Процес Спілки визволення України — показовий процес над 45 керівниками і головними діячами СВУ, що відбувся в оперному театрі у Харкові від 9 березня до 19 квітня 1930.
Процес СВУ мав політичне завдання обґрунтувати переслідування потенційної націоналістичної політичної опозиції і підготувати ґрунт для подальших нападів на ВУАН та УАПЦ і для переслідування інших нібито існуючих політичних угруповань, поглибити ворожнечу між прихильниками українізації (комуністами й некомуністами) і безпосередньо політично скомпрометувати саму політику українізації, пов'язуючи українське відродження з діяльністю УНР в екзилі і з аґресивним спрямуванням закордонної політики Польщі. Справа СВУ була початком розгрому українського культурного процесу, що інтенсивно розпочався в УРСР по визвольних змаганнях.
академік Сергій Єфремов (колишній товариш голови Центральної Ради й лідер УПСФ),
Володимир Чехівський (колишній член ЦК УСДРП і прем'єр-міністр УНР, за освітою теолог і керівний діяч УАПЦ),
педагог Володимир Дурдуківський (колишній член УПСФ),
історик Й. Гермайзе (професор Київського Інституту Народної Освіти, колишній член УСДРП),
літературний критик і письменник А. Ніковський (колишній член УПСФ і міністр закордонних справ УНР),
письменник Л. Старицька-Черняхівська (колишній член УПСФ) та її чоловік О. Черняхівський (видатний учений гістолог, професор Київського медичного інституту),
академік М. Слабченко (історик, професор Одеського Інституту Народної Освіти, колишній член УСДРП),
педагог О. Гребенецький, філолог В. Ганцов (колишній член УПСФ),
мовознавець Г. Голоскевич (науковий співробітник ВУАН),
студент Київського інституту народної освіти Микола Павлушков, якого радянська влада вважала основоположником Спілки української молоді (СУМ).
Незважаючи на те, що частина талановитих письменників і поетів після поразки української революції залишила країну (В. Винниченко, М. Вороний, О. Олесь), молоде покоління літераторів заявило про себе на повен голос. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об'єднань. Літературно-художні об'єднання виникали і розпадалися, дискусії спалахували з новою силою. Найвідомішими об'єднаннями цього часу були "Плуг" — спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ — Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялись групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувались твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. Жваві дискусії про шляхи розвитку української літератури викликала діяльність Миколи Хвильового. Він був росіянином, членом більшовицької партії, проте щиро прагнув розвитку української культури. Виступаючи в дискусіях 20-х років, М. Хвильовий наголошував на тому, що без Європи українське відродження неможливе. Його статті викликали захоплення в українських письменників. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922—1933 pp. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас. Він сміливо запроваджував нові ідеї та форми західноєвропейської культури. На сцені театру "Березіль" виступали видатні майстри — А. Бучма, М. Крушельницький, О. Мар'яненко, П. Саксаганський, Ю. Шумський. У 1920-ті роки стала до ладу Одеська кінофабрика, будувалась Київська кіностудія. Свій творчий шлях розпочав геній українського і світового кіномистецтва О. Довженко (фільми "Звенигора" і "Арсенал"). У театрі та в кіно успішно працювала М. Заньковецька. Українську культуру збагатила творчість композиторів М. Леонтовича, К. Стеценка, Г. Верьовки, П. Козицького, Л. Ревуцького. Популярними були хорова капела "Думка", Київський симфонічний ансамбль, національні театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі. Правдиве відображення дійсності проголосила своїм завданням Асоціація художників Червоної України. Члени Асоціації — С. Іжакевич, К. Трохименко, ф. Кричевський та інші — за допомогою нових виразних засобів поглибили розвиток українського образотворчого мистецтва. Плідно продовжував працювати М. Бойчук та послідовники його оригінальної школи ("бойчукісти"). З'явились нові імена талановитих художників та скульпторів (А. Петрицький, В. Касіян). Отже, у 1920-х роках українські література та мистецтво переживали бурхливе піднесення. Пройнята національною духовністю, всупереч ідеологічним обмеженням, українська культура досягла світового рівня.
З літературною дискусією 1925—1928 pp. пов'язані виникнення, існування і доля видатнішої літературної організації 20-х pp. — ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури), яка згодом перетворилась на «Пролітфронт». Створена за ініціативою М. Хвильового як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям, як лабораторія професійного удосконалення, втілюючи на практиці висунені останнім гасла боротьби за творчу якість і академізм, за європейський рівень української літератури проти масовізму, просвітництва й епігонського наслідування російської літератури, вона об'єднала багатьох кращих українських літераторів і могла пишатися яскравими талантами: М. Хвильовий, В. Яловий, Г. Коцюба, М. Майський, Г. Епік, О. Копиленко, М. Куліш, А. Любченко, Ю. Шпол, М. Бажан, І. Сенчен-ко, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, І. Дніпровський, О. Слісаренко, Г. Епік та інші. Від самого заснування ВАПЛІТЕ і однойменний журнал опинилися під пильним наглядом офіційних кіл. Особливо посилилась і набрала скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу ВАПЛІТЕ і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСПП. У 1933—34 pp. із ваплітян були ліквідовані: Яловий, Хвильовий, Досвітній, Слісаренко, Епік, Куліш, Йогансен та інші. Досить з усіх ваплітян згадати тільки про одного Миколу Куліша, щоб з усією ясністю зрозуміти, що важила в українській літературі ця група і який великий удар наніс більшовизм українській літературі ліквідацією ВАПЛІТЕ.
Літературна дискусія 25-28 рр.
Публічне обговорення спірних питань про шлях розвитку української літератури в 20-х рр. ХХ ст. Виникла з потреби оновлення українського письменства, орієнтації на європейську класику, а також адекватної реакції на суспільні зміни, пізніше визначила головне питання: бути чи не бути українській літературі як самостійному мистецькому явищу. Сторонами дискусії були прихильники європейського напряму, зорієнтовані на класику та високий мистецький рівень, на чолі з М.Хвильовим, і "пролетарські" письменники та організації ("Плуг" на чолі з С.Пилипенком,"Гарт"), які орієнтувалися на масову літературу, намагалися творити "нове" пролетарське мистецтво, доступне всім, чим часто дискредитували мистецтво слова.
Розпочав дискусію М.Хвильовий 30 квітня 1925 року памфлетом "Про сатану в бочці...". Дискусія закінчилася фізичним знищенням її проєвропейських учасників, оскільки Москва побачила в ній загрозу імперії. Почалися звинувачення проти "націоналістів" та "ворогів народу", що переросли в репресії, а М.Хвильовий покінчив з собою.
Україніза́ція 1920—30-х — тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізація[1] — здійснювалась з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу українців.
Політика українізації суперечила великодержавним прагненням ВКП(б), але була вимушена ворожим ставленням до радянської влади з боку українців, національна свідомість яких зросла за попередні десятиліття, і, особливо, внаслідок національної революції 1917—1920 років, а також загрозою інтервенції Польщі, підтримуваної Антантою. Зважаючи на ці небезпеки (подібні й в інших республіках), ВКП(б) змушена була піти на поступки національним рухам, насамперед українському, і по перших роках відверто великодержавницької політики у низці постанов з'їздів, 4 конференцій визнала остаточність запровадження в школі й адміністрації рідної мови національних республік, при одночасному збільшенні питомої ваги місцевих кадрів у всіх ділянках економіки й культури. У результаті цієї зміни політики Раднарком видав 27 липня 1923 декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ», за яким українська мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації.
Другий декрет, ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923, «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» зобов'язував запроваджувати українську мову на всіх щаблях державного управління. Але обидва ці декрети (хоч ухвалені на підставі постанов XII з'їзду РКП(б) (17—24 квітня 1923), на якому представники національних республік дуже гостро піднесли національне питання) наражалися на опір у самій КП(б)У(комуністична партія більшовиків України), де на ті часи українці становили меншість (КП(б)У тоді складалася в переважній більшості з росіян й осіб інших національностей, байдужих, а то й ворожих українській культурі). Інтенсивніша українізація почалася щойно з 1925, коли під тиском української частини КП(б)У були усунені з постів секретарів її ЦК Е. Квірінґ і Д. Лебедь, які доти одверто виступали проти будь-яких поступок українській культурі. У квітні 1925 ЦК КП(б)У ухвалив резолюцію про українізацію, в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...» 30 квітня 1925 ВУЦВК і Раднарком УССР ухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У 30 травня — резолюцію на українізацію партійного та проф. апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926 О. Шумським, а після його усунення М. Скрипником.
До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські території РРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові, газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській, Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей на Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.
Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).