2. Зчеплення

2.1. Задачі, що вирішуються під час проектування зчеплення

Під час проектування зчеплення необхідно:

2.1.1. Сформулювати призначення, вимоги до зчеплень, навести їхню основну класифікацію, критично проаналізувати існуючи конструкції.

2.1.2. Обґрунтувати вибрану схему зчеплення (тип зчеплення, необхідність встановлення демпфера; способи створення натискного зусилля та передачі моменту натискному диску; наявність сервопристроїв, тощо).

2.1.3. Вибрати та оцінити вхідні параметри (розміри фрикційного диску, коефіцієнт запасу зчеплення, кількість ведених дисків, питомий тиск на фрикційні накладки р_о, тощо).

2.1.4. Вибрати та обґрунтувати матеріали найбільш відповідальних деталей зчеплення і приводу та привести їх фізико-механічні дані.

2.1.5. Розрахувати основні конструктивні елементи зчеплення (натискні пружини, елементи веденого диску, гасник крутильних коливань, шліців маточини веденого диска, тощо).

2.1.6. Перевірити працездатність зчеплення.

2.1.7. Обґрунтувати вибір типу приводу вимикання зчеплення, конструкції його елементів та розрахувати його.

2.1.8. Виконати складальне креслення зчеплення на листі формату А2 і робочі креслення розрахованих основних деталей та вузлів привода із складального креслення на листах формату А3-А4 згідно з табл. 1.1.

2.2. Призначення, вимоги та класифікація зчеплень

Зчеплення призначено для короткочасного від’єднання двигуна від трансмісії та їх наступного плавного з’єднання з метою забезпечення плавності руху, а також запобігання перевантаженню трансмісії значними інерційними обертовими моментами, які виникають на перехідних режимах руху.

Під час конструювання зчеплення поряд із загальними вимогами, а саме: мінімальна маса, простота конструкції, висока надійність тощо необхідно забезпечити такі специфічні вимоги:

- надійну передачу обертового моменту від двигуна на трансмісію в будь-яких умовах експлуатації;

- необхідну «чистоту» вимкнення, тобто повне від’єднання двигуна від трансмісії, за якого відсутнє «ведення» зчеплення;

- плавне рушання автомобіля з місця;

- захист трансмісії від перенавантажень великими інерційними обертовими моментами;

- запобігання виникненню резонансних крутильних коливань у трансмісії та їх демпфування,

- мінімальний момент інерції ведених частин зчеплення;

- надійний відвід теплоти від поверхонь тертя;

- зручність і легкість керування зчепленням.

Зчеплення класифікуються:

• за способом передачі обертового моменту: фрикційні, гідравлічні і електромагнітні;

• за способом створення зусилля на натискний тиск у фрикційних зчепленнях:

пружинні (з циліндричними, конічною і діафрагмовою пружинами), напіввідцентрові (зусилля створюється одночасно пружинами і відцентровими силами) та відцентрові;

• за формою поверхонь тертя: дискові, конусні і барабанні (колодочні). Останні двоє мають підвищений момент інерції ведених частин, тобто не відповідають одній із специфічних вимог до зчеплень, тому застосовуються як допоміжні фрикційні пристрої;

• за кількістю ведених дисків у дискових зчепленнях – одно, дво- і багатодискові. Останні мають значну довжину і момент інерції ведених частин, великий хід вимкнення зчеплення, малі зазори між веденими дисками, внаслідок чого важливо забезпечити «чистоту» вимкнення зчеплення і тому використовуються лише в автоматичних трансмісіях;

• за способом керування – з примусовим керуванням (приводить у дію водій) з підсилювачем і без підсилювача, автоматичні;

• за типом приводу – механічні, гідравлічні, пневматичні, електричні та комбіновані.