Легітимізація політичної влади

Легітимація (від лат. Іе&їіітия — законний) — процедура сус­пільного визначення якоїсь дії, дійової особи, події або факту; в політиці — її визнання, пояснення та виправдання. Легітимність політичного явища не означає його юридично оформленої закон­ності, і тому легітимацію не варто змішувати з легалізацією, а ле­гітимність — з легальністю, тобто законністю. Легітимація не має юридичних функцій і не є правовим процесом. Легітимація утверджує політику і владу, пояснює і виправдовує політичні рі­шення, створення політичних структур, їх зміни, оновлення то­що. Легітимація покликана забезпечити покірність, згоду, полі­тичну участь без примусу, а якщо ж не досягається покірності, згоди, політичної участі, то виправдати застосування примусу, визнати примус законним засобом здійснення закону тощо.

Легітимність політичного владарювання

Політика — система відносин, що включає згоду, підкорення, покірність, владарювання, панування, конфлікт та змагання між соціальними спільностями— класами, соціальними верствами, групами, людьми та державами. Політика — це спілкування людей, їх об'єднання, взаємодії, спільне вирішення ними їх загальних справ, що вважаються державними, а також: ставлення людей до суспільства, влади і відносини між владами, тобто між: дер­жавами. Функціональність політики, її властивість служити суспі­льству не лише дозволяє їй глибоко впливати на інші функціона­льні сфери, а й пов'язує політику з цими сферами. Політика глибоко опосередкована економічною сферою суспільства, еконо­мічними базовими відносинами та інтересами, концентрованим ві­дображенням яких і є політика. Економічні основи політики — сфери управління життєдіяльністю, пов'язують політику і еконо­міку через владу, через оволодіння засобами виробництва, речами, пануванням в сфері розподілу тощо. Це конкретні відносини, що надають економічній діяльності політичного сенсу, а політичну — трансформують в економічну. Політика - суспільна суть, невідді­льна від свідомості суспільства і людини, її інтересів, потреб, ме­ти, світогляду. Функціонування політики в суспільстві, її суспільне буття визначаються суспільством, державою, владою і самою політикою, її універсальними і незмінними властивостями або принципами існування, що історично склалися. їх сукупність і вза­ємні відносини становлять основу суспільного буття політики.

У суспільстві відносини влади багатоманітні та мінливі. Щоб відносини влади упорядкувати, стабілізувати в суспільстві саму владу, зробити її здатною до реалізації її функцій, влада інституалізується, закріплюється в формі політичного владарювання. Політичне владарювання характеризується здійсненням влади, що набирає інституційних форм і передбачає розподіл суспільс­тва на владні і покірні соціальні спільності, а також виділення і уособлення управлінського апарату. Владарювання відрізняється від поняття влади, хоча влада може досягти владарювання. Отже, політичне владарювання означає певну структуру в суспільстві відносин влади та підкорення, організаційне оформлення і закрі­плення поділу управлінської праці і пов'язаних з ним соціальних привілеїв — з одного боку, та виконавчої діяльності — з іншого.

І Політична підлеглість, покірність, політичне владарювання ви­никають тоді, коли влада інституалізується. Виділення і закріплення управлінської праці з певни­ми соціальними привілеями організаційно оформляється системою політичного панування. Неминуче виникає бюрократія як система управління, що потребує професійних експертів і відрізняється іє­рархією, знеосібленням, неперервністю, конкуренцією відбору. Бю­рократія (за М.Вебером) змикається з панівною, правлячою, владною або ж со­ціальною групою, прагне видати свої корпоративні інтереси за за­гальні. Суспільство, вказував Карл Маркс, все ж має позбутися держави, її атрибута бюрократії. Держава, визначає Макс Вебер, це відносини владарювання людей над людьми, що ґрунтуються па легітимності і легітимному насиллі як засобі управління.

Макс Вебер виділяє три типи легітимного владарювання, що характеризують мотиви підлеглості та покори.

Перший тип — ле­гальне, легітимне владарювання — передбачає правову державу, де всі підкоряються законам. Будь-яка влада, що видає і забезпе­чує здійснення законів, легальна. Разом з тим влада може бути і пелегітимною, тобто не законною, не визнаватися населенням. Буває й так, що в суспільстві може існувати нелегальна влада —влада мафії тощо. Другий тип — традиційно легітимне владарю­вання, що базується на вірі в непохитність, священність давніх порядків, звичаїв. Традиційне владарювання, характерне для мо­нархічної форми управління державою. ретій тип— харизматичне владарювання — передбачає відданість особі, лідеру, вож­дю, керівнику, пов'язану з вірою в особисті їх якості, в їх священний (божий) дар (харизму). Існують і інші типи легітим­ності, зокрема ідеологічні (класові, націоналістичні) тощо, пов'язані з виправданням влади. Політична нестабільність, дер­жавні перевороти і т. п. в сучасних умовах в різноманітних краї­нах світу — свідчення кризи легітимності.

Політична система суспільства

Суть і структура політичної системи суспільства

Політична система суспільства — цілісна, впорядкована су­купність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підвлад­них кодексу політичних, соціальних, юридичних, ідеологічних, культурних норм, історичним традиціям і установкам політич­ного режиму. Політична система включає організацію політичної влади, відносини між державою і суспільством, характеризує хід політичних процесів, що включають інституалізацію влади, становище політичної діяльності, рівень політичної творчості в суспільстві, характер політичної участі, неінституційних полі­тичних відносин. Політична система суспільства — одна із скла­дових частин сукупної суспільної системи, яка взаємодіє з інши­ми її сферами: соціальною, економічною, ідеологічною, етніч­ною, правовою, культурною, що створюють її суспільне оточен­ня, її суспільні засоби поряд з її природним оточенням і природ­ними ресурсами (демографічними, просторово територіальними), а також зовнішньополітичним оточенням.

Зрозуміло, політична система суспільства — сукупність взає­модіючих сфер: інституційної {політичні інститути), норматив­но-регулятивної {режим політичний), інформативно-комуні­кативної {політичні комунікації) та ін. Політичні інститути — рі­зновидність соціальних інститутів. Політичні інститути — суку­пність політичних установ з організованою структурою, централізованим управлінням., виконавчими структурами тощо (інсти­тут влади — уряд, законодавчі збори, парламент, держава, місь­ка рада, префектура та ін.).

У політичній сфері діють політичні інститути: держава, політичні партії, групи інтересів — найрізноманітніших соціа­льних спільностей, верств, що мають певну мету і вимоги до по­літичної влади (професійні спілки, молодіжні та жіночі рухи, творчі спілки та об'єднання, етнічні та релігійні спільності, різні асоціації та ін.). Групи інтересів — добровільні об 'єднання, орга­нізації, створені для вираження і репрезентування інтересів різ­них верств суспільства, що входять до них. Політичні інститути забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної діяльності, збереження ідентичності політичної спільності навіть при зміні її складу, посиленні соціальних зв'язків і внутрігрупо-вої згуртованості, здійснюють контроль за політичною поведін­кою тощо.

Держава — основний політичний інститут

Провідним інститутом політичної системи, що зосереджує ма­ксимальну політичну владу, є держава. Держава — політична організація суспільства, яка об'єднує все населення і репрезентує його інтереси, волю. Держава — джерело права та закону, органі­зуюча сила життя суспільства і діяльність самої держави, її влад­них структур у системі політичних та суспільних відносин. Дер­жава — виразник інтересів і волі економічно панівної верстви, оберігає її домінуюче становище в суспільстві, створює умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства та ін.

Держава всіх епох і типів характеризується рядом стійких, за-іальноісторичних ознак і функцій: обов'язкове формування прав­лячих сил на тій чи іншій соціальній і класовій основі,- процес, що в сучасних умовах має тенденцію демократизації (за рахунок полі­тичних партій, суспільних і громадських рухів, виборних носіїв влади та ін.), наявність політичної організації; політичної системи; розгалужених власних структур; розширення політичного просто­ру за межі державної території; підтримання з усіма державами взаємовигідних відносин; утримання внутрішнього миру і поряд­ку, стабільності в суспільстві; регулювання соціальних, класових, національних, економічних відносин, досягнення добробуту тощо

Отже, держава— основний політичний інсти­тут, що має чіткі риси і якості політичної влади, які роблять її стійкою. В сучасних умовах в Україні ставлення до влади, влад­них структур далеко неоднозначне. Народ зневірився «слабкістю» влади, дедалі більше стає пасивним в реалізації політичних про­блем, навіть у процесі формування органів державної влади.

Держава прагне до жорсткого нормативно-правового регулю­вання відносин з громадянами, суворо стежачи за додержанням правових актів, припиняючи будь-які відхилення від утвердже­них в суспільстві законів і правил. Відмінною рисою держави ви­ступає не тільки прагнення до відтворення владних структур, але й поширення впливу на інші соціальні інститути, забезпечення їх соціальної і політичної діяльності, забезпечення їх правового та іншого захисту.

Політичний режим — сукупність засобів та методів, що ви­значають здійснення влади і відображають становище прав та свобод громадян як відносини владних структур до правових ос­нов своєї діяльності. Політичний режим — система конституцій­них (законних) порядків та конкретне втілення політичної систе­ми і політичної організації суспільства. Курс — вираження політичної мети — має пріоритет перед політичним режимом, що обумовлює засоби реалізації політичної мети. Який політичний курс, такий зміст і характер політичного режиму.

Норми — основні правила участі громадян в типах політичних процесів. Норми діляться на два типи: норми-закони і норми-звички. Функції оцінки і орієнтації особи, спільності здійснюють соціальні норми. Та соціальні норми не обмежуються тільки фун­кціями оцінки і орієнтації. Норми здійснюють регулювання пове­дінки і соціальний контроль за поведінкою. Норми мають яскраво виражений вольовий характер.