2. Методи формування внутрішніх цін

При визначенні внутрішніх цін за ринковими цінами за базу беруться поточні або усереднені ринкові ціни на матеріали та комплектуючі вироби, які, з точки зору підприємства, є проміжною продукцією.

Цвн = Цр - ПДВ

За відсутністю таких цін використовують ціни на аналогічну продукцію. У внутрішніх відносинах між підрозділами практикується використання ринкових цін зі знижками, що свідчать про заплановану (за домовленістю) економію партнерів на витратах, пов'язаних з реалізацією (на рекламу, транспортування, фінансові розрахунки та ін.). При цьому найчастіше використовуються поточні ринкові ціни. Усереднені ринкові ціни застосовуються тоді, коли підприємства не вважають за доцільне витрачати час та кошти на збір поточної інформації.

Ринкові ціни, як база для формування внутрішніх цін, дають змогу об'єктивно оцінити ефективність діяльності підрозділів. Вони створюють належні стимули до підвищення ефективності роботи підрозділів за допомогою прибутку, що входить до структури ринкових цін. Проте не завжди можна визначити ринкову ціну на внутрішню продукцію або ціну аналога унаслідок їх відсутності. В окремих випадках ринкові ціни можуть неточно відображати (у тому числі й завищувати) виробничі витрати підрозділу-постачальника у внутрішньому обігу.

При визначенні внутрішніх цін на проміжні продукти виходячи з фактичної ціни готової (кінцевої) продукції віднімають витрати виробництва та прибутки підрозділів-постачальників. Процес розрахунку здійснюється у зворотному порядку послідовності технологічного процесу виробництва.

При формуванні внутрішніх цін на базі ринкових цін на кінцеву продукцію величина прибутку у внутрішній ціні визначається за розрахунковим рівнем рентабельності продукції.

Цвні = Сві + Сві × Кр; Кр = Пчр : (ΣСві + Сау + Сзб),

де Цвні – внутрішня ціна на продукцію і-того підрозділу, грн. за одиницю; Сві – виробнича собівартість одиниці продукції і-того підрозділу, грн.; Кр - коефіцієнт розподілу прибутку; Пчр – сума чистого прибутку від реалізації одиниці кінцевої продукції підприємства, що розподіляється проміж підрозділів, грн.; Сау – адміністративно-управлінські витрати, що приходяться на одиницю кінцевої продукції підприємства, грн.; Сзб – збутові витрати, що приходяться на одиницю кінцевої продукції підприємства, грн.

Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі. Підрозділи (дочірні підприємства) часто узгоджують внутрішні ціни на проміжну і кінцеву продукцію з особливостями внутрішніх відносин. У всіх існуючих методах внутрішніх розрахунків нижньою межею ціни є виробничі витрати і втрати підрозділу-постачальника, а верхньою межею - ринкова ціна без ПДВ. З точки зору партнерів внутрішніх угод такий діапазон внутрішніх цін загалом виправданий. Підрозділу-постачальнику не має сенсу реалізовувати свою продукцію за ціною, меншою за виробничі витрати, тоді як підрозділ-споживач не заінтересований купувати внутрішню проміжну продукцію за ціною, вищою від ринкової.

Вибір ціни значною мірою залежить від особистих якостей керівників підрозділів, які здійснюють переговори. Це дуже тривалий процес, пов'язаний з ризиком виникнення конфліктних ситуацій.

В основу різних варіантів затратного методу встановлення внутрішніх цін можуть бути покладені повні, виробничі, прямі, змінні та граничні витрати. Внутрішні ціни, визначені на основі витрат, нерідко зумовлюють завищення витрат підрозділів. Головний негативний наслідок витратного методу внутрішнього ціноутворення - відсутність стимулів у підрозділів зменшувати ціну і витрати. З теоретичної точки зору оптимальним визнається варіант ціноутворення на базі граничних витрат.

Модифікацією витратного методу ціноутворення є внутрішні ціни з надбавкою на суму чистого прибутку, що розподіляється проміж підрозділів і визначається за середнім рівнем рентабельності кінцевої продукції підприємства. У такому вигляді внутрішня ціна наближається за своєю структурою до ринкової.

У вертикально-інтегрованій компанії внутрішні ціни використовуються як інструмента корпоративної системи управління з метою формування розрахункового прибутку підрозділів. Використання прибутку як основного інструменту фінансового контролю створює стимули для підвищення ефективності роботи підрозділів.