Б) Ідеалістичне тлумачення буття

Воно було здійснено Піфагорійською школою. Серед видатних філософів першого періоду слід виділити творчість Піфагора (584 - 500 рр. до н.е.).

З-поміж його праць варто назвати "Про виховання", "Про справи громадян" і "Про природу". Любов до математики, інтерес до чисел відбилися на його філософських поглядах. Це призвело до абсолютизації і містики чисел, котрі були проголошені самостійно існуючими об'єктами, піднятими на рівень реальних речей. Наприклад, одиниця означала початок усього, безперервність, позитивність, загальну сутність, а двійка - протилежність, розходження, особливе і таке інше. Піфагор вважав основними перші чотири числа арифметичного ряду, яким відповідають: крапка, пряма, квадрат (плоска фігура) і куб (просторова фігура). Сума цих чисел дає "десять", число яке піфагорійці вважали ідеальним і надавали йому майже божественну сутність. Десять, згідно піфагорійському вченню, - це число, на яке перевтілюються всі речі і явища світу з його протилежностями.

Релігію і мораль Піфагор вважав основними атрибутами упорядкування суспільства. Його вчення про безсмертя душі (і її перевтілення) ґрунтується на принципах повної підпорядкованості людини Богам: "Безсмертних - спочатку богів, як велить нам закон, почитай... їх шануючи, також віддавай повагу богорівним померлим".

Мораль у Піфагора була обґрунтуванням "соціальної гармонії", що спирається на абсолютне підпорядкування демосу аристократії.

Таким чином, піфагорійство є першою ланкою об'єктивно-ідеалістичного напряму в античній Греції. Його положення знайшли своє відображення в творчості інших філософів.

В) Проблеми людини, суспільства, держави

Вони знайшли своє відображення в поглядах Сократа (469 - 399 рр. до н.е.). Він вважав своїм покликанням "виховання людини", зміст якого виражав у дискусії та бесіді.

Головним завданням філософії вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Пізнання природи, натурфілософію вважав справою непотрібною і безбожною. Сократ - ворог вивчення природи, оскільки світ є творіння великого і всемогутнього "божества".

На його думку, природа - це щось не варте уваги філософа, важливішим є дух, свідомість. Постійні сумніви слугували Сократові передумовою для звернення до власного Я, до суб'єктивного духу, від якого подальший шлях вів до об'єктивного духу - божественного розуму. Ідеалістична етика Сократа переростала в теологію. Боги піклуються про те, щоб земля давала їжу для людини. Для цього існує відповідна пора року; більше того, рух Сонця відбувається на такій відстані від землі, аби люди не страждали від зайвого тепла чи надмірного холоду і таке ін.

Пошуку "загального" сприяв філософський метод. "Маєвтика" - мистецтво виявлення "істини" шляхом бесіди, суперечки, полеміки - стала джерелом "Сократівської діалектики".

Істина і моральність для Сократа - спів мірні. Він визнавав людину і розумною, і моральною, якщо вона розуміє з чого складається прекрасне і гарне, керується цим у своїх вчинках і, навпаки, знаючи з чого складається морально-потворне, уникає його.

Сократ дав класифікацію державних форм правління. Серед монархії, тиранії, аристократії, плутократії і демократії виділяє і схвально ставиться до аристократії, називаючи її правильною і моральною.

Платон (427 - 347 рр. до н.е.) - представник афінської аристократії, учень Сократа, заснував власну філософську школу - знамениту Академію. Діоген Лаертський вважав, що вчення Платона є синтезом вчень Геракліта, Піфагора і Сократа.

Філософія Платона - об'єктивний ідеалізм. Матеріальний світ є лише "тінню" і походить від світу ідей, тобто є вторинним. Усі явища й предмети матеріального світу минущі, виникають і гинуть, змінюються, і тому не можуть бути справді сущими. Ідеї - є незмінними, нерухомими й вічними. Платон називає їх справжнім, дійсним буттям і зводить до рангу єдиного предмета дійсного, широкого пізнання, відокремлює щире буття від небуття.

За Платоном душа - безтілесна, безсмертна. Вона не виникає одночасно з тілом, а існує вічно. Тіло підпорядковується душі.

Держава, на думку Платона, виникає тому, що людина як індивід не може забезпечити задоволення своїх головних потреб.

Вчення про суспільство і державу сформульовано ним головним чином у діалогах "Держава" і "Закони". У працях "Держава", "Політика" та "Закони" випрацював вчення про суспільство та модель "ідеальної" держави.

Головною причиною псування суспільства, а водночас, і державного ладу, є "панування корисливих інтересів", що зумовлюють вчинки та поведінку людей. Відповідно, Платон поділяє всі існуючі держави на: тімократію, олігархію, демократію, аристократію, в порядку наростання "корисливих інтересів" у їхньому ладі, дає їх детальний аналіз.

В історії суспільного й культурного розвитку він виділяє три основні стадії: "династія", "аристократія", і такий стан держави і суспільства, що може бути названий "ідеальним".

Зрозуміло, що Платон, по суті, визначав державу як особливу форму поселення людей, котра виникає з необхідності взаємодопомоги, задоволення потреб у їжі і житлі, захисту населення і його території, підтримки порядку всередині поселення. Держава і суспільство поки ще не розрізняються.

Платон беззастережно визнає пріоритет суспільних, загальних інтересів над інтересами особистими.

Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.) належить до когорти філософів, значення яких в європейській культурі воістину величезне. Учень платонівської Академії, вчитель Олександра Македонського, творець нової школи - Шкали-Ліцею.

Арістотель дослідив і описав 158 так званих Подітій, давньогрецьких полісів (міст-держав). На основі Подітій ним була підготовлена праця "Політика", в якій систематизовано матеріал про державу і форми державного устрою.

Арістотель вже відмічав різницю між суспільством та державою. На його думку, існують різні форми об'єднання людей: родина, поселення, держава. Основою держави є особливий тип соціальних відносин - відносини панування й підпорядкування, що визначаються Арістотелем як політичні. На думку Арістотеля, існувало три "правильних" форми правління (монархія, аристократія, демократія), недолік яких вбачав у тенденції вироджуватися в "неправильні" форми, де панують соціальні вади і зловживання. Монархія, наприклад, може виродитися в тиранію, аристократія - в олігархію, демократія - в охлократію, владу юрби, неосвіченої і темної. Він висував ідею "змішаної держави", що гармонійно поєднує гідність, багатство і розум демократії, аристократії та монархії, яку назвав - "Політеєю".

Цікавими є думки Арістотеля стосовно класифікації наук, котрі він поділяє на теоретичні, де знання добувається заради самого знання, практичні, які забезпечують керівні ідеї для поведінки людини; творчі, в яких пізнання здійснюється задля користі людини чи чогось прекрасного. Логіка, на думку мислителя, - це своєрідний інструмент пізнання, який є немовби вступом до філософії. В свою чергу, теоретичні науки він поділяє на "першу філософію", математику й фізику. Всі науки займаються дослідженням буття, мають справу з тим чи іншим спеціальним буттям, і, відводячи собі яку-небудь окрему галузь, вони займаються нею. У вирішенні цієї проблеми Арістотелем виявилися й недоліки, а саме: непослідовність, суперечливість, протиставлення "першої філософії" як науки про сутності іншим наукам, відсутність предметних зв'язків, недіалектичність та суб'єктивізм критерію "цінності" об'єкта пізнання.

Загальним завданням наукового дослідження, за Арістотелем, є досягнення об'єктивної істини, знання самих речей, самої природи. Ніякі суб'єктивні цілі, інтереси не повинні спотворювати цієї "правди речей". Все, що існує, вважав мислитель, існує лише як одиничне, індивідуальне й сприймається чуттями людини. Наука ж не обмежується вивченням одиничних ознак, властивостей буття. Світ, вчить Арістотель, слід розглядати в його єдності й необхідності. Інакше, замість "єдності буття", буде невизначена "незв'язана купа", "сира маса".

Для Арістотеля основні види буття є предметом вивчення, а звідси й - найбільш загальні логічні поняття, що виражають ці роди буття. Він вважав, що всі категорії буття вичерпуються десятьма видами й справедливо зазначав, що змістовність і життєвість філософські поняття черпають із розмаїття об'єктивного світу.

В центрі вчення Арістотеля лежить категорія сутності, яку він визначав як основу, котрій належать усі інші властивості. "Сутність є першою з усіх точок зору - і за поняттям, і за пізнанням, і за часом". Всі інші категорії, на думку мислителя, лише фіксують певні сторони сутності, розкривають лише "стан сутності" чи "проміжні ступені" до неї, коли мова йде про виникнення чи розвиток речі, або "знищення і відсутність її" чи "заперечення якихось властивостей або її самої". Ф.Енгельс відмічав, що вчення Арістотеля про категорії діалектичне, кожна категорія передбачає зв'язок з іншими, черпає свій зміст і своє значення із об'єктивного, вічно рухомого буття.

У вченні про матерію і форму проявилися не лише сильні, а й слабкі сторони філософа. Арістотель визнавав матерію вічною і незнищуваною. Для нього матерія - це "перший субстрат", те із чого виникають всі інші речі. Матерія це не щось конкретне, індивідуальне, - вона тільки субстрат. Без матерії немає буття, але й сама матерія не існує окремо, самостійно. До набуття певної форми вона знаходиться в стані небуття, заперечення, так званої "неявності". Форма надає матерії статус буття, вона єдино-активна сила, вона визначає, обумовлює рух матерії. Більше того, Арістотель вважав, що форма (логічно, а не в часі) передує усякій матерії. Але лише з'єднання матерії і форми дає певний результат. Рух, за Арістотелем, і є процесом перетворення потенційного в актуальне, виявлення активності форми в момент з'єднання з матерією. Таким чином, рух не зводиться ні до чистої форми, ні до чистої матерії, він є не тільки потенційне, не тільки актуальне, - він (рух) є переходом одного в інше. Арістотель мислить прагматично: ні сама по собі мідь, ні скульптура з якої вона вилита не є рухом, а лише процес перетворення міді у скульптуру, процес реалізації міді повинен (і може) бути названий рухом.

Досягнутий результат, мета руху, завершення руху чи якогось іншого процесу Арістотель називає ентелехією. Таким чином, мислитель робить спробу встановити зв'язок руху з тим результатом, до якого рух призвів, зв'язок енергії з її дією. Водночас, поняття ентелехії вносить у рух телеологічний момент, завдяки ентелехії буття спрямовується на досягнення цілі.

Вчення про матерію, форму, енергію і ентелехію лежить в основі арістотелірського вчення про причинність. Мислитель розрізняє чотири вили причин: матеріальну, формальну, діючу й цільову. Значний інтерес являє його вчення про форми руху матерії. Мислитель здійснив спробу вивчити і класифікувати існуючі в природі види руху. Він був переконаний, що їх існує обмежена кількість, ув'язуючи їх з проблемою категорій, а саме: виникнення, знищення, зростання, зменшення, зміна в просторі або якісні зміни. Досліджуючи рух тіл, Арістотель вивчав спокій. Поняття спокою допускає наявність у природі "деяких вічних і нерухомих речей... ". Як не дивно, але діалектика форм руху тіл і спокою призводить його до визнання необхідності "першопоштовху", що найповніше розкрито у вченні про "першодвигун", "вічний двигун" (perpetum mobile). Водночас, це вчення є ніби завершенням телеологічних ідей (пошуків) Арістотеля. "Вічний двигун" є нерухомим джерелом всякого руху. Він не потребує, для своєї діяльності, існування інших тіл, він сам є енергія, чиста діяльність, він рухає світом як "предмет кохання". Разом з тим, будучи енергією, "першодвигун" не володіє матерією, в ньому немає нічого примітивного, він є чиста форма, форма із форм, ціль (мета), Бог. Арістотелівський Бог - це розум, думка, яка "мислить саму себе".

Як особливу "першу ентелехію" реального буття розглядає Арістотель діяльність душі, свідомості. Він визнавав, що душі "не буває без матерії", "що душа не може існувати без тіла". Вона те, що належить тілу і перебуває у "певному визначеному тілі". Таким чином, Арістотель, по суті, відкидає безсмертя "індивідуальної душі". А з іншого боку, пояснює життя активністю душі. "Душа є первинне (закінчене) здійснення природного органічного тіла". Душа - початок і кінець живих істот, і в момент, коли душа зникає, "тіло розсіюється і згниває". Душа визначається як форма і ентелехія тіла. Він розрізняв рослинну і тваринну душу та "розумну душу", де останню визначає як таку, що пізнає і мислить. "Розумна душа" існує незалежно від тіла, розуму, вважає Арістотель, "ліпше не бути пов'язаним із тілом", тоді як рослинна і тваринна душі нерозривно пов'язані з тілом.

Пізнання Арістотель розглядає як процес руху від тіла до мислення. В цьому процесі виділяє: зовнішнє подразнення, відчуття, сприйняття, мислення, які кваліфікує як ступені. Вважає, що жодний подальший ступінь неможливий без попереднього, навіть "мислення не може існувати без тіла".

Об'єктивний світ, реальне буття є об'єктом пізнання. Мислитель вважає, що природа, буття є первинними і визначають наше знання про них, яке є вторинним, залежним. Розпочинається пізнання з відчуттів і сприйняттів. Поряд з ними, виділяє: уявлення, досвід, мистецтво й науки. При частому повторенні вражень уявлення помножуються і виникає досвід, який є джерелом для виникнення мистецтв, а розвиток мистецтв може призвести до виникнення науки. Завдання пізнання полягає у сходженні від простого чуттєвого сприйняття до вершин абстракції. Він розумів, що загальне не існує поза окремим, а в чуттєвому знанні потенційно закладені основи для виникнення понять. Поняття, абстракції - є конструкції наукового знання, до якого повинна прагнути людина, як найбільш достовірного, логічно послідовного й доказового.

Мислення, як ступінь пізнання, стає в Арістотеля предметом спеціального вивчення, що в кінцевому рахунку виявилося у логіці. Завданням логіки, вважає Арістотель, є прослідковування відношення між поняттями, котрі відповідали відношенням між предметами, співпадання форм абстрактного мислення із основними формами буття. Іншими словами, в мислителя досить часто відбувається змішування об'єктивної та суб'єктивної логіки, і таким чином, що "скрізь видно об'єктивну".

Логіка Арістотеля - це природно-історичне описування форм мислення, які уже практично склалися. Водночас, він очистив форми мислення від несуттєвого, другорядного й зафіксував основні форми мислення та методи дослідження. Намагаючись віднайти принципи наукового мислення, що прагне до точного, адекватного відображення об'єктивного буття в поняттях, він вважав, що всі поняття є результатом діяльності душі, але частина з них існує у вигляді вищих принципів і не потребує доказовості. Поняття існує в душі як можливість, а для своєї реалізації потребує взаємодії "душі", що пізнає, з зовнішнім світом. Без впливу предметного світу, на думку Арістотеля, неможливо утворення понять. Мислитель визнає, що порядок речей у природі - верховний закон для поєднання понять в судження. Він вбачав, що істинність і хибність суджень визначається суб'єктивістським впливом на процес поєднання понять, що суперечить реаліям буття. В цьому сенсі Арістотель зазначав, що для наукового мислення недостатньо одних здібностей поєднання понять. їх необхідно вміти поєднувати, жорстко притримуючись логіки поєднання самих речей. Звідси істина має місце тоді, коли судження (думка) адекватно відображає буття.

Величезною заслугою Арістотеля також є розробка вчення про силогізми (фігури умовисновків).

Отже, Давньогрецька філософія відіграла важливу роль в культурному розвитку людства. Ці прогресивні ідеї спричиняли позитивний вплив на розвиток науки і філософії протягом тисячоліть, оскільки проблеми поставлені древніми греками хвилювали й хвилюють не одне покоління філософів і науковців.

18) 1. Термін "середньовіччя" був введений у науку в ХV ст. й остаточно встановився в XVIII ст. Цей термін означає період історії, пов`язаний із добою феодалізму. Для західної Європи це період від кінця V ст. до XV ст.      Існує думка, що епоха середньовіччя не створила в філософії нічого принципово нового, але це не зовсім так. У нових історичних умовах переосмислювалися досягнення античної філософії, вдосконалювалася й розвивалась арістотелева логіка, закладалися підвалини науки й філософії епохи Відродження й Нового часу. Розроблявся погляд на людину і світ цілком відмінний від погляду античної епохи.      Формальним закінченням античного періоду в філософії прийнято вважати 529 рік, коли імператор Юстініан закрив в Афінах останню філософську школу. Однак ця межа умовна. Перехід до середньовічного способу мислення відбувався поступово й розпочався значно раніше.      Середньовічна філософія дістала початок свого розвитку в умовах розкладу рабовласницького суспільства й переходу до феодального. У процесі свого розвитку вона зазнала впливу різних історичних обставин. У V ст. західна частина Римської імперії була завойована й пограбована германськими племенами й на її місці утворилися окремі держави, духовно підпорядковані папі Римському. Наприкінці VIII ст. Карл Великий створив західноєвропейську наддержаву "Священну римську імперію" й у 800 році був коронований папою на імператора римлян. Священна Римська імперія формально проіснувала до 1806 р. й була скасована Наполеоном. До цієї імперії входили території Франції (без Бретані), Бельгії, Голандії, Люксембургу, Швейцарії, Австрії, Західної німеччини, Північної й середньої Італії. Карл брав участь у 50 походах, був освіченою, як на той час, людиною, знав латинську, грецку мови, цінував просвіту. Для управління такою великою імперією потрібні були грамотні люди й імператор заохочував створювання шкіл. При його дворі була організована спілка вчених, яка дістала назву "Академія". У тій академії культивувався інтерес до античної філософії, хоча панівним був християнський світогляд. Саме в ті часи в Західній Європі починає розвиватися схоластика.      В ХІ-ХІІ століттях формуються середньовічні міста, ремесла відділяються від сільського господарства, виникають ремісничі цехи, розвиваються товарно-грошові відносини, починається формування класу бюргерів і передпролетаріату. Значно зростає авторитет папи римського. Боротьба папи з імператором Священної Римської імперії закінчується перемогою першого, влада папи римського встановлюється в Західній Європі над політичною владою. Відбуваються й інші істотні зміни, що посилили відмінності між західною і східною християнською церквою. 1054 року між ними відбувся офіційний розкол. Хрестові походи дали можливість західноєвропейцям ознайомитися з мусульманською культурою й зокрема філософією, яка спиралася на філософію Платона, Арістотеля, Плотіна та інших античних мислителів. Виникають університети, в яких утворюється вчена ієрархія та інші порядки й традиції, чимало з яких дожили й дотепер. За організацією і статусом університети багато в чому нагадували цехи середньовічних міст. Вони мали певну автономію, територію. Навчання й уся робота велися латинською мовою.      Основною рисою всієї середньовічної філософії, на відміну від античної, було те, що вона розвивалася в межах виключно релігійних уявлень. Поняття про Бога було центральним і обов`язковим. Якщо мова йшла й про природу, то тільки заради розв`язання проблем, пов`язаних із Богом. Наприклад, коли йшлося про пізнання природи, таке пізнання розглядалося лише як один із шляхів пізнання Бога (Вивчаючи творіння, пізнати творця). Уся філософія була підпорядкована теології, і якщо хтось із філософів пробував проявити самостійність, переслідувався церквою. У зв`язку з цим дехто з дослідників західноєвропейського серддньовіччя навіть називає середньовічну філософію парафілософією (що стоїть поруч філософії), вважаючи, що справжня філософія можлива лише за умов свободи теоретичної думки. Іншими рисами середньовічної філософії були фідеїзм (першість віри над розумом), догматизм. Аж до ХІІІ ст. майже єдиною офіцйно визнаною філософією, був неоплатонізм, згідно з яким тілесний світ мислився як наслідок еманації (виливання) Бога, злиття його природи, абсолютного буття, з небуттям. Людина розглядалася як істота, що має подвійну природу: духовну і тілесну, божественну і тварну. Середньовічні філософи намагалися з`ясувати, що в людині божественного, робили спроби розібратися в духовній сфері людини (дух, душа, розумна душа, воля, свобода волі).      У середньовічній Європі панувало християнство. Саме з ним була зв`язана тогочасна європейська філософія. Тому неможливо розглядати становлення середньовічної філософії поза розвитком християнської ідеології.      Процес становлення християнства був досить тривалим і відбувався в боротьбі з античною філософією, хоча саме християнство постало на грунті переосмислених по-римському грецьких філософських ідей.      Ранні християнські мислителі, продовжуючи традицію так званого апостольського періоду, докладали зусиль, щоб подолати античний спосіб мислення й захистити християнський. Тому вони називалися апологетами (захисниками). Починаючи з 325 р. (Нікейський собор), відбувається систематизація й упорядкування християнського вчення. Цей період називається періодом патристики, а мислителі - отцями церкви. В основному ця робота була пов`язана з пристосуванням неоплатонізму до християнських ідей. Оскільки ж неоплатонізм у різних частинах Римської імперії мав свої відтінки, іноді істотні, то й християнське вчення на Сході і на Заході набуло специфічного цим регіонам звучання. У зв`язку з цим отців церкви прийнято ділити на східних і західних.      Серед західних отців церкви найвидатнішим був Аврелій Августин (354-430), роль якого в розвитку середньовічної європейської філософії важко переоцінити. Його ідеї мають значення й для сучасної західноєвропейської філософії.      Августин народився в м. Тагаст, що в Північній Африці, на території сучасного Алжиру. Мати була християнкою й докладала всіх зусиль, щоб навернути на християнство й свого сина. Навчався в Тагасті, а потім у Карфагені. Спочатку виявляв велику цікавість до еклектичної філософії Ціцерона, далі дуже захопився вченням маніхеїв (в основі лежить боротьба всесвітнього добра і зла, світла і темряви, духа і тіла). Розчарувавшись у маніхействі, зайнявся вченням скептиків. Згодом захоплюється філософією Платона й неоплатонізму. 387 року Августин приймає християнство і стає його великим теоретиком.      Роки життя Августина припали на той період римської історії, коли, здавалося вічна, імперія не тільки хилилася до свого занепаду, а й була завойована й пограбована германськими варварами. Пояснення цьому лиху шукалося в християнській ідеології, яка вчила з ненавистю ставитися до Риму (вавілонської блудниці, царства антихриста), не опиратися злу насильством, зневажати все, що належало до посейбічного світу. Августин у своїх творах із позицій християнства намагався дати відповідь на ці обвинувачення.      Розвиваючи комплекс неоплатонівських ідей, Августин вважав Бога вищою сутністю, найвищим буттям. У ньому перебувають вічні, незмінні, несумісні з тілесністю ідеї, які обумовлюють порядок, що існує в світі. Бог створив світ із нічого й постійно продовжує його творити, так що нічого не відбувається без волі Божої (згідно з неоплатонізмом, світ є наслідком божої еманації; говорячи про створення світу Богом, Августин виражає тенденцію переходу від неоплатонічного пантеїзму до дуалізму). Бог розуміється як персона, що творить, вболіває й опікується своїм творінням. Головне, на що при цьому слід звернути увагу, є те, що світ, на думку Августина, створений Богом не з необхідности, а з його доброї волі. Бог як творець поєднує в собі разом і сутність, і існування, його існування незалежне. Що ж стосується всього того, що існує в створеному Богом світі, то воно містить у собі лише сутність, бо його існування належить не йому, а Богові, бо воно опосередковане Богом.      Людина поєднує в собі розумну душу, частку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло.      Душа людини божественна і вічна. Природа й тварини, на вІдміну від людини, такої душі не мають (дуалізм). Людина в такий спосіб підноситься Августином над усім світом природи. Природа ж, тварини розглядаються як такі, що не заслуговують на увагу самі по собі, не потребують співчуття з боку людини. Сама людина такого співчуття потребує, але його (таке співчуття) Августин розумів досить оригінально. Він вважав за необхідне для порятування душ єретиків вживати проти них найжорстокіші тортури з метою одержання зізнань і навернення на шлях справжнього християнства. Жорстоке насильство не тільки виправдовувалося, а й радилося ним по відношенню до тих, кого належало спасти й ощасливити. Пізніше ця ж сама "гуманність" керувала діями інквізиції в Західній Європі й Тайного Приказу в Росії.      Серед багатьох творів Августина найважливішими вважаються "Сповідь" і "Про град Божий". У першому творі він розповідає про свою духовну еволюцію. Видно, що Августин довго не міг прийняти християнство, яке здавалося йому примітивним, але розчарувавшися в античній філософії, а також під впливом досить швидкого поширення християнства та деяких випадкових обставин, усупереч своєму розумові знайшов у християнстві свою втіху. У другому творі йдеться про те, що історія людини - це результат боротьби добрих і злих сил. Августин розглядає людство як єдину людину незалежно від етнічної приналежності кожної окремої людини. Усе людство, однак, він ділить на тих, хто приймає душею царство Бога й на тих, хто приймає царство диявола. Тут убачається вплив на формування його світогляду маніхейського вчення, однак, воюючи проти маніхейства, він розвиває концепцію про відсутність у світі зла як такого. Зло, на його думку, - це категорія, яка означає відсутність, це нестача божественного, відмова від Бога. З цих позицій він розуміє й первородний гріх. Непослухавшись Бога, Адам і Єва тим самим відійшли від Нього й від того в них самих і їхніх потомках запанувало зло. Зло проявляється там, де світські справи ставляться над духовними, державні - над церковними. Держава, на його думку, це прояв егоїстичної любові людини до самої себе, це безперервна боротьба одних груп людей проти інших, війни, пограбування, рабство, яким Бог карає людей за їхні гріхи. Так він пояснює необхідність і справедливість падіння Риму. Церква ж, на його думку, заснована на самовідданій любові до Бога. Тому цілком зрозумілим є факт поширення християнської церкви по всій Римській імперії. І навіть ті варвари, що зруйнували Рим, уже до того були християнами.      Людей, що присвятили себе церкві, Августин також ділив на дві групи. До першої групи належали ті, кого Бог обрав для спасіння, а до другої, - кого Бог прирік на довічні страждання в пеклі. Причому це не залежало від їхньої віри, добрих чи злих справ, Бог визначив долю людей за своєю примхливою волею. Августин таким чином розробив учення про божественну приреченість людини. Головним, на що тут слід звернути увагу, є те, що, згідно з його вченням, людина діє нібито вільно, але все, що вона робить, робить через неї Бог. Це положення набуде нового і надзвичайно цікавого звучання в деяких філософських ученнях XVIII-XIX cтоліть. Августинове вчення про божественну приреченість людини католицька церква повністю не прийняла, бо воно заперечувало роль церкви як посередника між людиною й Богом, а тема божественного приречення згодом знайшла собі місце в суперечках середньовічних мислителів.      Спираючись на біблійні уявлення людської історії, Августин започатковує по суті новий погляд на категорію часу й історію людства. На противагу античному уявленню про час як замкнений цикл, він виводить уявлення про лінійний час. Оскільки час пов`язаний із рухом речей у світі, до створення світу, на його думку, часу не існувало. Час бере свій початок від створення світу, у його плині Августин виділяє минуле, сучасне й майбутнє, які, як виявляється, настільки взаємозв`язані, що розуміються ним як "теперішнє минулого", "теперішнє" й "теперішнє майбутнього". Разом вони являють собою вічність. Аналогічно Августин уявляє собі й хід історії. Замість руху історії по колу, її циклічності, він подає її як лінійний розвиток від створення світу аж до першого пришестя Христа. Закінчується історія другим пришестям Христа, страшним судом, відділенням грішників від праведників, вічними муками грішників у пеклі і вічним блаженством обраних для раю. У цій картині вбачається прообраз сучасної концепції прогресивного історичного розвитку. Ідеальна держава в його уявленні виступає як теократична держава (політична влада в такій державі належить духівництву, а головою держави є голова церкви).      Цікавими є погляди Августина в теорії пізнання. Він воює зі скептиками, до яких раніше сам належав, досить оригінальним способом. Він піддає сумніву чисто все, крім самого факту сумніву, а сумніватися - значить мислити, отже, існувати. Заглиблюючись у свій внутрішній світ, що існує безсумнівно, він приходить до ідеї джерела своїх почувань, думок і вбачає це джерело в Бозі, який наділяє людину вічними істинами, а при певних стараннях самої людини й осяює її душу. Отже, Бог виступає в ученні Августина як джерело, предмет, причина й мета пізнання. Пізнання тимчасових, релятивних речей має сумнівну вартість, пізнання ж божественного абсолюту веде до щастя, яке Августин уважає сенсом життя. Щастя визначається філософією й досягається шляхом поєднання душі з Богом, а Бог є причиною всякого блага і самим благом. Спрямованість людини до Бога Августин вважає природною людською властивістю. Знання здобувається, за Августином, не за допомогою органів чуття. Ідея пізнання світу за допомогою органів чуття, на його думку, зміцнює позиції скептицизму. Насправді пізнання починається й відбувається тоді, коли людина заглиблюється в печери своєї душі.      У своїй теорії пізнання (гносеології) Августин чимало уваги приділяє вірі. На його думку, розуміння світу, яке виникає в наслідок пізнання, тісно пов`язане з вірою: "Розумій, щоб міг вірити, вір, щоб розуміти". Вірі Августин віддає перевагу над розумом, бо тільки віра, як він вважає, може пізнати Бога. Віра ж пов`язана з волею, й тому воля в його вченні стоїть над розумом. Воля розуміється ним як активне начало, а розум як начало пасивне. Воля, свобода волі мислиться як сутність духа, духовного життя, що протистоїть античному розумінню співвідношення між волею й розумом. Отже, Августин у цьому питанні стоїть на позиції ірраціоналізму (вчення, що вважає основою світу волю, яка нібито не може бути адекватно пізнана розумом, а осягається інтуїцією, вірою), волюнтаризму (вчення, що проголошує першоосновою буття волю як ірраціональну силу).      Із усього сказаного видно, що Августин, знаходячись на межі античної й середньовічної філософії, відкидав античну класичну філософію, засновану на визнанні ролі розуму, і став засновником нової християнської філософії, в основі якої лежить ідея Бога як вищої надприродної істоти, творця світу з нічого, віра має перевагу над розумом, основою духовного життя є воля.      Августинове вчення було панівним протягом усього раннього середньовіччя. Воно було популярним серед середньовічних містиків, у філософії теоретиків Реформації, спорідненість із ним мала філософія Декарта, на нього спирається й новітня протестантська теологія, а також екзистенціально-гуманістичне крило католицької релігійної філософії.

19)Апологетика (от греч. апология απολογία – защита, заступничество, оправдание) - раздел богословия, посвященный защите истинности христианского вероучения.

Можно выделить три раздела апологетики: богословская апологетика, историко-философская и естественно-научная.

Первоначально греческим словом апология называли речь защитника на суде в ответ на речь обвинителя. С распространением христианства стала актуальной задача глубокого обоснования христианской веры перед лицом языческогомира, а также ее защита от нападок и извращений.

Эту задачу взяли на себя те христиане, которые были прекрасно знакомы с философской и риторической культурой языческого мира. Во 2-4 вв. н. э. ими была осуществлена грандиозная работа по раскрытию основ христианской веры перед образованными и влиятельными слоями греко-римского общества. К ним относят имена Аристона, Кодрата, Мелитона, Аристида, Иустина Философа, Татиана, Афинагора, Минуция Феликса, Мельтиада, Климента Александрийского, Лактанция, Орозия, Августина и Тертуллиана.

После того как Римское государство при Константине I заключает союз с христианством (Миланский эдикт 313 г., I Вселенский собор 325 г.), цель деятельности раннехристианских апологетов была достигнута. Однако это не привело к исчерпанию апологетического богословия. Оно прочно вошло в христианское богословие и стало опорой в борьбе с искажениями христианства (ересями) и антихристианскими лжеучениями.

Патристика (от греч. πατήρ [patér], лат. pater – отец) –  богословская дисциплина, предметом которой является изучение богословских воззрений Отцов Церкви.

Выдающийся русский богослов Н. И. Сагарда считал, что задачей патристики является собрание присутствующих в отеческих творениях  доказательств для христианской догматики, церковного строя и церковной дисциплины, а также их изложение во внутренней связи. В его определениях патристика предстает как систематическое изложение заимствованных из отеческих творений доказательств, которые служат для исторического обоснования христианских истин. В отличие от патрологии, патристика не занимается биографическими и библиографическими изысканиями, не исследует жизненный путь и весь блок произведений того или иного церковного писателя.

Следуя архим. Киприану (Керну), под патристикой надо понимать систематическое изложение догматических и иных богословских воззрений данного церковного отца,  вследствие чего патристика может быть определена как историческое изложение богословских систем Отцов Церкви. Смысловое ударение в этой дисциплине ставится, прежде всего, на богословском содержании творений Отцов Церкви. Поэтому патристика входит в область догматического богословия. В тоже время, патристику нельзя отождествить с историей догматики, поскольку эта дисциплина не должна терять из виду толкование Св. Писания и наставления в благочестии, преподносимые Отцами Церкви. В отличие от патрологии, патристика не является исторической наукой по преимуществу, ибо вопросы жизнеописания писателя, каталогизации его произведений, установление их подлинности и возможных влияний остаются вне области ее исследования. Вместе с тем с патрологией ее объединяет сосредоточение на изучении творений Отцов Церкви, а также возможность изучения сочинений авторитетных церковных писателей (учителей Церкви), не причисленных к Отцам.

Важно отметить, что хронологические рамки патристических исследований (как и патрологических) не могут быть отнесены лишь к древнейшим периодам церковной истории.  Православная патристическая литература не заканчивается  с именем св. Иоанна Дамаскина, а продолжает свое плодотворное развитие и в последующие века, будучи представлена именами св. Фотия Константинопольского, св. Симеона Нового Богослова, св. Никиты Стифата, св. Петра Дамаскина, св. Феолипта Филадельфийского, св. Григория Синаита, св. Григория Паламы, св. Марка Ефесского и других Отцов Церкви.

Схола́стика (греч. σχολαστικός — учёный, Scholia — «школа») — систематическая европейская средневековая философия, сконцентрированная вокруг университетов и представляющая собой синтез христианского (католического) богословия и логики Аристотеля.

20)НОМИНАЛИЗМ И РЕАЛИЗМ (от лат. nomen - имя, realis - действительный) - противоборствующие направления средневековой схоластической философии. Номинализм настаивал на объективном существовании лишь единичных вещей. Реализм утверждал объективное существование общих понятий в Божественном уме. Для крайних номиналистов общие понятия суть звук, для умеренных общие понятия возникают в человеческом уме в процессе абстрагирования. Крайние реалисты (Эриугена) утверждали, что универсалии (общие идеи, понятия) существуют идеально, до вещей. Умеренные реалисты (Фома Аквинский) считали, что универсалии существуют в вещах. Дискуссия номиналистов и реалистов оттачивала логику, основное достижение средневековой схоластики, способствовала развитию научной строгости, заложила основы теории множеств и математической логики.

21)Видатним мислителем Середніх віків був Фома Аквінський (1221–1274 pp.). У центрі проблем, які він прагнув вирішити, були проблеми співвідношення релігії і філософії, віри та знання. У 1323 р. Папським престолом Фома був проголошений "святим", а його система стає офіційною філософською доктриною римсько-католицької церкви.

Центральною в філософії Фоми Аквінського є категорія буття, під яким розуміється все, що є, і все, що може бути. Це – реальне буття, таке, яким воно дається людині в її відчуттях. Зрозуміло, відчуття здатні вводити в оману, але ми їх коригуємо розумом.

За Фомою, речі мають змінюватись, але суще не змінюється, воно просто набуває інших форм. Наприклад, вода, стає парою або льодом. По суті це одне й те саме, але за формою – різне. Проте одночасно не можна бути льодом і парою. Речі і процеси чітко визначені в певний момент, хоча кожен з них може ще чимось стати. Тому під повнотою буття слід розуміти також і те, чим річ може стати, тобто її можливість. Речі постійно змінюються, а це означає, що вони не повні. Однак всі речі – це частина чогось повного, цілого, якоїсь граничної повноти буття. Така гранична повнота буття є Бог.

Бог – кінечна реальність, його сили знаходяться в постійній дії. Бог створив світ, але Фома допускав думку про те, що світ – без початку і без кінця. При цьому Бог, за Фомою, може створити і безпочаткове, і безкінечне в часі і просторі, оскільки він сам – поза простором і часом і створив все із нічого.

Фома Аквінський прагнув поставити філософію на службу релігії. Основна його ідея – підкорення істини розуму істині одкровення. Розум і віра не виключають, а допомагають одне одному в прагненні душі людини до пізнання істини – Христа і його вчення. Істина одна, але до неї є два шляхи. Один шлях – це шлях віри, одкровення, який є коротким і безпосереднім. Другий шлях – шлях розуму, науки. Це довгий шлях з багатьма доказами. Оскільки християнська віра істинна, то все, що ми пізнаємо в природі, створеній Богом, також істина і не суперечить вірі. Отже, в цілому, за Фомою, розум і наука, які спираються на факти природи, не суперечать церкві й вірі, а теологія не заміняє філософію і науку. Філософія – преамбула віри.

Для соціально-політичних поглядів Фоми характерним є переконання його в необхідності монархічного правління. Метою державної влади має бути всезагаль-не благо. Людина – це суспільна істота. Визнає, хоч із деякими застереженнями, право народу повстати проти тирана, який систематично порушує справедливість.

З другої половини XIX ст. вчення Фоми Аквінського стає основою неотомізму.

22) Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем. Головна відмінність філософії Відродження — антропоцентризм та гуманізм.

Термін «відродження» свідчить про бажання людини повернути щось втрачене, віднайти в минулому відповіді на суттєві світоглядні питання.

Передумовами філософії Ренесансу була криза феодалізму, криза офіційної ідеології Середньовіччя — католицької релігії, а водночас і схоластичної філософії, які зумовили певні соціально-культурні трансформації, пов'язані з капіталізацією суспільства.

Головними рисами, які відрізняли філософію Відродження, були антропоцентризм і гуманізм.

Людина стала центром філософських досліджень не лише як результат Божественного творіння, а й космічного буття, її аналізували не з погляду взаємодії з Богом, а з погляду її земного існування.