Зовнішня торгівля послугами.

Наступною складовою зовнішньоторговельної моделі є торгівля послугами.

Послуга — це виконання згідно з договором однією стороною (виконавцем) за завданням другої сторони (замовника) певних дій або здійснення певної діяльності, що споживаються в процесі їхньої реалізації. Послуги у ЗЕД — це економічні відносини між двома сто­ронами — резидентами та нерезидентами.

Послуги і торгівля ними якісно відрізняються від товарів і торгівлі товарами.

Головними характеристиками послуг є те, що їх не можна, на відміну від товарів, побачити і відчути на дотик; вони не піддаються збереженню; торгівля послугами пов'язана з їхнім виробництвом; екс­порт послуг означає надання послуги іноземцю, тобто нерезиденту, навіть якщо він перебуває на митній території країни. Однак вище- наведений опис характеристик має обмеження. Деякі послуги мож­на побачити (наприклад, звіт консультанта на дискеті), деякі з них зберігаються (наприклад, система телефонного автовідповідача).

Різниця між товарами і послугами полягає також у тому, яким чином уряд надає захист власному виробнику. Якщо виробничі га­лузі промисловості відгороджуються через установлення тарифів, кількісних обмежень тощо, то сфера послуг відгороджується голо­вним чином національними нормативами і правилами відносно пря­мих іноземних інвестицій і участі іноземних постачальників послуг в діяльності національних підприємств.

Захист сфери послуг не можна забезпечити заходами на кордо­нах через нематеріальний характер послуг, а також тому, що небагато операцій з послугами пов'язані з перетинанням кордонів.

Різні характеристики послуг впливають на спосіб, яким здійснюються міжнародні операції. Якщо міжнародні операції з товарами передбачають їхнє фізичне переміщення з однієї країни до іншої, то тільки деякі види операцій з послугами передбачають рух через кордони. Однак для більшості операцій у сфері послуг час і місце споживання не можна відокремити, що потребує наближення постачальника послуг до споживача.

Послуги на міжнародному рівні надаються із застосуванням чо­тирьох способів, зокрема:

1. транскордонне постачання, тобто надання послуг через кор­дон. Постачальник і споживач послуги не переміщаються через кордон, його перетинає тільки послуга. Прикладами транскордон­них операцій можуть бути послуги, що передаються через засоби телекомунікації (консультації по телефону або по факсу, постачан­ня послуг поштою, переказ грошей через банки), послуги, вкладені в товари (технічний звіт консультанта, програмне забезпечення на дискеті), транспортні послуги;

2. споживання за кордоном, тобто переміщення споживачів до країни експорту. Постачальник не переміщується (туризм, освіта, ме­дичні послуги в лікарні іншої країни, послуги з ремонту суден, якщо судно однієї країни відправляється до іншої для ремонту);

3. комерційна присутність, тобто створення комерційної при­сутності в країні, у якій повинні надаватися послуги (відкриття фі­лії чи дочірньої компанії). Постачальник послуг переміщується, а споживач не переміщується (наприклад, прямі іноземні інвестиції, тимчасова трудова міграція, банківська послуга, що надається через філію чи відділення іноземного банку);

4. присутність фізичних осіб, тобто тимчасовий переїзд фізичних осіб до іншої країни заради надання там послуг (наприклад, гастролі театрів, артистів, лекції професорів університетів, послуги архітекто­рів, юристів, подорожування іноземного консультанта до країни для надання консультаційних послуг).

Загальна кількість послуг, якими торгують останніми двома спосо­бами, значно вища від тих, якими торгують у випадку застосування пер­ших двох. Однак новітні досягнення комунікаційних технологій і роз­виток електронної торгівлі створюють дедалі більше можливостей для компаній надавати послуги в режимі транскордонного переміщення, не створюючи комерційної присутності в країні-імпортері.

Можливі випадки, коли для надання послуги може використо­вуватись не лише один спосіб постачання. Наприклад, певна кон­сультаційна послуга може бути надана засобами телекомунікації і безпосередньо присутніми фізичними особами.

В Україні діє Державний класифікатор ДК 012-97 «Класифікація по­слуг зовнішньоекономічної діяльності» (КПЗЕД). Він є складовою час­тиною державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації.

КПЗЕД призначено для використання органами статистики та тими підприємствами, організаціями, установами, що беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності (підприємства, банки, біржі, ко­мерційні структури, будівельні та транспортні організації, річкові та морські порти, готелі, ресторани та заклади громадського харчування, вищі навчальні заклади, туристичні бюро, пошти, страхові компанії та інші організації й установи, які здійснюють експорт-імпорт послуг).

Використання КПЗЕД забезпечує проведення статистичних об­стежень послуг зовнішньоекономічної діяльності та аналізу статистич­ної інформації щодо експорту-імпорту послуг (складання платіжних балансів України).

До КПЗЕД включено види послуг, що використовуються у звітності, обліку та статистиці експорту-імпорту послуг.

КПЗЕД поділяється на 16 секцій:

• послуги, пов’язані із сільським господарством, мисливством та лісовим господарством;

• послуги, пов’язані з рибним господарством;

• послуги у добувній промисловості;

• послуги в обробній промисловості;

• послуги у виробництві електроенергії, газу та води;

• послуги, пов’язані з будівництвом;

• послуги, пов’язані з оптовою та роздрібною торгівлею, тор­гівлею транспортними засобами, послуги з ремонту;

• послуги готелів і ресторанів;

• транспортні послуги;

• послуги, пов’язані з фінансовою діяльністю;

• послуги в операціях з нерухомістю, здаванням під найм та по­слуги юридичним особам;

• послуги, пов’язані з державним управлінням;

• послуги, пов’язані з охороною здоров'я та соціальною допо­могою;

• колективні, громадські та особисті послуги;

• послуги домашньої прислуги;

• послуги, пов’язані з екстериторіальною діяльністю (з діяльністю різних міжнародних організацій).

Зовнішня торгівля продукцією інтелектуальної праці

До третьої складової зовнішньоторговельної моделі належить торгівля продукцією інтелектуальної праці (міжнародний техноло­гічний обмін). Продукти інтелектуальної праці мають не тільки на­укову, а й комерційну цінність. Серед них розрізняють:

• патент — свідоцтво, яке видається відповідною державною установою винахіднику, і засвідчує його монопольне право на використання цього винаходу;

• ліцензія — дозвіл, який видається власником технології (лі- цензіаром), захищеної чи незахищеної патентом, зацікавленій стороні (ліцензіатові) на використання цієї технології упро­довж визначеного часу і за визначену плату;

• копірайт — ексклюзивне право автора літературного, аудіо - чи відеопродукту на показ і відтворення своєї роботи;

• товарний знак — символ (малюнок, графічне зображення, сполу­чення букв тощо) визначеної організації, що використовується для індивідуалізації виробника товару і який не може бути використа­ний іншими організаціями без офіційного дозволу власника;

• ноу-хау — надання технічних знань, практичного досвіду тех­нічного, комерційного, управлінського, фінансового й іншого ха­рактеру, що представляють комерційну цінність, застосовувані у виробництві і професійній практиці і не забезпечені патент­ним захистом [60, с. 332].

До форм торгівлі продукцією інтелектуальної праці належить також торгівля науково-технічними послугами (інжинірингові, кон­сультаційні, навчання персоналу).

При зовнішній торгівлі продукцією інтелектуальної праці під­приємцям варто брати до уваги такі її особливості:

1. Розвиток ринку наукоємних технологій. Зараз прогресивною вважається тенденція не просто зростання експортного потенціалу країни, а його «інтелектуалізація», тобто збільшення частки науко­ємних високотехнічних товарів у загальній структурі експорту. Це є чинником економічного зростання.

2. Монополія найбільших фірм на ринках технологій. Науково- дослідні розробки концентруються в найбільших фірмах промислово роз­винутих країн, оскільки тільки вони володіють достатніми фінансовими коштами для проведення дорогих досліджень. Транснаціональні корпо­рації активно залучають у проведення НДДКР свої закордонні філії, дочірні компанії, для яких характерне підвищення частки витрат на наукові розробки в загальній сумі цих витрат ТНК.

3. Технологічна політика ТНК. Останнім часом відбулися зміни в напрямах НДДКР, проведених ТНК. Дослідження зміщуються в галузі, що визначають успіх у виробничій і збутовій діяльності:

• удосконалювання традиційних видів виробів для їх кращо­го пристосування до вимог світового ринку за показниками матеріалоємності, енергоємності, безпеки, надійності тощо;

• створення принципово нових товарів, дослідження ринків, де можна очікувати високих прибутків;

• удосконалювання існуючої і створення нової технології.

• ТНК використовуються нові підходи до передачі науково- технологічних досягнень:

• продаж ліцензій на початкових етапах життєвого циклу товарів, щоб устигнути окупити частину витрат на НДДКР до­ходами від реалізації їх результатів;

• установлення монопольно високих цін на запатентовану продукцію й обмеження виробництва і випуску нової продукції покупцями ліцензій;

• укладання угод між ТНК для одержання ексклюзивного права на блоки патентів на найбільш важливі винаходи. Укладаються угоди між окремими ТНК з метою утворення патентних пулів^I. Права на винаходи здобувають усі учасники пула шляхом видачі взаємних ліцензій. Використання нових винаходів, створених поза пулом, припиняється;

• використання патентів для контролю за розвитком техніки або для гальмування цього розвитку;

• позбавлення дочірніх компаній ТНК самостійності у виборі техніки і технології. Вони повинні керуватися загальною лі­цензійною політикою в рамках ТНК;

• передача ТНК ліцензій на некомерційних умовах своїм філіям і дочірнім компаніям, що ставить останніх у переважне станови­ще на ринку, сприяє підвищенню конкурентоспроможності їх продукції. Внутрішньокорпораційний обмін технологією дозво­ляє закордонним філіям швидше налагодити виробництво нових товарів і організувати їхній збут; обійти митні бар'єри і валютні об­меження інших країн; знижує ступінь ризику при укладанні угод і гарантує нерозголошення промислових секретів третім країнам.

Важливе місце в технологічній політиці ТНК займає міжнародне науково-технічне співробітництво шляхом створення стратегічних альянсів між ТНК різних країн для спільного рішення науково- технічних проблем.

4. Взаємини ТНК із країнами, що розвиваються. ТНК намага­ються створити таку структуру міжнародного поділу праці, що забез­печувала б економічну і технічну залежність країн, що розвиваються.

5. Участь у міжнародному технологічному обміні «венчурних» фірм (дрібних і середніх фірм із числом зайнятих до 1 тис. чол.). Перевага цих фірм на ринку технологій полягає у вузькій спеціалізації. Випускаючи обмежену номенклатуру товарів, ці фірми отримують доступ на вузькоспеціалізовані світові ринки; не несуть додаткових витрат на вивчення ринку; рекламу; приділяють більше уваги безпо­середньому вирішенні науково-технічних завдань.

Продаж ліцензій є для венчурних фірм найбільш конкурентною формою передачі технології, тому що вони не можуть суперничати з великими корпораціями ні в масштабі експорту високотехнічної продукції, ні у вивезенні підприємницького капіталу.

Розвиток міжнародної технічної допомоги. Ця допомога нада­ється розвинутими країнами країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою в галузі передачі технічних знань, досвіду, технології, технологічноємної продукції, навчання персоналу. Між­народні програми технічної допомоги спрямовані на підвищення технічного рівня країн-одержувачів і здійснюється на багатосторонній основі, у тому числі по лінії міжнародних організацій (наприклад, МВФ, Всесвітнього банку, ОЕСР та ін.) чи на двосторонній основі.

Зовнішня торгівля ліцензіями є основним економічним меха­нізмом міжнародного технологічного обміну і наразі набула широко­го і швидкого поширення.

Зростання зовнішньої торгівлі ліцензіями зумовлене рядом чин­ників, що стимулюють фірми продавати і купувати ліцензії на сві­товому ринку:

• комерційна зацікавленість у здійсненні технологічного трансфер­ту як з боку ліцензіара (продаючи ліцензію, він за короткий термін окуповує витрати на НДДКР, дістає додатковий прибуток за раху­нок швидкого освоєння винаходу і випуску на його основі нових видів продукції), так і з боку ліцензіата (купуючи ліцензію, він еко­номить на НДДКР, має доступ до передових науково-технічних до­сягнень, одержує доходи від використання новітніх технологій);

• посилення конкурентної боротьби на світовому ринку;

• прискорення випуску на ринок нової продукції;

• одержання доступу до додаткових ресурсів;

• проникнення і завоювання важкодоступних ринків у країнах, де широко використовуються тарифні і нетарифні бар'єри;

• одержання прибутку від продажу ліцензій на продукцію, що не відповідає новим стратегічним пріоритетам. Так, фірми з диверсифікованим виробництвом постійно коригують асор­тимент продукції, переключаючи ресурси на виробництво найбільш прибуткових виробів. При цьому «за бортом» можуть виявитися види продукції чи технології, які для самих фірм уже не мають інтересу, але можуть бути з вигодою передані за­кордонним підприємствам, зацікавленим у їхньому продажу;

• країни з обмеженими ресурсами науково-технічного розвитку, беручи участь у міжнародному технологічному обміні, мають можливість зайняти тверду позицію на світовому ринку без до­даткових витрат;

• за допомогою ліцензій створюється реклама вітчизняної про­дукції і завдяки цьому зростає попит на неї в інших країнах, а також вивчаються закордонні ринки;

• політичні і правові мотиви. Так, ліцензування є більш вигід­ним способом інтернаціоналізації при бажанні ліцензіара за­хистити свої активи в умовах недосконалого законодавства, нестабільної політичної ситуації в країні-ліцензіаті, що до то­го ж проводить політику з обмеження панування іноземного капіталу і зміцненню державної власності.

Поширеною формою торгівлі продукцією інтелектуальної праці є інжиніринг.

Інжиніринг — це комплекс інженерно-консультаційних послуг що­до використання технологічних та інших науково-технічних розробок.

Сутність міжнародної торгівлі інжиніринговими послугами поля­гає в наданні однією стороною іншій на основі договорів комерційних інженерно-розрахункових, консультаційних, інженерно-будівельних послуг щодо:

• підготовки виробництва:

а) передпроектні послуги (соціально-економічні дослідження, по­льові дослідження, топографічна зйомка, розвідка корисних копалин, підготовка техніко-економічних обґрунтувань, консультації і нагляд за проведенням цих робіт);

б) проектні послуги (складання генеральних планів, схем, робо­чих креслень, технічних специфікацій, консультації, нагляд тощо);

в) післяпроектні послуги (підготовка контрактної документації, нагляд за здійсненням робіт, керування будівництвом, приймально- здавальні роботи і т. ін.);

• забезпечення процесу виробництва (послуги з організації проце­су виробництва, керування підприємством, навчання персоналу);

• забезпечення реалізації продукції;

• обслуговування будівництва й експлуатації промислових, ін- фраструктурних, сільськогосподарських та інших об'єктів.

Усі ці послуги інтелектуальні і спрямовані на оптимізацію ін­вестиційних проектів на всіх етапах їхньої реалізації.

До особливостей ринку інжинірингових послуг як ринку тех­нологій належать:

• результати торгівлі інжиніринговими послугами втілені не в речовинній формі продукту, як це має місце у випадку торгівлі технологією, а в деякому корисному ефекті, що може мати чи не мати матеріальний носій, тобто інжиніринг є непрямою формою передачі технологій. Наприклад, послуги за навчання фахівців, керування процесом будівництва не мають матеріальних носіїв;

• інжинірингові послуги пов'язані з підготовкою і забезпеченням процесу виробництва і реалізації, розрахованих на проміжне споживання матеріальних благ і послуг. Послуги виробничого характеру не відносяться до інжинірингових послуг;

• об'єктом купівлі-продажу є послуги, пристосовані до ви­користання в конкурентних умовах і передачі в середньому доступних науково-технічних, виробничих, комерційних та інших знань та досвіду.