2. Держава. Форми державного устрою та форми державного правління.

Держава є найбільш важливим інститутом політичної системи суспільства. Її важливість визначається максимальною концентрацією в її руках ресурсів, що дозволяють державі впливати на соціальні зміни. За нинішніх умов державі не знайдено адекватного замінника, і, напевне не буде знайдено у найближчому майбутньому. Серед найважливіших завдань політології актуальним залишається висвітлення її сутності, соціальної ролі здійснюваних нею функцій, форм державного правління й державного устрою, політичних режимів і принципів міждержавної політики. Все вищесказане, дає можливість зробити висновок, що висвітлення даної теми важливе не лише з точки зору академічної політології, але і практичної політики.

Функції політичної влади:

а) регулятивна - спрямовує політичну волю мас на регулювання життєдіяльності суспільства;

б) інтегративна - полягає в об’єднанні соціально-політичних сил суспільства;

в) мотиваційна - формує мотиви політичної діяльності, передусім загальнозначущі;

г) стабілізуюча - націлює на стійкий розвиток політичної системи, громадського суспільства.

Основними формами політичної влади є:

- панування;( це абсолютне чи відносне підкорення одних людей іншим)

- політичне керівництво й управління;( реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об’єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку)

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб’єкта правління. До них належать:

1)монархія - єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи - монарха;

2)тиранія (деспотія) - одноосібне необмежене самовладдя внаслідок насильницького захоплення влади, яке характеризується абсолютним свавіллям правителя та цілковитим безправ’ям народу;

3) аристократія - влада спадкової, родовитої, знатної меншості, привілейованого стану;

4)олігархія (плутократія, тимократія) - влада багатіїв, заможної, неродовитої меншості, яка підпорядковує собі державний апарат;

5) теократія - влада духівництва, церкви;

6) охлократія - влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої, примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

7) демократія - влада народу на основі закону та гарантії прав і свобод громадян;

8) партократія - влада однієї партії, партійної номенклатури в державі;

9) бюрократія - влада чиновників, адміністраторів у державі;

10)технократія - влада науково-технічної еліти (фахівців), керівників підприємств, менеджерів;

11) меритократія - влада найбільш обдарованих, гідних людей, в основу якої покладено принцип індивідуальних заслуг;

12) автократія - необмежене і безконтрольне самовладдя;

13)анархія - безвладдя держави; самоуправління громад, комун, сімей та інших первинних спільностей людей.

Деякі політологи вважають, що на сучасному етапі існують три типи влади:

- Влада противаги. Така влада ґрунтується на індивідуалістсько- конкуруючих цінностях та існує в країнах, де такі цінності переважають. Характерними ознаками цього виду владної організації є:

а) існування правлячої групи й опозиції (противаги), що постійно конкурує з нею;

б) розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову;

в) побудова владних інституцій за принципом контролю та рівноваги;

г) наявність періодичних виборів;

д) прийняття рішень згідно з принципом більшості.

- Колегіальна влада. Для неї характерні такі риси:

а) поділ влади без утворення опозиції;

б) колегіальність при прийнятті рішень;

в) децентралізація влади;

г) високий рівень консенсусу (згоди);

д) використання засобів прямої демократії.

- Унітарна (диктатура, неподільна) влада, для якої характерні такі риси:

а) концентрація влади в одних руках;

б) відсутність легальної опозиції.

Унітарна влада виправдана лише під час воєн, економічних труднощів, тобто у критичних ситуаціях.

Політична влада втілюється через механізм владних відносин, структура якого виглядає так:

- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

- волевиявлення владарюючого здійснюється у вигляді певного акта, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

- обов’язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, а інших - їм підкорятися (правове забезпечення).

Російський мислитель Іван Ільїн (1883-1954) сформулював шість аксіом державної влади.

1)Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження.

2)Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна.

3)Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу (влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя).

4)Політична програма владарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес.

5)Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя.

6)Державна влада принципово пов’язана з розподільчою справедливістю.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади.

Політична влада може по-різному оцінюватися громадянами. Вона стає легітимною тоді, коли засіб її формування і діяльності збігається з існуючими у суспільстві нормами і цінностями, інакше кажучи, коли її визнає народ.

Легітимність політичної влади - це стан, коли правочинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.

Необхідно розрізняти легітимність влади та її легальність. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Легальною є влада, яка видає закони та має змогу їх здійснювати, але при цьому вона може бути не легітимною (наприклад, коли населення знаходиться в пасивній або активній опозиції до влади). У цьому випадку легальна влада часто вдається до примусу і насилля як стосовно окремих членів суспільства, так і суспільства в цілому.

Макс Вебер виділяє три типи легітимності влади: традиційну, харизматичну та раціонально-правову.

- Традиційна влада спирається на віру людей у святість традицій і право володарювати тим, хто здобув владу за цією традицією. Вона освячена авторитетом давніх патріархальних установлень і релігійних норм. Ця влада є характерною для монархій (династична спадкоємність). За своєю мотивацією традиційна влада подібна до стосунків у патріархальній сім’ї та її членами.

- Харизматична влада (від грец. харизма - милість, благодать, Божий дар, винятковий талант). У політичній практиці під харизмою розуміють такі властивості людини, які оточення сприймає як надзвичайні, недоступні іншим, через що і визнає володаря. Харизматичний спосіб легітимації є характерним для періодів революційних змін, коли нова влада не може спиратися на авторитет традицій.

- Раціонально-правова влада ґрунтується на переконаності в законності встановлених порядків і в праві на панування органів, які здійснюють владу. Для забезпечення такого типу панування необхідний професійний апарат. Найрозвинутіша форма цієї влади - конституційна держава, в якій чітко визначені правила функціонування влади та її взаємин з народом (сучасні демократії).

Існують і інші способи легітимації і, відповідно, типи легітимності влади, а саме:

- раціонально-цільова, коли громадяни переконані, що влада забезпечує виконання поставленої мети, створення сприятливих умов для зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян, піднесення міжнародного престижу країни;

- ідеологічна легітимність полягає у виправданні влади засобами ідеології, впроваджуваної в масову свідомість;

- соціально-евдемонічна (від грец. eudaimonia - щастя, добробут) легітимність, яка ґрунтується на ілюзії громадян стосовно того, що політична влада піклується про їхній добробут і здатна його забезпечити;

-національно-патріотична легітимність заснована на визнанні влади як такої, що дотримується національної символіки, ритуалів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень;

- персональна (особиста) легітимність виражає моральне схвалення осіб, які здійснюють владні ролі.

Названі типи легітимності влади, як правило, в реальності існують спільно, взаємно доповнюючи один одного. Вони переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади конституцією й законами. Легітимність конкретної влади не вічна. Вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати, так і спадати. Коли влада не відчуває назрілих потреб суспільства у структурних змінах, коли вона не відгукується на вимоги прогресивних сил, які наполягають на перетвореннях, може виникнути криза легітимності.

Типи криз політичної влади:

- парламентська криза, коли в результаті міжфракційних незгод конфронтаційна тенденція переважає над консенсусною;

- урядова криза - дисфункція виконавчої влади;

- конституційна криза обумовлена невідповідністю основного закону країни потребам суспільства;

- системна криза - зовні часто виглядає як криза “верхів”, але нею охоплене все суспільство і вся політична система;

- криза влади як супутник еволюційного розвитку, вона супроводжує утвердження нового і взагалі інноваційні процеси в суспільстві.

Для зміцнення своєї легітимності влада може використати такі засоби:

1) зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог;

2) створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення;

3) використання харизматичних рис політичного лідера;

4) успішне здійснення державних програм, підтримання законності та правопорядку.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу, що передбачає наявність трьох незалежних гілок: законодавчої, виконавчої і судової. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одних руках або в одному із владних інститутів.

Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган - парламент (Верховна Рада, сейм тощо); виконавчу владу здійснюють - президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу - незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичні партії, воєнна еліта) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів.