Об'єкти економічної політики

Об'єкти економічної політики— це ті соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспільстві на кожному етапі його розвитку. Механізм впливу суб'єкта на об'єкт залежить від типу економічної системи. У адміністративно-командній економіці — це переважно адміністративні методи, у ринковій — економічні. Політичні рішення, перш ніж вони почнуть здійснюватися, через економічне прогнозування повинні передбачити майбутній ре­зультат, визначити ту мету і ті засоби, що необхідно використовувати для їх реалізації. Безперечно, результат залежить від бага­тьох змінних і насамперед від складності політичних рішень. Мета має бути реальною, що спирається на об'єктивні фактори. Для їх реалізації необхідні обґрунтовані тимчасові межі. Мета еконо­мічної політики має відповідати природному еволюційному, а не революційному характеру суспільного процесу, забезпечувати соціальну стабільність суспільства, економічну безпеку держави.

Умова здійснення мети економічної політики — забезпечення цивільних прав населення, економічна безпека людей, плюралізм відносин власності, зважена соціальна політика. Найважливіша мета економічної політики держави: по-перше, стабільне економічне зростання; повна й ефективна за­йнятість; по-друге, орієнтація на інновації і підвищення економі­чної ефективності; стабільний рівень цін; по-третє, збалансова­ність державного бюджету; рівновага платіжного балансу. Таку розмаїтість мети нерідко в економічній політиці суспільства на­зивають магічною.

Економічне зростання — це кількісні і якісні зміни, що вира­жаються в зростанні кінцевих народногосподарських результатів, вимірюється рядом показників. Найбільш узагальнюючий — приріст валового національного продукту — у відсотках за рік. Іноді економічне зростання ілюструється переміщенням кривої виробничих можливостей у результаті збільшення використаних ресурсів або впровадження найдосконалішої техніки і технологій.

Функції держави в ринковій системи

Конкуренція

Ринок — відкрита система, де багато мільйонів суб'єктів здійснюють суверенне право вибору економічних рішень.

Ринок і дефіцит — поняття взаємовиключні. Виробники гнучко реагують на знову і знову виникаючі потреби, оперативно змінюють структуру пропозиції товарів і послуг, прагнучи найповніше задовольнити платоспро­можний попит населення. Ринок — стимулююча система. Еко­номічна нагорода у вигляді прибутку чекає тих товаровиробни­ків, які виробляють товари високої якості і з найменшими витратами. А це можливо тільки при використанні новітніх дося­гнень науки, техніки, технології.

Зрозуміло, достоїнство ринкової системи — гнучкість і адаптивність до умов, що змінюються. Але гнучкість і адаптивність не безмежні і періодично дають збій. Виступаючи достоїнством, на визначеному етапі розвитку системи такі якості переростають у її недоліки. І тут виявляється неспроможність ринку. Недоліки ринку зводяться до того, що,

по-перше, ринкова конкуренція по­роджує свою протилежність — монополію, а з нею і можливість нав'язувати свою волю споживачу;

по-друге, нездатність ринку підтримувати постійну економічну рівновагу, забезпечувати зро­стання виробництва. Ринок байдужий до виробництва суспільних благ. Ринок неспроможний до регулювання зовнішніх ефектів (екологічних проблем).

По-третє, ринок сприяє різкій диференці­ації доходів і глибокому соціальному розшаруванню населення.

Ринок нав'язує людям все нові й нові потреби, що призводить до розбазарювання у використанні обмежених і невідтворених ресурсів.

Регулювання державою ринкових відносин

Економічні функції держави в ринковому господарстві визна­чаються неспроможністю ринку в реалізації суспільно значимих проблем. Функції держави у регулюванні ринку полягають в під­тримці конкурентного середовища, забезпеченні умов функціо­нування ринкового механізму; розробці й організації реалізації додержання господарського законодавства; у визначенні пріори­тетів макроекономічного розвитку економічної системи; в стабі­лізації економіки через фіскальну та грошово-кредитну політику; у здійсненні протекціоністських заходів забезпечення стратегіч­них проривів і освоєння нових напрямків науково-технічного прогресу. Як прави­ло адміністративні методи обмежені, використовуються перева­жно в екстремальних обставинах — в період війн, природних катаклізмів, епідемій тощо, рідше — в умовах кризового розвитку економіки. Адміністративним методом розподіляють дефіцитні ресурси (по галузях і підприємствах), регулюють ціни і заробітну плату, здійснюють антимонопольне законодавство. У звичайних умовах уряд здійснює свої функції регулювання економічними методами. Найважливіші функції державного регулювання рин­кової економіки — підтримка конкурентного середовища, забез­печення необхідних умов для функціонування ринкового механі­зму. Регулювання ринкових відносин сприяє ефективності ринкового господарства.

Ринок запере­чує сам себе. Монополія, маніпулюючи ціною й обсягом, встано­влює над ринком монопольну владу, що приводить до без­поворотних суспільних затрат. І якщо монополістична конкурен­ція практично не приводить до деформації ринкового механізму, то чиста монополія й олігополія без обмежувальних заходів дер­жави істотно підриває його. В таких умовах держава здійснює політику обмеження монопольної влади, аж до розформування монополії на окремі самостійні підприємства.

Функція держави у розробці та організації здійснення та доде­ржання господарського законодавства важлива для країн, які пе­реходять від командної економіки до ринкової. У центрально ке­рованій системі, що мала директивний характер, основні питання господарського розвитку зважувалися не на основі права, а від­повідно до рішень чиновників партійно-державного апарату. Па­нувало телефонне право. Система розподілу ресурсів здійснюва­лася на вольовій основі. Командна економіка — дистрибутивна. Ринок— система договірна. Однак, навіть в умовах укладення угоди, договірна система може торкатися інтересів третіх осіб. Умови укладення контрактів, права власності, відповідальності сторін та інше — усе суворо регламентується правовими закона­ми. Відомий філософ і економіст Карл Поппер писав, «суспільст­во, що засноване на ринкових відносинах і передбачає значну свободу вибору,— немислиме без правової системи, без влади закону».

Адже суть економічної політики держави і полягає в тому, щоб постійно задовольняти потреби населення в товарах і послугах, а це можливо при рівновазі попиту та пропозиції.

Особливо важлива політика уряду в генерації нових знань, а це вимагає інте­нсивного розвитку освіти і науки. Освіта народжує науку. Наука створює інновації. Інновації забезпечують майбутнє. Світ без нау­ки — це світ без майбутнього. Майбутнє забезпечується насампе­ред розвитком фундаментальних знань. Уряд субсидує різні про­грами підтримки науки й освіти за рахунок засобів державного і місцевого бюджетів. Важливо спрямувати засоби на розробку тих наукових проблем, що дадуть найбільшу вигоду.

Відчутна недосконалість ринку виявляється в соціальній сфе­рі. Реалізація соціальних цінностей — найважливіша економічна функція держави, що пов'язана з функціями фінансування суспі­льних благ і послуг, гасіння негативних зовнішніх факторів, але має і самостійне значення. Ринок— найдосконаліший механізм формування доходів, у тому числі і заробітної плати, що складає в розвинутих країнах три чверті і значно вищих сукупних дохо­дів. Але оскільки якість праці різна (вартість людського капіта­лу— рівень освіти, професійна підготовка— не однакові), зар­плата когось робить заможним, когось забезпеченим, когось бід­ним, а інших відкидає за межу бідності, приречуючи людей на півголодне існування і знищення. Така сувора реальність ринку. Але участь держави в процесі розподілу прибутку породжує су­перечності.

З одного боку, реалізація головного принципу сучасної ринкової економіки — волі вибору, обумовлює значну диференціацію доходів,

з іншого боку — втручання держави в постійний процес роз­поділу прибутків деформує найглибшу суть сучасного ринкового ме­ханізму, поводження ринкових суб'єктів, знижує ефективність ви­користання ринкових ресурсів. Ця суперечність переборюється в залежності від економічних можливостей країни.

Держава проводить динамічну політику регулювання зовніш­ньоекономічної діяльності. Ця політика включає широкий спектр заходів, спрямованих на активну участь національного капіталу в міжнародному поділі праці, формуванні та розширенні зовніш­ньоекономічних зв'язків, що зміцнюють зовнішньоекономічний потенціал країни. Складовими зовнішньоекономічної політики виступають: по-перше, торгова політика, що включає експортну й імпортну політику; по-друге, валютна політика; по-третє, інве­стиційна політика, що відображає рух капіталу; по-четверте, ми­тна політика— протекціонізм та фритредерство (вільна торгов-ля). Показниками включеності країни в систему світових господарських зв'язків служить експортний потенціал, що відо­бражає відношення експорту до обсягу внутрішнього валового продукту, а також зовнішньоторговельний оборот, експорт на душу населення. Заходами державної політики регулюється зов­нішньоторговельний і платіжний баланс.