22. Поняття «держава»

Поняття держа́ва можна розуміти як систему офіційних органів, що здійснюють керівництво суспільством.

1) Держава (за Котюком І. І.) — здійснюваний за допомогою офіційних органів політико-територіальний спосіб організації публічної влади, покликаний керувати суспільними процесами, шляхом надання своїм велінням загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації цих велінь через примус.

2) Держава — це 1) сукупність людей, території, на якій вони проживають, та суверенної у межах даної території влади; 2) організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільства, який спрямовує і організовує за допомогою правових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інтереси громадян. (Юридична енциклопедія)'

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби зв’язку і транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу, здійснення організованого примусу;

загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства, забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших загальносоціальних справ.

Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського суспільства;

держава у своїй діяльності широко використовує такі загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок, висока роль суду, гласність та ін.;

держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності всіх громадян;

на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких, феодальних, буржуазних.

Більш того, у сучасних державах (внаслідок втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова держава припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин — суб’єкт права — є вільною, автономною особою.

Формаційний підхід до типології держави

[ред.]Основні положення формаційного підходу

Відповідно до марксистського положення, при формаційному підході класова сутність держави визначається економічним чинником, станом виробничих відносин, способом виробництва в цілому, а сама держава є лише надбудовою над економічним базисом. Інакше кажучи, за формою держава зумовлена економічним ладом суспільства. Вона вторинна, а економіка — первинна. Економічна структура суспільства, як підкреслював Ф. Енгельс, утворює ту реальну основу, якою і пояснюється врешті-решт вся надбудова правових та політичних установ. Звідси — похідний характер держави від соціально-економічного ладу.

Кожна держава має свою соціальну базу. Держава завжди спирається на певні соціальні сили—класи, прошарки, релігійні формування та ін. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність за формаційною теорією. Ця ознака поєднується у названій теорії з іншими—на базі якого способу виробництва виникає держава і чиї інтереси вона обслуговує. Скоригована шляхом відкидання вульгарного економізму і винятково класового підходу, відповідно до сучасних досягнень науки, формаційна теорія залишається найпоширенішою у вітчизняній літературі.

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній літературі держави поділяють на доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні (інформаційні)....

[ред.]Типи держав за формаційним підходом

[ред.]Рабовласницький тип держави

Згідно з цією теорією історія державності започаткувалася з виникненням рабовласницької держави. Сутність цієї держави полягала в тому, що вона являла собою диктатуру класу рабовласників, знаряддя їх організованого насильства над експлуатованими рабами, механізм позаекономічного примусу рабів до продуктивної праці. Основу виробничих відносин рабовласницького суспільства становила повна власність на знаряддя праці, засоби виробництва і рабів, розглядалися як одушевлені знаряддя праці.

Виникла вона у 4-3 тисячолітті до н. е. в країнах Близького Сходу (Єгипет, Лівія, Вавилон). У 8-7 тисячолітті до н. е. виникли рабовласницькі держави в Європі (Греція, Рим). Особливого розвитку система рабовласницьких держав досягла в Стародавній Греції, Римі. У цих державах існували різні форми правління: монархія, аристократія, демократична республіка; найтиповішою формою державного устрою була імперія, а політичні режими — авторитарний, деспотичний.

Закріплювалася соціальна нерівність. Абсолютно безправними були чужинці, а рабів не визнавали суб'єктами права, вони були як знаряддя праці.

Соціальною базою такої держави був панівний клас рабовласників, що в свою чергу вимагало створення системи, яка здатна була б забезпечувати насильницьке підтримання його панування. Рабовласництво було індивідуальним, колективним або державним. Раб уважався головною виробничою силою. Рабів можна було купувати і продавати як звичайне майно, раб повністю залежав від власника. Поряд з рабовласниками і рабами на всіх етапах розвитку рабовласницького ладу зустрічалися різні соціальні групи вільних і напіввільних людей. Це були селяни-общинники, ремісники, або інші в тій чи іншій мірі залежні від царя і храмів люди. Їхнє становище також строго регламентувалася державою.

В межах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів існували різновиди. Їх характер залежав від широти соціальної бази держави.

Платон виокремлював держави

Аристократичні(влада авторитетних і мужніх людей)

Олігархічні(влада багатіїв)

Тиранічні(обмежена жорстока влада однієї людини).

[ред.]Феодальний тип держави

Закріпачені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права, але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій залежності юридичній залежності від феодалів. До них з боку останніх широко застосовувався позаекономічний примус. У цей період існувала диференціація на великих і дрібних феодалів.(Join)

Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: світські феодали, феодали церковні і просте населення, серед них, зрозуміло перші два користувалися значними привілеями. Згодом у різних країнах з'являються впливові органи дорадчого характеру(Генеральні штати, Конвент, Гетьманська Рада та ін.), що характерно для станово-представницького періоду розвитку феодального типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади.

Відносини між феодалами в Європі будувалися на основі залежності одних феодалів від інших. Одні феодали виступали як сеньйори, інші — як васали. Сеньйори давали своїм васалам землі і гарантували їм свій захист, васали були зобов'язані сеньйорам військовою службою і деякими іншими повинностями. Відносини сюзеренітету-васалітету створювали специфічну політичну ієрархію всередині феодальної держави.

Типовою формою феодальної держави була монархія. Феодальна республіка була характерна для порівняно не багатьох середньовічних міст Північної Італії, Німеччини, Росії. Що стосується форм феодальної держави, то за час свого розвитку воно пройшло ряд етапів:

Ранньофеодальна монархія (V–IX ст.) — Характерна для періоду становлення феодальної власності, коли формується клас феодалів, гуртується навколо політично зміцнилої влади короля. В цей період складаються перші великі феодальні держави.

Васально-сеньйоріальна монархія (Х-ХІІІ ст.) — У цей період спостерігається розквіт феодального способу виробництва і панування натурального господарства, що спричинило феодальну роздробленість, що супроводжувалася переходом влади від короля до окремих феодалів і організацією державної влади на основі васальних зв'язків. В таких умовах проходив розпад ранньофеодальних держав і встановилася феодальна роздрібленість майже в усіх країнах Європи. Формою правління у той час була сеньйоральна монархія, але королівська влада була слабшою, переважно виборною (на з'їздах феодалів), а феодали — всевладні. Вони, не питаючи короля, вели між собою і сусідніми країнами війни, мали великі армії, видавали закони, здійснювали верховне судочинство, карбували свою монету тощо В Європі панували феодальний хаос, сваволя, право сильного — так зване «кулачне» право.

Станово-представницька монархія (XIV–XV вв.) — Для цього періоду характерний процес централізації держави і виникнення королівської влади. В цей період феодальні відносини в країнах Західної і Центральної Європи досягають свого найвищого розвитку. Майже все сільське населення, значна частина міського опинились у стані особистої залежності від феодалів. Держава має форму монархії, але спочатку ще виглядає як конгломерат слабо пов'язаних незалежних і напівнезалежних феодальних володінь, у яких влада над усім населенням у більшій або меншій мірі належить феодалам. Останні зв'язані з королем договірними відносинами васальної служби. Цей період характеризується початком функціонування представницьких органів Генеральних штатів у Франції, Рейхстагу в Німеччині, Кортесів в Іспанії і т. д.

Абсолютна монархія (XVI–XVII ст.) — Характеризується зосередженням всієї повноти державної влади, в тому числі законодавчих, судових і фіскальних функцій, в руках короля; створенням великої професійної армії та бюрократичного чиновницького апарату, що забезпечує йому пряме управління і контроль за країною. У сильній королівській владі була зацікавлена буржуазія, якій потрібен був захист перш за все її економічних інтересів, протекціоністська внутрішня і зовнішня політика держав, політика меркантилізму, розширення ринків збуту товарів, джерел сировини, ліквідація останніх залишків феодальної роздробленості країни.

Зацікавлені у ній були і феодали, що боялися народних рухів, наступу буржуазії, потребували захисту своїх прав і привілеїв.

Внаслідок цих процесів і факторів королівська влада дістала змогу зміцнитися, піднятися над суспільством.

Основні функції рабовласницької держави визначалися в першучергу його класовою сутністю, необхідністю власників засобів виробництва закріпити і зміцнити відповідні економічні відносини. Тому значна частина внутрішніх функцій цілком підпорядковувалася завданням пригнічення рабів і придушення проявів невдоволення таким станом.

Однак держава здійснювала регулювання та інших існували всуспільстві відносин — регламентувала здійснення цивільно-правових угод, питання сім'ї та успадкування, організації грошового обігу таторгівлі, справляння податків і формування державних органів, здійснення правосуддя і т. д. Специфічним для країн Стародавнього Сходу підвнутрішньої діяльності держави була наявність економічної функції зорганізації громадських робіт по іригації земель, без чого землекористування було б практично неможливо.

Зовнішні функції рабовласницької держави виражалися в захистітериторії та існуючого ладу від зазіхань ззовні, у війнах зарозширення території чи захоплення нових рабів, підтримання стосунків зіншими державами в мирний час і т. д.

У різних країнах і на різних етапах розвитку форма рабовласницькогодержави змінювалася. У країнах Стародавнього Сходу вона представляла собоюсхідну деспотію, для якої характерним було обожнювання особистостімонарха і необмеженість його влади. Ці країни відрізнялися значною централізацією управління, передусім у військовій справі, і наявністю складногобюрократичного апарату. У розвиненіших античних державах форми правління були різноманітні: монархія, республіка аристократична і демократична республіка. Однак, незалежно від форми правління, в кожномудержаві існували органи управління, у першу чергу військового, органи, що здійснюють збір податків, органи, що реалізують функції правосуддя. У міру розвитку рабовласницьких держав їх механізм, як правило, ставав все складнішим. Але, незважаючи на відмінності в кількості державних органів, покладених на них функції та інші відмінності, механізм рабовласницького держави в цілому завжди представляв собою апарат насильства, що забезпечує своєю силою примусову реалізацію волі груп осіб, що володіють економічною і політичною владою—рабовласників.

Згодом, у зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, унаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільськогосподарське виробництво.

Представницькі установи не скликаються в період абсолютизму зовсім, або ж дуже рідко. Король править країною сам, формується постійна армія, росте роль поліції. Абсолютна монархія — це останній період у розвитку феодальної державності. Вважається, що для наявності абсолютизму королів потрібні три основні передумови:

В руках короля повинен бути відданий йому чиновницько-бюрократичний апарат.

В руках короля повинні бути фінанси.

В руках короля повинна бути достатньо сильна професійна армія, поліцейські сили та ін.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються притаманні феодалізму економічні та політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індустріального суспільства. Буржуазія, що народжувалась була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері. Паралельно виникає необхідність у відповідних перетвореннях в політичній сфері. Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної революції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цього є встановлення нового буржуазного типу держави.

[ред.]Буржуазний тип держави

Її соціальною базою стають приватні підприємці—власники основних засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється залежно від етапів розвитку буржуазного суспільства, яких було два:

Вільний етап капіталізму

Монополістичний етап капіталізму

Економічна свобода стає базою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторканості приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі.

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна держава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принципи демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, політичний та ідеологічний плюралізм, свободи людини і громадянина. Але чинна майнова нерівність здатна породжувати соціальні конфлікти при виникненні яких держава прагне до їх пом'якшення. Така спрямованість діяльності буржуазної держави яскраво проявилася на першому етапі її існування.

Серйозні зміни відбуваються на другому, монополістичному, етапі існування буржуазної держави. Різні характерні чинники такої держави приводять до звуження соціальної бази і під тиском з боку робітничого класу і зовнішньополітичних чинників, у тому числі соціальної політики, формується державна політика у сфері соціальних послуг.

На наступному етапі розвитку суспільства відбувається науково-технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи. В індустріально розвинутих країнах підвищення продуктивності праці, розвиток форм приватної власності надають великому прошарку людей можливість підвищити свій добробут, що веде до появи середнього класу, до якого входить і частина робітників. Це зумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та вибухів. За рахунок середнього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів, велика увага приділяється соціальній політиці.

[ред.]Соціалістичний тип держави

Окремо слід винести питання про соціалістичний тип держави. Особливості цього типу держави вбачалися в тому, що соціалістична держава повинна слугувати народові, базуватися на суспільній власності на засоби виробництва, будуватися на принципах гуманізму, демократії колективізму і справедливості. При цьому слід урахувати, що існують декілька моделей соціалістичної держави.

Соціалістична держава — це остання стадія розвитку суспільства по класифікації прийнятої у формаційному підході. Воно протиставляється трьом іншим типам держави, не будучи саме державою в загальноприйнятому сенсі цього слова. Соціалістична держава — вже не є, на відміну від інших типів, експлуататорською державою.

Марксизм стверджував, що пролетарська держава з моменту свого виникнення вже не є власне державою, а стає відмираючою «напівдержавою», яка потім буде замінено комуністичним суспільним самоврядуванням . Держави колишніх соціалістичних країн визнавалися державами вищого і історично останнього типа. Вони протиставлялися всім експлуататорським державам. Насправді це були, швидше за все, держави, обтяжені великими деформаціями перехідні до соціалістичного типа.

Соціальною державою є держава, яка не тільки прагне до соціальної безпеки, але й до соціальної справедливості, суспільної інтеграції та можливості розкриття особистості. Від виваженого підходу до цих цілей залежить законність соціальної держави. Ці цілі є інтегральною складовою частиною суспільного блага. Завдання держави полягає не у тому, щоб повністю брати на себе здійснення цих цілей. Вона повинна тільки гарантувати, що на основі рамкових умов, за які вона несе відповідальність, суспільству буде дано можливість досягати ці цілей.

У сучасних умовах моделі соціалістичних держав функціонують в Китаї, Північній Кореї, на Кубі.

[ред.]Цивілізаційний підхід до типології держави

Цивілізаційний підхід — покладає в основу класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку.

[ред.]Класифікація цивілізацій за формаційним підходом до типології держави

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеологія національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

первинні;

вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави

давньосхіднаЄгипетПерсіяШумериВавилонБірма та ін.;еллінськаСпартаАфіниримськасередньовічна;до вторинних державиЗахідноїЄвропиПівнічної АмерикиСхідної ЄвропиЛатинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Сучасна типологія згідно з цивілізаційним підходом також виділяє:

аграрні, промислові та науково-технічні держави;

доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні держави;

локальні, особливі та сучасні держави.

[ред.]Сучасна позиція, щодо цивілізаційного підходу до типології держави

Вітчизняна література у своїй більшості говорить про те, що у сучасних соціальних науках термін «цивілізація» вживається в різних випадках і досі не має строго визначеного, фіксованого значення. Він асоціюється і з «гарними манерами», і з певними стадіями розвитку суспільства. Таким чином, неоднозначність терміна і поняття «цивілізація», внутрішня суперечливість і багатоплановість разом з аморфністю його змісту і невизначеністю роблять дуже проблематичним його використання як єдиного і основного критерію типології держав і правових систем.

Розглядаючи цивілізаційний варіант типології, слід зазначити його основні недоліки. По-перше, тут не виділяється те головне, що характеризує державу, — приналежність публічної влади. По-друге, це недостатня розробленість такої типології. По-третє, ігнорування важливих положень історичного матеріалізму про провідну роль економічного базису відносно надбудови, про обумовленість типу держави характером економічних відносин та способом виробництва. Інакше кажучи, цивілізаційний підхід теж небездоганний, нездатний замінити собою формаційний підхід.

Відомим представником широкого цивілізаційного підходу до типології держав є англійський історик і соціолог А. Тойнбі. На його думку, цивілізація — це ні що інше, як певний тип людських співтовариств, що викликає «певні асоціації в галузі релігії, архітектури, живопису, моралі, звичаїв, словом, у сфері культури». Всесвітня історія розглядається А. Тойнбі як послідовний ряд цивілізацій, що проходять однакові фази: зародження, росту, краху, розкладу і загибелі. При цьому держава і суспільство ототожнюються. Тому, за оцінкою деяких вчених, концепція А. Тойнбі є швидше типологією суспільств, ніж типологією держав.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і вади. Вадою цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного чинника, звеличування культурного елемента як «душі, і крові, лімфи, сутності цивілізації» (А. Тойнбі).

У сучасній науці більш прийнятною вважається типологія, заснована на органічному поєднанні формаційного і цивілізаційного підходів разом з їх збагаченням елементами типології, заснованої на виділенні державно-правових режимів.

[ред.]Аналіз переваг та недоліків цивілізаційного та формаційного підходів

У суспільствознавстві утвердилася думка про те, що формаційна періодизація має надто обмежену сферу застосування, відповідає, в основному, лише європейській історії і «не працює» за її межами, в той час як стадійно-цивілізаційна періодизація є більш універсальною і придатною до застосування відносно будь-якого суспільства. Неабияка універсальність цивілізаційного підходу, на думку багатьох вчених, пов'язана з тим, що він досить всебічно розглядає розвиток суспільства і тим самим дозволяє долати одноаспектність економічного детермінізму, властивого формаційному підходові.

По-різному осмислюється і співвідношення ролі матеріальних і духовних чинників суспільно-історичного розвитку Відповідно до формаційного підходу, вирішальну роль у розвитку суспільства відіграють матеріальні (економічні) чинники, оскільки згідно з принципом економічного детермінізму встановлюється причинний зв'язок всіх явищ, врешті-решт, обумовлений рівнем розвитку продуктивних сил. Прихильниками ж цивілізаційного підходу всі чинники суспільно-історичного розвитку визнаються рівнозначними, але з приматом духовних цінностей, які, в ряді випадків, навіть визначають матеріальні умови життя.

Принципово різниться розуміння спрямованості історичного розвитку. У формаційному підході це так звана «лінійна побудова», відповідно до якої рух історії відбувається поступально від нижчої формації до вищої. У цивілізаційному підході абсолютизація лінійності неприйнятна, тут історія розвивається за лінійно-концентричним циклам.

Формаційний і цивілізаційний підходи несуть у собі різні трактування поняття «прогрес». З формаційної точки зору, прогрес визначається матеріальним виробництвом, у зв'язку з чим головним критерієм прогресу вважається ступінь розвитку продуктивних сил та економічного ладу. При цьому прогрес абсолютизується, з огляду на те, що його розвиток вважається незворотнім, а сфера його прояву — необмеженою, що включає в себе не тільки економіку, але й науку, культуру, особистість. З цивілізаційної точки зору, основою прогресу є розвиток духовної сфери, яку формують її загальнолюдські цінності, критерієм прогресу — ступінь духовної свободи людини. Прогрес розглядається як відносне явище, що періодично змінюється регресом.

Переваги і недоліки формаційного та цивілізаційного підходів до вивчення історії найкраще виявляються в ході тієї взаємної критики, яка нерідко відбувається між прихильниками цих підходів. Так, на думку прихильників формаційного підходу, його переваги полягають в тому, що він дозволяє:

побачити те спільне, що було в історичному розвитку різних народів;

представити історію людського суспільства як єдиний процес;

встановити певні закономірності історичного розвитку суспільства;

запропонувати певну періодизацію всесвітньої історії та історії окремих країн.

Що ж стосується цивілізаційного підходу, то він, на їхню думку, має такі недоліки:

при своєму послідовному застосуванні веде до того, що стає неможливим погляд на всесвітню історію як єдиний процес історичного розвитку людства в цілому;

створює можливість повного заперечення єдності людської історії, ізоляції цілих народів і суспільств;

зводить до мінімуму можливості дослідження закономірностей історичного розвитку людського суспільства.

У свою чергу, прихильники цивілізаційного підходу бачать його переваги в тому, що він:

дозволяє глибоко вивчати історію конкретних товариств і народів в усьому їх різноманітті і специфіці;

орієнтує на вивчення тих аспектів суспільного життя, які зазвичай ігноруються прихильниками формаційного підходу (цінності, національні особливості, духовне життя, психологія та ін);

ставить у центр дослідження людську діяльність і власне людину.

На думку прихильників цивілізаційного підходу, недоліки формаційного підходу полягають в наступному:

багато народів не проходили у своєму розвитку через всі і навіть через більшість формацій;

більшість процесів політичного, духовного, ідейного, культурного порядку не можуть бути без спотворень і спрощень пояснені з суто економічних позицій;

послідовне застосування формаційного підходу неминуче відсуває на другий план значення людського фактору, людську діяльність;

недостатня увага приділяється своєрідності, унікальності, неповторності окремих суспільств і народів.

Таким чином, аргументи і контраргументи, висунуті в суперечці між прихильниками формаційного і цивілізаційного підходів, вкотре доводять те, що переваги того й іншого підходу носять взаємодоповнюючий характер, бо саме їх поєднання сприятиме найбільш глибокому і всебічному розумінню історії.