4. Підходи до дослідження соціальних систем

Як уже було зазначено, сучасна соціологія розглядає суспільство з позицій системного підходу. Системний підхід - це такий спосіб наукового пізнання та практичної діяльності, що передбачає дослідження будь-якого об'єкту як феномену, що складається з простих елементів, між якими існує закономірний зв'язок або взаємодія та аналіз взаємозв'язку даного об'єкта з навколишнім середовищем. Системний підхід в соціологічному дослідженні обов'язково перед­бачає виявлення принципів ієрархії елементів соціальної системи, форм передачі інформації між ними, способів впливу та функціонального координування підсистем.

Серед основних підходів до аналізу суспільства як соціальної системи можна виділити, насамперед, структурно-функціональний, історико-генетичний та синергетичний.

Структурно-функціональний підхід - це вивчення механізмів і структур, що забезпечують стійкість соціальної системи. Будь-яка зміна в ній розглядається як дисфункція. Факторами, що забезпечу­ють стабільність в суспільстві, виступають норми і цінності.

Структурно-функціональний підхід розробляли такі соціологи як Е.Дюркгейм, Т.Парсонс, Р.Мертон.

Історико-генетичний підхід відрізняється тим, що основна увага при аналізі суспільства приділяється таким сторонам, як мінливість і розвиток. Рушійною силою розвитку всіх соціальних систем при цьому вважається виникнення протиріч між елементами суспільства та їх вирішення.

Прибічниками історико-генетичного підходу були К.Маркс, Г.Спенсер, О.Шпенглер, А.Тойнбі. При цьому різні автори вказува­ли на різноманітні фактори, що лежать в основі розвитку суспіль­ства. Наприклад, К.Маркс рушійною силою суспільного розвитку вважає протиріччя між продуктивними силами та виробничими відносинами. Г.Спенсер пов'язував еволюцію соціуму з боротьбою за існування. «При цьому, - говорив він, - реагуючи на вплив зовніш­нього середовища, структура суспільства ускладнюється, стає більш стійкою відносно руйнівних впливів ззовні».

Синергетичний стиль наукового мислення включає в себе, з одного боку ймовірне сприйняття світу, з іншого боку, синергетику можна розглядати як сучасний етап розвитку кібернетики і системних досліджень. Але на відміну від останніх, вона несе в собі суттєво-нові моменти, відмовляючись від абстрактно-математичних формалізацій і займаючись дослідженням «фізичних основ формування структур» на основі вивчення конкретних матеріальних форм. Важливе місце в синергетичному стилі наукового мислення займають концепція та ідеї теорії самоорганізації.

Відомо, що процес самоорганізації починається з випадкових впливів на систему, які називають флуктуаціями. Із-за флуктуацій система ніколи не перебуває в стані рівноваги. Поблизу такого стану на систему починають діяти регулярні сили, які можуть або повертати систему до стану рівноваги, або віддаляти її ще більше, в результаті чого нестійкий стан та відхилення від нього зростають з плином часу. Системи, для яких можна визначити поняття стану як деякого миттєвого опису даної системи, відомого в будь-який момент часу, називають динамічними.

Виділяють лінійні та нелінійні динамічні системи. Поведінка лінійної динамічної системи (як, наприклад, вільне коливання маятника) відбувається біля одного стаціонарного стану, який не залежить від часу. Підсистеми лінійної системи слабо взаємодіють між собою і практично незалежно входять до системи. Зміні відповіді лінійної системи на зовнішні впливи майже пропорційні цим вливам. Лінійні системи відрізняються такою рисою, як аддитивніть, коли ціла система зводиться до суми частин, що складають її.

Нелінійна система має стійкий і нестійкий стаціонарний стан. Слід мати на увазі те, що стаціонарний стан такої системи за одних умов може бути стійким, а за інших - нестійким. Стійкі стаціонарні стани в більшій мірі характерні для самої системи, а нестійкі свідчать про саме зміни в ній. Нелінійні системи, що змінюються, відрізняє безліч стаціонарних станів, єдність стійкості та нестійкості. Це створює феномен складної і різноманітної поведінки, яка не вкладається в єдину теоретичну схему і може бути непередбачуваною в певні періоди часу.

Поняття «нелінійність» починає застосовуватись все ширше, набуваючи світоглядного змісту. Ідея нелінійності включає в себе багатоваріантність, альтернативність вибору шляхів еволюції та її незворотності. Нелінійні системи піддаються впливові випадкових, малих дій, що породжуються нерівномірністю, нестабільністю накопичених флуктуаціях біфуркацій (гілок шляхів еволюцій). В таких систе­мах виникають і підтримуються локальні процеси (структури), в яких має місце інтеграція, архітектурне об'єднання структур за законами побудови еволюційного цілого, а також ймовірний (хаотичний) розпад цих структур на етапі зростання їхньої складності. Нелінійні процеси неможливо надійно прогнозувати, тому що розвиток відбувається через випадковість вибору шляху в момент біфуркації, а сама випадковість не повторюється знову. Саме випадковості сприяють появі нових структур, форм, речей і явищ, як у природних, так і в соціальних системах.

Відносно останніх слід сказати, що ще в кінці XIX ст. була здійснена спроба пояснити еволюцію суспільства за допомогою моделі, в основу якої було покладено зв'язок між функціональним ефектом та доцільністю розвитку соціальних систем, їхньою обов'язковістю взаємодією з середовищем, багаторівневою структурою і ієрархічністю. Такий підхід було покладено в основу теорії, розробленої засновником біологоеволюційної (органічної) школи в соціології Г.Спенсером. В системі соціології Г.Спенсер розглядає еволюцію у єдності взаємо­пов'язаних процесів інтеграції, коли об'єкти переходять із стану гомогенності (однорідності) до стану гетерогенності (різнорідності). Всі еволюційні процеси проходять на основі законів, які Г.Спенсер опи­сав в «Основних началах».

Відповідно до «закону нестійкого однорідного», однорідна маса елементів знаходиться в стані нестійкої рівноваги в результаті чого під впливом зовнішніх факторів відбувається зміна окремих складо­вих частин об'єкта. Наприклад, маси людей у різних регіонах під впливом географічних умов займаються тими видами сільськогосподарської діяльності, які є більш доцільними з точки зору клімату та ґрунтів.

«Закон групування» показує яким чином еволюція зумовила перехід від однорідності до більш стабільно зв'язаної різнорідності, коли різнорідні елементи групуються і утворюють однорідні. Так, на березі моря хвилі групують пісок і гальку, в суспільстві люди групу­ються в касти, союзи, партії.

«Закон направленого руху» по Спенсеру дає можливість зрозуміти еволюцію як процес, що направлений до «центру ваги» та найменшого опору. Наприклад, люди прагнуть до мети відповідіно зі своїми бажаннями, що слід розуміти як довільний рух, в процесі якого особистість намагається уникнути можливих перешкод на шляху до своєї мрії.

І, нарешті, «закон примноження результатів» полягає в тому, що взаємодія фізичних і соціальних феноменів породжує нові процеси і явища. Так, поява локомотивів зумовила розвиток торгівлі, торгівля сприяла спеціалізації виробництва, а виробництво вплинуло на ціноутворення.

Отже, при аналізі суспільства і соціальних процесів вже соціологічна концепція Г.Спенсера опиралась на модель структурно стійкої системи з єдиною кризовою точкою - точкою біфуркації, яка завжди знаходиться в стані гомеостазу.

Сьогодні ми знаємо, що подібно тому, як природа явищ самоорганізації пояснюється у фізиці наявністю мільйонів атомів, в біології - мільйонів клітин, що взаємодіють між собою нелінійним способом, динаміка соціальних процесів - це наслідок нелінійної взаємодії мільйонів людей. Тому при описуванні функціонування тих чи інших структур, як і суспільства в цілому, можуть застосуватись синергетичні моделі.

В процесі свого розвитку суспільство реалізує один із можливих шляхів еволюції, який представляється у вигляді послідовної реалізації можливих гомеостатичних станів. Цей шлях може мати поворотні точки з безліччю альтернатив розвитку в критичні моменти структурної перебудови системи. Кожен з альтернативних шляхів розвитку супроводжується прогресуючою диференціацією деяких соціальних структур поряд із збільшенням числа ступенів свободи (або несвободи вибору) та зростання хаосу в інших сферах соціальної діяльності.

Відомо, що всі структурні одиниці суспільного цілого взаємопов'­язані і будь-які зміни в одному елементі ведуть за собою зміни в дру­гих. В цьому сенсі соціальна система має латентні виміри, які відпов­ідають відкритим параметрам, що характеризують закриті структури внутрішніх функціональних зв'язків. Наприклад, відмінності між то­талітарним та демократичним суспільством в соціально-політичній організації та пропорціях суспільного виробництва знаходять своє відображення в структурі суспільної свідомості. Зростання тоталітар­них тенденцій супроводжується розвитком невідповідних здоровому глузду мови і мислення, які виконують цілий спектр регулятивних функцій. Дані процеси стимулюють тенденцію суспільства до самообману люди звикають до сприймання соціальної дійсності не такою, якою вона є насправді, а через призму морфологічних уявлень, що визначаються політичними забобонами. Людина, сформована тоталітарним режимом, стає непристосованою до нормального життя в умовах демократичного суспільства і ринкової економіки, вона прагне здобути спокій в теплі колективу та заховатись за широку спину вождя. Аберації свідомості такої людини породжують особли­вий вид анархічної агресивності як зворотну сторону рабської покори. Назовні процеси можна продемонструвати на конкретних прикладах із застосуванням методів математичного моделювання .

Наприклад, боротьба проти тоталітаризму та завойовування незалежності України в 1989-1991 роках привели до того, що свідомість частини членів суспільства стала орієнтуватись на ліберальні цінності, а місце тоталітарних обмежень, які здійснювали пресинг прав особистості, зайняв войовничий націоналізм.

Щоб краще зрозуміти ці процеси побудуємо модель, в якій конструкт семантичного простору динаміки суспільної свідомості в період після грудня 1991 р., заданий переходом від: тоталітаризм курс на демократичні свободи, 1991, до позиції: націоналізм лібералізм, 1994.

За допомогою діаграми Ламерея покажемо положення політичних партій в указані періоди. Значення, яке мала партія Р в 1991 р., отримане в процесі факторного аналізу та виражене стандартизованих балах, відкладаємо на осі X, а аналогічні значення для 1994 р. - на осі У.

Для партії Р будемо застосовувати визначення відповідних по­зицій X=S(Р,1991) та Y=S(Р,1991) . На малюнку є набір координат 20 точок на осях X=S(Р,1991) та Y=S(Р,1991) . За цими точками будується регресійна крива, статично значима за критерієм Фішера для експериментальних даних. Ще одна лінія, яка присутня на малюнку - бісектриса першого і третього координатних кутів.

Якщо крива Y = F(Х), що визначається відповідним рівнянням Х_п+=F(Х_п), перетинає пряму Y = X в точці; X^s - стійка стаціонарна точка, а якщо [F(X^s)]>1, то нестійка. Таким чином, точки, що лежать в межах перетину регресивної кривої Y = F(X) з бісектрисою першого і третього координатних кутів - це точки стаціонарних позицій. Якщо позиція попадає в межі стійкої стаціонарності, то ймовірність того, що через якийсь реальний проміжок часу вона радикально зміниться, незначна.

Аналіз малюнка дає можливість говорити про те, що в даному випадку є одна стійка стаціонарна точка X^SU, координати, якої наближені до нейтральної позиції (Y=X=0,11). Наближення стійкої точки до середини позиції дозволяє говорити про можливість досягнення рівноваги у суспільстві по цьому фактору і встановлення консенсусу на основі стабільності і свободи особистості. Таким чином, розвиток соціальних систем може супроводжуватись, заміною деяких соціальних процесів їхніми ірраціональними антиподами: діяльність змінюється імітацією, сільське господарство - магією, відтворення життя - відтворенням влади, потреби, що мотивують діяльність замінюються незадоволеними бажаннями та нездійсненними мріями. Дані процеси супроводжуються формуванням жорстоких соціальних структур і системи забобон - табу, які регулюють суспільну свідомість та норми поведінки. В цей період розвиток системи стає майже детермінованим, визначеним до незначних вар­іацій аж до наступної поворотної точки еволюції, в якій період палігенесії (саморозвертання) змінюється відносно коротким проміжком смути, після чого період апотакастасиса (відновлення) хаотична поведінка поступово структурується. Експансія порядку у всі сфери функціонування системи супроводжується ростом скритого хаосу. Зовнішнє упорядкування досягає свого апогею, сковуючи при цьому розвиток; життєдайна енергія системи (нуклеарна енергія соціальної активності індивідів) спрямовується на забезпечення деструктивних процесів. Суспільне виробництво, вичерпавши можливості системи, зупиняється в своєму розвитку, починається деградація соціальних структур і система повільно повертається до хаосу. В надрах соціального хаосу виникають латентні упорядковані структури. Ці структури повільно набувають свого зовнішнього виявлення. Розділені до цього часу люди (на рівні особистісних відносин) об'єднуються в кримінальні організації, загони самооборони і т.д. Отже, виникає ситуація, коли соціально-економічна позиція індивідів виходить за межі стану стійкої стаціонарності, результатом чого є якісна зміна окремих соціальних структур, потім і суспільства в цілому.

Необхідно підкреслити, що в сучасній соціології все частіше зас1тосоауються методи точних наук, в тому числі і методи математич­ного моделювання соціальних процесів. Наприклад, сучасній науці відомий загальний закон реактивності матеріального світу. Його зміст полягає у тому, що кожній активній силі, діючій на будь-яку систему, відповідає така ж за величиною реактивна сила. Ці сили направлені назустріч одна одній. Реактивна сила системи виникає тільки при наявності активної сили. З точки зору опору матеріалів, реактивна сила за своєю величиною ніколи не може перевищити активну силу. Але в системі «держава - суспільство» такі виключення можливі. В ідеальних системах рівновага зберігається тільки у випадках, коли якась із двох сил не перевищує іншу.

Маючи справу із суспільством як із складною стохастичною системою і, переносячи на нього вищезгаданий закон, можна запропонувати математичну модель стабільності суспільства, яка матиме наступний вигляд:

Де М - ментальність суспільства;

Т - рівень соціально-економічного тиску держави на суспільствo;

J - показник рівня інтелекту суспільства;

О - рівень освіти суспільства;

С - рівень згуртованості суспільства;

Р - показник політичної свідомості суспільства;

Q - економічний рівень життя суспільства;

R_с - коефіцієнт стабільності суспільства.

Встановивши вагу кожного із приведених коефіцієнтів в межах від 1 до 10 балів та виконавши розрахунки наведені в таблиці 1, можна визначити, що критичній межі стабільності суспільства відповідає коефіцієнт у 10 балів. За цією межею починається руйнівні процеси.

О сновний зміст наведеної формули полягає в тому, що при високому рівні життя соціальні вибухи практичні неможливі навіть у тих випадках, коли всі інші показники будуть максимальні і дорівнюватимуть 10 балів. Цю закономірність легко прослідкувати на прикладах країн Європи, США, Японії, деяких інших держав.

Ч ому ж коефіцієнт 6 балів є достатньо високим? Тому що в суспільстві з високим рівнем життя, освіти і культури в якості детонатора виступають уже не економічні, а ідейні показники: бажання переустрою суспільства, встановлення іншого політичного ладу і таке інше. Тому оптимальною пропорцією суспільства слід вважати показники в чисельнику формули - в межах 5-6 балів, а в знаменнику – 7-8 балів.

Як відомо із розрахунку, показник рівня стабільності суспільства знаходиться нижче середнього, тобто R_с= 4,5 < 5 , при якому суспільні потрясіння взагалі неможливі.

Розглядаючи цю методику, ми весь час оперували терміном «процеси». Тому для ілюстрації основних положень і висновків, розгля­немо) найбільш характерні з них. Як відомо, суспільство є складною стохастичною системою з безліччю параметрів, величини яких практично не піддаються точному визначенню, а самі процеси - математичній формалізації. І все ж зробити спробу узагальнення на основі середньо статичних параметрів можна. На малюнку 1 наведена двокомпонентна модель системи «держава-суспільство».

Перебуваючи в стадії 1-а, коли активна сила держави і реактивна сила суспільства зрівноважені і не досягають критичної межі, вони співіснують без вибухів і катаклізмів, якщо сила тиску держави переходить критичну величину, починається процес деформації суспільства. Реактивна сила з його боку весь час пропорційно зростає, що призводить до виникнення руйнівних процесів (малюнок 1-б).

Але при цьому суспільство завжди має тверду основу О-О, а площина опору держави М-Н, що тримається на інститутах влади та силових структурах, є обмеженою за своїми можливостями. Коли руйнівні процеси набирають силу, вона спочатку деформується, а потім руйнується і зникає взагалі (малюнок 1-в), опускаючись на дно і продовжуючи існування тільки в пам'яті історії. Частина суспільства розплющується і гине, зливаючись з інститутами держави. Деформоване ж суспільство поступово починає набувати своїх природних форм і над ним виникає уже нова держава з новими інститутами влади, своїм соціально-економічним та політичним устроєм.

Виходячи із вищесказаного можна зробити висновок: для збереження стабільності у суспільстві держава не повинна втрачати контроль над пропорціями керованих показників, що утримують його в стані спокою.