2. Характеристика твору.

2.1. Структура твору.

Сам твір не має поділу на розділи. Але умовно за змістом його можна поділити на такі частини, як: вступ, любов, мова, мазохізм, про які йдеться ще в назві праці.

2.2. Стиль викладення.

Стиль викладення автора є не досить легким для сприйняття, але думка є цілком зрозумілою, адже Сартр подає вдалі приклади та робить логічні висновки. Автор використовує багато термінів, вводить також і свої поняття. За допомогою запитань він плавно переходить від однієї проблеми до іншої, дотримуючись при цьому загальної теми.

3. Характеристика поглядів у творі.

3.1. Соціальна онтологія.

Соціальна онтологія – це вчення про буття суспільства, що включає вчення про людину, про людські індивіди, що взаємно обумовлені у їх самореалізації [6]. Сартр піднімає питання про це буття суспільства та людини в ньому ще на початку своєї праці. Автор стверджує, що ми сприймаємо своє невловиме буття-для-іншого в формі володіння. «Інший віддає мені буття і тим самим володіє мною, я одержимий ним… В плані свідомості інший для мене – це одночасно викрадач мого буття і той, завдяки кому «мається» це буття, що є моїм буттям», – так автор пояснює читачу природу буття взаємостосунків між людьми, тобто між «я» та «іншим». І за допомогою цього автор приходить до розуміння цієї онтологічної структури, що сформувалась: «я відповідальний за своє буття-для-іншого, але сам не є його основою; тобто моє буття-для-іншого є у вигляді випадкової даності, за яку я відповідальний, і інший вважає основу мого буття настільки, наскільки це буття має форму «того, що мається», але інший за нього не відповідає. Я є проектом відвоювання для себе свого буття» [7, ст. 209]. Тобто автор показує усю складність та заплутаність істинної природи буття цих взаємостосунків, використовуючи зрозумілі кожному образи «я» та «інший». І у цьому контексті автор робить висновок, що проект відвоювання самого себе за своєю суттю є проектом поглинання іншого. Також, окрім «буття-для-іншого» та «буття-об’єкт», автор подає такі поняття, як: «буття-в-собі», «буття-під-поглядом», «буття-в-світі», «буття-зовні-себе», «буття-для-себе», завдяки яким Сартр пояснює різні моменти цього буття людини. Так, наприклад, автор стверджує, що в тій мірі, в якій «я» приймає своє буття-для-іншого, «я» розуміє себе як цінність. Тобто хотіти бути коханим означає хотіти поставити себе поза систему будь-яких оцінок. «Адже люблячий по суті вимагає одного, щоб коханий зробив його предметом свого абсолютного вибору. Це означає, що все буття-в-світі, що належить коханому повинне бути люблячим-буттям. І оскільки інший є підставою мого буття-об’єкта, я вимагаю від нього, щоб вільне становлення його буття мало єдину і абсолютну його мету – вибір мене, щоб він вільно обрав для себе існування, покликане обґрунтовувати мою об’єктність і мою фактичність» [7, ст. 216].

Але Сартр приходить до того, що проблема буття-для-інших залишається невирішеною, оскільки закохані залишаються існувати кожен для себе в своїй тотальній суб’єктивності і, що «любов як фундаментальний модус буття-для-іншого має в своєму бутті-для-інших зародок свого руйнування» [7, ст. 224]. Тобто автор приходить до думки, що любов має руйнівний характер, адже чим більше людину люблять, тим більше людина втрачає своє буття.

Можна зробити висновок, що проблема буття людини у різних його аспектах пронизує весь твір автора. Він розглядає різні моменти взаємовідносин між людьми, що люблять один одного і розкриває причини певних проблем, що виникають у стосунках, які зумовлені самою природою любові.

3.2. Засади соціального пізнання.

Соціальне пізнання – це пізнання людьми суспільства, інших об’єктів соціальної реальності, а також самих себе, своїх потреб та інтересів, цілей і бажань. Як і пізнання в цілому, соціальне пізнання постає у якості процесу взаємодії суб’єкта і об’єкта для одержання знань про об’єкт [9]. У цьому аспекті об’єктом виступає саме буття, а «я» та «інший» є суб’єктами. Але весь текст пронизаний думкою про те, що «я» у процесі пізнання такого почуття, як любов, хоче бути «всім у світі» для коханого «іншого», він ставить себе поряд зі світом, він – об’єкт і згоден ним бути. Але при цьому він хоче бути об’єктом, в якому буде готова потонути свобода іншого, в якому інший згоден набути своє буття і сенс свого буття.

І тут виникає ще одна проблема у пізнанні: «свобода, яка поглинає мою свободу, стає підставою цього мого буття-в​​-собі, остільки моє буття знову виявляється підставою самого себе. Тобто я винен вже в силу того простого факту, що я – об’єкт». І на підставі цього автор підводить читача до розуміння причин появи такої форми поведінки, як мазохізм, адже мазохізм, як і садизм – це визнання винності.

Також автор зауважує, що у процесі пізнання виникнення перед «я» «іншого» в якості спрямованого на «я» погляду викликає до життя мову як умову його буття. Сартр стверджує, що «проблема мови точно паралельна проблемі тіла, і описи, що придатні в одному випадку, підходять і для іншого. Мова виявляє для мене свободу того, хто мовчазно мене слухає, тобто його трансцендентність». Зрозуміло, що говорячи про мову, автор має на увазі усілякий феномен вираження, а не лише слова, які є вже похідними способами вираження. І в цьому контекстів Сартр зауважує, що виражати і бути – це одне і те ж. Тобто автор приділяє досить вагоме місце мові у процесі соціального пізнання.

Таким чином, на прикладі взаємостосунків між «я» та «іншим» автор розкриває суть цього первинного ставлення до «іншого», показує труднощі, які виникають під час пізнання людиною себе, суспільства та інших об’єктів соціальної реальності.

3.3. Антропологеми.

Антропологема – це стійка ідея стосовно людини, концепт чи «смислообраз», що означає реалію, яка є невід’ємною приналежністю кожної людської істоти [8]. Сартр на прикладі ставлення «я» до «іншого» стверджує, що «моє для-себе хоче ототожнити себе зі свободою іншого, виступаючи гарантом його буття-в​​-собі». Але тут він і приходить до думки, що «бути в самому собі іншим – ідеал, що завжди конкретно виступає у вигляді вбирання в себе цього ось іншого, – це первинний зміст ставлення до іншого, інакше кажучи, над моїм буттям-для-іншого нависає тінь якогось абсолютного буття, яке залишалося би самим собою, будучи іншим, і іншим, будучи собою, і яке, вільно додаючи собі як інше своє буття-собою і як своє – буття-іншим, було б не менш як буттям онтологічного доказу, тобто Богом. Це ідеал залишиться нездійсненним, якщо я не подолаю початкову сутність моїх відносин до іншого». Та в ході подальших розмірковувань автор все ж залишається при думці, що цей ідеал так і залишиться нездійсненним через характер людської природи. Також автор зазначає, що і мова становить частину людської природи, вона є пробою того, що те чи інше для-себе може зробити зі свого буття-для-іншого. І за своєю суттю ця мова не є інстинктом уже сформованого людського індивіда, не є винаходом нашої тотальної суб’єктивності, через яку, до речі, і виникає ряд проблем у стосунках.

Таким чином, автор подає поняття та описує ряд ознак, що притаманні людині у цьому її бутті. Також показує суперечності та труднощі, що виникають у процесі пізнання індивідом його буття та взаємостосунків з іншими, причиною яких є сама суть природи людини. Він стверджує, що наша об’єктивна сутність передбачає існування іншого, і навпаки, саме свобода іншого служить обґрунтуванням для нашої сутності.

3.4. Ідеологеми.

Ідеологема – це один з елементів ідеології як сукупності поглядів і уявлень. Ідеологеми являють собою жорсткі нормативні структури, що не допускають у свої внутрішні смислові та ціннісні межі нічого з того, що могло б похитнути їх стійкість, а з нею і стабільність охоронюваного ними соціального порядку [5]. У ході свого аналізу автор застосовуючи такі поняття, як «я» та «інший», прийшов до висновку, що бути в самому собі іншим – це ідеал, що органічна сукупність проектів розкриття своїх власних можливостей є ідеалом любові. Але ці ідеали є недосяжними, через природу людини, яка робить любов конфліктом. І для підтвердження цього автор задає такі риторичні запитання: «Чому закоханий хоче бути коханим? «Чому любов хоче полонити свідомість? Навіщо мені хотіти присвоєння іншого у свою власність?». Також Сартр приходить до висновку, що джерелом радості любові є почуття, що наше існування виправдане. Він стверджує, що любов здатна зародитися в закоханому лише з пережитого ним досвіду відчуження і своєї втечі до іншого. Для автора ідеалом любовного підприємства є відчуження свободи.

Також Сартр подає власне бачення та тлумачення мазохізму: «Досить сказати, що мазохізм є постійне зусилля, яке має на меті знищення суб’єктивності суб’єкта шляхом вручення її іншому, і що це зусилля супроводжується виснажливим і солодким усвідомленням провалу, так що суб’єкт в кінці починає прагнути до цього провалу як до своєї головної мети».

Тобто автор у своїй праці подає своє тлумачення відомих усім понять «любов», «мова», «мазохізм». Ці теми він розглядає зовсім під іншим, нестандартним для читача кутом, що не може не зацікавити та не змусити дочитати цю роботу до кінця.

3.5. Антиномії у поглядах.

Антимонія означає парадокс або нерозв’язну суперечність, вона є протиріччям між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються в однаковій мірі істинними [5]. У ході свого аналізу автор помічає, що виникає така досить вагома суперечність та конфлікт, що кожен з закоханих – певною мірою полонений іншого, оскільки захоплений бажанням змусити його кохати себе, відкидаючи всіх інших, але в той же час кожен вимагає від іншого кохання, яке ні в якому разі не зводиться до «проекту бути коханим». Сартр зауважує, що «любов є суперечним зусиллям подолання фактичного заперечення зі збереженням внутрішнього заперечення». Тобто суперечність кохання полягає у тому, що воно з самого початку несе у собі руйнівну силу, але при цьому автор стверджує, що любов є абсолютом, що перетворює факт існування інших в дещо відносне. А на завершення автор висуває думку, що суперечить попереднім його міркуванням: «Ідеалом тепер буде дещо протилежне тому, що ми описали вище; замість того, щоб проектувати поглинання іншого зі збереженням за ним його інакшості, я буду проектувати тепер своє власне поглинання іншим, щоб сховатися в його суб’єктивності, відсторонившись від власної». І спираючись на таку позицію, автор приходить до зовсім іншого пояснення поведінки, що виявляється мазохістською позицією.

Таким чином, у праці автора є ряд суперечностей, проте Сартр сам їх помічає, та кожну з них він визнає в однаковій мірі істинною.