5. Структура ісламського права

Специфіка ісламського права виражається і через його струк­туру, що відрізняється низкою істотних рис:

• унікальність структури виявляється, перш за все, в її системно-генетичному зв'язку з основоположними джерелами іслам­ського права — Кораном і Сунною;

• в основних правових нормах ісламського права містяться правила поведінки, установлені Аллахом-законодавцем, що ре­гулюють різні сторони життя мусульман;

• божественна воля в них виражена або прямо, за допомогою божественного одкровення, закріпленого в Корані, або побічно у формі висновку, сформульованого в рамках доктринальної розробки ісламського права, тобто якщо правові норми мають інше походження (законодавче), то головною вимогою до них є відповідність основоположним нормам;

• до її особливостей належать архаїчність і відсутність певної систематизації, що пояснюється середньовічним походженням ісламського права.

Структура ісламського права характеризується своєрідністю співвідношення публічно-правових і приватно-правових галузей права. Аналогічно розділенню основних галузей на приватне і пуб­лічне право в даній структурі умовно можна виділити два основні правові масиви (правові угрупування), навколо яких об'єднується решта груп правових норм публічного і приватного характеру.

Щодо суспільних відносин, що входять до сфери регулювання галузей, які традиційно відносяться до приватного права, то в структурі ісламського права багато з них входить у правовий масив, що йменується «правом особистого статусу». Це питання шлюбу, розлучення, матеріального забезпечення сім'ї, відно­шення між батьками і дітьми, заповіту, опіки, піклування, обме­ження правоздатності та ін. Решта правових відносин, наприклад інститут права власності, інститут договору, інститут вакфа та ін., також входять до сфери приватного права, хоча і не включаються в даний правовий масив, проте мають безпосереднє відношення до нього.

Що стосується сфери публічного права, то в структурі іслам­ського права центральним є «право владних норм», яке зазвичай використовується для позначення галузі державного права, проте даний правовий масив за своїм значенням і змістом більший, ніж указана галузь. Навколо нього об'єднуються такі групи правових норм, як ісламське міжнародне право, ісламське військове право, ісламське деліктне право, ісламське трудове право та ін.

Указані правові масиви (правові угрупування) — «право особис­того статусу» і «право владних норм», за своїм змістом, значенням і структурою більші, ніж звичайна галузь права. Разом із тим, вони не претендують на статус правових спільнот, аналогічно при­ватному і публічному праву, які об'єднали б окремі галузі права.

Важливе значення в рамках структури ісламського права має правосуб'ектність, тобто правоздатність і дієздатність. Згідно з ісламським правом, усі мусульмани є правоздатними з моменту народження, і лише в трьох випадках допускається втрата право­здатності: при природній смерті; при передбачуваній смерті (у разі безвісної відсутності); коли суд сам виносить рішення про част­кову правоздатність (позбавлення власності, розірвання шлюбу).

На думку більшості знавців ісламського права, дієздат­ними вважаються особи, які досягли повноліття і усвідомлюють свої дії. Повноліття для чоловіків наставало в 15 років, а для жінок — у 9 років. Ісламське право знає поділ недієздатних на повністю недієздатних і обмежено дієздатних (наприклад психічно хворі). У Сунні виділяються три категорії людей, які належать до недієздатних, чиї дії залишаються безкарними. Це спляча людина, поки вона не прокинеться; божевільна людина, поки до неї не повернеться розум; і дитя, яке не досягло зрі­лості.

Незважаючи на своєрідність структури ісламського права, доцільно розглядати її через основні галузі і інститути.

Сімейно-правові відносини регулюються нормами, об'єднаними в інститути шлюбу, розлучення, а також зобов'язання після роз­лучення.

Поняття шлюбу визначається як укладення договору між чо­ловіком і жінкою для створення сім'ї і формування здорового союзу і отримання задоволення один від одного. Обмеженого шлюбного віку не існує. Особи, які досягли повноліття, можуть укласти шлюбний договір за власним бажанням, без втручання опікунів, а також вимагати розірвання шлюбу, укладеного без їхньої згоди.

Дозволяється розлучення, хоча це і не заохочується Аллахом. Ісламське право детально розробило зобов'язання після розлу­чення обох сторін, одним з яких є утримання дітей з метою забез­печення для них виховання, освіти і збереження їхньої гідності.

Спадкове право регулює питання, пов'язані з майновими пра­вами і обов'язками, що залишилися після померлого, у рамках якого визнається передача спадку двома шляхами — за заповітом і згідно із законом. Ісламське право не дає спадкодавцеві повної свободи при заповіті свого майна. Заповідач може заповідати будь-кому тільки 1/З свого майна, а 2/3 він повинен розподілити на підставі закону між законними спадкоємцями. Спадок розподі­ляється таким чином: на витрати з поховання померлого (вони повинні відповідати соціальному становищу і проводитися без марнотратства, але і без скупості); на сплату безперечних боргів померлого; одна третина майна йде на задоволення духовного заповіту; майно, що залишилося, ділиться між спадкоємцями.

Спадкоємцями вважаються родичі чоловічої статі до п'ятого коліна по чоловічій лінії і до третього по жіночій, а жіночої статі до третього коліна по чоловічій і жіночій лініях, включаючи звідних братів і сестер.

Цивільно-правові відносини регулюються в рамках таких пра­вових інститутів.

В ісламському праві власність розглядається як одна з ос­новних цінностей разом із релігією, людським життям, потомством і розумом, без чого існування людини неможливе. Разом із тим, повне право власності на все, що існує у світі, належить тільки Аллаху (а через нього й усій ісламській общині). Людина виступає лише як довірчий власник наявних в його розпорядженні багатств і благ. Інститут права власності, що розглядає право власності як вічне і необмежене, включає право розпорядження річчю і користування її плодами, при якому власникові, яким міг бути тільки мусульманин, належить право користування, во­лодіння, розпорядження і право отримання доходів.

Інститут договірного права розглядає договір як угоду двох сторін, за допомогою якої вони беруть на себе взаємні зобов'язання з приводу певного предмета, що включає не тільки приватноправову, але й публічно-правову сфери. Зокрема, дія да­ного інституту поширюється і на правителя держави, який при вступі на посаду укладає байа (договір) з ісламською общаною в особі її представників, в якому передбачені права і обов'язки глави держави і віруючих один щодо одного. Найважливішим принципом даного інституту є вільне волевиявлення сторін при укладенні договору. Не менш важливим є принцип дотримання договору, заснований на положеннях Корану і Сунни.

Інститут вакфу регулює питання невідчужуваного майна, при­значеного для певної добродійної мети, право власності на яке за волевиявленням засновника вакфу обмежене користуванням всім або частиною доходу або продукта. Для управління вакфом призначають мутавалі, тобто керівника вакфом. В епоху Омей-ядів було вперше створене управління, що займається наглядом і управлінням вакфами.

Торгово-правові відносини регулюються нормами, в ос­нову яких покладено принцип свободи торгівлі, що передбачає невтручання з боку держави до даної сфери. Ісламська держава не повинна втручатися в ринковий механізм установлення цін. За ісламським правом ніхто не може обмежувати свободу торгівлі, і вартість товару регулюється попитом ринку. Ісламське право забороняє монополію в будь-якому вигляді. Правитель мав право при­мушувати тих, хто монополізує які-небудь товари, продавати їх із нормальним прибутком, що не приносить шкоди ані продавцеві, ані покупцеві.

Державне право регулює питання, пов'язані з функціону­ванням ісламської держави, порядок формування її основних ор­ганів, перш за все, глива держави — халіфа.

Концепція держави в різних релігійних правових школах займає різне місце. Уявлення шиїтів про владу, що відстоюють її виключно сакральний характер, відрізняються цим від суннітської теорії, мають свою специфіку, яка полягає в тому, що питання структури держави розглядаються в тісному зв'язку із загальною концепцією влади і розробляє широке коло інших проблем, що прямо стосується політики, демократії, політичного режиму правління.

Згідно з ісламською концепцією держави, основне призначення держави розглядається ісламським правом у взаємозв'язку всіх її органів і орієнтації їх діяльності на здійснення її розпоряджень. Включення в державне право ісламських, за своїм походженням інститутів і норм, надає йому особливе політичне і правове зна­чення. Дану групу норм називають ще галуззю владних норм. Хоча, як уявляється, право владних норм за своїм обсягом і змістом ширше, ніж галузь державного права.

Ісламське міжнародне право складається із сукупності норм, що регулюють не тільки взаємини ісламських держав із неісламськими, але й самих мусульман як індивідів із немусульманами. Дана галузь об'єднувала у своєму складі як норми міжнародно-правового характеру, так і окремі внутрідержавні юридичні розпо­рядження. Характерним є те, що друга група норм регламентувала ряд внутрішніх функцій ісламської держави як суверенної полі­тичної організації суспільства. Вона доповнювала галузь владних норм.

Заслуговує уваги розділення світу на декілька груп:

— Дар аль-Іслам (Світ ісламу), куди входить вся територія ісламських держав, на яку поширюється юрисдикція ісламського права;

• Дар аль-Харб (Світ війни), куди входять території неісламських держав, з якими ісламські держави перебувають у стані війни;

• Дар аль-Агд (Світ договору), куди входить територія, над якою мусульмани не встановили свій контроль, але мають домо­вленості.

Ісламське військове право складається із сукупності правових наказів, що містяться в основних джерелах ісламського права, а також розроблених ісламсько-правовою доктриною, що регулюють питання правил ведення війни і застосування військової сили ісламською державою як проти інших держав, так і всередині ісламської держави. Поняття «ісламське військове право» не є синонімом поняття «джихад». Джихад часто розглядається як «священна війна» проти невірних, тоді як дійсне значення цього слова відображає боротьбу за віру і віддачу всіх сил заради поши­рення і торжества ісламу не тільки за допомогою військової сили. Ісламське військове право детально розробило також правила поведінки армій у воєнний період. Так від мусульман, які брали участь у війні, потрібно було не привласнювати чуже майно, не одурювати, не зраджувати, не калічити, не вбивати неповнолітніх, людей похилого віку і жінок тощо.

Формування ісламського права відбувалося в умовах заро­дження і розвитку феодальних відносин, тому воно не могло ігнорувати питання земельних відносин. Земельно-правові від­носини регулюються нормами, що встановлюють право власності на землю, а також зрошування землі. Усі землі ділилися на три види. Перший вид — це свята земля, що складається з Мекки і території, що прилягає до неї, які понині є недоторканними. Другий вид — це землі, що є власністю ісламської держави, але населення яких користувалося спадковим правом володіння або користування землею. До них належали завойовані мусульманами землі, жителі яких уклали з переможцями договір, за яким во­лодіють землею до тих пір, поки платять харадж (повинність). Під час переходу цієї землі з власності держави до мусульманина, вона не звільнялася від повинності. Власник такої землі мусуль­манин також не звільняється від сплати закату (обов'язкові доб­родійні виплати). Третій вид — це землі, що були власністю населення. При цьому право земельної власності ґрунтується на володінні. Власники землі платять тільки закат з вирощеної про­дукції, розмір якого складав 1/10.

Трудові відносини регулюються нормами, направленими на організацію праці, в яких встановлено основні права й обов'язки працівників і працедавців. Говорячи про права працівників, іс­ламське право визначає певні правила, які регулюють відносини між працедавцем і працівниками, які повинні бути засновані на принципах братерства, рівності і захисту людської гідності.

Згідно із Сунною, працедавець зобов'язаний оплачувати роботу працівника: «Є три категорії людей, яким я буду супротивником в Судний День: людина, яка присягнулася моїм ім'ям виконати яку-небудь обіцянку, потім порушила її, і людина, яка продала вільну людину за раба..., і людина, яка найняла працівника за плату, не дала оплату за виконану роботу». Ісламське право також забороняє обтяжувати працівників такими роботами, яких вони не можуть виконати. Проте, якщо необхідно виконувати які-небудь важкі роботи, то роботодавцеві необхідно допома­гати працівникам або матеріально шляхом підвищення оплати праці, або фізично шляхом надання допомоги у виконанні цих робіт.

Ісламське деліктне право направлене, перш за все, на запобі­гання відступам від норм, установлених ісламським правом, які кваліфікуються як порушення волі Аллаха. У Корані передбачено заборони на найрізноманітніші форми порушення соціально-пра­вових і сімейно-побутових відносин. Реалізація норм ісламського деліктного права забезпечується не тільки примусовою силою ісламської держави, але й карається релігійним засудженням.

Ісламське деліктне право включає декілька найбільш небез­печних злочинів, суворі покарання за які передбачені в Ко­рані і Сунні. Основна маса норм ісламського деліктного права направлена на запобігання злочинам у сфері приватного права, які стосуються прав і інтересів окремих осіб. Усі злочини діляться на такі групи:

• худуд Аллах (кордони аллаха), куди входить чітко виз­начений список злочинів, на які є вказівка в Корані і за які обов'язково настає специфічне покарання, застосування якого не повинне залежати від волі офіційних властей або приватних осіб (наприклад віровідступництво, вживання вина або інших алко­гольних напоїв);

• джинайят, куди входять ті протиправні дії, які розгляда­лися як посягання на права окремих осіб. До джинайяту нале­жать убивство, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо;

• тазір, куди включаються протиправні дії, не передбачені законом, проте вони караються в судовому порядку за допомогою виправних покарань через їх суперечність суспільним інтересам.

Це такі дії: несплата закату, недотримання посту, легкі тілесні ушкодження, образа, хуліганство, обважування, обмірювання, ха­барництво, розтрата державних коштів, азартні ігри тощо.

Таким чином, структура ісламського права складається з сукупності норм, що регулюють різні сфери суспільного життя мусульман, а також їх взаємини з немусульманами, володіє низкою специфічних особливостей, що випливають із самої суті ісламського права.