Мотиви соціальних дій

Найвизначніші вчинки людина здійснює свідомо, тобто вер­шить соціальні дії. Без урахування мотивів, тобто внутрішнього сенсу, що вкладає людина, соціальна спільність людей у свої зу­силля для реалізації тієї чи іншої мети, неможливе розуміння со­ціальних дій, соціальних зв'язків і взаємодій, що вершаться при реалізації поставленої мети. Індивідуальна мета, що відтворює потреби людини (чи йде мова про потреби в їжі, житлі, одязі, освіті, потреби в утвердженні власної гідності, честі та ін.) — це по-перше, початок дії соціальної і по-друге, початок орієнтації на інших, сподівання, що враховують можливу відповідну реакцію оточуючих і створюють мотиви соціальної дії.

Візьмемо звичайний життєвий приклад. Людина, індивід хотів би задовольнити свою потребу в придбанні автомашини. Індивідуальна мрія ясна. Але нема необхідних матеріальних мо­жливостей, потрібна підтримка оточуючих (рідних, друзів та ін.). З чого ж починає людина, індивід, який же сенс його дій — від­класти, назбирати кошти, переконати рідних у важливості і необ­хідності придбання автомашини. Індивідуальна мрія, мета, осми­слена крізь призму соціальних відносин, зв'язків, сподівань, і стала мотивом соціальної дії. Природно, конкретний зміст, спря­мованість мотиву визначається тим, як індивідуальна мрія, мета і орієнтація на інших, сподівання враховують можливу відповідну реакцію оточуючих, які співвідносяться, взаємодіють. Іноді по­ставлені індивідуальна мета, мрія не реалізуються, хоча й вер­шаться різні соціальні дії. Саме тут проявляється даремність мо­тивів у визначенні й усвідомленні поставленої мети.

В процесі вибору варіанту дії, американський соціолог Тол-котт Парсонс виділяє так звані типові змінні дії— системи осно­вних орієнтацій. Це пари, що визначають різні можливості вибо­ру дій: по-перше, між дією винятково у власних особистих інтересах або необхідністю врахування у своїй поведінці потреб колективу, оточуючих (орієнтація на себе, орієнтація на колек­тив, оточуючих); по-друге, між прагненням до задоволення без-' посередніх миттєвих потреб або відмовою від їх реалізації заради перспективної і важливої мети; по-третє, орієнтація на соціальні оцінки іншого індивіда або притаманні йому якості (стать, вік, зовнішній вигляд та ін.); по-четверте, між підкоренням індиві­дом своєї поведінки якомусь загальному правилу або урахуванню специфічних моментів ситуації тощо.

З достатньою повнотою і скрупульозністю основні альтерна­тиви, варіанти соціальних дій (в реальному житті їх більше) свід­чать про багатомірність мотивів конкретної соціальної дії, про рі­зноманітність підходів, способів аналізу шляхів досягнення мети в конкретних соціальних умовах, сплітаються в єдиному елемен­тарному мотиві. Проте соціальна дезорганізація суспільства, крах цінностей в сучасному суспільстві є джерелами відхилення у виборі мотивів, мети і самій поведінці. Відхилення в мотивації тих чи інших соціальних дій, соціальних зв'язків обумовлюється дією широкого кола соціальних, економічних, культурних, істо­ричних і політичних факторів. Соціальні відхилення пов'язані із стійкими перекрученнями ціннісних орієнтацій, типових для сус­пільства, соціальних спільностей. Так, жадоба наживи, користо­любство, зневага до праці, нерозбірливість у,засобах діяльності властиві майновим злочинам. Перекручення в системі ціннісних орієнтацій може виражатися в їх суперечливості та нестійкості. Вкрай негативно впливають на поведінку суперечності між цін­нісною орієнтацією і діяльністю, між цінностями, що деклару­ються, і реально функціонуючими, між словом і ділом, між ме­тою і можливостями її здійснення.

У конкретний мотив органічно вплітається і ієрархія ціннос­тей, і інтелектуально-культурна готовність особи аналізувати си­туацію. Істотний вплив на формування відхилення в поведінці індивіда, соціальної спільності мають соціально-психологічні особливості людей; національна нетерпимість, грубість і неврів­новаженість, самовпевненість, кар'єризм, низький самоконтроль та ін. Впливають на вибір мотивів та соціальних дій і стан соціа­льної напруженості, конфронтація, криза суспільних відносин тощо. Впливають і особливості темпераменту особи, її упертість, невблаганність, вольові риси, емоційна близькість до людини, особи тощо. Ситуацію, що виникає між окремими людьми, які висловлюють різні підходи, методи, способи здійснення тієї чи іншої мети, соціологи називають змаганням мотивів, що поро­джують досить гострі, частіше невидимі збоку внутрішні пере­живання особи. Тут важливо відзначити багатоманітність проявів різних можливостей, альтернатив досягнення особистої мети і орієнтацію на іншу, початково визначену внутрішню драму сфе­ри мотивів особи. І практично неможливо передбачити конкретний вибір мотиву особою в конкретній ситуації. Та можна про­стежити певну спрямованість конкретної особи і цільові системи дій соціальних.

Мотиви дій різноманітні. Є і межі, і непередбаченість поведі­нки особи, що вкладається в межі соціальної доцільності, збере­ження соціальних зв'язків непорушними. Інакше соціальне ли­шилось би чи не головним — передбаченості та виконання людиною своїх обов'язків. У мотивації «орієнтація на себе — орієнтація на інших» — виділяється індивідуальна мотивація в її надмірних і більш стриманих варіантах, гуманістична, альтруїс­тична (безкорислива) — в її грубих і м'якших, стриманих варіан­тах. На вибір людиною-індивідом, людиною-особою, соціальною спільністю конкретної мотивації впливає ряд обставин: впливає ситуація, моральна культура конкретної особи й існуюча в суспі­льстві система цінностей тощо. Роль системи цінностей в тому, що цінності виступають для людини, особи фактором, що соці­алізує певний пошук людиною, особою, соціальною спільністю шляхів реалізації індивідуальної мети і визначає типовий для сус­пільства індивідуальний вибір. У процесі історичного розвитку культур, соціального відбору крайні варіанти, різні можливос­ті — «на себе, на колектив» — відкинуто. Адже варіанти, різні можливості ведуть або до хаосу в суспільстві, або до духовної, та й фізичної загибелі індивіда.

Аналізуючи мотивацію соціальних дій, соціологи особливо виділяють ступінь участі свідомих, раціональних елементів у процесі мотивації соціальної дії. В основі класифікації соціаль­них дій лежить цілераціональна дія, тому що «цілераціонально діє той індивід, чия поведінка орієнтована на мету, засоби й побі­чні результати його дії, хто раціонально розглядає відносини за­собів до мети й побічних результатів, тобто діє в усякому випад­ку неафектно (насамперед неемоційно) і нетрадиційно, тобто не на основі тієї чи іншої традиції, звички». Інакше кажучи, доціль­ність дії характеризується ясним розумінням того, що хоче доби­тися людина, які шляхи, засоби найпридатніші, ефективніші та ін. Людина сама співвідносить.свої дії і засоби, прораховує пози­тивні та негативні наслідки своїх дій, засобів і знаходить розумне поєднання особистої мети і соціальної. Але все це — лише ідеа­льний зразок, а в реальному житті вдається зустрітися з такими діями, на жаль, нечасто. В реальному житті масовішими є цінніс­но-раціональні дії, що під-порядковані певним вимогам, встанов­леним у суспільстві цінностям (релігійні, моральні, естетичні но­рми, традиції тощо). Раціонально зрозумілої мети для людини-особи, соціальної спільності не існує, і в соціальних діях людина-особа, соціальна спільність орієнтуються на дотримання своїх переконань про обов'язок, гідність, красу тощо. Ціннісно-раціональна дія завжди підкорена заповідям або вимогам, у під­порядкуванні яким людина вбачає свій обов'язок тощо. Свідо­мість особи, соціальної спільності скута орієнтацією на цінності, що існують у суспільстві. І цінності, норми, існуючі в суспільст­ві, є основою для людини у вирішенні суперечностей між особис­тою метою і орієнтацією на інших оточуючих.

Традиційна і афективна соціальні дії здійснюються на самій межі, а часто навіть за межами того, що усвідомлено, осмислено, зорієнтовано. Гранично мінімізована самостійна діяльність сві­дома у тра-диційній соціальній дії. Глибоко засвоєні соціальні зразки поведінки, норм, що стали звичними, традиційними, які не зазнають перевірки на істинність, і є основою, базою традиційної соціальної дії. Морально звичне може також бути традиційною соціальною дією. Пояснюється це тим, що самостійна моральна свідомість людини «не включена», людина поводиться, як і всі, як прийнято споконвіку і що є звичним у побуті. Саме тут поши­рена і взагалі природна форма людських дій становить основу соціального життя, його звичний і природний фон. Афективна дія обумовлена чисто емоціональним становленням, здійснена в ста­ні афекту (тобто душевного хвилювання). Афективна дія менш усвідомлена, а більше характеризується прагненням до негайного задоволення пристрастей, жадобою помсти, потягу тощо.

У реальному житті існують усі види соціальних дій. А деякі з них, зокрема традиційно-моральні, взагалі є характерними, типо­вими для певних спільностей людей суспільства. Життю окремої особи притаманні й афект, і суворе врахування, і розрахунок, і традиційно звичне, і орієнтації на свій обов'язок перед друзями, рідними, батьківщиною. Раціональна соціальна дія за всякої при­вабливості і навіть в чомусь романтично піднесена ніколи не мо­же і не повинна стати надзвичайно поширеною. Інакше буде ба­гато втрачено привабливості й багатоманітності, чуттєвої наповненості соціального життя. Звичайно ж, більше вірогіднос­ті, що особа, соціальна спільність, суспільство розвиваються ефе­ктивно, якщо при реалізації складних, вузлових проблем соціаль­ного життя людина-особа, соціальна спільність, стають частіше цілераціональні. Адже від багатьох причин залежить вірогідність реалізації того чи іншого типу мотивації соціальної дії. Часто ін­дивідуальні особливості, культура, освіта, інтелектуальні можли­вості індивіда, соціальних верств впливають на соціальні дії і багато в чому залежать від суспільства соціокультурного середо­вища і масового поширення того чи іншого типу мотивації. На­скільки мотиви дозволяють, стимулюють цілераціональну соціа­льну дію або традиційну, настільки обмежують, пригнічують один тип поведінки і стимулюють інші.

Історичний досвід свідчить: людина завжди живе неодномір­но, суперечливо. Афективна соціальна дія примхливо поєднуєть­ся з цілераціональною, ірраціональна — з ціннісно-раціональною та ін. Але там, де істотною є сфера раціональної або ірраціональ­ної соціальної дії, створюється простір для мракобісся, міфів, то­талітаризму, створюється атмосфера нестримного захоплення вождями, лідерами та ін. Людський здоровий глузд заганяється в тупик. У житті людина своїм зусиллям, діям надає сенс, мотив. Який сенс вбачає людина, які цінності стверджує в своїй діяльно­сті, таку реальність здебільшого і творить. Звичайно ж, не все, що задумується, реалізується в житті. Причин багато. І тут, насампе­ред, частіше бажання людини, соціальних спільностей людей зу­стрічаються з бажаннями інших. Але життя підвладне тому, чого люди хочуть досягти, в що вірять, яким хочуть зробити його, в чому вбачають сенс свого буття.

Звичайні життєві явища. В 30-х роках в Україні здійснювалася масова колективізація людей, яка, можливо, реалізувала мету створення, організації колективних господарств, розкуркулювання заможних селян і мала високий сенс, осяяний соціалістичною іде­єю. І створено було колгоспний лад, при цьому морально, а часом і фізично нищилося безліч незгодних. Або ще. У 80-х роках у сві­домості людей, які споруджували під Києвом у Чорнобилі велику атомну електростанцію, мала високий сенс мета— забезпечити Україну електроенергією, до речі, значно дешевшою, ніж інші її види. Та потім катастрофа принесла багато лиха, викликала неод­нозначне ставлення до атомної енергетики. Треба пам'ятати, що незмінна мотивація соціальних дій має тенденцію відтворити то­тожні за соціальним сенсом дії, і, отже, аналогічну соціальну реа­льність, дійсність та ін. Поки ж не змінилося розуміння діяльності, наївно сподіватися на зміни самих соціальних дій людей.

Суть соціальних зв'язків, аспектів мало змінюється, хоча і змінюється речово-предметна оболонка соціальної реальності. Підприємець, управлінець може на роботу їздити й на «Вольво», і трамваєм, і електричкою метро. Священик на молитву може їз­дити і на «Мерседесі». Чи не тут загадка того парадоксу, який викликає глибоку занепокоєність людей, що мотиви ринкової ді­яльності багатьох вітчизняних підприємців замішані на мафіознокримінальних основах, які сформувалися в минулому, а в сучас­них умовах відтворюють в Україні нерідко ринково-мафіозну ре­альність, тобто існування «п'ятої влади», «тіньової» економіки. Відтворюється і «більшовизм» політиків, їх бажання в усіх випа­дках, хай навіть на руїнах, взяти гору над опонентами тощо. А чи не такого ж типу є «пристрасть» українських націонал-патріотів, націонал-демократів відірвати Україну за будь-яку ціну від рин­кових відносин і джерел сировини Росії і країн Співдружності, навіть, якщо це шкідливо для України, «пристрасть» до викорис­тання службового становища, привілеїв, правил подвійної моралі, телефонного права та ін.? Ні фантастичністю, ні божественністю сенс не привертає, та й не виникає звідкись сенс діяльності. Фор­мується сенс не тільки внутрішньо, а й за допомогою зовнішніх факторів, включаючи і матеріальні тощо. І хоча сенс одержує ззовні життєві імпульси, все ж має і власну незалежність, стій­кість та ін. Крізь призму цінностей, властивих людині, розуміння, в ім'я чого живе і хоче діяти людина, вона бачить, відчуває, оці­нює зовнішні імпульси, соціальні дії.

Звичайно ж, осмислюючи соціальну реальність, відповідаючи на питання, чому людина діє так, а не інакше, чому «маємо те, що маємо», в мотивації соціальної дії треба виділяти саме культу­ру — один"? важливих боків життя і діяльності людини. Особа, її потреби, інтереси матеріальні та духовні — джерело дії соціаль­ної, і якщо розуміння мотивів дії є культурою, то соціальні зв'язки, взаємодії є діяльна реалізація орієнтації на іншого тощо.

Соціальні конфлікти

Соціальна взаємодія — це така форма спілкування осіб, соціа­льних спільностей, верств, угруповань, за якою систематично здійснюється їх вплив один на одного, реалізується соїиальна дія коленого з партнерів, досягається пристосування дій одного до дій іншого, спільність у розумінні ситуації, сенсу дій і певний ступінь солідарності або згоди між ними. Соціальна взаємодія буває випадковою, тимчасовою, минущою і стійкою, приватною і публічною, особистою і речовою, формальною і неформальною тощо. За влучним виразом Карла Маркса суспільство — це про­дукт взаємодії людей. Всі багатоманітні соціальні взаємовідно­сини обумовлені різноманітністю соціальних інтересів, основою яких виступають виробничі (базові) відносини. Саме тому, ма­буть, неправильно зводити взаємовідносини до форм міжособис-тісного спілкування або безпосереднього контакту. Адже соціальні взаємовідносини обов'язково передбачають розподіл ролей між партнерами і наявність у них певних специфічних систем цінностей, норм і регуляторів.

Суспільно-політичні соціальні взаємодії часто спостерігають­ся в політичних кампаніях, типу виборчих, у них демонструється або ж загальна єдність політичної мети, цілей, або ж групова єд­ність. Групова єдність особливо наочно проявляється в діяльності політичних коаліцій, суспільних, громадсько-політичних рухів, народних фронтів та ін. У суспільно-політичних, соціальних кам­паніях і соціальних процесах спостерігаються й інші соціальні явища — соціальні, політичні конфлікти.

Конфлікт {лат. соп/іісіт — сутичка) — сутичка двох або бі­льшої кількості різноспрямованих сил, забезпечення їх інтересів в умовах протидії. Малі й великі соціальні спільності, формально організовані й соціальні (політичні, економічні структури та ін.) об'єднання, що виникають на неформальній основі, у вигляді по-літизованих соціальних рухів, економічних і політичних сил тис­ку, кримінальних угруповань, що усвідомлюють і переслідують певну мету, а також окремі індивіди і складають суб'єкти конф­ліктів. Зіткнення різноманітних об'єктивних та суб'єктивних те­нденцій в діяльності особи, соціальних спільностей, соціальних структур є конфронтацією ідей, теорій, шкіл, змаганням за моно­польне панування певних сфер діяльності і здобуття вигоди.

Конфлікти бувають агоністичні (примиримі) і антагоністичні {непримиримі). Антагоністичні конфлікти, якщо упущені можли­вості їх вирішення, переростають у хронічні й навіть неприми­ренні. Пошук же взаємних компромісів може привести спочатку до зняття гостроти конфлікту, а потім — при розвитку тактики компромісів — і до перетворення його в примиренний; продов­ження політики взаємних уступок або зміни зовнішніх обставин відкриває можливість взаємоприйнятного вирішення конфліктів. Відомі також ситуації імітації конфліктів як спроб політичного або морального тиску. Такі конфлікти є вигаданими, але можуть трансформуватися в реальні, якщо виникає протиборство між сторонами, чиї інтереси виявляються під загрозою. В реальних конфліктах їх учасники, виступаючи конфліктуючими сторона­ми, є носіями свідомості, що відображає загострення емоційних суперечностей. Саме тоді відносини супроводжуються негатив­ними емоціями, здатними задушити здоровий глузд в однаковій оцінці негативних наслідків конфлікту, або можуть значно пере­вищувати проблематичні вигоди від перемоги над опонентами (явище «піррової перемоги»). Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів різних соціальних спільностей, соціальних верств, угруповань, а приватний випадок прояву соціальних суперечностей — одна з його форм, яка хара­ктеризується явно вираженим протистоянням суспільних сил або проблем, що виступають ядром конфлікту, а також: усвідо­мленням конфліктуючими сторонами {угрупованнями) своїх протилежних інтересів і мети діяльності. Соціальні конфлікти в історії людства спостерігаються на найрізноманітніших рівнях. На макрорівні соціальні конфлікти відбуваються у процесі вирі­шення об'єктивних суперечностей в соціальних революціях, що ведуть до відмирання одних суперечностей і виникнення або за­родження нових, закладають основу нових соціальних конфлік­тів. На мікросоціальному рівні конфлікт обумовлений діяльністю окремих особистостей, які переслідують певні соціальні інтереси. В такому випадку конфлікт проявляється саме як зіткнення гру­пових або особистих інтересів, що відображає різноманітні цін­нісні орієнтації і норми поведінки членів соціальних спільностей і соціальних верств, угруповань, які беруть участь у конфлікті. Конкретні умови виникнення конфлікту визначають форму його розвитку, сам процес — прихований (латентний) або відкритий та ін. Якщо ж мова йде про індивіди і малі соціальні спільності, то в конфлікті відбувається зіткнення інтересів, мотивів, вчинків тощо. В конфронтаціях великих соціальних спільностей політич­ний конфлікт супроводжується сутичкою громадських настроїв і думок, суджень, що відображаються в конфліктній поведінці ін­дивідів і малих соціальних спільностей. Політичні та соціальні конфлікти виникають по горизонталі — в середині соціальних та політичних структур, а по вертикалі — між керівними структу­рами і підлеглими, контролюючими органами та підзвітними їм індивідами, соціальними спільностями або організаціями, між лі­дерами та управлінцями. Багатоманітність конкретних проявів і відмінностей конфліктів об'єднують спільні ознаки: виникнення нових груп на основі соціальної дисоціації, взаємне відчуження, поява усвідомлюваного протистояння і протиборства.

У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти ха­рактеризуються різним рівнем, масштабом, гостротою, сферою виникнення та іншими ознаками. В політичній сфері найзначніші конфлікти ті, що водночас охоплюють усі рівні соціальної і полі­тичної структури, торкаються й економічної сфери, залучають максимально можливу в конкретних умовах кількість учасників (загальні конфлікти). Такі конфлікти відбуваються у сфері суспі­льних відносин, пов'язаних із проблемами збереження або повалення влади, її зміцнення або підриву, тобто мають політичний характер. Меншу значущість мають часткові конфлікти, що охо­плюють лише частину соціальних структур. Проте за певних умов і обставин (нестабільність, соціальна напруженість та ін.) можуть перерости в загальні.

Зростання конфліктності є природно наслідком загострення боротьби за панування тих чи інших цінностей і претензій на пе­вний статус, владу та засоби висхідних соціальних та політичних угруповань. Від успіху або поразки у спробах створити баланс між силами сутички і консенсусу залежить роль соціального конфлікту в соціальному розвитку. Соціальний конфлікт або стає джерелом прискорення розвитку суспільства, або поро-джує соціальний хаос. Складність ситуації полягає в тому, що попередній політичний досвід не давав можливості виробити культуру конфлікту, не був легітимізований, тобто узаконений, у тому, що в тоталітарному суспільстві існує один центр влади — держава, у якого нема конкуруючих соціальних спільностей, верств, угруповань. Якщо в плюралістичному суспільстві конф­лікт є звичайне явище, то в умовах тоталітарної політичної сис­теми формується ставлення до конфлікту як явища шкідливого, небезпечного, пов'язаного з боротьбою групових амбіцій. Саме тому різкий спалах конфліктності застає і владу, і суспільну сві­домість зненацька. У модернізованому суспільстві більшість конфліктів вирішується не державою, а іншими політичними ін­ститутами. Держава втручається лише в тих випадках, коли, по-перше, конфлікти загрожують серйозно вразити інтереси людей, які не беруть участі в них; по-друге, людьми, які беруть участь у конфлікті, здійснюються акти насилля, не припустимих з точки зору закону, і, по-третє, існує загроза перетворення конфлікту в причину масового, затяжного насилля одних членів суспільства над іншими.

Виняткове значення для вирішення конфліктів має період їх тривалості. Якщо кризи політичного розвитку виникають водно­час, то вони загострюють одна одну. Якщо ж реформи поетапно структуровані, то рівень визрівання конфліктів значно нижчий. Важливі не тривалі, амбіційні програми, які практично неможли­во здійснити, а короткострокові заходи, що передбачають по­стійне функціонування зворотних зв'язків, дозволяють коректу­вати мету та засоби реформи, долаючи розрив між політичною метою і поточними інтересами різних соціальних верств і угру­повань населення. І, звичайно, багато залежить від рівня профе­сіоналізму керівників. У сучасних умовах в Україні розгортаєтьсяздійснення реформ переходу до ринкової економіки. Та, на жаль, реформи намагаються реалізувати зверху, не мобілізуючи низи і середні ланки суспільства. Та й ідеї реформи, переходу до ринко­вих відносин і економіки не оволоділи масами, не стали загаль­нонаціональною українською ідеєю.

Концепція соціального конфлікту визнається вирішальним або одним із найважливіших факторів соціального розвитку. Соціа­льний конфлікт соціолог Герберт Спенсер розглядав з позицій соціал-дарвінізму, вважав його неминучим явищем в історії люд­ства і стимулом соціального розвитку суспільства. Такої ж пози­ції і думки про соціальний конфлікт дотримувався і соціолог Макс Вебер, який називав соціальний конфлікт боротьбою. Со­ціологи Людвіг Гумплович, Уїльям Самнер, Фердинанд Тьонніс, Лестер Уорд, Торстайн Веблен та інші, називаючи соціальний конфлікт суперечкою, вважали його психологічно обумовленим явищем і однією з форм соціалізації. Один із засновників чиказь­кої школи соціальної екології Роберт Парк включив соціальний конфлікт до чотирьох основних видів соціальної взаємодії поруч із змаганням, пристосуванням і асиміляцією. Змагання ж висту­пає соціальною формою боротьби за існування, будучи усвідом­леним, перетворюється в соціальний конфлікт, що завдяки асимі­ляції та співробітництву сприяє раціональному пристосуванню.

Переваги у взаємовідносинах між людьми віддаються не соці­альному конфлікту, а соціальному спокою. Приблизно ж такої точки зору дотримувався соціолог Ернст Берджесс та інші при­хильники школи соціальної екології, вважаючи, що кожне суспі­льство має деякі елементи напруження і потенційного соціально­го конфлікту, розглядаючи суспільство як важливий елемент соціальної взаємодії, що сприяє руйнуванню або зміцненню соці­альних зв'язків. Цінність конфліктів полягає в тому, що вони від­вертають закостеніння соціальної системи, відкривають шлях ін­новаціям. Соціолог Ральф Дарендорф, протиставляючи теорію конфлікту марксистській теорії класової боротьби і концепції со­ціальної згоди, вважає соціальний конфлікт результатом опору існуючим у будь-якому суспільстві відносинам владарювання і підкорення. Придушення соціального конфлікту веде до загост­рення, а «раціональна регуляція» — до підконтрольної еволюції. Хоча причини конфліктів непереборні, «ліберальне суспільство» може узгоджувати їх на рівні конкуренції між індивідами, соціа­льними спільностями та ін. Розв'язання соціального конфлікту здійснюється зняттям соціальної напруженості на ранніх стадіях формування конфліктної ситуації: компроміс, перемога однієї з конфліктуючих сторін, виникнення в результаті конфлікту нової соціальної якості та ін.

У сучасних умовах особливе значення мають пошуки комп­ромісів у міждержавних, регіональних, міжнаціональних і міжре­гіональних конфліктах. Найжорстокіша форма вирішення конф­лікту— збройне насилля. Та така форма разом з тим і малоперспективна. Збройні конфлікти часто ведуть до тупикової ситуації, коли розум конфліктуючих сил підмінюється підозрами, амбіційністю та ін. Вся багатоманітність причин зростання конф­ліктності в умовах вступу суспільства на шлях модернізації пов'язана з дією двох груп факторів. Перша група— визначаєть­ся співвідношенням інтересів основних соціальних груп і харак­тером політичної культури, що виражається у кризі політичної культури (криза ідентичності й легитимності). Друга група фак­торів визначається рівнем інституалізації політичних відносин і рисами політичних керівників, що відображається в кризі держа­вного управління (криза розподілу, проникнення у владні струк­тури тощо). Проміжне становище між двома сферами кризи полі­тичного розвитку займає криза політичної участі, що виникає як наслідок нерозвинутої культури та ігнорування вимог рівності у процесі прийняття державних рішень. І хоча соціальний конфлікт визначається одним із головних рушіїв соціального прогресу, по­ряд із ним виступають згода, стабільність, порядок, спокій та ін. Для вирішення соціального конфлікту часто вдаються до консен­сусу— згоди, одностайності, співучасті, погодженості та ін.