Наука та суспільний прогрес

Наука завжди виступала і виступає як стимулюючий, револю-ціонізуючий фактор суспільного життя. Наукові відкриття допо­магали і допомагають людині у важкому оволодінні силами при­роди. Наукові уявлення про світ в усі історичні епохи були важливим фактором боротьби з міфологічними, релігійними пе­режитками у сфері світогляду.

У XX ст., в умовах розгортання науково-технічної революції, знов змінюється характер взаємозв'язків науки з суспільством, загострюється суперечливість впливу наукового пізнання на сус­пільний розвиток. Природно, відбувається й переосмислення соціокультурного значення науки. Висловлюються різноманітні, навіть діаметрально протилежні думки. Представники сцієнтизму (особливо популярному аж до 60-х років XX ст.) абсолютизують роль науки, підкреслюють ті незчисленні блага, що приносить наука людині та людству. Прихильники антисцієнтизму (поширеного у 70—80-х роках) акцентують увагу на незчисленних біду­ваннях, якими людство платить за ці блага. На початку 90-х років дедалі частіше перемагає розуміння, що наука сама по собі не все­сильна, але й не «демон», що вирвався з-під контролю людини.

Історія підтверджує, що наука дійсно виступає важливим фак­тором суспільного прогресу. Проте це буває тільки тоді_; коли, з одного боку, суспільство готове використовувати наукові від­криття на благо людини, а, з іншого — коли суспільні потреби усвідомлюються наукою, виступають її внутрішніми стимулами розвитку. Хоча вплив науки на суспільне життя змінюється, але йому властиві й певні загальні риси. Тому можна виділити три загальні групи соціальних функцій науки.

По-перше, функції культурно-світоглядні;

по-друге, функції науки як безпосередньої продуктивної сили суспільства;

по-третє, її функції як соціаль­ної сили, пов'язані з тим, що наукові знання та методи дедалі ча­стіше використовуються для вирішення різноманітних проблем суспільного життя. Набуття наукою різних соціальних функ­цій — наслідок складних та суперечливих процесів, що відбува­ються частково поступово, частково одночасно.

Проникнення науки в усе нові сфери життя — процес безпе­рервний та незворотнии. Кожний канал взаємозв'язку науки та суспільства, виникнувши, більше не зникає, постійно розширю­ється, збагачується новими формами стосунків.

Культурно-світоглядницька функція науки. Уже з зародження у стародавньому світі, наука виступала ва­жливим фактором подолання пережитків міфологічного світо­гляду. Навіть її виникнення значно зумовлено потребою суспіль­ства у новому баченні, розумінні світу, яке б спиралося на знання.

Перші реальні ознаки світоглядного значення науки набули сили в епоху Відродження та пов'язані з коперниківським пере­воротом. Адже для того, щоб прийняти геліоцентричну систему Коперника необхідно було відмовитись не лише від певних дог­матів церкви, але й від уявлень повсякденного світосприймання.

У науці як культуростворюючій силі одночасно втілюється прагнення лю­дини до теоретичного, адекватного осягнення світу та її ж праг­нення до підкорення світу своїм потребам і меті. За допомогою науки людина засвоює та перетворює світ і, тим самим, формує й себе як культурну людину.

Наука — продуктивна сила суспільства

У системі соціальних функцій науки та її взаємодії з іншими компонентами соціальної структури суспільства головна роль на­лежить науковим знанням, що забезпечують розвиток матеріаль­ного виробництва. Наука не тільки обслуговує виробництво, але й ставить перед ним нові завдання, спеціально готує його до за­своєння науково-технічних досягнень. Наука впливає на вироб­ництво різним чином — іноді прямо, іноді опосередковано. Нау­ка бере участь у виробничому процесі, втілюючись у матері­ально-технічні, особові та організаційно-технологічні елементи продуктивних сил. З розвитком машинного виробництва наука стає безпосереднім фактором виробництва, а виробництво зі сво­го боку— безпосереднім техніко-технологічним застосуванням науки. Так поступово наука перетворюється на безпосередню продуктивну силу суспільства, а наукова праця — у виробництво.

До середини XIX ст. наука виступала лише потенційною продуктивною силою суспільства. І тільки у XX ст., а особливо в умо­вах науково-технічної революції, наука здебільшого стає безпо­середньою продуктивною силою суспільства. Суть процесу характеризується, по-перше, матеріалізацією наукових знань у речових елементах виробничих сил (знаряддя, засоби праці, тех­ніка, технологія тощо), а також їх втіленням в організаційні фор­ми виробництва, по-друге, включенням наукових знань безпосе­редньо у діяльність основних учасників виробництва, по-третє, перетворенням науки у теоретичну засаду виробничих процесів.

Наука — не тільки матеріальна, але й духовна продуктивна сила. Усі соціальні функції науки взаємо­пов'язані між собою, що яскраво виявляється на прикладі взає­модії науки, освіти, виробництва. Наукова діяльність приводить до збільшення загального обсягу знань, якими володіє людство. Виробнича діяльність має як додатковий продукт нову інформа­цію, що приєднується у ході науково-дослідницької діяльності. Наявні та нові знання використовуються у виробництві, забезпе­чують наукову діяльність і сприймаються освітою. Наука є необхідним фактором соціального передба­чення та прогнозування, невід'ємною частиною соціального управління.