Список використаних джерел та літератури:

1. Господин, А. Три визначні дипломати: граф М. Тишкевич, князь І. Токаржевський-Карашевич і барон М. Василько / А. Господин. – Вінніпег, 1989. – 295 с.

2. Вєдєнєєв, Д. В. Дипломатична служба Української держави, 1917 – 1923 роки / Д. В. Вєдєнєєв. – К.: Нац. акад. СБУ, 2007. – 261 с.

3. Хома, І. Апостольський Престол і Україна, 1919 – 1922 / І. Хома. – Рим, 1987. – 189 с.

4. Гентош, Л. Дипломатичні контакти Української Народної Республіки з Апостольською столицею в 1919 – 1921 роках у контексті східної політики Римської курії / Ліліана Гентош. – Львів: «Україна модерна», 2000. – 29 с.

Макарчук І.,

студентка ІV курсу

науковий керівник – к.і.н.,

доцент Кордон М.В.

Богунський концентраційний табір

В роки німецької окупації 1941 – 1944 років Україна була вкрита мережею концтаборів для військовополонених, гетто і таборів для цивільного населення. В Україні діяло 83 великих фабрики смерті. Один із таких таборів був і в Житомирі 6, с. 73.

На Богунії, західній околиці Житомира, окупанти розмістили концтабір № 358 для радянських військовополонених, який став справжнім табором смерті. “Шталаг-358” існував із серпня 1941-го по жовтень 1943 року. У документальній повісті “Нас ламала війна” так описується богунський табір: «Західна частина міста. Проспект Миру. Німецький концентраційний табір для військовополонених. Цегляні червонуваті триповерхові будинки-куби упереміш з довгими одноповерховими дерев'яними бараками, почорнілими від вогкості, вишикувалися вздовж асфальтованого шосе на південно-західній стороні міста. На високих стовпах – три ряди колючого дроту відокремлюють територію смерті від решти живого світу» 4, с. 3.

Більшість же військовополонених опинилася під відкритим небом. Їм було так тісно, що вони не могли лежати на землі, але й навіть стояти. Сховатися від спеки, дощу, снігу, морозу не було де. Багато з них стоячи помирали, звалюючись один на одного 3.

У Богунському таборі фашисти утримували майже 100 тис. радянських військовополонених. Нацисти запровадили в таборі невільницьку працю. Щодня полонених виганяли на тяжкі роботи, їх шлях назад у табір вкривався трупами: знесилених конвоїри пристрілювали. В’язнів використовували на найбільш виснажливих роботах – ремонті шосейних і залізничних доріг, на лісопильному заводі, вантажниками на залізничній станції, будівництві. Полонені жили впроголодь, їжу в'язні отримували один раз на добу: 100 грамів проса і півлітра води, в таборі була висока смертність, а взимку 1942 р. спалахнуло людожерство 4, с. 4-5].

Восени 1941 р. в таборі виникли епідемії дизентерії, висипного тифу. Вже більше року ніхто з полонених не міг помитися. Воду включали тільки на кухні на час приготування баланди і для миття котлів. Розстріли хворих проходили щодня. Так, 24 квітня 1942 р. з кулемета було вбито 150 червоноармійців [4, с. 5].

Усіх полонених після вечірньої перевірки замикали у будинках і бараках на замки до ранкової перевірки. Підходити до зовнішньої огорожі заборонялось. Вартові стріляли без попередження. Кілька людей поплатилися життям за те, що від нестерпного голоду намагалися вирвати пучок трави, все ще густої і зеленої між рядами дротяної огорожі і кільцями Бруно. Їх тіла для науки іншим довго не дозволяли прибирати.

Табір і лазарет були відокремлені один від одного колючим дротом. Назва «лазарет» приховувала звичайну гітлерівську катівню, де від нагаїв і куль гинули десятки військовополонених. Лазаретом це можна назвати умовно. Ніякого обладнання не було, полонені лежали на голих нарах, а то й на підлозі. Медикаментів було дуже мало, в цілому це були захоплені німцями радянські медикаменти, видавали їх в незначній кількості. Обслуговували поранених військовополонені лікарі та фельдшери [3].

З архівних джерел та спогадів військовополонених дізнаємось, що на території «лазарету» перебувало багато полонених. Так, в третьому корпусі їх розміщувалось до 15 тис. Проте жахливі умови утримання зробили своє: до середини 1942 року третій корпус обезлюднів. Команда із 30-40 чоловік не встигала ховати померлих, їх штабелями складали біля крайнього будинку. За свідченнями колишніх військовополонених О. А. Язикова, Л. Пузенка, І. Ф. Хомича померлих розстрілювали біля залізничного полотна, багато було поховано біля водонапірної башти [1].

Іноді військовополонені закінчували життя самогубством. Не витримавши страхіть полону лікар Лисенко викинувся з третього поверху і розбився, а лікар Київського медінституту Мейзель ввів собі смертельну дозу морфію [3].

Але навіть і в таких умовах у таборі діяла антифашистська організація. В кінці березня 1942 р. в таборі виникла підпільна організація, її засновником став військовий лікар І. Г. Алексєєв, який очолював роботу медперсоналу, що складався із військовополонених. У керівну групу підпільної організації увійшли Є. С. Рязанцев, І. Г. Мельник, В. В. Пастухов, О. А. Авдєєв. Підпільники інформували в'язнів про становище на фронті, про боротьбу армії проти загарбників, а також надавали медичну та іншу допомогу хворим, пораненим бійцям і командирам. Керівнику організації І. Г. Алексєєву вдалося під виглядом інвалідів звільнити з табору близько 10 військовополонених, які пішли в партизанські загони 5, с. 337.

Основне завдання, яке поставила перед собою підпільна організація – підготовка масової втечі військовополонених. Спочатку був план зробити коротке замикання навколо табору і скориставшись темрявою перерізати колючий дріт огорожі. Від плану відмовились, тому що німці посилили охорону «лазарету». Вартовим було наказано стріляти в кожного, хто з настанням темряви з’явиться на подвір’ї. Довго шукали інший варіант. У помічника головного лікаря Євгенія Сергійовича Рязанцева виникла ідея зробити підкоп і через нього пройти в ліс. Велику роботу провела підпільна організація по створенню підкопу для втечі з табору. Спорудження цього тунелю, який згодом отримав назву «житомирське метро», велося з грудня 1942 року до квітня 1943 року. Працювали по черзі. У зміну призначалось по 16-18 чоловік. Обов’язки чітко розподілялися: 2 чоловіки на охороні, 4 по черзі копали і висипали землю в мішки, решта – відносили землю і кріпили штрек, а з появою вентиляції нагнітали повітря. Був викопаний підземний хід довжиною майже 70 м. 7 квітня 1943 р. почався вихід підпільників через підкоп, проте серед них виявилися зрадники, і табірна охорона дізналася про цей підкоп. Говорять, що зрадником виявився Григорій Корбут, який недавно прибув до лазарету 1.

Нехтуючи небезпекою, 17 учасників підкопу опівночі зібралися в кочегарці і будь-що вирішили тікати. З отвору встигли вилізти лише четверо, як раптом у темряві пролунало: «Хальт!» – і здійнялася стрілянина. Втікачам, які залишилися в підкопі, довелося хутко повертатися назад, у лазарет, де за хвилину пролунала тривога. Вранці в лазарет приїхав генерал у супроводі офіцерів. Він оглянув підкоп і промовив: «В іншому випадку росіян треба було б нагородити. Вони здійснили подвиг, виконавши таку титанічну роботу. Скільки завзятості і винахідливості! Яке бездоганне маскування!» Унтерофіцер пожартував: «Росіяни на 300% перевершили французів, які вирили тунель лише 20 метрів». Начальника охорони лазарету покарали і відправили на фронт. Учасників підпільної організації було заарештовано і відправлено до Німеччини. Побоюючись втечі німці ліквідували у травні 1943 р. богунський «лазарет», полонених перевели в славутський грос-лазарет, куди потрапив один із організаторів підкопу Хомич, якому вдалося організувати втечу 2, с. 66.

Від голоду, каторжної праці, розстрілів в 1941 – 1943 рр. загинуло понад 67 тисяч чоловіків, хоча як свідчить очевидець тих подій Франц Бржезицький цю цифру слід піддати сумніву в’язнів загинуло значно більше 2, с.67.

1968 року на території колишнього концтабору був встановлений із сірого граніту обеліск, у 1994 р. його замінено на скульптурну композицію із рожевого граніту висотою 4 метри в центрі якої постать замученого військовополоненого із бронзи. Біля підніжжя композиції покладено із рожевого граніту плиту (1,5 м х 0,65 м) з написом: "Ця багатостраждальна земля свідок жорстокої страти німецькими фашистами десятків тисяч військовополонених та мирних громадян Житомира в 1941 — 1943 рр. Вічна пам'ять загиблим".

Пам’ять про війну, її сувора правда залишаються з нами як найбільший за силою духу приклад мужності, патріотизму, важкої ратної праці, а також вічної скорботи за тими, хто заради Перемоги віддав найдорожче – своє життя.