1.Загальна характеристика процесу виховання

Психологія виховання досліджує психологічні закономірності формування особистості в умовах цілеспрямованого педагогічного процесу.

Соціальня ситуація розвитку особистості

Становлення людини як індивіда та особистості, за Л. Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносно автономних, однак нерозривно пов'язаних процесів розвитку природного і соціального. Кожному віку притаманна певна специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто особливе співвідношення внутрішніх процесів розвитку і зовнішніх умов, яке є типовим для кожного вікового етапу, зумовлює динаміку психічного розвитку протягом відповідного вікового періоду і нові якісно своєрідні психологічні утворення, що з'являються на момент його завершення.

Так, досягнувши певного віку, дитина незалежно від особливостей індивідуального розвитку та його рівня потрапляє у визначене тим чи іншим суспільством становище і тим самим у систему об'єктивних умов, які й визначають характер її життя та діяльності на цьому етапі. Відповідати цим умовам для дитини життєво важливо, оскільки саме від цього залежить ії емоційне благополуччя.

Характер такого становища визначається, з одного боку, об'єктивними потребами суспільства, з іншого — існуючими в тому чи іншому суспільстві уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал іі розвитку.

Джерела та умови особистісного розвитку

Джерелами особистісного розвитку дитини є форми соціальної активності, які вона опановує та які проявляються у взаємодії людей, у їхній культурі, звичаях і традиціях, у системі виховання, ідеології та моралі. Саме ці джерела створюють потенціал майбутнього особистісного розвитку. Однак реалізується цей потенціал у персональній індивідуальності лише за певних умов.

Умови особистісного розвитку:

• своєчасне включення дитини в систему соціальних відносин;

• перебування дитини в оточенні розвинутих і різноманітних особистостей, психологію яких вона може опанувати і поведінці яких наслідувати;

• наявність ефективних методів виховання, які мають забезпечити дитині необхідні для її особистісного розвитку умови.

Етапи особистісного вікового розвитку

Перший етап. Умовно його називають етапом формування характеру і мотивації досягнення успіхів. Він співвідноситься з віковим періодом від народження до 3 р. Під впливом спілкування з дорослими у дитини закладаються основи майбутнього характеру і формується прагнення до успіху.

Другий етап. Охоплює період від 3 до 6 років, характеризується бурхливим розвитком самосвідомості та початком відкритого виявлення рис характеру. Інтенсивно формуються самооцінка та рівень домагань дитини, різноманітні особистісні якості, які проявляються у поведінці, діловому та особистісному спілкуванні з людьми.

Третій етап. Припадає на молодші шкільні роки і охоплює період від 6-7 до 11-12 років. У цей час формуються світогляд і моральні якості, однак поки що у невиявленому вигляді. При спілкуванні з дорослими та однолітками у процесі навчальнопізнавальноїдіяльності закладаються основи моральної позиції особистості.

Четвертий етап. Пов'язаний з навчанням у середніх та старших класах і охоплює період від 12-13 до 15-16 років. Він є визначальним у формуванні та початковим у відкритому виявленні світогляду та моральних якостей особистості.

Рушійні сили розвитку особистості

Психологія виховання грунтується на висновку вітчизняної психології про те, що людська психіка розвивається як система, що самовдосконалюється (I. Павлов).

Психіка, свідомість дитини розвиваються як результат її власної активної діяльності з опанування об'єктивної дійсності, діяльності, опосередкованої відносинами з дорослими. Як вважає С. Рубінштейн, "педагогічний процес як діяльність учителявихователя формує особистість дитини, що розвивається, і в міру того, як педагог керує дитячою діяльністю, а не підмінює її. Будь-яка спроба вихователя, вчителя "внести" в дитину пізнання і морапьні норми, минаючи власну діяльність дитини з опанування ними, підриває основи здорового розумового і морального розвитку дитини, виховання її особистісних властивостей і якостей" .

Як вважає Г. Костюк, лише коли зовнішні суперечності інтеріоризуються, стають внутрішніми, породжують у людині протилежні тенденції, що вступають у боротьбу між собою, вони стають джерелом її активності, спрямованої на подолання внутрішніх суперечностей через формування нових способів поведінки.

За Г. Костюком, основною суперечністю, що закономірно проявляється на всіх вікових етапах і поновому визначає розвиток особистості на кожному з них, є розбіжності між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим рівнем опанування засобів, необхідних для їх задоволення, причому в соціальних умовах процес опанування цих засобів здебільшого відстає від зазначених розбіжностей.

Важливо й те, що, як правило, на ранніх етапах розвитку людина не усвідомлює суперечність внутрішніх тенденцій. Лише в подальшому ця суперечність стає предметом самоусвідомлення, переживається як невдоволеність людини собою, з'являється прагнення до її подолання.

Існують також розбіжності між бажаним, очікуваним та наявним, теперішнім. Виникають суперечності між досягнутим рівнем розвитку людини та способом її життя, місцем у суспільстві. Мотиваційний аспект розвитку особистості, як правило, випереджає операційний і змістовний, спонукаючи до вдосконалення останніх. Формування нових мотивів діяльності особистості передбачає боротьбу старого і нового, розвиток здатності підпорядковувати безпосередні мотиви діяльності більш віддаленим у часі опосередкованим.

Діяльність — основа розвитку особистості

Л. Виготський у міркуваннях щодо психічних явищ наголошував на ролі спільної діяльності у розвитку психіки людини. Він зазначав, що внутрішні психічні процеси є перетвореними формами зовнішньої колективноїдіяльності' людей, наслідком їхнього співробітництва.

Невідповідність потребнісно-мотиваційної сфери дитини, яка формується через діяльність першого типу, її операційнотехнічним можливостям, які дитина опановує через діяльність другого типу, і становить визначальну рушійну суперечність психічного розвитку дитини.

2.Виховний вплив на учнів вчитель здійснює цілеспрямовано та регульовано за допомогою психологічних механізмів виховання. До

них належать:

1) переконування - теоретично обґрунтовані прийоми, за допомогою яких інформація органічно вплітається у сферу інтересів людини, відбувається її внутрішнє прийняття. Переконування здійснюється за допомогою спеціальних логічних прийомів впливу, які розробляються спеціально психологами, педагогами (цілеспрямоване переконування), або інтуїтивно, випадково, унаслідуються від інших (стихійне переконування).

2) навіювання - інформаційний вплив на почуття, через них на розум і волю особистості, внаслідок чого сприймання інформації стає некритичним і майже неусвідомленим. Навіювання ґрунтується на властивості слова створювати образи поведінки, які при додатковому емоційному впливі засвоюються несвідомо, без втручання активного мислення. Навіюваність притаманна учням будь-якого віку, але чим молодша дитина, тим легше вона піддається їй. Використовують різні види навіювання: пряме, опосередковане, довільне, мимовільне;

3) зараження - процес переходу від людини до людини різних емоційних станів (захоплення, тривога, радість, ентузіазм тощо), які безконтрольно сприймаються й відтворюються людьми в ситуації їх безпосереднього спілкування. Наприклад, чітка, охайна, вміла і красива демонстрація вчителем трудових операцій і прийомів заражає учнів бажанням та ентузіазмом у досягненні такої ж майстерності в праці;

4) наслідування - відтворення людиною у перетвореному вигляді певних зовнішніх рис, зразків поведінки, манер, вчинків, які вона спостерігала в інших людей. Від вчителя учні наслідують досить багато. Тому важливим для вчителя технологій є пропагувати моду на працю, працелюбність, культуру праці, цінність праці і людини, яка працює;

5) рефлексія - осмислення людиною причин, закономірностей і механізмів своєї діяльності, поведінки, соціального та індивідуального способу існування. Суть рефлексії полягає у самосприйманні себе з боку партнера по спілкуванню. Рефлексія є одним з важливих механізмів самовиховання людини.

3. Формування мотиваційної сфери особистості

Мотивація і мотив

Основою цілісної структури людської особистості є мотиваційна сфера з притаманною їй складною та ієрархічною будовою мотивів. Тому важливою психологічною вимогою до процесу виховання є формування у дитини необхідної мотивації поведінки та діяльності.

Мотивація — це сукупність причин психологічного характеру, що пояснюють поведінку людини, її спрямованість та активність.

Під мотивом розуміють внутрішню рушійну силу, що спонукає людину до діяльності. Мотиви діяльності та поведінки людини генетично пов'язані з її органічними та духовнокультурними потребами1.

Існують різні класифікації мотивів. Так, мотиви можуть бути зовнішніми щодо діяльності (безпосередньо не пов'язаними з нею) та внутрішніми щодо діяльності (безпосередньо пов'язані з нею)2. Внутрішні мотиви, у свою чергу, розподіляють на процесуальні (інтерес до процесу діяльгіості), результативні (інтерес до результату діяльності) та саморозвитку (з метою розвитку певних здібностей чи якостей). Розрізняють мотиви усвідомлені та неусвідомлені. У разі неусвідомлених мотивів людина не знає, заради чого здійснює певну діяльність або щиро помиляється щодо своїх спонукань. Окремі мотиви безпосередньо розуміються, усвідомлюються людиною (тобто вона знає, заради чого треба здійснювати певну діяльність), а деякі мотиви є діючими (тобто такими, заради яких людина справді здійснює певну діяльність).

Вікові закономірності формувяння мотиваційної сфери

Проблеми формування мотиваційної сфери у дітей та підлітків дослідив Л. Божович. Проаналізувавши ці дослідження, доходимо таких узагальнюючих висновків.

1." Джерелом активності новонародженого є вроджені фізіологічні потреби у їжі, теплі, русі тощо, а також потреби функціонального розвитку мозку, наприклад потреба у нових враженнях тощо. Крім того, з моменту народження дитині притаманні специфічні соціальні потреби, які спонукають до розвитку особистісних стосунків: потреба у спілкуванні. Поведінку людини можна пояснити як внутрішніми, так і зовнішніми причинами. У першому випадку кажуть про мотиви, потреби, цілі, наміри, інтереси, бажання тощо, тобто про психологічні властивості суб'єкта. Інколи психологічні фактори, що від людини визначають її поведінку, називають особистісними диспозиціями, тому відповідно кажуть про диспозщшпу мотивацію. У другому випадку йдеться про зовнішні умови та обставини діяльності суб'єкта, тобто про стимули, що еід наявної ситуації визначають поведінку людини (ситуативпа моттація). Диспозиційна та ситуативна мотивації взаємопов'язані. Практично будьяку дію людини слід вважати диспозиційно та ситуативно детермінованою.

Водночас мотиваційна сфера ще не відіграє вирішальної ролі у детермінації поведінки дитини. Характерна особливість поведінки дитини в цей період життя — її ситуативна зумовленість.

2. Починаючи з другого року життя у дитини підвищуються рівень власної активності та роль її мотиваційної сфери в регулюванні поведінки. За словами Л. Божович, відбувається перехід дитини від істоти, яка стала суб'єктом, зробила перші кроки на шляху формування особистості, до істоти, яка усвідомлює себе в ролі суб'єкта, тобто виникає системне новоутворення, яке зазвичай пов'язують зі словом "Я". Проявляється це в тому, що дитина перестає підкорятися дорослому, покірно виконуючи його вимоги та вказівки.

3. Приблизно у 3-4 роки на основі усвідомлення себе суб'єктом та порівняння себе з іншими у дитини з'являються самооцінка, усвідомлення особистісних вимог, що висуваються перед нею, прагнення відповідати цим вимогам (отримувати від значущих дорослих позитивне підкріплення такої поведінки).

4. Перед початком шкільного життя дитина переходить до нового рівня самосвідомості й відповідно нового рівня свідомого регулювання поведінки. Цей рівень характеризується формуванням "внутрішньої позиції", тобто стійкої системи ставлення дитини до себе, до інших людей, до навколишнього середовища. Поява цього новоутворення свідчить про якісно новий етап у розвитку мотиваційної сфери особистості.

5. Наступний етап мотиваційного розвитку особистості пов'язаний з підлітковим віком. Саме в цей період у дитини закладаються основи моральності, певне ставлення до суспільства, людей, праці, формуються риси характеру, поведінка. Основні лінії розвитку мотиваційної сфери у цьому віці — самопізнання, самоутвердження і самовираження.

6. На етапі ранньої юності завершується становлення мотиваційної сфери особистості, потреби і мотиви виходять за межі сім'ї та школи. Інтереси, схильності та здібності набирають конкретності та пов'язуються з професійним та соціальним самовизначенням юнаків і дівчат.

Шляхи формування мотивів

Відомо два основних шляхи формування у школярів бажаної мотивації їхньої поведінки та діяльності. Згідно з першим шляхом (знизу вгору) створюються такі об'єктивні умови, забезпечується така організація діяльності учнів, за яких з необхідністю формується потрібна мотивація. Ідеться про те, що учнів треба залучати до певної діяльності, спираючись на їхні потреби. Організація цієї діяльності має породжувати у її учасників позитивні емоції: задоволення, радість від успіху. Повторення відповідної ситуації зумовлює розвиток у дітей нової потреби в діяльності, яка породила у них приємні емоційні переживання. Тим самим у загальну мотивацію учнів може бути включено новий стійкий мотив до такої діяльності.

Другий шлях (згори вниз) полягає в тому, що учням повідомляють у готовій формі спонукання, цілі, ідеали, зміст спрямованості особистості. Завдання полягає у їх перетворенні із зовнішньоусвідомлюваних на реально діючі мотиви. 3 цією метою застосовують роз'яснення, переконання, приклад тощо.

Поияття про смислові утворення особистості

Специфічних особливостях смислових утворень:

• смислові утворення можуть існувати як в усвідомленій формі, так, і (що трапляється дуже часто) у неусвідомленій;

• смислові утворення не піддаються прямому, безпосередньому контролю і суть словесним, вербальним впливам.

• смисли не мають "непсихологічного" існування, вони не існують як такі, об'єктивно (подібно світу значень, культури тощо), вони завжди суб'єктивні;

• смислові утворення можна зрозуміти і досліджувати лише в їх діяльнісному, життєвому контексті.

Структурно смислові утворення — це складне поєднання інтелектуальних та емоційних процесів. Наприклад, у численних дослідженнях такого різновиду смислових утворень, як соціальні установки, їх розглядають як трикомпонентне психологічне утворення з когнітивною, емоційною та поведінковою складовими.

Смислові утворення відіграють визначальну роль у діяльності людини. Саме вони лежать в основі можливої саморегуляції особистості при постановці цілей та усвідомленні власних вчинків.

Рівні розвитку ціннісно-смислової сфери

Розглянемо основні рівні розвитку смислової сфери особистості (згідно з Б. Братусем).

Нульовий рівень — прагматичних, ситуатшних смислів, детермінованих предметною логікою досягнення мети в конкретних умовах. Цей рівень некоректно вважати особистісним, оскільки він повністю злитий із ситуацією, виконуючи допоміжну регулятивну роль в її усвідомленні.

Перший рівень — егоцентричний. Визначальним моментом у ставленні до реальності є власні бажання індивіда, його прагнення, вигода, користь, комфорт, престижність тощо. Ставлення до інших залежать від того, допомагають вони чи, навпаки, заважають у здійсненні бажань.

Другий рівень — групоцентрований. У ставленні до реальності визначальним смисловим моментом стає найближче соціальне оточення людини, референтна для нього група. Ставлення до інших істотно визначається належністю людини (чи, навпаки, фактом її невходження) дотакоїгрупи.

Третій рівень — просоціальний. Особистісна, смислова спрямованість людини на цьому рівні вже не обмєжується складовими референтної групи, до якої вона належить. Індивідум прагне досягти таких результатів (продуктів праці, діяльності, спілкування, пізнання тощо), які потрібні всім без винятку людям, навіть незнайомим, "далеким".