Список використаних джерел та літератури:

1. Костриця М. Ю., Кондратюк Р. Ю. Житомир: Підручна книга з краєзнавства: 2-е вид., випр. й доп. – Житомир: Косенко, 2007. – 464 с.

2. Кізуб К // Радянська Житомирщина. – Житомир. – 1945. – 1 травня.

3. Кізуб К., Гольдман Є. // Радянська Житомирщина. – Житомир. – 1945. – 2 вересня.

4. Бройтман А. // Радянська Житомирщина. – Житомир. – 1945. – 12 січня.

5. М. Д. Станіславський, Л. В. Рубінштейн Театр Житомира // М. Д. Станіславський, Л. В. Рубінштейн. – К.: Мистецтво, – 1972. – 169 с.

Онищук О.

студентка 33 групи

науковий керівник − к.і.н,

доц. Кордон М.В.

Освіта в Житомирі: 1917-1941 рр.

Існують на споконвічній українській землі міста, яким випала доля стояти на перехрестях історії. Ми знаємо їх зі шкільної лави, з дитинства западає нам в душу їх славна та трагічна історія. До таких історичних міст по праву належить і Житомир.

Передумови розвитку освіти в Житомирі 1917 – 1941 рр. стали загальноукраїнські процеси. Так, великою мірою на початку століття розвиткові української мови та культури сприяла політика українізації. Українська мова ставала обов’язковим засобом офіційного спілкування [4, c. 303]. З метою контролю за реалізацією цих заходів у 1923 році в Житомирі було створено окружну комісію в справах українізації, було створено курси для вивчення національної мови, де читали лекції відомі педагоги і громадські діячі П. Н. Абрамович, В. Г. Вікторовський, М. П. Кудрицький. У підсумку в 20-і роки почала формуватися нова генерація молоді, яка щиро повірила у національне відродження і сприйняла його як цілком закономірне і природне явище.

Від початку свого існування радянська влада проголосила курс на формування нової людини – будівника комунізму. Здійснення цього завдання передбачало створення власної системи освіти і виховання.

Шкільна реформа на Волині розпочалася вже навесні 1919 року. За постановою губревкому школи всіх типів у Житомирі перейшли у відання новоствореного губернського відділу народної освіти. Його очолив В. О. Ястржембський. Перший етап шкільної реформи ознаменувався націоналізацією приватних навчальних закладів, було створено учнівське самоврядування, введено спільне навчання хлопчиків та дівчаток, скасовано викладання «закону божого», замість якого було введено політичну економію, історію праці та ряд інших нових предметів [4, c. 304].

Таким чином, у 1919-20 роках в Житомирі відкрито 42 школи, в яких навчалось 9 тис. учнів. Більшість навчальних закладів було створено на базі гімназій, церковнопарафіяльних та міністерських початкових училищ тощо. І лише п’ять шкіл (8, 15, 17, 23, 24) було відкрито вперше у 1920 році. Згодом, через нестачу приміщень, педагогічних кадрів та загальне зменшення чисельності населення у місті, кількість навчальних закладів скоротилась. Станом на 1924 рік в Житомирі діяло 26 єдиних трудових загальноосвітніх шкіл. Основним типом школи стала семирічка [4, c. 305].

Переважна більшість шкіл Житомира містилась у пристосованих приміщеннях, але згодом, протягом 1936-39 років у місті виросли школи-новобудови: 32, 33, 34, 35, 36, 45-а залізнична (тепер школа № 8).

У спадщину новій владі від царського режиму дісталися сумні явища. В 1920 році в Україні майже 75 % населення не вміло читати і писати. У 1923 році губвиконком розробив п’ятирічний план заходів охоплення населення освітою. У 1924 році в Житомирі вже діяло 24 ліквідпункти та дві школи грамоти. Важливу роль у ліквідації неписьменності відіграло товариства «Геть неписьменність», відділення якого в Житомирі очолював А. А. Карський-Тишкевич. Однак, незважаючи на велику роботу, до 1941 року досягнути суцільної грамотності серед населення не вдалося.

Ще однією важливою проблемою у 20-30-і роки була боротьба з дитячою безпритульністю. Так, в межах сучасної Житомирської області у 1920-21 роках налічувалося близько 18 тисяч безпритульних дітей. Для ліквідації безпритульності при губнаросвіті було створено секцію охорони дитинства. Її працівники виявляли і передавали сиріт до дитячих будинків, які в ті роки називали «дитячими хатами» [5, c. 550]. Таким чином, на середину 30-х років дитячу безпритульність у Житомирі було ліквідовано. У місті діяв 21 дитячий будинок та 3 трудових комуни. Тут діти здобували загальну освіту і професійну підготовку.

Розширення мережі загальноосвітніх шкіл, ліквідація неписьменності викликали потребу у підготовці кваліфікованих педагогічних кадрів. З цією метою в жовтні 1919 року було відкрито Волинський інститут народної освіти (ІНО). В ньому налічувалося 3 відділи: гуманітарний, фізико-математичний і природничий. Інститут став наступником Волинського народного університету. Фундаторами вузу були відомі в місті культурні та громадські діячі, такі як історики П. Н. Абрамович, А. О. Івановський, О. О. Фотинський, літературознавець Є. О. Ненадкевич, ботанік В. Г. Скороход, фізик і метеоролог М. П. Кудрицький та інші. За перші двадцять років свого існування інститут підготував понад 5 тисяч спеціалістів. Серед перших випускників були майбутній академік АН УРСР геолог В. Г. Бондарчук, поет і перекладач Борис Тен (М. В. Хомичевський), доктор біологічних наук П. Д. Харченко та інші.

Масову підготовку викладачів загальноосвітніх шкіл здійснювали також трирічні Вищі педагогічні курси ім. Драгоманова при ІНО. У червні 1924 року на курсах виступав з циклом лекцій український письменник-неокласик М. К. Зеров [2, c. 15].

З метою перепідготовки педагогічних кадрів у 1937 році при обласному відділі народної освіти було організовано обласний методичний кабінет, який з 1939 року набув статусу обласного інституту удосконалення кваліфікації вчителів.

У 1929 році в Житомирі відкрився ще один вищий навчальний заклад – Волинський сільськогосподарський інститут.

У міжвоєнний період значного розвитку набула спеціальна професійно-технічна освіта. На середину 20-х років в Житомирі діяло 8 технікумів: український та єврейський педагогічні, землевпорядний, шляховий, механічний, індустріальний, керамічний, музичний, а також дві профшколи – фельдшерсько-акушерська та медсестер. До 1931 року технікуми вважалися вищими навчальними закладами вузької спеціалізації. У 20-х роках з’явився новий тип навчальних закладів – робітничі факультети (робітфаки). Їх основне завдання полягало у підготовці робітничої та селянської молоді до вступу у вищі навчальні заклади. У 1922 році в Житомирі при Інституті народної освіти було відкрито вечірній робітфак ім. Жовтневої революції. Він складався з двох відділів, на яких слухачі проходили підготовку до вступу в ІНО та індустріальний технікум ім. Леніна. Завідувачем робітфаку був філолог, літературознавець Є. М. Кудрицький, один із представників відомої родини житомирських культурних діячів. Крім робітничого факультету при ІНО, в Житомирі діяли також робітфаки при сільськогосподарському інституті (з 1929 року), робітфак Київського медичного інституту та польський робітничий факультет [4, c. 307].

Таким чином, незважаючи на об’єктивні складності, на кінець 30-х років в Житомирі було в основному виконане головне завдання культурної революції – подолання неписьменності. Розгалужена мережа загальноосвітніх шкіл охоплювала переважну більшість дітей шкільного віку. Технікуми і вузи налагодили підготовку кваліфікованих кадрів для багатьох галузей народного господарства.

Особливий відбиток на розвиток освіти наклав процес українізації. Саме в освітянській сфері працювали найбільш свідомі кадри, які становили інтелектуальну еліту міста, формували його духовне обличчя. Однак з початку 30-х років більшовицькі ідеологи зрозуміли небезпечність дальшого національно-культурного розвою радянських народів. У 1933 році за вказівкою Й. Сталіна було офіційно припинено процес українізації. Хоча формально кількість українських шкіл в Житомирі не зменшувалась, навчально-виховний процес зазнавав все більшої русифікації. Це визначило наступний період розвитку освіти в Житомирі.