1).Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.

Типи світогляду

міфологічний - для поглядів властивий синкретизм, тотемізм, фетишизм, магія тощо.

релігійний - особлива форма усвідомлення світу, яка не потребує обґрунтування і доказів.

науковий - усвідомлення світу через отримання істинних знань, відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

мистецький - форма суспільної свідомості, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів.

філософський - форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу.

2). 1.     Соціально-економічні,     тобто     такі,     що характеризуються     відповідним     рівнем     розвитку продуктивних сил і соціальних відносин стародавнього суспільства.   Внаслідок   таких   процесів   відбувається остаточний розподіл праці на фізичну та розумову, до якої відноситься і праця (ремесло) філософа. Рівнобіжно з цим здійснювалися: а) централізація міст; б)розвиток торгівлі, в тому числі із сусідніми країнами, що сприяло запозиченню знань і досвіду. Все це забезпечувало для певної частини громадян   можливість   постановки   питань   і   пошуку відповідей щодо сутності світу і людини.

 

2. Духовно-культурні: а)вироблена певним народом, а також запозичена в інших народів сукупність знань, відповідний рівень загальної культури, в тому числі культури діалогу, обміну думками; б)завершення формування писемності і на основі цього в)наявність розвинутої літератури (поезія, драма, трагедія), насиченої оповідями та сюжетами, дійовими особами яких є боги, природні стихії, герої тощо; г)порушені та розв’язанні художньо-образними та символічними засобами світоглядні (смисложиттєві) проблеми.

 

3. Зумовлене попередніми чинниками виділення кількісно незначної верстви людей, одна частина яких потребує відповідей на питання про те, „що є світ?” і „як правильно жити?”, а інша – робить пошуки відповідей на них своїм ремеслом, професією, що дістає назву „любов до мудрості”, або „філософія’”. Ці люди здебільшого не належали до політичної чи військової аристократії, а були від народження (або ставали) „аристократами духу”, тобто безкорисливими шукачами істини, мисливцями за істиною, мислителями.

 

4.    Джерелами   філософії   були   також   наявні міфологічні оповіді та первісні релігійні вірування, в надрах яких уже порушувалися й розв’язувалися у відповідний спосіб зазначені питання щодо сутності світу і людини та смислу життя. Міфологічно-релігійні оповіді, сюжети й образи, а також події, учасником яких оповідач більшою чи меншою мірою себе відчував, мали попередньо стати предметом роздумів та логічного аналізу й саме так постати перед мудрецем у формі думки. Отже, завданням перших філософів було переведення  смисложиттєвих проблем і настанов з їх чуттєво-образного, життєво-практичного та міфологічно-релігійного рівня на рівень раціонально-теоретичний, тобто розумовий, поняттєвий.

3) Філосо́фія  — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу^[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхомдослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу

4) Суть основного питання філософії – питання про відношення духу до природи, свідомості до матерії, мислення до буття. Два протилежні висновки щодо розкриття природи світу знайшли своє вираження у вирішенні питання про те, що ж є первинним – матерія чи свідомість. Це перша сторона основного питання філософії. Різні відповіді у вирішенні цього питання обумовили виникнення двох основних напрямів філософії – матеріалізму та ідеалізму.

5) Матеріалізм виходить з того, що світ за своєю природою матеріальний, вічний, несотворимии, безкінечний у часі і просторі. Матерія – первинна. Свідомість є продуктом, властивістю високоорганізованої матерії – мозку, вона – вторинна. Матеріальний світ згідно зматеріалізмом існує сам по собі, незалежно ні від людини, ні від будь-яких надприродних сил. Людина – частка природи, її свідомість породжена природою, є її специфічною властивістю. Матеріалізм у різні історичні епохи набував різних форм та видів: наївний та зрілий (науковий матеріалізм), стихійний та філософськи осмислений, метафізичний та діалектичний.

6) Ідеалізм виходить із визнання первинності духу, свідомості, мислення та вторинності природи, матерії. Ідеалізм, як і матеріалізм, набував конкретних форм, наповнювався конкретним змістом на різних етапах історії.

Виокремлюють два види ідеалізму: об'єктивний та суб'єктивний.

Об'єктивний ідеалізм виходить з того, що над світом панує світовий розум (логос, дух, ідея, поняття та ін.), який із самого початку дається як самостійна сутність, а потім, перевтілюючись у матеріальні предмети, обумовлює їх реальне існування.

Суб'єктивний ідеалізм розглядає реальний світ лише як суб'єктивний світ людини. Речі не існують поза і незалежно від нас. Вони – продукти нашої свідомості, "комплекси", "зібрання" наших відчуттів і спри-йняттів, породження органів чуття.

7) Скептицизм - древнегреческое философское направление, основанное Пирроном из Элиды в конце IV в. до н. э. Отправляясь от учения Демокрита о недостоверности знания, основанного на свидетельствах органов чувств, скептики, по Диогену Лаэртию, не допускали возможности достоверного знания и не верили в возможность рационального обоснования норм поведения. Скептики отвергали существование причины явлений, повторяя аргументы элейской школы, отвергали движение и возникновение; отрицали объективное (по природе) существование добра и зла. Объявив видимость единственным критерием истины, скептики рассматривали всех философов других направлений как догматиков и считали их глупцами. Учеником Пиррона был Тимон из Флиунта (ок. 325- 235 до н.э.), едко высмеивавший в стихах философов, не разделявших идей скептицизма. Идеи скептицизма были восприняты платоновской Средней Академией в лице Аркесилая и Новой Академией в лице Карнеада. Энесидем из Кноса (I в. до н.э.?) возродил скептицизм как самостоятельное направление, выдвинул десять т.н. скептических тропов - аргументы против возможности достоверного знания, к которым Агриппа присоединил ещё пять. 

Агностицизм (от греческого agnostos - недоступный познанию), философское учение, отрицающее возможность познания объективного мира и достижимость истины; ограничивает роль науки лишь познанием явлений. Последовательный агностицизм представлен в учениях Дж. Беркли и Д. Юма.  Агностицизм Идеалистическое философское учение, утверждающее, что для человеческой души невозможно познание как сверхчувствтвенного, так и объективного мира и его закономерностей, достижимость истины и, следовательно, невозможно богопознание (!). Всякое познание, по мнению агностиков, приобретается только при посредстве органов чувств, познанием явлений. Следовательно, предметом человеческого познания может быть лишь то, что доступно этим чувствам, т.е. один чувственный мир. Создаваемые человеком нравственные принципы и представления о высшем существе, о Боге, суть не более, чем результат того же опыта и деятельности души и ее естественного стремления найти вездесущую и всепроникающую силу, которая обуславливает и сохраняет мировой строй.  Термин "агностицизм" был введен в 1869 г. английским естествоиспытателем Т.Гексли. 

Приватних питань, вивченням яких займається філософія, досить багато. Це:

походження буття;сутність буття;природа;духовний світ людини;особливості пізнання;суспільство;взаємини свідомості і матерії;несвідоме;свідоме;,соціальна сфера суспільства і так далі.

Методи філософії також численні. Відзначимо, що під ними маються на увазі шляху, а також засоби, які допомагають здійснювати різного роду філософські дослідження.

Основні методи філософії

До числа головних методів у даному випадку відносять:діалектику;метафізику;догматизм;еклектику;софістику;герменевтику.

8) Філософія має в даний час чимало значимих функцій, проте можна виділити з них основні функції філософії:

– теоретикопізнавальна функція;

– пізнавальна функція;

– оцінна функція.

Теоретикопізнавальна функція

Світогляд це система узагальнених поглядів на світ, на місце в ньому людини і його відношення до цього світу, а також засновані на цих поглядах переконання, почуття, ідеали, що визначають життєву позицію людини, принципи поводження і ціннісні орієнтації. На ранніх стадіях розвитку суспільства в людей почав формуватися міфологічний світогляд. Це була перша спроба людини пояснити походження й устрій світу, поява людей, тварин, причини стихійних явищ, визначити своє місце. Міфи зв'язувалися з обрядами, звичаями, містили моральні норми і естетичні уявлення, сполучили реальність і фантазії, думки і почуття. У міфах людина не виділяла себе з природи. Пізніше, із розвитком товариства в людей початок формуватися релігійний світогляд. Він відрізнявся від міфічного вірою в існування надприродних сил і їхньої чільної ролі у світобудові і житті людей. Філософський світогляд орієнтується на раціональне пояснення світу. Загальні уявлення про природу, суспільство, людину є предметом теоретичного розгляду і логічного аналізу. Філософський світогляд успадкував від міфологічного і релігійного сукупність питань про походження світу, його будівлі, місці людини і т.п., але відрізнялося логічною упорядкованістю, систематизацією знань, характеризуючись прагненням теоретично обгрунтувати положення і принципи.

Теоретикопізнавальна функція здійснює синтез знань і створення єдиної картини світу, що відповідає визначеному рівню розвитку науки, культури й історичного досвіду.

Пізнавальна функція

У всі історичні епохи філософія і наука йшли рука об руку, доповнюючи один одного. Багато ідеалів науки, такі як доказовість, систематичність, перевырюванысть висловлювань, були спочатку вироблені у філософії. У філософії, як і в науці, досліджують, як одні висловлення підтверджуються іншими. Але там, де наука роз'єднує (значення має тільки те, що ставиться в сфері даної науки), філософія об'єднує, для неї не характерно дистанціювання від якоїсь сфери буття людини. Йде, і ні на мить не зупиняється процес обміну ідеями між філософією і наукою, що породило прикордонні між наукою і філософією області знання (філософські питання фізики, математики, біології, соціології; наприклад, ідея відносності, несамостійності простору і часу, що спочатку обговорювався у філософії Лейбніцем, Махом, потім у математику Лобачевским, Пуанкаре, пізніше у фізику Ейнштейном). Ніколи раніше філософія не була настільки науково орієнтована, як зараз. З однієї сторони це благо. Але з інший, неправильно зводити до наукової орієнтації філософії всі її переваги. Перші вчені були переконані в сумісності їхніх поглядів і релігії. Розгадуючи таємниці природи, вони намагалися розшифрувати «письмена Бога». Але з розвитком науки і ростом її суспільного впливу відбувається витіснення наукою всіх інших форм культури релігії, філософії, мистецтва. (Про це написав И.С. Тургенєв свій роман «Батьки і діти»). Така настанова погрожує цілком витиснути з людських ставлень елементи гуманності, співчуття людей друг до друга. Безпосередньою метою науки є опис, пояснення і пророкування процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення, на основі законів що нею відкриваються. Філософія завжди в тієї або іншого ступеня виконував стосовно науки функції методології пізнання і світоглядної інтепретації її результатів. Філософію об'єднує з наукою також і прагнення до теоретичної форми побудови знання, до логічної доказовості своїх висновків.

Наука і філософія взаємодіють між собою. Науковофілософський світогляд виконує пізнавальні функцій, родинні функціям науки. Поряд із такими важливими функціями як узагальнення, інтеграція, синтез усіляких знань, відкриття найбільше загальних закономірностей, зв'язків, взаємодій основних підсистем буття, про котрий уже йшла мова, теоретична масштабність, логічність філософського розуму дозволяють йому здійснювати також функції прогнозу, формування гіпотез про загальні принципи, тенденціях розвитки, а також первинних гіпотез про природу конкретних явищ, ще не пророблених спеціальнонауковими методами.

Оцінна функція

Незалежно від переслідуваних цілей і конкретного роду занять усі філософи притримуються переконань, що украй важливим і необхідним є ретельне дослідження й аналіз наших поглядів, нашого обгрунтування їх. Філософу властиво підходити до визначених речей певним чином. Йому хочеться встановити, який зміст несуть наші фундаментальні ідеї і поняття, на якій підставі базується наше знання, яких варто притримуватися стандартів, щоб приходити до правильних висновків, які переконання необхідно відстоювати, і так далі. Філософ вважає, що міркування над такими питаннями призводить до більш глибокого розуміння людиною всесвіту, природи і людей.

9) В основу індійської філософії лягли Веди (священні тексти), а також коментарі до них. Ці тексти є найдавнішим пам’ятником в індоарійської культури. Створені вони в 15 столітті до н. е.. Вважалося, що Веди існували завжди, і ніким не були ніколи створені. Саме тому ці священні тексти не могли містити відомостей помилкових. Велика частина їх написана на містичному мовою (санскрит). За допомогою нього всесвіт спілкується з людиною.

Частина Вед представлена записами одкровень, космічних істин. «Шруді» доступні тільки людям присвяченим. «Смріті» (інша частина священних текстів) являють собою адаптовані тексти для не настільки обдарованих людей (робітників, жінок, представників нижчих станів (каст). Зокрема, індійські саги Махабхарата і Рамаяна відносяться до «смріті».

Філософія Стародавньої Індії розкриває таке поняття як «Карма». Вважалося, що Карма – це закон слідства і причини. Всі залежать від неї, навіть Боги.

Філософія Стародавньої Індії, в одній з філософських категорій, містила уявлення про те, що все навколишнє людини є ілюзією. Неведення людини сприяє його ілюзорного поданням про світ. Називалося таке подання – майя.

Традиційні індійські філософські школи розділені на ортодоксальні (наступні неухильно основам давнього вчення) і не ортодоксальні школи. Перші визнавали авторитет Вед.

До ортодоксальним школам відноситься ньяя. Згідно розумінню, матеріальний світ існував. Пізнання людини здійснювалося за допомогою п’яти органів чуття. Філософія Стародавньої Індії в цій школі вчила, що все вийшло за рамки почуттів – не існує. Визнавалися чотири джерела знань: умовивід, сприйняття, порівняння, слово авторитету.

Ще однією ортодоксальної школою була Вайшешика. Заснована вона була ріші Канадою. У цій школі філософія Стародавньої Індії визнавала існування двох світів: чуттєвого і надчуттєвого. В основі всього лежали неподільні частки (атоми). Між ними простір заповнений ефіром (акаша). Життєвою силою атомів був Брахман. Також ця філософія визнавала два джерела знань: умовивід і сприйняття.

В основі Мімамси (ще однієї філософської школи) також лежить авторитет священних текстів. У цій школі філософи Стародавньої Індії зосереджуються на правильному тлумаченні священних писань (Вед), а також важливості описаних в них ритуалів.

Особливості філософії Стародавньої Індії школи Санкхья представлені в усвідомленні матеріальності і об’єктивності світу.

Вчення Йога являло собою систему практичних дій. Спрямовані вони були на пізнання абсолюту. Присвячено вчення визначенням специфічної рушійної сили в процесі звільнення.

Серед неортодоксальних філософських вчень слід зазначити індивідуальний матеріалізм. Локаяди (школи) відкидають необхідність у світовій релігії. Вони визнають існування тільки того, що відчувається (душа – це тіло). Життєва мета, згідно цього вчення, полягала в отриманні задоволень.

Вчення Джайнізм визнавало вічну, нестворену субстанцію. Ця першооснова світу була носієм енергії і володіла поступальним і простим рухом. Джайнізм вчить, що атоми різної ваги становлять весь світ. Неподільні частинки зливаються в речі. Згідно з цим вченням, існує тільки нежива матерія і душі. Основним принципом філософської школи було неспричинення шкоди живому.

Вчення Буддизм передбачало чотири істини: життя – це страждання; причини страждань в бажаннях і пристрастях; позбавлення від страждань наступає після відмови від бажань; завершує всі звільнення людини від пут сансари (череди перероджень – життя). Буддизм пропагували Атиша, Шантаракшіта, Чандракирти та інші філософи.

12) «Небо любить справедливість і ненавидить несправедливість. Обов'язкове бажання Неба - щоб люди любили одне одного і приносили одне одному користь».

Мо-Цзи

Китайська філософія створила самобутнє уявлення про людину і світ як співзвучні реальності. Початки китайського філософського мислення закорінені в міфології, де ми зустрічаємося з обожнюванням неба, землі та всієї природи як реальностей, що створюють середовище людського існування. З цього міфологізованого середовища виділяється найвищий принцип, який керує світом, наділяє речі існуванням. Цей принцип іноді розуміється персоніфіковано як найвищий правитель, але частіше він презентується словом «небо» (тянь).

Традиційна китайська філософія прагнула до максимального впорядкування початкового хаосу, і не тільки на макроскопічному, але й на мікроскопічному рівнях, на яких відбувається внутрішнє духовне життя людини.

Вирішальний вплив на розвиток китайської філософської думки мали так звані мудреці. їхні імена не збереглися, але відомо, що саме вони почали виходити за межі міфологічного бачення світу і прагнули до його понятійного осмислення. Китайська філософія відзначається особливою внутрішньою стабільністю, що базується на підкресленні винятковості китайського способу мислення, на основі якого формувалось почуття переваги, а також нетерпимості до решти філософських поглядів.

Початок розвитку китайської філософії належить до першої половини І тисячоліття до н. е. і періоду ста шкіл (VI—II ст. до н. е.), коли виникають класичні книги китайського просвітництва, змістом яких є стародавня поезія, історія, законодавство, філософія. Це переважно твори невідомих авторів, написані в різний час. Усі філософські школи аж до XX ст. зверталися до цих книг: особливу увагу приділяли їм конфуціанці, постійні посилання на них були характерні для всього культурного життя Китаю, вони були основними в гуманітарному вихованні китайської інтелігенції. Знання цих книг було достатнім для складання державних іспитів на посаду чиновника.

• Книга пісень (Ші цзін — ХІ-УІ ст. до н. е.) - збірник стародавньої народної поезії, культових пісень, містичних пояснень походження ремесел, речей. Вона стала зразком для китайської поезії в її подальшому розвитку.

• Книга історії (Шу цзін — початок І тисячоліття до н. е.) — збірник офіційних документів, опис історичних подій. Мала великий вплив на формування офіційної писемності.

• Книга порядку (Лі шу — IV-1 ст. до н. е.) містить опис правильної організації політичних і релігійних церемоній, норм соціальної і політичної діяльності. Ідеалізує стародавній період китайської історії, який вважає зразком і мірою подальшого розвитку.

• Книга весни і осені (Чунь цю — VII—V ст. до н. е.) була зразком і мірою у вирішенні етичних і формально-літературних питань.

• Книга перемін (І цзін — ХІІ-УІ ст. до н. е.) є найважливішою, тому що вона містить перші уявлення про світ і людину в китайській філософії, в ній закладено основи і принципи розвитку філософського мислення в Китаї. В текстах, написаних у різний час, простежується початок переходу від міфологічного зображення світу до його філософського осмислення. У них знайшли відображення стародавні вирішення онтологічних питань, розроблено понятійний апарат, який використовувала пізніше китайська філософія.

Основою вихідних текстів «Книги перемін» є 64 гексограми, тобто символи, утворені комбінаціями шести ліній (рис). До гексограм, а також до положення їх окремих ліній у кожній з комбінацій наведено коментарі. Саме завдяки змінам розташування ліній в гексограмах «Книга перемін» і дістала свою назву. В коментарях ми читаємо: «Переміна — це те, що зображено. Гексограми — це те, що зображає. Ухвалення до дії базується на природній  основі.  Пророчі

«Мудрий правитель покладається на закон, а не на мудрість. Якгцо ж він відмовиться від закону і віддасть перевагу знанням, то народ залишить свої справи і порине за славою».

Шан Ян

«Життя і смерть визначає доля, багатство і знатність залежать від Неба».

Конфуцій

лінії (риси) відповідають рухові світу. Так з'являються щастя і нещастя, жалість і ганьба стають очевидними».

Для коментарів гексограми поступово перестали бути тільки належністю пророцтв і почали виконувати функції 64 категорій світу в русі до універсальної єдності. Таким чином, коментарі як частина «Книги перемін» уперше в історії китайської філософії стають понятійним тлумаченням світу, його динамічних принципів і місця людини в ньому.

Згідно з «Книгою перемін», у стосунках між небом і землею задіяно принципи «інь» і «янь». «Янь» - щось активне, всепроникаюче, що освітлює шлях пізнання речей; для «інь» визначено пасивну роль очікування, темного начала Чергування «інь» і «янь» називається шляхом (дао), і цей шлях проходять усі речі «Книга перемін» простежує дао — шлях речей і світу в русі. Особливо в книзі наголошується «на трьох заданостях», які, рухаючись своїми шляхами, завжди нероздільні: небо, земля і людина Все пізнання людини спрямовується на відрізняння, визначення і розуміння всього суттєвого.

12) Грецька антична філософія сформувалася в VII - VI ст. до н. е. Характером і спрямованістю змісту, методом і стилем філософствування вона якісно відрізняється від давньосхідних вчень і є, власне, першою в історії спробою раціонального осмислення дійсності.

У розвитку античної філософії умовно виділяють чотири основні етапи: до сократівський (VII - IV ст. до н.е.), класичний (з середини V - IV ст. до н.е.), елліністичний (кінець IV - II ст. до н.е.) і так званий римський період (І ст. до н.е. - V - VI ст. н.е.).

Першою філософською школою Давньої Греції була Мілетська школа. її представники вперше свідомо поставили питання про першооснови сущого, про сутність світу. Ця школа тяжіла до матеріалізму, оскільки її представники інтуїтивно розуміли світ як матеріальний. Разом зі стихійним матеріалізмом вони виявили елементи діалектики, за допомогою яких прагнули осягнути світ у динаміці змін і розвитку.

Найбільш відомим серед них був Фалес (625 - 547 рр. до н.е.). Його різнобічні знання (в галузі астрономії, геометрії, арифметики) мали визначальний вплив на розвиток тогочасного філософського мислення. Основою всього сущого він вважав воду, однак, тлумачив її не як конкретну форму або персоніфікацію міфологічної сили, а як аморфне, плинне зосередження матерії.

Іншим видатним мілетським філософом був Анаксімандр (611 - 546 рр. до н.е.), він теж стихійно тяжів до матеріалізму й порушував питання про початок світу. Анаксімандр стверджував, що "першоосновою" й основою буття є алейрон (ареігоп), але не визначав його ні як повітря, ні як воду, ні як що-небудь інше. Він учив, що частини змінюються, а ціле ж залишається незмінним. Його "алейрон" характеризується як щось безмежне, не визначене ніякою іншою необмеженою природністю, з якої виникають усі небесні зводи і світи.

Третім видатним мілетським філософом був Анакс Імен 585 - (524 рр. до н.е.). Він зміцнив і завершив тенденцію наївного давньогрецького матеріалізму в пошуках природних причин. Першоосновою світу вважав необмежене, нескінченне, безформне - повітря. На думку Анаксімена, розрідження повітря призводить до виникнення вогню, а згущення - до виникнення вітру - хмар - води - землі - каменів. При цьому "згущення й розрідження" розуміються як основні, взаємно протилежні процеси, що є складовими в утворенні різних станів матерії. Таке пояснення розвитку і виникнення світу поширюється Анаксіменом і на богів.

Він уперше вводить поняття взаємного відношення праматерії і руху. Повітря як праматерія, відповідно до його поглядів, "постійно коливається, тому, якби воно не рухалося, то й не змінювалося б настільки, наскільки змінюється".

Дещо пізніше існувала ще одна сильна філософська школа, яку пов'язували з ім'ям Геракліта з Ефеса (540 - 480 рр. до н. е.).

До сьогодні збереглося близько 130 фрагментів із його праці "Про природу".

Такі явища, як вітер, блискавки, грім, тощо, Геракліт пояснював природним шляхом. Основою всього сущого він вважав вогонь, який, з одного боку, подібний до праматерії, є першоосновою світу ("архе"), і основним елементом ("стойхейрон"). З іншого ж, - найбільш адекватним символом динаміки розвитку, поступальності, постійних змін. На його думку, світ "виникає з вогню і знову згоряє у визначені періоди протягом всього віку; здійснюється це відповідно до долі".

Геракліт інтуїтивно розумів розвиток як єдність і боротьбу протилежностей. Він тлумачив абсолют як діалектичний процес, який трактується ним як єдність протилежностей у самому собі.

Арістотель вважав зіткнення і єдність протилежностей типовими для поглядів Геракліта. Головним у вченні Геракліта є принцип "усе тече, все змінюється". Він одним із перших звертає увагу на характер людської свідомості. Пізнання, відповідно до його поглядів, прагне осягти сутність.

Філософія Емпедокла (близько 484 - 424 рр. до н.е.) є близькою до стихійного матеріалізму. На його погляди справили відчутний вплив елеати та іонійські філософи. Найважливіші його думки викладені у працях "Очищення" та "Про природу". Замість однієї праматерії він висував чотири вихідних принципи (корені всякого буття), з якими пов'язані імена чотирьох богів: Зевс - вогонь, Гера - повітря, Гадес - земля, Нестида - вода. Корені всякого буття пасивні. Тому він вводить дві рушійні сили - любов і ворожнечу, що шляхом змішування основних зазначених стихій сприяють виникненню всього розмаїття навколишнього світу. Рух, викликаний любов'ю і ворожнечею, не слід ототожнювати з притягуванням та відштовхуванням. Любов розділяє однорідне і з'єднує різнорідне: "з багато чого робить одне". Ворожнеча ж розділяє різнорідне і з'єднує однорідне: "з одного робить багато чого". При цьому, на думку Емпедокла, світ не створюваний і не знищуваний. Основні сили не можуть ні виникати, ні знищуватися, вони тільки з'єднуються і роз'єднуються, утворюючи стихії. Любов і ворожнеча і є основними причинами всіх змін, що відбуваються в світі.

Емпедокл відстоював тезу про те, що порожнечі самої по собі не існує. Усі речі змінюються місцями. Ці погляди проектувалися і на розуміння розвитку космосу.

Анаксагор (500 - 428 рр. до н.е.) вважав основою речей нескінченну безліч якісно різних матеріальних частинок, які називав "насінням речей". Матерія, за Анаксагором, вічна, не створювана й не знищувана, але якісно диференційована. Вирішення проблеми єдності й різноманіття сущого здійснюється через якісну визначеність насіння речей. З цих само позицій він намагався вирішити проблему виникнення й загибелі. Згідно з Анаксагором одні речі можуть переходити в інші, з'єднуватися й роз'єднуватися, проявляючись перед нами як виникнення або як загибель чи занепад.

У теорії пізнання вважав основою в одержанні знань чуттєвий ступінь. Розум тісно пов'язаний з чуттями й тільки при їх посередництві можна одержати необхідне знання про навколишній світ. Визнаючи за чуттєвим пізнанням провідну роль, він все ж не абсолютизував його а підкреслював необхідність його корекції.

Елейська школа складалася під впливом ідей Ксенофана з Колофона (565 - 470 рр. до н.е.). Він визнавав матеріальність світу, хоча й вважав його незмінним. Прагнув до натуралістичного пояснення природних явищ.

Ксенофан вважав світ Богом у всій його цілісності. Розумів Бога як суще, відмінне від людей. Бог, на його думку, стає поняттям, що символізувало необмеженість і нескінченність матеріального світу. Універсальне буття він розумів як вічне, безіменне і нерухоме. Поряд з абстрактною єдністю світу допускав і прояв його різноманітності.

Парменід з Елеї (біля 540 - 470 рр. до н.е.) був засновником: елейської школи. Основними для Парменіда були проблеми буття та сущого. Для нього поряд із сущим несуще є ніщо. Суще єдине і у світі немає нічого іншого. Парменід заперечує "створення" сущого, оскільки суще не лише вічне у своєму існуванні, але й незмінне. В бутті світу Парменід повністю виключав рух.

Зенон Блейський (близько 460 р. до н.е.) у своїх онтологічних поглядах відстоював позиції єдності, цілісності й незмінності сущого. Суще, за Зеноном, має матеріальний характер.

Мелісс Самоський (близько 440 р. до н.е.) як представник елейської школи також стверджував, що світ "не був створеним" і не має кінця. Буття є не тільки єдиним і необмеженим у просторі й часі, але й незмінним.

Як видно, філософія елеатів виявила ряд проблем, які істотно вплинули на подальший розвиток філософії.

Ще одним відомим філософом того періоду був Левкіпп (близько 500 - 440 рр. до н.е.). Він написав книги "Великий діакосмос" і "Про розум".

Левкіпп визнавав незліченні, постійно рухомі елементи - атоми, які мають безліч форм. Він бачив у речах постійні виникнення й зміни. Вважав, що суще не більше ніж несуще є рівнозначною причиною виникнення речей. Левкіпп учив, що атоми є суще, яке рухається у порожнечі; порожнечу називав несущим, стверджуючи, що вона є не меншим, ніж суще. Таким чином, основний принцип атомістичної філософії: "Єдине, що існує - атоми і порожнеча".

Атоми характеризуються формою, порядком і розташуванням. Вони є причиною речей, що виникають і зникають завдяки їх з'єднанню й роз'єднанню. Завдяки існуванню порожнечі, несущого вирішується проблема руху, стає можливим рух атомів.

Демокріт (близько 460 - 370 рр. до н.е.) учень Левкшпа й Анаксагора. Цілком поділяв положення вчення Левкіппа про атоми й порожнечу, додаючи до характеристик атомів ще й їхню величину та вагу. Проте він не вважав вагу істотною властивістю атомів. На його думку величина не впливає на якісну характеристику атомів. Вони самі по собі незмінні. Атоми, за Демокрітом, нескінченні, коли мова йде про їхнє число. Нескінченні вони й щодо розмаїття форм. Як бачимо, в дусі того часу, тут виражена думка про нескінченність матеріального світу, а сама концепція атомізму містить у собі положення про незнищуваність і нестворюваність матерії. Інакше він вирішує питання про відношення матерії та руху. Гарантією руху, на його думку, є існування порожнечі. Тому рух притаманний атомам у природному стані і є основним способом їхнього існування.

Мислитель вважав, що атоми за своєю суттю нерухомі, рухаються лише під впливом ударів. Тобто рух передається шляхом зіткнення і тому є основним джерелом розвитку, оскільки в результаті всякого зіткнення атоми з'єднуються й виникає усе, що ми бачимо. У такий спосіб Демокріт переборює проблему дуалізму матерії і руху. Щоправда, варто зазначити, що в Демокріта йдеться лише про механічний рух як єдино можливу форму. Він є прихильником жорсткої необхідності На його думку, розвиток Всесвіту і весь порядок у світі визначені механічним, фаталістичним рухом атомів. Тому в його системі немає місця для об'єктивного існування "випадковості". Сама "випадковість" пояснюється ним як незнання причин певного визначеного явища.

Демокріт пояснював і виникнення богів: древні люди, спостерігаючи неземні явища (грім, блискавки, затемнення місяця), боялись і навіть думали, що боги - є причиною цих явищ.

У гносеології Демокріт відкидає негативне ставлення до чуттєвого пізнання. Таким чином, він думав, що істинно лише те, що нам являється. Тому він відводив чуттєвому пізнанню основну роль, вбачаючи в ньому першу передумову всякого пізнання, про що засвідчує концепція образів - ейдосів. Проте все це не заважало Демокріту розкрити значення й функції раціонального пізнання. Тому він розумів процес пізнання як двоступінчатий. Чуттєве - є нижчим ступенем пізнання і знайомить нас з навколишнім світом явищ. Підійти ж до пізнання "істинної сутності" (пізнання атомів), відкриття причинних зв'язків, на його думку, можливе лише за допомогою раціонального пізнання.

Демокріт прагнув "природним" шляхом пояснити й виникнення суспільства. Він вважав, що основним стимулом виникнення й розвитку суспільства була необхідність задоволення людських потреб. Саме суспільство - це сукупність індивідів. Проте суспільство і закони не є інструментами розвитку індивідуальності, а швидше обмежувальними засобами, що запобігають виникненню ворожнечі. Він не засуджує нагромадження багатств, проте засуджує придбання їх ганебним шляхом.

Етика Демокріта тісно пов'язана з його соціальними й політичними поглядами. Він намагався сформувати деякі "універсальні" моральні правила. Центральним у його етиці є "досягнення доброї думки". Шлях до неї - через життєву врівноваженість і помірність. Головним засобом досягнення чесноти він вважав переконання, виховання в дусі моральності.

Епікур (близько 342 - 270 рр. до н.е.) - представник атомістичного матеріалізму. Вважав філософію засобом досягнення щасливого життя. Рекомендував не відкладати заняття філософією в юності і не втомлюватися від неї у старості.

Прихильник поглядів Левкіппа, Демокріта. Визнавав об'єктивний характер існування природи, "буття речей поза свідомістю людини, незалежно від неї". Вірив, що "...ніщо не виникає із небуття". Вважав, шо окрім Всесвіту, немає нічого, що могло би втрутитися в нього і призвести до відповідних змін.

Вчення про атоми та їх рух складає ядро філософії Епікура. Мислитель вважав, що світ складається із атомів та порожнечі, і що, завдяки наявності буття і порожнечі, стає можливим рух. Характеризуючи атоми багато в чому погоджувався з Демокрітом, але, водночас, відмічав і деякі їх особливості, а саме: атоми не можуть перевищувати певної величини, число їх форм обмежене, атоми мають вагу тощо.

Згідно з Епіку ром атомам притаманний лише природній рух зверху до низу і рухаються вони з однаковою швидкістю. Зіткнення атомів відбувається внаслідок відхилення від прямої лінії, що призводить до виникнення вихрового руху. Мислитель визнає вічний і безперервний рух атомів. При цьому він вважає, що атоми змінюють напрям руху довільно, "згідно з волею випадку". Водночас, Епікур прагнув знайти внутрішні чинники (джерела) життя атомів, хотів пояснити зміни напрямку руху атомів, причинами, які знаходяться всередині самих атомів. Надання атомам "свободи волі" не лише посилювало матеріалістичну тенденцію його філософії, а й послаблювало її, відкриваючи "двері" волюнтаризму.

Епікур досить різко, негативно висловлювався стосовно релігії. В своїх працях (близько 300 праць) висловлював відкриту форму атеїзму. Відкидав вплив Богів на світ. Вони живуть у між світовому просторі (intermundia), знаходяться у блаженному спокої і не втручаються у розвиток природи, не проявляють турботу ні про людей, ні про світ загалом. Людина (люди) сама влаштовує своє життя відповідності до бажання жити щасливіше, краще, досконаліше.