І. як сукупності правових норм, що регулюють європейські інтеграційні процеси [23, с.473].

О.Є. Толстухін, поділяючи думку Ентіна Л.М. [24, с.18] і Олтеану О.М. [25, с.44] також вважає, що право ЄС носить комплексний характер і складається з 2 частин: положень загального міжнародного права і форми координації зближення і уніфікації національного права держав-членів [26, с.83].

Регулювання інтеграційних процесів, що ініціюються всередині ЄС, внутрішньоорганізаційних відносин між державами-членами ЄС і міжнародних відносин зовнішнього характеру як основних завдань права ЄС розглядає і Опришко В.Ф.

Визнаний фахівець в галузі міжнародного публічного права Колосов Ю.М. вважає, що право Європейського Союзу не ідентичне європейському міжнародному праву. Останнє є більш широким поняттям, що включає як загальноєвропейські конструкції, так і субрегіональні європейські. Ю.М. Колосов підкреслює, що оскільки право Європейського Союзу деякими авторами називається «європейським правом», він є прихильником концепції, згідно з якою «право Європейського Союзу входить до складу європейських міжнародно-правових конструкцій як субрегіональний інститут, але яке не може претендувати на роль загальноєвропейського» [27, с.8].^.

Вислів автора вказує на те, що, на його думку, всі дані поняття не ідентичні і мають свою певну специфіку.

З вищесказаного можна зробити такі висновки. Вживання тільки якого-небудь одного терміна є не доцільним, використовуванню підлягають всі дані поняття в наступному взаємозв'язку.

Європейське право - це право Європейського Співтовариства, доповнене правому ЄС, що є системою юридичних норм, які створюються у зв'язку з утворенням і функціонуванням Європейського Союзу і європейських Співтовариств, що діють і застосовуються в межах їх юрисдикції відповідно до їх установчих договорів.

Право ЄС як невід'ємну складову частину європейського права треба розглядати як систему правових норм і принципів, що регулюють діяльність ЄС і інтеграційні процеси, які ініціюються всередині ЄС.

Видається, що саме термін «право Європейського Союзу» якнайповніше відповідає природі вказаної правової системи, яка виступає одним з найважливіших інструментів європейської інтеграції (знаходячись між міжнародним правом і національним правом, воно скероване на поглиблення інтеграційних процесів між державами). Невід'ємною частиною права Європейського Союзу є право Європейського Співтовариства. Саме в Європейському Співтоваристві, що зберігає статус юридичної особи, створюється основна частина чинних правових норм, забезпечених юрисдикційним захистом.

Тобто, говорячи про інтеграційні процеси і зближення національних законодавств, доцільно використовувати термін «право Європейського Союзу», а при регулюванні конкретних сфер – митна справа, право компаній, охорона праці, державні закупівлі - мається на увазі перш за все право європейського Співтовариства, основними джерелами якого є регламенти, директиви, рішення, рекомендації, висновки (ст. 249 Договору про ЄС). При цьому необхідно врахувати, що цей перелік не є вичерпним і може доповнюватися іншими юридично обов'язковими актами.

Європейське міжнародне право представляє сукупність європейського права і права інших європейських організацій.

Як вже зазначалося, в установчих документах поняття "адаптація" не зустрічається, а використовуються поняття "гармонізація", "зближення" і "уніфікація". При цьому "уніфікація" застосовується тільки до регламентів, які згідно з ч.2 ст.189 Договору про створення ЄЕС є обов'язковими у всіх своїх частинах і підлягають прямому вживанню у всіх державах-членах, тобто регламенти не вимагають додаткової імплементації в національні законодавства держав-членів.

У теорії міжнародного і європейського права немає єдиної думки щодо змісту названих понять.

Поняття уніфікації в міжнародному праві і в праві Європейського Союзу істотно не відрізняється.

Передусім, необхідно відзначити, що поняття «гармонізація» і «уніфікація» не нові для вітчизняної науки і законодавства. Ще на початку 80-х рр. 20 ст. С.Л. Зівс говорив про необхідність забезпечення єдності законодавчого регулювання на всій території СРСР. У зв'язку з чим він визначав два шляхи вдосконалення законодавства союзних республік: уніфікація через загальносоюзне законодавче регулювання і гармонізація – погодження дій республіканського законодавця у напрямі подолання невиправданих розбіжностей (відмінностей), що виникають по горизонталі, і які можуть створити враження про нерівне становище суб'єктів внутрішньодержавних відносин союзних республік [28, с.45].

Уніфікацію права слід розглядати як рух до гармонійної взаємодії різних правових систем, до зняття істотних відмінностей в правовому регулюванні аналогічних відносин у праві окремих держав, створення одноманітних норм права з тим, щоб забезпечити міжнародне співробітництво[29, с.88].^.

При цьому Р. Давид відзначає, що під уніфікацією права необхідно розуміти саме процеси впливу не стільки на окремі норми, скільки на правові системи в цілому у напрямі їх зближення між собою [30, с.31]. Подібної позиції дотримується і П. Круз, вважаючи, що уніфікація права – це процес зближення двох або більше правових систем, спрямований на їх заміну єдиною правовою системою[31, с.23].

Таким чином, під уніфікацією слід розуміти процес створення або введення в національні правові системи однакових юридичних норм з метою їх повного зближення.

Правова уніфікація за своїм предметом може бути матеріальною (охоплює способи однакового регулювання прав і обов'язків) і процесуальною (введення єдиних процедурних правил); за метою і обсягом – такою, що охоплює прикордонні держави, держави одного регіону або універсальної (що охоплює все або більшість держав світової спільноти). При цьому суттєвих відмінностей в тлумаченні уніфікації в міжнародному і європейському праві немає.

Зближення, гармонізація, уніфікація є напрямами і формами злагодженого правового розвитку держав [32, с.75]. У науковій літературі існує декілька підходів до розуміння гармонізації права в міжнародному праві.

Гармонізацію в міжнародному праві слід розглядати як поняття більш широке, оскільки зближення може здійснюватися і за межами уніфікації [33, с.49]. В основі гармонізації, як зазначалося в зарубіжній літературі, лежить ідея вироблення єдиного напряму розвитку національного законодавства, формування загального принципу правового регулювання.

При цьому часто поняття гармонізація і зближення використовуються як синоніми, наприклад, Ю.А. Тихомиров використовує поняття гармонізації разом з поняттям зближення, посилаючись на те, що цілі зближення і гармонізації законодавства в Договорі між Республікою Білорусь, Республікою Казахстан, Киргизькою Республікою і Російською Федерацією про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній сферах є ідентичними.

Дороніна Н.Г. розглядає гармонізацію як спосіб уніфікації права в тих сферах суспільних відносин, які підлягають адміністративно-правовому методу регулювання.

На думку П. Круза, термін „гармонізація права” відбиває процес „координації або зближення окремих правових положень різних правових систем, який досягається шляхом усунення основних суперечностей і відмінностей, а також шляхом формування мінімальних загальних вимог і стандартів”.

Л. Луць, підтримуючи думку П. Круза, розуміє під гармонізацією процес цілеспрямованого зближення права або законодавства шляхом усунення суперечностей і формування мінімальних правових стандартів за допомогою затвердження загальних правових стандартів [34, с.146].

Натомість І. Бондаренко вважає, що гармонізація повинна полягати в узгодженні загальних підходів, концепцій розвитку національних законодавств, розробці загальних правових принципів і окремих правових норм [35, с.64].

Саме до гармонізації відноситься вислів голландського вченого Йосипа Джітта: «суспільство, інтереси якого повинні бути враховані законодавцем, не є суспільством його власних співгромадян, а також суспільством різних держав і націй, але суспільством всіх – людством» [36, с.31].

Деякі дослідники розглядають гармонізацію законодавств в рамках класичного міжнародного права і способів досягнення відповідності йому права внутрішньодержавного (Анцелевич Г.О., Блищенко І.П. [37], Гаврилов В.В. [38], Кожевников Ф.І. [39, с.269-271], Каланда В..Л. [40], Мюллерсон Р.А. [41], Покрещук О.О. [42, с.87], Черниченко С.В. [43, с.151]).

На відміну від міжнародного права гармонізація в праві ЄС може розглядатися, за думкою Петрова Р., Кисельової Т., як метод зближення права [44, с.30] і проводиться в тих сферах суспільних відносин, в яких існують відмінності в цілях правового регулювання.

До особливостей гармонізації в праві ЄС, на думку Н.Г. Дороніної, можна віднести таке: по-перше, гармонізація права здійснюється відповідно до принципу недискримінації; по-друге, в міжнародному договорі формулюється загальний обов'язковий для держав принцип правового регулювання; по-третє, міжнародним договором передбачається створення міжнародного органу, головним завданням якого повинен бути контроль за виконанням міжнародного зобов'язання держави щодо гармонізації права [29, с.92].

Разом із цим американські юристи Берманн, Говель, Давей Фокс вважають, що поняття «гармонізація» в ст.ст. 93, 95 і 136 римського Договору можна розглядати як синонім поняття «зближення».

Ю.Марченко в Словнику-довіднику Європейського Союзу визначає гармонізацію як процес координації національної політики і стандартів різних країн, але дещо в більш зближувальний спосіб, ніж це передбачає апроксимація, тобто процес усунення небажаних або непотрібних відмінностей в національному законодавстві в контексті загального ринку [45, с.21].^.

Гармонізація, таким чином, є розробкою загальних правових принципів, створенням основ законодавства, що діють через акти національного законодавства держав-членів ЄС на їх розсуд. Метод гармонізації в праві ЄС означає імплементацію державами-членами ЄС загальних правил, які витікають з положень права ЄС.

Зближення законодавств держав-членів ЄС із законодавством ЄС згідно із ст. 3(1)(h) Римського Договору є одним з видів діяльності Співтовариства і становить невід'ємну частину Загального ринку, що одержав після набрання чинності договору про ЄС назву «внутрішній ринок».

Робота з реалізації програми створення внутрішнього ринку проводиться в декількох напрямах:

• гармонізація національних законодавств;

• уніфікація законодавчих норм у межах європейського права;

• взаємне визнання національних правових норм (функціональна гармонізація);

• новий підхід до технічної гармонізації і створення нових норм (інституційна гармонізація).

У тому випадку, якщо гармонізація національних норм права не може забезпечити рівень правовідносин, відповідний вимогам єдиного ринку, застосовується метод правового зближення шляхом створення єдиного європейського права. У цьому разі уніфікація законодавчих положень здійснюється у формі первинного і вторинного європейського права, як правило, у формі постанов [46, с.242-244].

Зближення законодавств, таким чином, полягає в подоланні правових відмінностей в національних законодавствах, виробленні загальних напрямів їх розвитку, розробці загальних правових рішень.

При цьому, що стосується питання про співвідношення понять «зближення», «гармонізації», «уніфікації», то можна виділити такі наукові підходи до його розв’язання:

• Більшість теоретиків розглядає гармонізацію і уніфікацію права і законодавства як способи зближення законодавств, процесу об'єднання і взаємного пристосування національних систем (І. Бондаренко, З. Дудар [47, с.12], Л. Луць).

• Гармонізація і уніфікація – процеси взаємозв'язані. Щодо співвідношення уніфікації і гармонізації, то існує чотири основні позиції:

1. уніфікація трактується як один з методів гармонізації, який виявляється у створенні єдиного уніфікованого законодавства, наприклад, у сфері міжнародної торгівлі[48, с.269]

2. гармонізація виступає як спосіб уніфікації права. Так, Дороніна Н.Г. визначає гармонізацію як спосіб уніфікації права в тих сферах суспільних відносин, які підлеглі адміністративно-правовому методу регулювання. С. Шахрай розглядає гармонізацію як спосіб міжнародно-договірної уніфікації права, заснований на зобов'язанні державі при розробці національного законодавства дотримуватися певного напряму (принципу) правового регулювання, сформульованого в міжнародній угоді.

3. різниця між гармонізацією і уніфікацією є теоретичною або лінгвістичною, яка не має практичного значення [49].

4. Уніфікація і гармонізація є самостійними способами зближення законодавства (І. Бондаренко, З. Дудар, У. Зібер, Л. Луць).

На наш погляд, уніфікацію і гармонізацію необхідно розглядати саме як самостійні способи зближення законодавства.

Оскільки, по-перше, різницю можна побачити в етимологічному значенні слів. Поняття «гармонізація» походить від грецьк. harmonia і означає «співзвуччя, благополуччя», що відповідає етичним законам узгодженості частин в розчленованому цілому. Необхідною умовою досягнення гармонії є наявність єдності між об'єктами, що гармонізуються.

Поняття «уніфікація» походить від лат. unio facere – «робити єдиним» і означає «приведення до одноманітності, зведення чого-небудь до єдиної форми, системи, єдиних нормативів», «приведення до одноманітності (подібності)» [50, с.498].

По-друге, гармонізація і уніфікація розрізняються за юридичною формою розв’язання поставлених перед ними завдань. Так, уніфіковані норми фіксуються в юридично обов'язковій формі договорів, розпорядження яких підлягають в незміненому варіанті включенню в національну правову систему. При цьому "уніфікація" застосовується тільки до регламентів, які згідно з ч.2 ст.189 Договору про створення ЄЕС є обов'язковими у всіх своїх частинах і підлягають прямому застосуванню у всіх державах-членах, тобто регламенти не вимагають додаткової імплементації в національні законодавства держав-членів. За допомогою актів, що не мають обов'язкової юридичної сили, може здійснюватися тільки гармонізація.

Процес гармонізації національного законодавства в ЄС згідно із ст.ст. 94, 95 Римського Договору [51] здійснюється шляхом видання директив Радою Міністрів або Комісією ЄС за погодженням з Європарламентом і Комітетом із економічних і соціальних питань. Цікаво, що ст.95 надає право органам Співтовариства вживати заходів, направлених на зближення правових і адміністративних актів держав-членів.

Згідно із ст.249 директива є обов'язковою для кожної держави-члена, якій вона адресована, лише щодо очікуваного результату, залишаючи при цьому право вибору форм і методів за національним органом влади.

Правова дія відповідної директиви поширюється лише на законодавчі органи держав-членів, які, у свою чергу, зобов'язані у встановлені терміни забезпечити імплементацію директиви в національне право.

У ст.95 (колишній ст. 100а) сформульовані певні змістовні вимоги до заходів з гармонізації, що підлягають затвердженню:

• відносно охорони здоров'я, безпеки, охорони навколишнього середовища і захисту прав споживачів Комісія повинна керуватися "високим рівнем захисту" (абз. 3);

• держави-члени ЄС можуть зберегти і застосовувати за певних умов відмінні від встановленого порядку положення і норми національного права, як це передбачено ст. 30 або відносно захисту навколишнього середовища чи умов праці (абз.4);

• заходи з гармонізації повинні включати певні захисні застереження, які давали б державам-членам право застосовувати тимчасові заходи відповідно до ст.30 (колишньої ст.36) (абз.10).

по-третє, гармонізація і уніфікація розрізняються за своїми результатами. Результатом гармонізації є подолання суперечностей і формування мінімальних правових стандартів за допомогою затвердження загальних правових принципів. Результатом уніфікації ж є введення в національні правові системи однакових (подібних) юридичних норм.

Треба відзначити, що до середини 80-х років зближення норм національного законодавства, нормативних і адміністративних актів здійснювалося, головним чином, в рамках концепції «суворої гармонізації», коли на підставі ст. 94 (колишньої 100) Римського Договору приймалися на основі одностайного схвалення, так звані, «вертикальні» директиви, що встановлюють з урахуванням найдрібніших деталей європейські стандарти для окремих видів продуктів.

Показова у зв'язку з цим директива «Про технічні вимоги до безпеки тракторів» 1974р. для виконання якої необхідно було прийняти ще 36 директив [52, с.495-498].

У 1985р. було затверджено «новий підхід» до технічної гармонізації і розробки нормативів, основними принципами якого були взаємне визнання, взаємне інформування і цілеспрямований характер гармонізації.

Особливістю «нового підходу» є горизонтальна гармонізація, що охоплює всі продукти певного виду. Таким чином, директиви формують лише детально принципові положення щодо забезпечення технічної і експлуатаційної безпеки (наприклад, Директива №89/392(ЄЕС) про продукцію машинобудування [53]) і посилають до норм (технічних специфікацій), які є прерогативою європейської системи технічних стандартів норм, або відповідної системи виробника.

З метою прискорення гармонізації державні органи, європейські організації стандартів встановлювали лише головні правила, окремі гармонізовані стандарти, яких повинні дотримуватися виробники. Окремий виробник, дотримуючись цих стандартів, може одержати переваги від презумпції, що його продукція виготовлена з урахуванням встановлених вимог, і самостійно це засвідчити. Але ці стандарти не є обов'язковими, а створюють додаткові орієнтири. Виробник може обрати інші специфікації, визнані відповідними вимогам незалежним органом.

Таким чином, державні органи звільняються від детальної розробки, виробник, підприємець - від всеосяжного державного регулювання.

По-четверте, основним способом уніфікації є міжнародний договір, в якому формулюються розпорядження, що підлягають включенню в незмінному варіанті в національні правові системи. При гармонізації ж міжнародний договір зобов'язав держави створити норми, які відповідали б загальним положенням договору. Крім того, якщо гармонізація впливає на окремі норми і сфери, то уніфікація впливає не стільки на окремі норми, скільки на правову систему загалом.

Необхідно відзначити, що гармонізацію і уніфікацію необхідно розглядати саме як способи, а не етапи або стадії зближення. Оскільки етапи (стадії) – це частини одного загального процесу, які розділені в часі, мають окрему мету, спеціальні завдання. Уніфікація і гармонізація ж можуть проходити одночасно і мають загальну мету – узгодження, приведення до спільного знаменника блоків законодавства декількох країн. крім того, необов'язковим є застосування обох способів, у тих випадках, коли відсутня потреба в уніфікації, може застосовуватися тільки гармонізація.

При цьому не можна не погодитися з І. Бачило, З. Шахраєм, що гармонізація законодавства припускає перш за все наявність об'єктивних умов зближення відносин в тій або іншій сфері. Право лише або створює стимул, або оформлює вже наявні умови. Гармонізація не обмежується лише прийомами юридичної техніки, вона зачіпає і проблеми духу законів і їх зміст [54, с.15].

Інтерес представляє у зв'язку з цим думка О. Задорожного, який вважає, що гармонізація відбувається лише в державах – членах ЄС. Фактично цей процес є примусовим – всі держави-члени зобов'язані привести своє законодавство у відповідність із законодавством ЄС – і відбувається лише в тих сферах, де потрібний такий ступінь зближення, такий рівень взаємної відповідності. Що ж до держав-кандидатів, у тому числі й до України, процес приведення національного законодавства у відповідність із законодавством ЄС має на увазі зближення, адаптацію, але не гармонізацію [55].

Щодо адаптації, то цей процес передбачає приведення у відповідність, узгодження. Так, Ільїн Ю.д. відмічає, що після «створення Єдиного Ринку виникло питання: яким чином правопорядки (національні) привезти у нову відповідність … прийняті на рівні ЄЕС рішення адаптувати на національний рівень» [56, с.37].

Адаптацію ж не можна розглядати тільки як зближення законодавства, оскільки передбачається і узгодження з цілою системою, історією [57, с.23]. Тому адаптації до окремих нормативних актів, специфічних норм права ЄС недостатньо, оскільки жоден закон, жодні економічні правила і норми європейського права не можуть оцінюватися і тлумачитися окремо від загальних принципів права.

У зв'язку з вищезгаданим, не можна погодитися з В.С. Журавським, який вважає, що в Україні ми маємо справу з процесом гармонізації, що включає такі складові частини:

• імплементацію - введення в правовий акт українського законодавства в незміненому вигляді положень норм європейського права;

• апроксимацію - максимальне зближення положень українського законодавства і відповідних положень директив ЄС;

• адаптацію - пристосування національного законодавства до європейського із застосуванням національних правових і лінгвістичних елементів правотворчості з урахуванням національних можливостей. При чому результатом процесу гармонізації законодавств України і ЄС повинна бути уніфікація української і національної юридичної термінології, часткове оновлення, доповнення і зміна або введення нових норм законодавства України [58, с.400].

Таким чином, адаптацію слід розглядати як процес приведення законодавства України у відповідність з нормами європейського права, що включає зближення, гармонізацію, і уніфікацію.

При проведенні адаптації ключового значення набуває критерій "відповідності" або "невідповідності" законодавства України законодавству ЄС.

У зв'язку з цим заслуговують на увагу пропозиції Н.М. Раданович, висловлені з питань приведення законодавства України у відповідність Європейській Конвенції із захисту прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу і протоколів № 2, 4, 7, 11 до неї.

На думку Н.М. Раданович, на першому етапі необхідно визначити, що: 1) національне законодавство суперечить нормам законодавства ЄС; 2) національне законодавство не суперечить нормам законодавства ЄС; 3) норми національного законодавства відповідають нормам законодавства ЄС. І на другому етапі на підставі одержаного висновку приймається новий, доповнюється, змінюється або скасовується нормативно-правовий акт національного законодавства [59, с.12-13].

Адаптація українського законодавства і законодавства ЄС може відбуватися двома шляхами: по-перше, за допомогою видання законодавчих нормативних актів, які базувалися б на відповідних нормах права ЄС, що складається з приблизно 80000 сторінок обов'язкового асquis communautarie - системі загальних прав і обов'язків держав-членів і ЄС.

Необхідно відзначити, що асquis communautarie - поняття постійне, що розвивається і включає:

• зміст, принципи, політичні цілі установчих договорів;

• законодавство, прийняте у зв'язку з необхідністю застосування установчих договорів і прецедентне право Суду ЄС;

• засоби, зроблені при здійсненні спільної зовнішньої політики і політики безпеки;

• засоби (заходи) у сфері правосуддя і внутрішніх справ;

• міжнародні договори, укладені державами-членами між собою у сфері діяльності ЄС [60, с.14].

При приєднанні до ЄС держави-кандидати повинні забезпечити зближення національного законодавства з асquis communautarie ЄС на момент розширення.

По-друге, адаптація може проходити за допомогою внесення відповідних змін до чинного законодавства.

Таким чином, адаптація законодавств може здійснюватися шляхом прийняття загальних правил і мінімальних стандартів, метою яких є сприяння зростанню конкурентоспроможності економіки України в єдиному Європейському просторі [61, с.128-129].^.

При цьому неповна або сповільнена адаптація може призвести до таких негативних наслідків, як дестабілізація функціонування внутрішнього ринку, захисту прав споживачів, життя і безпеки громадян; спотворення конкуренції на внутрішньому ринку за рахунок того, що суб'єкти ринку, які повністю адаптували регламенти, будуть займати менш вигідне становище; крім того, неналежна адаптація призведе до порушення принципу спільності рішень органів ЄС для всіх держав-членів.

З метою реалізації вказаних положень ще в травні 1997 р. було створено Українсько-Європейський консультативний центр з питань законодавства, основним завданням якого було проведення на постійній основі консультацій українського уряду і парламенту.

8-9 червня 1998 р. було проведено перше засідання Міжнародної координаційної Ради з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС при Міністерстві юстиції України, яка покликана координувати процес зближення законодавства на урядовому рівні.

5 листопада 1998 р. було проведено перше засідання Комітету із питань Співробітництва України і Європейського Союзу, відповідних підкомітетів, а також перше робоче засідання Комітету парламентського співробітництва (30 листопада – 1 грудня 1998р.).

Одну з основних ролей в процесі адаптації законодавства України до законодавства ЄС відіграє Міністерство юстиції України, яке проводить правову експертизу проектів нормативно-правових актів України, готує висновок про їх відповідність основним положення законодавства ЄС, здійснює організаційне забезпечення діяльності Національної Ради з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, що діє при Президенті України як консультативно-нарадний орган [62]. Для вирішення питань організаційного і методичного забезпечення процесу адаптації при Мінюсті створено Центр порівняльного права і Центр перекладів європейського права [63].

Крім того, на рівні виконавчої влади створено й інший інституційний механізм, що відповідає за реалізацію курсу на інтеграцію (Міністерство економіки і з питань європейської інтеграції – координація інтеграційних процесів у цій сфері; інші міністерства – виконання цілей інтеграції у відповідній сфері; Управління європейської інтеграції в Секретаріаті Кабінету Міністрів України; Урядовий комітет економічного розвитку і з питань європейської інтеграції; Уповноважений України з питань європейської інтеграції – представницькі функції) і в парламенті (Комітет з європейської інтеграції – з 07.06.2002р.).

Таким чином, реалізація курсу на європейську інтеграцію спочатку знаходилася в компетенції уряду, як і в більшості країн – кандидатів, і лише з часом цей процес поширився на представницькі органи влади.

Адаптація законодавства – завдання надзвичайно складне (західні аналітики підрахували, що Україні потрібно буде змінити 75 % законодавчих норм) і дорогий процес. Як відзначав генеральний директор Генерального директорату з питань довкілля Європейської комісії Ж.Ф. Верстрінге, сам процес гармонізації законодавства країн, що претендують на членство в ЄС, коштує приблизно 120 млрд. євро, але з іншого боку – матеріальний виграш держави, що привела свою законодавчу базу у відповідність із законодавством ЄС коливається від 148 до 616 млрд. євро [64].

Підбиваючи підсумок:

- Під уніфікацією слід розуміти процес створення або введення в національні правові системи однакових юридичних норм з метою їх повного зближення.

- Гармонізація є розробкою загальних правових принципів, створенням основ законодавства, що діють через акти національного законодавства держав-членів ЄС на їх розсуд.

- Зближення законодавств полягає в подоланні правових відмінностей в національних законодавствах, виробленні загальних напрямів їх розвитку, розробці загальних правових рішень.

- Гармонізація і уніфікація права і законодавства є самостійними способами правової інтеграції, зближення законодавств, процесу об'єднання і взаємного пристосування національних систем.

- Адаптацію слід розглядати як процес приведення законодавства України у відповідність з нормами європейського права, що включає зближення, гармонізацію, і уніфікацію [65, с.50].

Розглянемо сферу застосування права Європейського Співтовариства і систему законодавства України про державні закупівлі з погляду їх відповідності і визначення можливих шляхів зближення.