Список використаних джерел та літератури:

1. Нечкина М. В. Движение декабристов / М.В. Нечкина– М.: 1955. – 285 с.

2. Сергиенко Г. Я. Декабристы и их революционные традиции на Украине / Г. Я. Сергиенко. – К.: Наукова думка, 1976. – 450 с.

3. Эдельман О.В. Каменская управа Южного общества под тайным надзором. Крайности истории и крайности историков / О.В. Эдельман. – М.: 1997. – 250 с.

4. Казьмирчук Г.Д., Латиш Ю.В. Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв’язати (до 180-річчя повстання) / Г.Д. Казьмирчук, Ю.В. Латиш // Український історичний журнал. – 2005. – № 6. – С. 50 – 65.

5. Казьмирчук Г.Д. Сучасне декабристознавство: реалії та перспективи розвитку / Г.Д. Казьмирчук // Декабристи на Україні: дослідження й матеріали. – Т.3. – К.: 2003. –С. 185 – 204.

Кучер Н.,

студентка IV курсу

науковий керівник − к.і.н.,

доц. Венгерська В. О.

Розвиток харчової та переробної галузей Наддніпрянщини

в 1905 – 1914 рр.

Українські губернії займали лідируючі позиції в переробних галузях. Цукрова та борошномельна галузі продовжували відігравати важливу роль в економіці Наддніпрянщини. Великого значення набули винокуріння та тютюнова галузі.

Російська імперія за обсягом виробництва цукру наприкінці ХІХ ст. і до кампанії цукроваріння 1902/1903 рр. займала четверте місце в Європі, у наступні роки ділила друге і третє місце з Австро-Угорщиною, а в кампанію 1910/1911 рр. стала навіть світовим лідером у буряковому цукроварінні. У наступні два роки виробництво цукру в імперії різко знизилося до 76,7 млн пудів, а в кампанію 1913/1914 рр. зросло 94 630 тис. пудів. Безперечно, виробництво цукру в таких величезних обсягах потребувало відповідної матеріально-технічної бази й остання створювалася протягом багатьох десятиліть. У кампанію цукроваріння 1908/1909 рр. в імперії діяло 275 цукрово-бурякових заводів, з них у межах Наддніпрянської України – 187. У регіонах України цукрові заводи розташовувалися таким чином: Волинська губернія – 15, Київська – 73, Подільська – 51, Полтавська – 6, Харківська – 28, Херсонська – 2, Чернігівська – 12 заводів. У сезоні цукроваріння 1911/1912 рр. діяло вже 282 цукрових заводи, в наступному році – 287221, а в кампанію 1913/1914 рр. – 294222 [1, с. 122].

З 1901 до 1917 p. виробництво цукру-піску в Україні становило 78-85%, цукру-рафінаду – 73-75% загальноімперського виробництва. Кількість діючих в Україні цукрових заводів за 5 років перед першою світовою війною (1910–1914) зросла з 197 до 210, а чисельність робітників, які працювали на них – з 110 732 до 129 256 чол. Україна була потужним загальноросійським виробником цукру. У перші десятиліття століття її заводи виробляли 81 відсоток виробництва цукру в Російській імперії. У 1913 р. вона виробила 1018 млн пудів цукру, тоді як Росія в цілому – тільки 0,7 млн пудів.

Центром борошномельної галузі був південь України. На Правобережжі та Лівобережжі підприємства цієї галузі працювали у Києві, Кременчуку, Харкові. У першому десятилітті ХХ ст. врожайність на селянських землях порівняно з 80-ми роками ХІХ ст. зросла в губерніях Південної України на 23,5%, Лівобережної – 31,7%, Правобережної – 42,5%, а загалом на всій території європейської частини Російської імперії – на 21,4%. Найвищий середній рівень урожайності у селянських господарствах був на початку ХХ ст. у Правобережній Україні – 67 пудів з десятини. Безперечно, врожайність хліба на поміщицьких землях була вищою, ніж у селян, хоча на початку ХХ ст. вже було немало протилежних випадків. Загалом поміщицькі господарства інтенсивніше використовували природні органічні добрива, сільськогосподарську техніку та досягнення агрономічної науки [2, с. 22].

У 1903 р., коли врожай зернових на Волині був «середнім і нижче середнього», в губернії зібрано з десятини 72,5 пшениці, 56,5 жита і 56 пудів вівса. У 1905 р. у Волинській губернії було зібрано в середньому з десятини власницьких земель 61,3 пуда жита і 72,7 пуда пшениці, а в селянських господарствах – 56,7 пуда жита і 72,1 пуда пшениці [3, с. 28].

Важливе місце в економіці Наддніпрянської України займала винокурна галузь, яка з кожним роком збільшувала випуск своєї продукції. Якщо, у 1862–1863 рр. в Україні працювало 1485 горілчаних підприємств, більшість з яких були дрібними й характеризувалися застарілою технікою та низьким рівнем продуктивності, то в наступні десятиліття у цій промисловій галузі відбувалася концентрація виробництва, впроваджувалися нові технології. І вже 1912 р. в європейській частині Російської імперії налічувалося 2383 винокурні. У губерніях Правобережної України працювало в 1912 р. 570 винокурних і 200 пивоварних заводів. У Подільській губернії працювало 100 виноробних заводів і 30 спиртоочисних відділень, річна продуктивність яких становила понад 5774 тис. руб. У Волинській губернії в 1905 р. діяло 124 винокурних заводи, продуктивність яких перевищувала 5052 тис. руб. Решта винокурень Правобережжя працювала в Київській губернії [4, с. 106].

Багато виноробних і спиртових заводів розташовувалося в губерніях Лівобережної і почасти Південної України. У 1908 р. на Полтавщині на винокурних заводах було перероблено 690 тис. пудів зерна, на Харківщині – 1027, Чернігівщині – 353, а загалом – 2070 тис. пудів. На пивоварних заводах Лівобережжя було спожито 345 тис. пудів ячменю [5, с. 98].

У тютюновій галузі України поряд з невеликими тютюновими підприємствами, які кількісно переважали, діяло чимало великих фабрик. На деяких з них працювало кілька сотень робітників. Збір тютюну в Україні становив щонайменше близько половини загальноімперського виробництва. У 1902 р. тільки у Чернігівській і Полтавській губерніях було зібрано 3284 тис. пудів тютюну, у 1908 р. – 2820, у 1909 р. – 2560 тис. пудів. В решті українських губерній збори тютюну були меншими.

Таким чином, традиційні для українських губерній харчова і переробна галузі продовжували відігравати помітну роль в економічній структурі Наддніпрянщини.