Список використаних джерел та літератури:

1.Житомирщина: Історичний нарис: навч. посібник / [ А.Б.Войтенко, О.М. Іващенко, О.С. Кузьмін та ін. 2-ге вид]. – Житомир: Полісся, 2008. – 272 с.

2.Капустін С.З. Юні патріоти Житомирщини у Великій Вітчизняній війні // Програма і тези науково-практичної конференції / С.З. Капустін, Л.В. Яроцький, В.П. Кучерук. − Житомир: Знання, 2000. − 55 с.

3.Кучер В.І. Допомога підпільників і населення партизанам Україні в їх розвідувальній діяльності (1941 – 1944) / В.І. Кучер // Український історичний журнал. – 1979. − №5. – С.43-50

4.Ткачук Н.Ю. Життя сповнене тривог. Жінки Житомирщини у роки Великої вітчизняної війни / Н.Ю.Ткачук – Житомир, 2002. – 255 с.

Мосієнко О.

студент ІV курсу

науковий керівник – к.і.н.,

доцент Венгерська В.О.

Військовий побут в окопах Першої світової війни (особливості Південно-Західного фронту) 1914-1917 рр.

Перша світова війна – історична подія, яка й досі є предметом жвавих наукових дискусій. Ця війна потребувала колосальних зусиль країн-учасниць по мобілізації людських і економічних (в тому числі природних) ресурсів. Наприклад, 3, 5 млн. українців було мобілізовано у російську армію і 250 тис. в австро-угорську. В XXI столітті проголошується принципи толерантності і гуманізації суспільства, тому постає необхідність розглядати історичні події через конкретну людину, через її світобачення. На основі архівних документів і матеріалів “усної історії” слід розглянути відчуття людини на війні; фактори, що впливали на її поведінку в екстремальних ситуаціях; особливості фронтового побуту.

Східний фронт по своїй протяжності перевищував Західний фронт. Протяжність театру по фронту від Балтійського моря до російсько-румунського кордону складала близько 850—900 км. Протяжність Західного – від Ла-Маншу до швейцарського кордону складала 480 км. Тобто по суті один Південно-Західний фронт, який проходив по українським землям за довжиною дорівнював Західному. Тому на Східному фронті війна мала більш маневрений характер, а позиційна війна остаточно встановилася в 1915 році [1]. Українські землі в черговий раз стали ареною боротьби.

Особливий інтерес становить побут солдат і офіцерів. Перша світова війна стала першою окопною війною. Ні до неї, ні після у війнах не спостерігалося такої стабільності лінії фронту, такого позиційного глухого кута. Для повнішого розуміння тих подій матеріальний побут, забезпечення військ також дуже важливе. Починаючи з 1915 року екіпіровка доповнюється новим предметом – протигазом. Хімічна зброя застосовувалась все частіше, тому всі солдати мали з собою протигаз. Хоча свідчення деяких очевидців можуть заперечити це твердження. Прапорщик Оськін (3 піхотна дивізія Південно-Західний фронт) в своєму щоденнику вказує, що цей вид боротьби на фронті застосовується рідко. Він як учасник війни з перших днів, ні разу не потрапляв під газову атаку [2, с.101].

Ще одним елементом екіпіровки став сталевий шолом. Копії французького шолому почали виготовляти і вітчизняні заводи. Але каски почали надходити на фронт лише з листопада 1916 року і в обмеженій кількості. Тому вони були на озброєнні лише в ударних частин [1, с.195]. Стосовно обмундирування, то його якість погіршувалась по мірі затягування війни [2, 30].

Російське керівництво зверталось до патріотичних почуттів громадян, виставляла війну, що почалася як захист Сербії, слов’янських народів Балкан. По відношенню Галичини проводилася теза про завершення об’єднання земель Русі. А ось як сприймали солдати під містечком Сапановим ці лозунги: «Немає ні одної ночі, щоб в роті одного-двох чоловік не вбили. Шістнадцять рот — шістнадцять чоловік. Це в день, а скільки до весни-то переб’ють! Навіщо нам ця сама Галіція потрібна, своїх земель мало чи що?» [2, с.31]. Бойові дії в 1914–1915 роках привели до майже повної загибелі кадрової армії. На зміну їй прийшла армія масова. Це привело до декількох аспектів. Змінився солдат царської армії. Радянський військовий історик А. Коленковський вважав, що зміна якісного складу військ була однією з причин виникнення позиційної війни. На зміну дисциплінованому кадровому складу армії прибув масовий боєць, який був погано підготовлений, і приніс в армію настрій народу, який до війни ставився негативно [1, с.104]. Про відношення командування до рядового бійця красномовно говорять рядки наказу: «Малочисельність вбитих і поранених доводить, що не було проявлено належної енергії і впертості в даному бою, тому атаку потрібно повторити» [1, с.462]. Про зміну бойового духу і дисципліни свідчать заходи командування російської армії. Красномовний витяг з наказа по 8-й армії генерала від кавалерії О. Брусилова від 15 червня 1915 р.: «…Позаду слід мати особливо надійних людей і кулемети, щоб, якщо знадобиться, змусити йти вперед і слабодухих. Не варто замислюватися перед … розстрілом цілих частин за спробу повернути назад чи, що ще гірше, здатися в полон». Згодом під час Брусилівського прориву в російських військах були застосовані відомі ще зі стародавніх часів "загороджувальні загони", які відкривали вогонь по своїх частинах, що, у разі небезпеки, починали відступати.

В 1915 році на Східному фронті був відмічений перший випадок нового явища Першої світової – братання. Російський історик Сергій Базанов відмічає два основні фактори, які сприяли братанню, — національний і релігійний. В арміях Німеччини і особливо Австро-Угорщини воювала велика кількість осіб слов’янського походження: поляки, чехи, словаки, українці, серби, словенці, хорвати. В австро-угорській армії чисельність слов’ян, за підрахунками дослідників, доходила до 43 – 44 відсотків. В більшості вони не бачили в царських солдатах ворогів і нерідко в масовому порядку здавалися в полон. В квітні 1915 р. на російську сторону перейшов майже в повному складі 28-й Празький полк, а в травні — значна частина 36-го Младоболеславського. Всього за роки Першої світової війни добровільно здалося в російський полон близько півмільйона солдат – слов’ян австро-угорської армії. В російських таборах для військовополонених вони знаходилися за національною ознакою – окремо від німців, австрійців і угорців. Ставлення до них також було інше.

Якщо раніше в описах Першої світової переважали мемуари воєначальників, то тепер настав час подивитися на ці події очима простих людей, які виконували свій обов’язок. Офіцери і солдати в своїх спогадах часто суб’єктивні, але їхні свідчення допомагають повніше відчути дух епохи. Так звана жива історія, згадки безпосередніх учасників тих подій дозволяють нам краще уявити,що відбувалося майже сторіччя тому на українській землі.