Список використаних джерел та літератури:

1. Державний архів Житомирської області, ф. Р1150, оп. 2, спр. 102, арк. 27 –30.

2. Державний архів Житомирської області, ф. Р1150, оп. 2, спр. 1343, арк. 15 – 31.

3. Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. XX ст.) / О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк. – К.: Рідний край, 2000. – 616 с.

4. Житомирщина: Історичний нарис / [А.Б.Войтенко, О.М. Іващенко, О.С. Кузьмін та ін.]: [2-ге вид., випр. та доп.] – Житомир: Полісся, 2008. – 272 с.

5. Іващенко О.М. Нариси історії Житомирської обласної комсомольської організації / О.М. Іващенко. – К.: Молодь, 1986. – 262 с.

6. Костриця М.Ю. Житомир: Підручна книга з краєзнавства. / М.Ю. Костриця, Р.Ю. Кондратюк [2-е вид.] – Житомир: Косенко, 2007. – 464 с.

7. Опанащук І. П. Сторінки спортивного життя Житомирщини: [монографія] / І. П. Опанащук. – Житомир: Полісся, 2005. – 386 с.

Ожгібесова М.

студентка 33 групи

науковий керівник: к.і.н.,

доц. Жуковський О.І.

Вилучення матеріальних цінностей у церков України в 20-30-ті роки хх ст. На території України

У досліджуваний період представники практично всіх конфесій переживали складне становище, у яке їх поставив законопроект нової державної політики, а саме «Декрет об отделении церкви от государства и школы от церкви», який був затверджений і для України 22 січня 1919 року. Відбувалась кампанія з вилучення коштовностей та храмів, яка була проведена владою, як боротьба з голодними 1921 – 1923 рр.

«Декрет» проголошував, що церква втрачала усі попередні права та можливості, які існували у часи Російської імперії. Прийнятий документ багато в чому обмежував права церкви. Наприклад, пункт 8 вносив таку відмінність в умови суспільного життя як реєстрація шлюбу виключно цивільною владою. Нововедення стосувались також питань освіти. У декреті відзначається про припинення релігійної освіти для населення, що також вносило різку зміну в систему освіти складену до того часу. Пункт 12 забороняв володіти будь-якою власністю церкві та позбавляв статусу юридичної особи. В останньому пункті усе майно, яке належало релігійним установам, оголошувалось народним надбанням [1, с. 286].

У цей час радянське керівництво створює нову релігійну організацію. Обновленці, які стали абсолютно новим явищем в церковному житті і були штучно створено радянським керівництвом. Саме обновленці відмовились від політики ворожнечі з офіційною владою. Вони були більш ніж зручні радянській владі. Їх пропагандистська діяльність зводилась до пояснення народу нових обставин суспільного життя. В основі чого існувало пристосування церкви до держави. Але організація була не стільки незалежною у своїх поглядах, щоб делегувати об’єктивні позиції церкви, адже така православна церква була вигідна новій владі [2, с. 394].

Тенденція створення різних релігійних утворень з метою підтримки нової влади була масовою. Але практично усі наштовхнулись на неможливість змагальності з єдиною православною церквою.

Так звана «зворотня реакція» на процеси антирелігійної пропаганди знайшла свій вияв після судових справ над діячами церкви.

Характерною рисою цього періоду є боротьба української церкви за автокефалію, а також за можливість богослужінь на українській мові, що позначилось на Волині у декілька етапів. Перший етап процесу українізації православ’я на Волині можна окреслити 1921 – 1930 рр. На початку 1920-х років потреба українізації церковного устрою ще не була переконанням широких мас українського населення, не було єдиного координаційного центру цього руху. Православне населення Волині дедалі частіше зверталося до духовної влади з вимогами відправи богослужінь українською мовою. Характерним для цього часу було особливо різке загострення стосунків між українською громадськістю і церковною ієрархією, яку підтримували проросійськи налаштовані віруючі. Друга хвиля розгортання українського національно-церковного руху припадає на першу половину 1930-х років. Вона позначилася переважно діяльністю у сфері церковно-релігійного життя Української парламентарної репрезентації Волині. Українські парламентарі стали й ініціаторами створення Товариства прихильників православної освіти та охорони традицій православної віри імені митрополита Петра Могили, яке також активно приєдналося до справи українізації православ’я [3, с. 44-47].

У провокаційне становище православне духовенство було поставлене продовольчою кризою 1921 – 1923 рр., коли ситуацію повернули проти служителів культу.

26 лютого 1918 року вийшов черговий декрет ВЦВК, який анулював добровільний характер пожертв: місцевим Радам наказувалось вилучати всі дорогоцінності, не виключаючи предметів, які мали богослужбове значення. Там, де ідея вилучення церковного майна не мала масової підтримки, іноді застосовувалась навіть військова сила. Сам процес вилучення нагадував військову кампанію, в результаті чого склалася процерковна опозиція, в яку входили релігійні фанатики, неосвічені селяни і навіть частина міських мешканців. В цілому ж експропріація пройшла без особливих ускладнень, бо значна кількість населення відносилась до цього процесу досить байдуже, вважаючи цілком нормальним відчуження частки майна церкви на допомогу голодуючим [4, с. 172-174].

Драматизм ситуації полягав у тому, що повернути конфісковане майно та цінності практично не було жодної надії. Почала відбуватись акція «перетворення храмів на культурні установи» (клуби, бібліотеки, театри, музеї). Часто порожні храми залишались не використаними. З цінностей вдалось зберегти ті пам’ятки, які складали матеріальну, а не стільки культурну цінність. Перед знищенням існував наказ усе фотографувати. Звичайно, викорінити одразу багатовікові традиції християнства, які закладені у людей ментально, було практично неможливо. Саме тому з’являються гуртки, хори та явище «пересувного» обслуговування релігійних потреб віруючих [5, c. 77 – 83]. Зруйнованою опинилась і старообрядницька церква, так як її матеріальні можливості були або знищені та експропрійовані, або в еміграції.

Станом на 1924 рік вже було складено масу актів, які підтверджували абсолютну ліквідацію релігійних установ. Акти носили гриф «таємно» і обумовлювали подальші дії з приводу оцінки вилученого майна та цінностей храмів.

Однак, влада більшовиків не стала робити винятку для жодної з конфесій, в тому числі і для католицької. З банківських рахунків були зняті усі депозитні заощадження. Католицьке духовенство наполягало, що Інструкція від 30 серпня 1918 року суперечить інтересам церкви. Позбавлення церкви статусу юридичної особи спричинило низку незадоволень. У січні 1919 року у Петрограді був створений Центральний комітет римо-католицьких парафій Могильовської архієпархії. Навесні 1920 року він практично припинив свою легальну діяльність. Його початковою метою був захист церковного майна від положень Декрету. Але реальної допомоги від націоналізації майна церква не отримала, натомість католицьке духовенство було звинувачене у створені антидержавної організації [6, с. 5-10].

Таким чином, у 1920-х років матеріальних утисків почали зазнавати практично усі конфесії на території України, окрім тих, які виявили лояльність до нового державного режиму. Радянське керівництво робило постійні, але частіше безуспішні спроби затьмарити репутацію церкви в суспільстві, незважаючи на те, що це було одним з основних центрів суспільного життя в попередні століття.