5 . Суспільний соціальний прогрес: критерії та тенденції. Поняття суспільний прогрес

Суспільний прогрес — це такий напрям розвитку людського суспільства, що характеризується незворотними змінами людс­тва, тими чи іншими прогресивними змінами окремих соціальних спільностей людей, їх угруповань, верств або індивідів у резуль­таті здійснення переходу від нижчого до вищого, від менш до­сконалого стану до більш досконалого та ін. Механізм суспіль­ного прогресу в усіх економічних системах полягає в формуванні нових потреб та інтересів, цінностей у різних сферах суспільного життя та пошуках можливостей їх задоволення. Нові потреби, ін­тереси, цінності формуються як результат виробничо-матері­альної, духовної діяльності людини і пов'язані з пошуком і вина­ходом нових засобів праці, спілкування, організації суспільного життя, з розширенням та поглибленням масштабів наукових знань, ускладненням структури творчої і споживацької діяльності людини. Дуже часто виникнення, формування та задоволення су­спільних потреб здійснюються на основі відкритого конфлікту інтересів різних соціальних спільностей та соціальних угрупо­вань, верств, а також підпорядкування інтересів одних соціаль­них спільностей і угруповань іншим. У такому випадку соціальне насилля виявляється неминучим супутником соціального прогре­су. Суспільний прогрес як послідовне сходження до складніших форм суспільного життя відбувається в результаті вирішення, усунення суперечностей, що виникають, діють на попередніх етапах та фазах суспільного розвитку.

Що ж є джерелом суспільного, соціального прогресу? Джере­лом, першопричиною суспільного, соціального прогресу, що ви­значає бажання та дії мільйонів людей, виступають не зовнішні міфічні сили, а їх власні потреби та інтереси. Відповідно всі мір­кування про суспільний прогрес, не пов'язаний з його першопри­чиною — є міркування, що не мають матеріальної основи. Які ж потреби, інтереси, цінності людини обумовлюють суспільний, соціальний розвиток? Усі потреби, інтереси, цінності поділяють­ся на дві групи: природні та історичні. Природні — це всі соціа­льні потреби, цінності, інтереси людини, задоволення яких забез­печує збереження та вдоволення життя людини як природної, біологічної істоти. Природні потреби та інтереси людини обме­жені біологічною будовою людини, історичні ж — це всі соціа­льні та духовні потреби, інтереси, цінності, задоволення яких не­обхідне для відтворення і розвитку людини як соціальної істоти. Жодна з груп потреб, інтересів, цінностей не може задовольняти­ся за межами суспільства, поза розвитком суспільного, матеріа­льного та духовного виробництва. На відміну від природних по­треб, інтересів та цінностей людини історичні — породжені в процесі суспільного прогресу, необмежені в розвитку, тому й безмежним є суспільний соціальний і інтелектуальний прогрес. Проте суспільний прогрес— це не тільки об'єктивна, а й віднос­на форма розвитку. Протилежністю суспільного прогресу є сус­пільний регрес, тобто незворотна зміна, що йде по спадній лінії до деградації. Там, де відсутні можливості для розвитку нових потреб, інтересів та цінностей і їх задоволення, лінія соціального прогресу закінчується. В таких випадках історія конкретних сус­пільств та регіонів світу характеризується тупиковою лінією роз­витку, наступають періоди занепаду та стагнації. В минулому не­рідко спостерігалися випадки соціального регресу, загибелі культур та цивілізацій, що раніше сформувалися. Отже, соціаль­ний, суспільний прогрес у світовій історії йде зигзагоподібно.

Багато років, навіть десятиліть філософи й соціологи Заходу та Сходу вважали основним загальносоціологічним критерієм су­спільного прогресу розвиток продуктивних сил. Події 80-х — по­чатку 90-х років XX ст. показали, що доведеться розстатися з уявленням, за яким ключовим і, власне, єдиним джерелом розви­тку вважалися революційні зміни в продуктивних силах і вироб­ничих відносинах. Лінійна теорія суспільного прогресу, в основу якої покладено прогрес продуктивних сил, часто зазнає краху, а, отже, й не може служити надійним інструментом прогнозу. Чому ж так буває? Тому, що основою теорії є вимір суспільного прогресу ступенем влади людини над природою. А життя пока­зує, що безмежне збільшення матеріальних засобів життя, прийн­ятих за благо, обертається для людини згубними наслідками. Ще з часів переходу до машинного виробництва розвиток людства йшов під знаком безумовного пріоритету процесу індустріаліза­ції. В тій або іншій формі з тими або іншими особливостями про­цес індустріалізації неминучий для будь-якої країни. Саме тому тривалий період розуміння соціального прогресу поєднувалось із промисловим розвитком, з високими темпами економічного рос­ту і створенням великої машинної індустрії. Умови та форми створення економічного, політичного і соціального життя були підпорядковані розвитку техніко-економічних основ, досягнен­ням індустріальної технології.

Напередодні XXI ст. ейфорія індустріально-технократичного оптимізму спадає. Індустріальний розвиток не тільки створив за­грозу соціальним і культурним цінностям, а й підірвав власну ос­нову. На Заході заговорили про кризу індустріалізму, ознаками якої стало руйнування навколишнього середовища і виснаження природних ресурсів. Спочатку XXI ст. велике занепокоєння ви­кликають зростаючі соціальні втрати індустріального зростання. Дедалі очевиднішим стає невідповідність рівня науково-технічного й економічного розвитку рівню задоволення потреб людини. Змінилось і саме поняття соціального прогресу. Основ­ним критерієм соціального прогресу стає приведення суспільного устрою у відповідність не лише з вимогами розвитку техніки, скільки, насамперед, із звичайною природою людини. Найважли­вішою ознакою нової цивілізації стають якісні зміни ролі людини в усіх сферах суспільного життя, її всебічна гуманізація. Звичай­но ж, піднесення продуктивних сил само собою ще не гарантує прогресу. Доводиться відмовитися від погляду на історію як про­цес закономірної зміни соціально-економічних формацій. Навіть якщо форми власності змінювали б одна одну саме в такій послі­довності, економічна вісь становить лише один із векторів суспі­льного розвитку, а розвиток продуктивних сил лише одне з його джерел. Увесь досвід XX ст. спростовує однофакторний підхід до розвитку сучасного суспільства. На формування тієї або іншої су­спільної структури впливає багато факторів: прогрес науки та тех­ніки, стан економічних відносин, устрій політичної системи, вид ідеології, рівень духовної культури, національний характер, між­народне середовище або існуючий порядок у світі та роль особи.

Суперечності розвитку сучасного суспільства

Суспільний прогрес здійснюється в результаті усунення, подо­лання соціальних суперечностей. Внутрішнім джерелом розвитку народів, зв'язків між ними, людства виступають суперечності. Однак необхідно відрізняти суперечності, що обумовлюють від­творення відносин у межах соціально-економічної і політичної си­стеми, та суперечності, що викликають розвиток соціально-економічної і політичної системи та її зміни. Суперечності, що су­спільно обумовлюють відтворення відносин,— це суперечності функціонування суспільства, а суперечності, що викликають роз­виток соціально-економічної та політичної системи,— суперечно­сті розвитку суспільства. Ті та інші суперечності тісно взаємо­пов'язані. В первісному суспільстві, що розвивалося надзвичайно повільно, суперечності функціонування виступали на передній край. З виникненням класів суспільство стає ареною класової, ста­нової, кастової боротьби. Суперечності між рабами і рабовласни­ками, плебеями і патриціями, кріпосними залежними селянами і феодалами, ремісниками і купцями, найманими робітниками і ка­піталістами стають основними у сфері суспільних відносин, ви­ступають, насамперед, як суперечності функціонування кожної соціально-економічної системи, оскільки відтворюють існуючі су­спільні відносини. Але чим швидше просувається історія, тим бі­льшого значення набувають суперечності розвитку, обумовлені зародженням і розвитком наступної прогресивної в порівнянні з попередньою соціально-економічної системи. Соціальні суперечності поділяються на зовнішні і внутрішні, основні і неосновні, антагоністичні і неантагоністичні. Специ­фіка соціальних суперечностей проявляється, насамперед, у тому, що соціальні суперечності об'єктивні і виступають у формі суб'єктивної діяльності людей. Зовсім недавно вважалось основ­ними суперечностями сучасної епохи — протистояння двох сві­тових систем. Початок XX ст. пов'язаний із соціалістичною ре­волюцією в Росії, з різким загостренням суперечностей суспільного розвитку. Оглядаючись на джерела протистояння, не можна не бачити його об'єктивної обумовленості. Адже теорії та концепції, що не мають об'єктивних основ і не відображають по­треби, інтереси, цінності суспільного розвитку, а тим більше які йдуть всупереч з ними, не змогли б тримати під впливом мільйо­ни людей протягом десятиліть. У сучасних умовах, що зазнали докорінних змін, глобальне протистояння двох систем вичерпане. В ядерний вік збройна сутичка не може закінчитися нічим іншим, як самознищенням людства. Соціальне протистояння об'єктивно усувається і в політичній, економічній, гуманітарній сферах. То­му протистояння йде всупереч з основними процесами розвитку сучасної цивілізації, що відбувається під впливом науково-технічної революції і відповідних інтересів людства. Після бага­тьох десятиліть розколу і непримиримого протиборства людство не тільки опинилося перед необхідністю, а й здобуло можливості стати на шлях співробітництва в створенні цілісного, стабільного та справедливого світового порядку.

У сучасних умовах XXI століття дедалі гострішими стають протиборство, боротьба за сфери впливу й ринки збуту між Європою, Азією, США та Латинською Америкою. Пожвавлено йде констатація конкурентних сил в Африці та Австралії. Взаємодія загальноцивілізаційних і соціально-економічних і політичних фа­кторів у розвитку суспільства не залишаються незмінними. З зростанням зрілості суспільства дії соціально-економічних, по­літичних законів розвитку слабшають, тоді як роль загальноциві­лізаційних факторів зростає і стає дедалі певнішою. Історичний досвід людства виявляє помилковість штучно внесеної в суспіль­ствознавство тези про те, що в умовах капіталістичного суспільс­тва не можуть народитись інші, некапіталістичні форми та тенде­нції суспільного життя. Карлу Марксу належить думка про те, що з подоланням антагоністичних суперечностей суспільного розви­тку завершується передісторія людського суспільства, а попере­дня історія — це болісний, тяжкий процес перебування справж­ньої цивілізації людства.

Величезні соціально-економічні, політичні та духовні зміни, що сталися в 90-х роках XX ст. і тривають на початку XXI ст. в світі сприяли розгортанню формування досконалої, суттєво від­мінної світової цивілізації, що не стане ні капіталістичною, ні со­ціалістичною, а буде соціальноінтегративною, що будується на принципах блага народів, їх соціально-політичному і національ­ному самовизначенню, на основі розвитку взаємовигідних відно­син між народами, додержанням цілісності їхньої території, невтручанням у внутрішні справи один одного, дбаючи про їх економічне зростання, поліпшення життя. Важливу роль віді­граватиме збереження навколишнього середовища, створення екологічних виробництв і збереження природи. В політичній сфері розгортається об'єднання народів слов'янських, мусуль­манських тощо, виникають великі слов'янські об'єднання наро­дів Європи, мусульманські — на Ближньому та Середньому Схо­ді, об'єднуються народи Латинської і Північної Америки, Азії та ін. Проблема визначення соціальних суперечностей — ключова проблема соціальної філософії. Існує два підходи до визначення соціальних суперечностей: матеріалістичний та ідеалістичний. Основними суперечностями, вважав Георг Гегель, є суперечності в сфері ідеології. Фрідріх Енгельс вважав, що непослідовність ідеалізму в тому, що ідеалізм зупиняється на існуванні ідеальних спонукальних сил, які є в суспільстві. Матеріалізм завжди визна­вав спонукальними мотивами суспільного розвитку об'єктивні суперечності: об'єктивні суперечності в сфері економіки (супе­речності між продуктивними силами і виробничими відносина­ми, суперечності власності на засоби виробництва, суперечності між соціальними спільностями, соціальними верствами та ін.); суперечності в сфері політичній (ідеологічні суперечності). Що ж стосується антагоністичних і неантагоністичних суперечностей, то вони відрізняються гостротою і характером вирішення. Меха­нізм вирішення суперечностей різноманітний: усунення, зняття суперечностей, регуляція дій соціальних спільностей, взаємодія їх інтересів, потреб та ін.

Спільність і відмінність моралі і права

Основними факторами єдності суспільства виступають норми моралі і права, що є основними нормами поведінки людей, інди­відів. Право і моральність, указував Еміль Дюркгейм, це сукуп­ність уз, що прив'язують один одного і до суспільства, створю­ють із маси індивідів соціальну спільність, суспільство. Вста­новлення загальнообов'язкових правил поведінки людей і індиві­дів, їх певної відповідальності на випадок недотримання норм і правил регулюються правом і мораллю. І хоча право і мораль — відносно самостійні регулятори поведінки спільності й індивідів у суспільстві, все ж вони суттєво відмінні один від одного. Якщо мораль стає з виникненням людського суспільства, в процесі ста­новлення праці, то право — тільки з появою держави. Якщо пра­во виражає державну волю, то мораль виражає волю окремих со­ціальних спільностей, угруповань і суспільства. Якщо ж додер­жання норм моралі забезпечується внутрішнім переконанням у справедливості норм і силою суспільної думки, то додержання норм права, крім того, і силою державних владних структур та сил примусу. Правопорядок стійкий, стабільний, якщо опираєть­ся на свідоме здійснення норм як необхідних і справедливих. Мораль опирається не тільки на переконання, свідомість, а й на громадський примус. По суті правові норми, як правило, відмінні від моральних своєю формальною визначеністю, встановлюють­ся або санкціонуються державою в заздалегідь установленому певному порядку, мають певну форму (закон, указ та ін.)- Норми моралі постійно формуються в суспільстві в міру його розвитку і поширюються в міру підтримки їх суспільною, громадською ду­мкою. Норми моралі, як правило, мають загальні принципи пове­дінки. Тому одній моральній нормі — «не убий», «не зневажай особи іншого» — відповідають багато правових норм, що кара­ють за вбивство, зневагу тощо.

Вимоги моралі ширші — необмежені, всеохоплюючі, аніж но­рми права. Мораль засуджує у всіх випадках погане, неуважність тощо, а право карає тільки за таке ставлення, за таку поведінку, що свідчать про ненадійність здійснення прав і обов'язків, перед­бачених законом. Якщо ж мораль засуджує всі випадки недобро­совісності, халатності у здійсненні тих чи інших обов'язків тощо, то право переслідує тільки таке невиконання службових обов'я­зків, яке завдає істотної шкоди державним, суспільним інтересам або правам та інтересам окремих осіб, які оберігаються законом. Якщо ж мораль, на відміну від права, ганьбить байдужість, фор­мальність у ставленні до людей, будь-які прояви егоїзму, циніз­му, то право осуджує тільки особливо злісні випадки таких нега­тивних явищ. Якщо право — свобода, визначена законом, то моральність покладає на людину лише обов'язки, не визначаючи прав. Тому, право є закон правди, тобто юридичної справедливо­сті, а мораль — закон любові. Нарешті, норми моралі гнучкіші ніж норми права. Через специфіку формування норми моралі швидше відображають нові потреби, йдуть ніби попереду, вка­зуючи шлях праву. Правові норми значно відстають від потреб і інтересів суспільства. Мораль відіграє особливу роль у забезпе­ченні соціальної солідарності, бо моральне все те, що служить джерелом солідарності, все, що змушує людину рахуватися з ін­шими, регулювати відносини, вчинки не тільки егоїстичними спонуканнями. Змінюються норми, змінюється і ставлення до них. Відхилення від норм таке ж природне, як і додержання їх. Повне прийняття норм виражається в конформізмі, а відхилення від норм — в різних видах відхилення поведінки від норм тощо.

Проблема соціального насилля

Будь-яке насилля — зло. Насилля породжує тільки насилля. Але насилля, що опирається на демократичні закони і міжнародні правові норми,— неминуча умова захисту прав людини, особи всвітовій співдружності. Іншим шляхом не можна забезпечити до­держання всіх законів, поки не досягнуто відповідного рівня сві­домості громадян і політичних діячів. Без відповідного до закону насилля неможлива боротьба із злочинністю, зупинення зброй­них конфліктів. Та мова йде не тільки про насилля проти тих або інших соціальних спільностей, верств, угруповань, покарання ін­дивіда або групи, що порушили закон, а також про припинення міжнародної агресії. Іноді виникнення і задоволення суспільних потреб відбувається на основі відкритого конфлікту інтересів со­ціальних спільностей людей. Хоча насилля за певних умов та форм неминуче, воно все ж завдає шкоди моралі суспільства, ве­де до потрясінь, руйнувань, а в крайніх формах — до масової за­гибелі людей. Тому в усі часи та періоди історії людства, різні класи і верстви населення поруч із використанням різних форм насилля намагалися вирішувати суперечності ненасиллям, що краще і для державної влади.

Практика життя показала, що багато авторитарних режимів у результаті концентрації засобів можуть добитися забезпечення технічного розвитку, швидкого тимчасового успіху, але нездатні до перспективи й не відповідають вимогам сучасної цивілізації. В сучасних умовах ненасиллям здійснено об'єднання Німеччини, не насильницькими засобами, а шляхом тиску на метрополії здій­снили антиколоніальні демократичні революції і завоювали неза­лежність більшість колоніальних країн і народів. Важливу роль відігравали і відіграють референдуми щодо вирішення супереч­ностей тощо. В сучасних умовах навіть суперечності між робіт­ничим класом і капіталом, принаймні деякі з них, за досвідом со-ціал-демократичних урядів окремих країн Європи, вирішуються ненасиллям. Ненасилля — зовсім не обов'язково відмова від бо­ротьби, догідництво. Ненасилля включає активну діяльність, хо­ча і не завжди виступає найефективнішим засобом досягнення соціальної справедливості. Методами ненасилля, що пов'язані з діяльністю державної влади в ім'я пошуків шляхів соціальної справедливості, соціальної рівності є соціальні реформи.