4. Структура порівняльного правознавства

Оскільки структурна цілісність порівняльного правознавства має принципове значення для його визнання як самостійної юри­дичної науки, питання про структуру порівняльного правознавства залишається також актуальним.

У юридичній літературі, присвяченій порівняльному право­знавству, трапляється думка про віднесення різних його частин (Загальної й Особливої) до різних правових наук. Так М.М. Марченко Загальну частину порівняльного правознавства називає тео­рією порівняльного методу і відносить її до загальної теорії права. К. Осакве, як уже наголошувалося, порівняльне правознавство розуміє як своєрідний науковий метод, що не має самостійного предмета, оскільки він (предмет) визначається порівнюваною га­луззю права. Так, наприклад, предметом порівняльного цивіль­ного права є цивільне право. Іншими словами, він не бачить єдиної структури порівняльного правознавства.

К. Цвайгерт і X. Кьотц у структурі порівняльного право­знавства виділяють вертикальне порівняльне право і горизон­тальне порівняльне право. Як вертикальне порівняльне право вони розглядають історію права, а як горизонтальне порівняльне право — порівняння сучасних правових систем».

Розвиваючи цю тему, залежно від мети, напряму і предмета дослідження О.І. Харитонова і Є.О. Харитонов пропонують таку структуру порівняльного правознавства:

1. «вертикальне» і «горизонтальне» порівняльне правознавство або «історична» і «догматична» компаративістика;

2. «загальна» (загальнотеоретична) і «спеціальна» компара­тивістика;

3. порівняльне правознавство у сфері приватного і порівняль­ного правознавства у сфері публічного права.

Більшість авторів виділяє структуру порівняльного право­знавства, що складається із Загальної і Особливої частин. Наприклад, Ю.О. Тихомиров уважає, що «потрібно розвинути Загальну частину і Особливу частину порівняльного правознавства стосовно окремих галузей права, уникаючи пасивно-інформацій­ного викладення матеріалу. При цьому імператив порівняння і «вибору» норм — добровільні самообов'язки сторін — зарубіжних держав».

На думку В.С. Нерсесянца, двома основними структурними частинами порівняльного правознавства, як і решти юридичних дисциплін, є Загальна і Особлива частини. Загальна частина включає вирішення проблем історії, теорії, предмета, методології порівняльного правознавства, місця, ролі порівняльного право­знавства в системі юридичних наук і вищої освіти, актуальні нау­кові завдання і основні напрями порівняльно-правових досліджень національної системи права з урахуванням її місця на правовій карті світу, досвід досягнень і тенденцій розвитку зарубіжної юридичної компаративістики. До Особливої частини він відно­сить усю тематику конкретних порівняльно-правових досліджень різних правових (державно-правових) явищ — від порівняль­ного (синхронного або діахронного) аналізу окремих норм різних правових систем, до порівняльно-правових досліджень усіх ос­новних минулих і сучасних систем національного права, порів­няльно-правового вивчення окремих галузей права (наприклад порівняльно-правового дослідження конституційного права, тру­дового права, приватного права) і т. ін.

О.Ф. Скакун у структурному плані розглядає порівняльне правознавство як систему знань і, виходячи з принципу співвід­ношення загального, особливого і одиничного, пропонує наступну його структуру.

Загальне порівняльне правознавство (теорія правових систем) — предметом порівняння є правові системи в цілому, загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування правових явищ (законодавства, системи права, співвідношення права і закону, правовідношення, тлумачення, законодавчої тех­ніки і ін.), тобто все те, що входить у загальнотеоретичне знання правової реальності в рамках держави. Важливою особливістю є дослідження стикових проблем, що лежать у площині порівняль­ного аналізу різних правових систем світу.

Особливе (галузеве і внутрішньогалузеве) порівняльне правознавство — предметом порівняння є окремі компоненти (елементи) системи права — галузі: цивільне, кримінальне, адмі­ністративне право та інші; інститути права, їх конкретні норми, тобто все те, що входить у знання галузевої юридичної науки. Порівняння може проводитися по підсистемах (спільностях) пуб­лічного і приватного права, по матеріальних і процесуальних га­лузях права та ін.

Спеціальне (предметне) порівняльне правознавство — пред­метом порівняння є спеціальні питання проблемного характеру: освіта юриста, стан підготовки працівника поліції (міліції), кон­ституційний контроль, правовий статус омбудсмана та ін.

Отже, визнаючи статус порівняльного правознавства як самостійної юридичної науки, доцільно виходити з того, що його структура складається з нерозривно зв'язаних частин — За­гальної і Особливої. Діалектична взаємодія його складових забезпечує його цілісність як науки. Іншими словами, су­часний статус порівняльного правознавства передбачає ціліс­ність його структури, тобто єдність його Загальної і Особливої частин.

Загальна частина включає теоретичні основи порівняльного правознавства, а саме: історію його формування й еволюцію, його статус, предмет і об'єкт, а також методологію правових досліджень, визначення місця і ролі порівняльного правознавства в системі юридичних наук і вищої освіти, класифікацію пра­вових систем і т. ін. Його особлива частина складається з конкретних порівняльно-правових досліджень різних правових явищ — від порівняльного (синхронного або діахронного) аналізу окремих норм, що належать до різних правових систем, до про­блем порівняльно-правових досліджень усіх існуючих раніше і сучасних правових систем, а також порівняльно-правового вивчення окремих галузей права (наприклад порівняльно-пра­вових досліджень конституційного права, цивільного права, трудового права, кримінального права, екологічного права і т. ін.).