2. Основні компоненти суспільства як системи.

Основними типами виділення й аналізу соціальних систем є соціальні спільноти, соціальні інститути, соціальні організації. Сучасною соціологією соціальні спільноти визначаються з врахуванням територіальної специфіки та соціально-культурних факторів.

В західній соціології загальноприйнятим є визначення спільноти дане американським соціологом Джоном Мерсером: «Спільнота - це функціонально зв'язане об'єднання людей, що живуть на певній географічній території у певний час, які мають спільну культуру і які складають певну соціальну структуру та проявляють почуття своєї єдності у складі окремої групи». Інший американський соціолог Толкотт Парсонс визначав поняття спільноти як соціальної системи, «що являє собою об'єднання діючих особистостей, які володіють певним територіальним простором як основою для здіснення більшої частини їхньої повсякденної діяльності».

Людське суспільство не може існувати, не створюючи колективів - спільнот. Це зумовлено біологічною взаємозалежністю людей, перевагами співробітництва й розподілу праці, а також винятковою здатністю встановлювати взаємини через символічні комунікації. Спільна діяльність людей породжує складну систему соціальних зв'язків, яка згуртовує індивідів у єдине соціальне ціле - соціальну спільноту і через неї у соціальну систему. Здавна соціальні спільноти, такі як рід, сім'я, плем'я тощо, забезпечували людям засоби до існування, репродукцію людини, спільну протидію силам природи, іншим племенам. Усе це допомогло людству не тільки вціліти, а й закласти основи подальшого прогресу, розвитку цивілізації. Отже, соціальні спільноти виникали під впливом об'єктивної необхідності в ході історичного розвитку.

Соціальні спільноти відрізняються великим різноманіттям видів і форм. За кількісним складом вони змінюються від союзу двох людей (діади), до таких, які налічують десятки мільйонів; за тривалістю існування - від таких, що тривають недовго (концертна аудиторія), до таких, що існують протягом багатьох століть (етноси); за щільністю зв'язків між індивідами - від різного ступеня згуртованих колективів (протестантська секта) до вельми розпливчатих, аморфних організацій (клуб любителів певного стилю в музиці). Функціонально соціальні спільноти спрямовують дії своїх членів на досягнення групової мети. Ця мета може мислитися досить широко - від призначення, що має виконувати військовий колектив, до необхідності певної кількості людей проживати на спільній території (соціально-територіальна спільнота). Соціальні спільноти можуть виникати спонтанно (мимовільно) інституціоналізовано (організовано), бути формальними чи неформальними. Враховуючи також, що індивід одночасно є членом одразу кількох спільнот, їх класифікація досить важлива й певною мірою умовна. Але, як будь-яка систематизація, вона (класифікація) покликана сприяти глибшому розумінню сутності об'єкта чи явища. За найзагальнішою сукупністю ознак можна виділити два широких під класи соціальних спільнот - масові й групові спільноти.

Масова соціальна спільнота - це сукупність індивідів, яких об'єднують спільні погляди, схильності, смаки тощо. Наприклад, широкі рухи за чистоту навколишнього середовища, аудиторії засобів, каналів масової інформації, споживачі модних, престижних товарів, члени любительських клубів, прихильники естрадних «зірок», вболівальники спортивних команд. Масові соціальні спільноти мають в основному статистичний характер. Значною мірою вони є неструктуризованими, аморфними утвореннями ситуативного походження, функціонують на основі і в межах конкретної діяльності, неможливі поза нею. Тому вони не досить стійкі, їм значною мірою властива гетерогенність (різнорідність) складу. У сучасному світі масові соціальні спільноти можуть серйозно впливати на життя суспільства. Тут можна навести приклади руху «зелених» у західних країнах, спрямованого на захист навколишнього середовища, діяльності Народного Руху України на початку 90-х років ХХ ст., роль «Злагоди» під час президентських виборів у 1998 р. Сучасні засоби комунікації створюють умови для швидкого формування масових спільнот. Тому суспільство повинно вивчати ці про­цеси і скеровувати їх у конструктивне русло, уникаючи можливої соціальної дестабілізації.

1. Групова соціальна спільнота (соціальна група) - це сукупність індивідів, яка існує реально, фіксується емпірично, характеризується відносною цілісністю і самостійним суб'єктом історичної та соціальної дії та поведінки.

У суспільстві існує значна кількість типів, видів, груп: залежно від чисельного складу розрізняються соціальні групи малі та великі; від характеру зв'язку в середині групи, його міцності, форм здійснення - первинні й вторинні, від природи, особистостей індивідів, які входять до групи, - демографічні, етнічні, регіональні. Американських соціолог Р.Мертон визначає соціальну групу як сукупність людей, які певним чином взаємодіють між собою, усвідомлюють свою належність до даної групи і вважаються членами цієї групи з точки зору інших.

Первинна соціальна група - це невелика група людей, між, якими існують прямі контакти, що відображають різні аспекти їх особистостей. До первинних соціальних груп можна віднести сім'ю, групи друзів, невеликі виробничі колективи.

Вторинна соціальна група - це група людей, між якими майже відсутні емоційні зв'язки і їх взаємодія зумовлена прагненням досягнути певної мети.

У великій групі важко встановити безпосередні контакти і не можливо створити умови для тісного особистого контакту всіх членів. Основне значення у таких групах наддається не особистісним якостям людей, а їх умінню виконувати певні функції. Головним для цих груп є те, що люди мають необхідну кваліфікацію і справляються з роботою, завдяки чому організація може функціонувати. Особистість окремої людини, майже нічого не значить для такої групи. Як, наприклад, у даному випадку може розглядатись колектив великого підприємства.

Для первинної групи, навпаки, її члени є унікальними, ні одного з них не можна замінити іншим, наприклад, екіпаж літака, де є пілот, штурман, бортінженер, бортрадист. Отже, емоційні чинники мають важливе значення для існування й функціонування первинної групи.

На поведінку членів групи впливає і її розмір. Соціологія виділяє малі та великі соціальні групи. Мала група налічує від двох до кількох десятків осіб. Найменша соціальна група - діада, яка складається з двох осіб (наприклад, друзів, молодої подружньої пари). Така група характеризується деякими унікальними рисами. Вона є неміцною і руйнується з вибуттям одного члена. Тому члени діади повинні підтримувати стійкі стосунки між собою, інакше група перестає існувати» Отже, діада вимагає позитивної, тіснішої, упорядкованішої взаємодії між її членами, ніж група будь-якого іншого типу. Водночас у ній сприятливіші умови для глибшого емоційного задоволення, ніж у будь-якій іншій групі.

Коли до групи з двох осіб приєднується третя, створюється тріада, у якій звичайно, складаються непрості стосунки. Рано чи пізно відбувається зближення між двома членами групи й відмежування третього. Третій член групи може відігравати одну з трьох ролей: байдужого посередника; опортуніста, який використовує інших у власних інтересах, тактика за принципом «поділяй та володарюй», Наприклад, перша дитина у сім'ї може зміцнити узи між батьками, ставши об'єктом їх спільної любові. З іншого боку, поява дитини може спричинити ревнощі, конфлікти, тобто сприяти роз'єднанню батьків.

Соціологи звертають увагу на те, що групи з парним числом учасників відрізняються від груп із непарним числом. У парних помітніше виявляється розбіжності, суперечності, тому вони менш стійкі. Групи з парною кількістю учасників можуть розпастися на фракції з рівною чисельністю. У групі з непарною кількістю учасників одна зі сторін завжди матиме перевагу.

Деякі дослідники вважають оптимальною за чисельністю групу з п'яти осіб. У таких групах, як правило, відсутні вищезазначені проблеми. Їх учасники не страждають від хисткості стосунків і напруження, властивих діадам і тріадам. Якщо до групи входить більше п'яти осіб, окремі з них можуть відчувати себе в ізоляції. Особливе місце серед малих груп займають колективи. Під терміном колектив (від лат. cjllectivus - збірний) розуміють групу людей, яка досягла в процесі бажаної спільної діяльності високого рівня розвитку.

Інтегруючою основою колективу є принцип колективізму (виявлення інтересу до справи й потреб інших, добрі стосунки тощо). Для колективу характерна згуртованість, що характеризується системою внутрішньо групових зв'язків, підґрунтям яких є ступінь збігу установок членів групи і оцінок ними ідей, цілей, завдань і шляхів їх, реалізації.

Разом з інтегративними ознаками в колективі спостерігається і диференціація - поділ членів групи на службово-адміністративній, правовій, лідерській, морально-етичній та іншій основі.

Будь-який внутрішньо груповий поділ членів колективу (фор­маний чи неформальний) насамперед повинен урахувати можливість співробітництва і взаємодопомоги, а також здатність до са-морегуляції й творчості.

Кожен член колективу, володіючи комплексом соціальних устано­вок (під цим терміном розуміють стійку доцільну діяльність особистості, спрямовану на об'єкт, яким є група людей у складі колективу), виявляє вплив на колектив. Одночасно він сам знаходиться під впливом колективу. В.О.Сухомлинський, характеризуючи структуру колективу, говорив, що складна конструкція, де переплітаються думки, почуття, прагнення, інтереси, захоплення найрізноманітніших людей. Тому у виробничих колективах, крім формальних груп, передбачених структурним поділом, можуть утворюватись неформальні групи. Ця соціальна спільнота, яка формується на підґрунті міжособистісних стосунків, не має офіційного статусу. Об'єднання людей відбувається з урахуванням спільних інтересів, а також міжособистісних симпатій. Неформальні групи де є неформальний лідер, можуть перетворюватись у референтні групи з порівняно жорсткими загальноприйнятими орієнтирами. Суть референтності полягає в тому, що особистість у своїй діяльності й поведінці орієнтується не лише на симпатії та антипатії щодо окремих осіб, але й на колективні цілі, думки й оцінки. Отже, референтна група - це мала соціальна група, що реферує цінності суспільства і за нормами якої живе і діє індивід, який входить до складу цієї групи.

Соціологи виділяють три варіанти впливу референтних груп на колектив: генеративний (здоровий у соціальному відношенні); дегративний (негативний); пристосовницький з ознаками соціальної мімікрії.

Доведено, що оптимальною для управління є група із 7-8 осіб. До її складу повинні входити чоловіки і жінки різного віку з різними темпераментами й характерами. Чим різноманітніший за складом колектив, тим простіше ним управляти.

Говорячи про вікову структуру колективу можна навести вислів англійського філософа XV ст. Френсіса Бекона про те, що людське суспільство як організм, де представники різного віку функціонують ніби органи. Коли якогось із них немає, то організм хворіє. У суспільному організмі молоді кохають, сподіваються й борються, зрілі люди випробовують, досліджують і спрямовують, старі перевіряють, критикують і стримують. І лише суспільство, де є люди різного віку, досконале, тому, що воно любить, мислить, критикує.

Думки Бекона можуть стати хорошим підґрунтям для роздумів і висновків щодо збереження у колективі високого творчого потенціалу, застереження від поквапливих і необдуманих рішень у проведенні кадрової політики.

У реальному житті людини, групи людей, які займають різне становище у суспільстві й беруть неоднакову участь в економічній, політичній, духовній сферах життєдіяльності, вступають між собою у різноманітні стосунки. Щоб забезпечити сталість соціальних відносин, суспільство виробило своєрідну систему, яка узгоджує взаємодію його елементів. У цій системі особливо важливу роль виконують соціальні інститути - досить стійкі форми організації та регулювання спільної діяльності людей.

2. Соціальний інститут - це історично закріплена форма організації суспільного життя. В суспільстві соціальні інститути виконують функції соціального управління і соціального контролю як одного з елементів управління. Соціальні інститути можуть характеризуватися як із точки зору їхньої зовнішньої, формальної («матеріальної») структури, так і внутрішньої, змістовної.

Із зовнішньої сторони соціальний інститут виглядає як сукупність особистостей, закладів, які мають у розпорядженні певні матеріальні кошти і здійснюють конкретну соціальну функцію. Наприклад, інститут освіти з формальної сторони може бути охарактеризований як сукупність дитсадків, шкіл, професійно-технічних училищ, технікумів, коледжів, вищих навчальних закладів, науково-дослідних та інших організацій, що входять у систему міністерства освіти, коштів, що перебувають у їх розпорядженні, співробітників, які залучені до роботи у цих закладах і т.д.

Із внутрішньої, змістовної сторони соціальний інститут представлений певною системою цілеспрямовано орієнтованих стандартів поведінки особистостей у конкретних ситуаціях. Наприклад, у системі вищої освіти стандарти поведінки втілені в ролях, характерних для даної системи (роль міністра, ректора, професора, завідуючого кафедрою, доцента, асистента, лаборанта, студента).

Таким чином, соціальний інститут визначає орієнтацію соціальної діяльності та соціальних відносин через узгоджену систему доцільно орієнтованих стандартів поведінки. їх виникнення та групування в систему залежать від змісту тих завдань, які вирішує соціальний інститут. Кожен такий інститут характеризується наявністю мети діяльності, конкретними функціями, що забезпечують досягнення цієї мети, набором соціальних позицій (статусів) і ролей, а також систе­мою санкцій, які забезпечують заохочення бажаної та відвертання девіантної поведінки.

Мета діяльності соціального інституту полягає в задоволенні конкретної потреби суспільства. Так, інститут юстиції повинен задовольняти потребу суспільства у дотриманні законності й правопорядку, інститут освіти - у підготовці підростаючого покоління дорослого життя, інститут охорони здоров'я - у підтримці здоров'я громадян на гідному рівні і т.д.

Соціальний статус, або позиція, являє собою, елемент, осередок соціальної структури суспільства. Розрізняються приписні соціальні статуси (позиції) та досяжні. Приписні статуси - це такі статуси, заміщення яких не залежить від здібностей, зусиль, заслуг чи прагнень індивіда, наприклад, статус жінки у суспільстві. Досяжні статуси, навпаки, це такі позиції, заміщення яких безпосередньо залежить від особи, наприклад, робітник - інженер - головний інженер - директор.

Якщо соціальна позиція визначає конкретне місце, що займає індивід у системі зв'язків даної соціальної організації, то сукупність вимог, які висуває до цього індивіда суспільство, утворює зміст соціальної ролі, що відповідає даній позиції.

Соціальна роль - це сукупність дій, які мусить виконувати людина, займаючи певну соціальну позицію в організації (роль робітника, інженера, головного інженера, директора). Рольові вимоги (приписи, чекання, бажання відповідної поведінки) втілюються у конкретні соціальні норми, згруповані навколо соціальної позиції.

В нормативній структурі соціальної ролі як правило виділяються чотири елементи: опис типу поведінки; вимоги, пов'язані з даною поведінкою; оцінку виконання цих вимог; санкції - соціальні наслідки дій у рамках тих вимог, що витікають із соціальної ролі.

Соціальні санкції розуміються у соціології як механізми, що встановлюються і застосовуються в цілому або окремою соціальною групою з метою захисту соціальної організації, забезпечення дотримання норм поведінки чи інших суспільних чи групових установок. Соціальні санкції є одним із найголовніших елементів соціального регулювання. Сенс їх полягає в тому, що вони являють собою зовнішній стимул, що понукає до певної поведінки й відношення до діяльності. За своїм характером санкції можуть бути моральними. Вони реалізуються безпосередньо соціальною групою через форми її поведінки, відношення до індивіда. Також практикують санкції юридичні, політичні, економічні, що реалізуються через діяльність різних соціальних інститутів, в тому числі створюваних спеціально для здійснення цієї функції (судово-слідчі та інші органи).

Система соціальних інститутів визначає суспільний устрій соціуму, і, відповідно, його економічний, політичний лад, тип культури, освіти тощо. Багато в чому розвиток суспільства здійснюється через розвиток соціальних інститутів. Чим ширше інституалізована сфера в системі соціальних зв'язків, тим більшими можливостями відрізняється суспільство. Його зрілість й визначається різноманіттям соціальних інститутів, рівнем їхнього розвитку та здатністю й готовністю, надійно, стало, професійно задовольняти різнобічні потреби індивідів та соціальних спільнот. Розвиток соціальних інститутів проходить у двох основних варіантах.

По-перше, створюються нові соціальні інститути. Так в умовах формування державності України виникли такі важливі соціальні інститути: фінанси, армія, дипломатія, соціальні інститути освіти, науки і т. д..

По-друге, розвиваються й удосконалюються уже існуючі соціальні інститути. В них є значна потенція різноманітності, спеціалізації зв'язків, функцій, закладів та формування на цій основі нових соціальних інститутів. Так, в Україні з надр загально судової системи розвивається конституційний суд.

Соціальні інститути можна поділити на формальні й неформальні. Формальні соціальні інститути регулюються законами, іншими нормативними актами. Коли ж функції, засоби соціального інституту не знаходять втілення у формальних правилах, маємо неформальний інститут.

Соціальні інститути класифікуються на основі змісту, функцій, які вони виконують. В цьому зв'язку виділяють економічні, політичні, виховні, культурні, релігійні інститути, а також соціальні інститути у вузькому значенні цього слова.

До економічних соціальних інститутів належать ті, які займаються виробництвом і розподілом благ, послуг, регулюванням грошово­го обігу, організацією праці тощо.

Політичні соціальні інститути пов'язані із установленням, виконанням і підтриманням влади. Політичними інститутами є, наприклад, уряд, парламент, поліція.

Виховними та культурними є інститути, створені для розвитку культури, соціалізації молодого покоління, передачі йому культурних цінностей суспільства. До них відносять сім'ю, школу, наукові художні заклади. Релігійні соціальні інститути допомагають задовольняти запити, потреби, пов'язані з розумінням того, що вважається надприродним і священним.

Але процеси, що протікають у соціумі весь час змінюються, потреби індивідів і персоніфікованих ними соціальних спільнот змінюються, відповідно, змінюється і взаємодія соціальних інститутів із суспільством.

В цих умовах може виникнути ситуація, коли видозмінені соціальні потреби не знаходять адекватного відображення в структурі й функціях відповідних соціальних інститутів. В результаті такої невідповідності в діяльності того чи іншого інституту може скластися явище дисфункції, яке проявляється як у сфері зовнішній, формальній (організаційній), так і в характері, змісті діяльності соціального інституту.

Зовнішні дисфункції соціального інституту можуть появлятися у недостатній кількості підготовлених кадрів, матеріальних коштів, в організаційних прорахунках. Із змістовної (внутрішньої) точки зору (що значно важливіше) дисфункції у діяльності соціального інституту проявляються у невизначеності цілей діяльності, неконкретності функцій, падінні престижу й авторитету у суспільстві.

Соціальний інститут має бути деперсоналізованим, тобто незалежним від інтересів людей, які виконують інституційні функції.

Тому дисфункція в діяльності інституту проявляється особливо чітко у разі втрати деперсоналізації. Втрата деперсоналізації означає, що соціальний інститут перестає діяти відповідно до соціальних потреб та встановлених цілей і починає змінювати свої функції у залежності від інтересів окремих осіб, їхніх персональних якостей і рис. Отже, соціальні інститути відіграють важливу роль у суспільстві. Вони виконують функції соціального управління й соціального контролю. За допомогою соціальних інститутів підтримується соціальний порядок або певна рівновага в процесі суспільного життя. Стабільність у суспільстві залежить від задоволення потреб у межах, визначених системою соціальних інститутів. За тотального незадоволення інтересів, порушення процесу функціонування соціальних інститутів у суспільстві настає криза, система контролю розладнується.

3. Соціальні організації - це відносно автономна група людей, що разом прагне досягти наперед визначеної мети. Основні ознаки соціальної організації - це наявність мети, сукупність статусів і ролей, наявність правил усередині організації, ієрархічна структура, підпо­рядкованість вищестоящим організаціям.

Соціальна організація - це форма існування соціальних інститутів. Наприклад, інститут освіти в Україні функціонує у таких соціальних організаціях, як дитячі садки, школи, профтехучилища, коледжі, університети.

Соціальна організація являє собою складну, взаємозв'язану систему соціальних позицій і ролей, які повинні відповідно виконуватись і здійснюватись індивідами, що стали в результаті цього її членами. Суспільство розглядає соціальну організацію як інструмент для досягнення певних цілей - економічних, соціальних, політичних, ідеологічних. Соціальна організація надає людині можливість реалізувати свої потреби та інтереси, але в строго визначених межах. Ці межі встановлюються соціальним статусом людини, соціальними ролями, що визначені їй, соціальними цінностями й нормами, прийнятими в даній соціальній організації.

Організація - це своєрідна «клітина» соціальної структури, її мала сукупність. Особливості соціальної організації полягають насамперед в ієрархічності її елементів, тобто це не що інакше, як пірамідально побудована система. Інші соціальні системи такими, як правило, не являються, хоча й можуть набувати деяких рис ієрархічності. Крім того, організації - це цільові соціальні системи. Вони створюються суспільством для вирішення спеціальних завдань. Цілі організаціям можуть задаватись як ззовні, так і вироблятись в середині них.

Таким чином, соціальні організації є не що інше, як ієрархічні цільові системи. їхніми елементами, як і елементами всіх соціальних систем, є люди, які взаємозв'язані між собою на основі ієрархії соціальних статусів та соціальних ролей (наприклад, елементами, що складають Сумський державний університет як організацію є викладачі, співробітники, студенти взаємозв'язані ієрархією відповідних статусів і ролей: ректор, проректори, декани, завідуючі кафедрами, професори, доценти, старші викладачі, асистенти, лаборанти, студенти і т.д.. Можна сказати, що соціальна організація - це цільова спільнота, ієрархічне об'єднання елементів якої зумовлюється досягненням спільної (групової) мети. Це означає об'єднання людей заради такої мети, яка не може бути досягнутою ніким окремо, хоча і є дуже важливою для кожного. Досягнення такої мети і заставляє індивіді розподіляться за ролями («горизонтально») та за керівництвом або підпорядкуванням (статусом) («вертикально»).

Отже, соціальна організація стає стійкою насамперед за рахунок ієрархічної структури. Але в той же час саме ця соціальна якість виступає потенційною основою для можливої нестабільності. Передача кожним із елементів соціальної організації частини своєї свободи «нагору» створює умови для накопичення влади в міру підвищення рівня організації, тому що кількість статусів, які визначають носіїв цієї влади скорочується, відповідно зростає концентрація влади. І якщо суспільство перестає контролювати зростання такої концентрації, то може скластися ситуація, при якій влада перетвориться в нікому непідконтрольний орган, що створює фактор нестабільності.

У побудові організаційних зв'язків у різних суспільствах існує деяка схожість. Загальним принципом побудови соціальних організацій у будь-якому суспільстві є об'єктивна необхідність у «вертикальному», ієрархічному розподілі праці по лінії керівництво — підпорядкування. Така лінійна соціальна структура відрізняється однією важливою особливістю: вона виступає як різновид свого роду органі­заційної відстані між людьми, які займають різний соціальний статус. Ця відстань вимірюється інтервалами між статусами в органі­заційній структурі. Організаційний простір включає в себе не менше, а, як правило, значно більше число поділок, які характерні для лінійної ієрархії статусів конкретної соціальної організації. В цьому Можна впевнитись, якщо, наприклад, звернути увагу на залежність організаційної відстані від функціональної. Так, помічник-референт директора за адміністративним статусом знаходяться значно нижче від свого начальника, але виконують свої соціальні функції (ролі) в тісній взаємодії з функціями свого директора, від чого тактична «відстань» між ними іноді коротша, ніж між статусами директора і його замісника.

В таких випадках відстань між соціальними статусами скорочується, головним чином, за рахунок реального впливу, який індивіди, що займають відповідні статуси, здійснюють на прийняття рішень. Серед факторів впливу, що скорочують відстань між статусами в соціальній організації, можна назвати такі, як інтенсивність спілкування, володі­ння інформацією, здатність регулювання організаційних зв'язків і т.д.

Поряд із цим, в соціальних організаціях може виникати ще один тип формальної структури організаційних відносин - так звана штаб­на соціально-організаційна структура. Вона, як правило, складається з допоміжно-експертних статусів. Наприклад, на підприємстві це можуть бути помічник директора, юрисконсульт, соціолог, а також спеціалізовані підрозділи при головних спеціалістах (технологи, конструк­тори і т.д.). соціальна характеристика такої структури прямо зв'язана з верхніми щаблями ієрархії, функції якої проявляються в організаційному управлянні та формулюванні рішень. Індивіди, які займають дані статуси, не є керівниками. В їхній статутній ієрархії пірамідальної основи, вони не мають підлеглих, не можуть віддавати розпорядження, але у прийнятті організаційних рішень їм належить одна з ведучих соціальних ролей. Тому в зв'язку з даною специфікою, соціальні статуси, які займають дані індивіди, можна назвати «управлінсько-виконавчими».

Соціальні відносини, що не входять до системи офіціозних, теж відіграють велику роль у життєдіяльності соціальної організації. В основі таких відносин знаходяться соціально-психологічні фактори, які зумовлюють механізми соціального спілкування в межах соціальної організації. Соціальне спілкування багатопланове. Воно виникає одразу в різних «полях»: це й обмін симпатіями — антипатіями, і розподіл за критерієм престижності, лідерства, і створення неформальних груп, психологічне саморегулювання в колективі і т.д.

Соціально-психологічні фактори можуть сприяти як стабілізації соціальної організації, так і здійснювати на неї дезорганізуючий вплив. В цьому зв'язку відбувається зміцнення одних організаційних зв'язків та послаблення інших.

Соціально-психологічні механізми спілкування виробляють особливу структуру в соціальній організації, яка пов'язана із саморегулюванням і самоорганізацією, тобто із здатністю соціальної організації до спонтанної (неціленаправленої) структуралізації.

Крім цього, соціальна організація має ще одну лінію взаємодії своїх елементів. Якщо в організації не спрацьовує якийсь зв'язок, а формальна структура не сприймається елементами - індивідами, останні виробляють (чисто стихійно) паралельні зв'язки і норми відповідно до своїх уявлень, потреб і цілей. Виникнення таких неформальних організаційних соціальних зв'язків і норм може створювати проблеми. По-перше, явна розбіжність їх із формальними веде до плутанини організаційних зв'язків і нормативної системи організації. По-друге, відбувається дезорганізація стабільності організаційної структури. Неформалізовані організаційні відносини існують паралельно з формалізованими. Іноді вони суттєво «перекроюють» формальну структуру організації і викликають немало клопоту в управлінні нею, стають дезорганізуючим фактором її розвитку. Тому одним із найважливіших завдань, що стоять перед соціальною організацією (її самоціллю) є максимальне скорочення розбіжності між неформальною й формальною організаційними структурами.

Отже, соціальна самоорганізація - це багатовимірна структура. Всі її внутрішньо організаційні структурні утворення повинні максимально узгоджуватись із врахуванням специфіки та функцій кож­ної з них. В інших випадках кожна зі структур окремо і всі разом будуть здійснювати дезорганізуючий вплив на соціальну організацію, вести її до нестабільності, а можливо і до розпаду.

Найрозповсюдженішим дезорганізатором є конфлікт. Конфлікти виводяться на поверхню виникаючі протиріччя, наприклад, між методами управління та завданнями соціальної організації, між фор­мальною, соціально-психологічною і неформальною структурами соціальної організації. Завданням управління в конфліктній ситуації є не тільки визначення суб'єктивних особливостей її учасників, а й пошук назрілих загально організаційних проблем. Конфлікти завжди пов'язані з певними соціальними втратами. Але в тій мірі, в якій вони сприяють проведенню назрілих змін у соціальній організації, її удосконаленні, проявляється їхнє позитивне значення.