• Особливості розвитку прямоефірного мовлення в Україні

В Україні часів СРСР у середині 80 – х років було введено у практику такий вид

міжнародного спілкування у прямому ефірі, як телеміст. Так, 20 вересня 1985 року із

Києва на Фінляндію транслювалася двогодинна передача «Радянська Україна»,

продовживши цикл телевізійних розповідей про крупні міста Радянського Союзу

(попередньо були передачі із Москви, Кишинева і Тбілісі).

У травні 1986 року було здійснено перший телеміст Київ – Братислава, після чого подібні мости відбулися не лише між цими столицями, але й між Києвом і Вінніпегом (Канада), який уперше вівся українською мовою – з боку телевізійників України, а також Києвом і Кельном (Німеччина, 1987 рік), Києвом і Бірмінгемом (Великобританія, 1988 і 1989 роки) та ін. Усі вони проводилися по лінії тодішнього Держкомтелерадіо УРСР.

Серед тих зарубіжних телекомпаній, які досягли максимуму оперативності та повноти охоплення подій у світі завдяки використанню живого ефіру, виділяється корпорація Сі – ен – ен. Її мобільні репортерські групи «включаються у прямий ефір через космічну систему зв`язку. У січні 1991 року весь світ стежив за прямими репортажами з війни у Перській затоці. Репортер Пітер Арнетт передавав їх через супутникову антену, виставлену з вікна готелю в Багдаді, в той час, коли місто бомбили американські літаки».

У межах Радянського Союзу основна фінансова і технічна підтримка держави була

спрямована, насамперед, на розвиток Московської, Ленінградської та інших крупних

телестудій Російської Федерації, і лише затим – на розвиток телебачення в Україні

та інших союзних республіках.

«Керівництво Держтелерадіо СРСР у 80 і роки ХХ ст.. зайняло позицію, що вела до

відвертого згортання місцевого телебачення. В результаті, розвиток регіонального

телебачення не тільки гальмувався, а й пішов на спад»

Наслідки такого нерівноправного підходу до телевізійної інфраструктури на місцях

досі даються взнаки у багатьох суверенних країнах – колишніх республіках СРСР. Так, населення ряду районів північних областей України все ще не має змоги приймати

передачі центральних телеканалів з Києва, натомість є можливість дивитися

передачі із сусідньої Білорусії.

Інший момент: після розпаду СРСР у 1991 році Росія отримала 75 телецентрів і

телестудій – більше половини тих, які належали Держкомтелерадіо.

Крім того, усі радянські телевізійні корпункти за кордоном було поділено між

російськими телеканалами «ГРТ» і «РТР», а Україна та інші колишні союзні

республіки не отримали у своє користування жодного корпункту. Виникла складна

Проблема організації роботи закордонних корпунктів суверенної України

24 серпня 1991 року Українське телебачення цілий день вело пряму трансляцію

пленарного засідання Верховної Ради України, на якій було ухвалено історичний «Акт проголошення незалежності України» (4: 20).

В останні роки увійшла у практику пряма трансляція пленарних засідань Верховної Ради України.

13 серпня 2007 року в ефір обласних та Київської регіональної державних

телерадіокомпаній вийшла інформаційна передача «Час країни», яку провела колишня ведуча каналу «Інтер» Світлана Леонтьєва. Це був, по суті, початок телевізійного мовлення міжрегіонального програмного блоку «Перший громадський» в ефірі обласних

(регіональних) державних телерадіокомпаній. Надалі програма «Час країни», проект якої очолила Людмила Король (свого часу – випусковий редактор програми «Подробиці» на каналі «Інтер»), транслювалася на базі Київської РДТРК щодня, крім вихідних, о 20 годині 30 хвилин і вже у листопаді – грудні передбачила серію прямих включень студій із більшості областей України (журнал «Телекритика», № 9 за 2007 рік). Вихід в ефір цього блоку розглядається як початок формування повноцінного громадського мовлення в Україні. На жаль, «брак коштів, сучасного обладнання, високопрофесійних кадрів поки що сповільнюють цей процес», зазначила колегія

Державного Комітету телебачення і радіомовлення України 6 листопада 2007 року.

Загалом, в Україні склалася своєрідна модель функціонування державних і недержавних телекомпаній. При цьому система мовлення організацій державного телебачення має два рівні:

- загальнонаціональний, на якому діє Національна телекомпанія України – НТКУ;

- обласний (регіональний), до якого входять державна телерадіокомпанія «Крим»,

Київська та Севастопольська регіональні і 23 обласні державні телерадіокомпанії –

обласні ДТРК (5: 172).

Загалом, «нині в Україні діють 30 державних телерадіокомпаній, а всього проліцензовано 1260 телерадіоорганізацій різних форм власності. Отже, частка державних мовників на сьогодні становить 2,38 відсотка» (6: 16).

Крім того, діє «концерн радіомовлення, радіозв`язку, телебачення (РРТ), який забезпечує доставку сигналу (25 регіональних телерадіопередавальних центрів)»

Практичні і теоретичні питання діяльності вітчизняного і зарубіжного ТБ аналізуються у ряді спеціальних періодичних та інших видань.

У 2003 році вийшов перший номер «Вісника Держтелерадіо» - науково – практичного ,

науково – методичного і громадсько – політичного часопису, в якому аналізуються

питання теорії і практики прямого ефіру у телевізійному просторі України.

Ці важливі питання постійно порушуються також у журналі «Телекритика», який почав

виходити в Києві із жовтня 2004 року (його Інтернет – сайт www.telektitika.kiev.ua), у

журналі Національної спілки журналістів України і Київського Національного

університету ім. Т.Шевченка «Журналіст України» (виходить із січня1975 року). Технічні

аспекти прямого ефіру на телебаченні висвітлює журнал «Телемир» (зареєстрований у

травні 2000 року).

Згідно з Указом Президента України від 25 травня 1994 року, у нашій державі щороку 6

червня (в день прийняття Спілки журналістів України у 1992 році до Міжнародної

федерації журналістів) відзначається професійне свято працівників ЗМІ – День

журналіста.

Відповідно до Указу Президента України від 12 листопада 1994 року, щороку в Україні 16

листопада відзначається професійне свято – День працівників радіо, телебачення і зв`язку.

Щороку 21 листопада світова громадськість відзначає Всесвітній день телебачення.