2.3. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються

Країни, що розвиваються (КР), – це близько 140 країн Азії, Африки, Латинської Америки, Океанії, Європи. Вони займають майже 70% території Землі, їх населення становить понад 80% усього населення земної кулі. Валовий внутрішній продукт (ВВП) сягає близько 28% загального світового обсягу. До країн, що розвиваються, відносять держави, які часом значно відрізняються одна від одної, проте мають такі спільні риси, проблеми та інтереси, котрі дають підстави об’єднувати їх в одну підгрупу. Цими рисами є :

• залежне становище в системі світового господарства;

• багатоукладний характер економіки;

• в цілому (за винятком деяких країн) усе ще низький рівень розвитку продуктивних сил, відсталість промисловості, сільського господарства, виробничої та соціальної інфраструктури порівняно з промислово розвинутими країнами з ринковою економікою.

Виділяють три підгрупи країн, що розвиваються: найрозвинутіші країни, середньо розвинуті та найменш розвинуті. Найбільш динамічні з них це, насамперед, нові індустріальні країни (НІК) Південно-Східної Азії та Латинської Америки (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Аргентина, Бразилія, Мексика) – НІК першого покоління; Малайзія, Таїланд, Індія, Чилі – НІК другого покоління; Кіпр, Туніс, Туреччина, Індонезія – НІК третього покоління; Філліпіни – НІК четвертого покоління. До цієї підгрупи входять також деякі країни Перської затоки – Катар,Кувейт, ОАЕ, а також Багами, Бермуди.

Для НІК характерна експортна орієнтація виробництва, поступовий перехід до розвитку капіталомістких і наукових галузей, активне використання прямих зарубіжних інвестицій (ПЗІ) і зростаюча участь у вивезенні капіталу.

Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК – Organization of Petroleum Exporting Countries, OPEK) – міжнародна організація, створена для проведення узгодженої політики на світовому ринку нафти у вересні 1960 р. Спочатку до складу ОПЕК увійшли Іран, Ірак, Кувейт, Саудівська Аравія та Венесуела. Згодом до них приєдналися ще вісім: Катар (1961), Індонезія (1962), Лівія (1962), Об’єднані Арабські Емірати (1967), Алжир (1969), Нігерія (1971), Еквадор (1973-1992), Габон (1975-1994). Країни-члени ОПЕК контролюють близько двох третин світових запасів нафти. Їх частка у світовому видобутку нафти складає 40%, у світовому експорті – 50%. У 1968 р. було створено регіональне нафтове угрупування – ОАПЕК, у який ввійшли арабські нафтовидобувні країни.

Ці організації взяли під контроль ціни на нафту. Нафтові родовища країн ОПЕК характеризуються винятково високою продуктивністю. Тому витрати виробництва при видобутку нафти тут дуже низькі. Собівартість близькосхідної нафти в середньому в 19 разів нижче, ніж у США. Поряд з нафтовою промисловістю в останні роки більш швидкими темпами розвивається гірничовидобувна промисловість, чорна і кольорова металургія, металообробка, а також сфера послуг ( особливо Кувейт і Об’єднані Арабські Емірати).

Протягом останніх трьох десятиліть (з кінця 1970-х рр.) одним із світових лідерів за темпами економічного зростання був і залишається Китай: у середньому близько 10% щороку. Поставлене в 1980 р. завдання збільшити до 2000 р. національне виробництво товарів і послуг в 4 рази було вирішено достроково в 1995 р.

Початок перетворення економіки Китаю, як і в багатьох інших країн, що розвиваються, пов'язаний зі здійсненням політики імпортозаміщення, результатом якої стали: підвищення темпів економічного зростання, формування внутрішнього ринку, скорочення сфери централізованого матеріально-технічного постачання й розподілу по картках, істотне скорочення чисельності голодуючого населення,прихід транснаціональних корпорацій, виникнення нових галузей промисловості, розвиток сфери послуг. Зростаючий приплив іноземного капіталу і його орієнтація на зовнішні ринки привели до вибору нової стратегії і тактики розвитку – переходу до експортної орієнтації народного господарства. Успіхи економічного розвитку Китаю віддзеркалюються в зростанні обсягів промислового виробництва багатьох видів продукції. Китай є світовим лідером у виробництві вугілля, сталі, цементу, зерна, м’яса, бавовни, знаходиться на передових світових позиціях із виробництва електроенергії. У середині 90-х рр. КНР став третьою державою у світі за обсягом річного виробництва ВВП, а на початку 2000-х рр. – другою після США. Він також вийшов на третє місце в світі за обсягом експорту (5,9% світового експорту).

Передові міжнародні корпорації розглядають Китай як найбільш перспективний світовий ринок. За оцінками фахівців, місткість китайського ринку перевищує 300 млрд. дол. Китай активно залучає іноземний капітал, зокрема, прямі іноземні інвестиції складають близько 50  млрд. дол. США (2-е місце після Франції). Він займає друге місце після США за кількістю підприємств з іноземними інвестиціями. На їхню частку припадає 7,5% промислових підприємств і майже 19% виробленої продукції (у незмінних цінах). На таких підприємствах працює до 20 млн. чоловік, що забезпечують виробництво біля 15% ВВП. У свою чергу, розширюється експорт китайського капіталу (за неофіційними даними досягає 50 млрд. дол. США).

Початок індустріального розвитку Латинської Америки відноситься до середини 1950-х років. Основою форсованої індустріалізації було імпортозаміщення, середньорічні темпи росту становили 6,9%. До середини 1970-х років Латинська Америка стала індустріальним урбанізованим континентом із сучасними галузями промисловості. При цьому залишалася архаїчною структура аграрного виробництва й суспільних відносин на селі. З кінця 1960-х років країни Латинської Америки збільшують запозичення капіталів на ринках розвинених країн, ростуть і прямі інвестиції. Державна політика спрямована на співробітництво із ТНК. Політична демократизація відкрила шлях до подальшого розвитку континенту. Почалося здійснення неоліберального проекту постіндустріалізації континенту за підтримки МВФ за моделлю «наздоганяючої модернізації».

Склалася специфічна «латиноамериканська модель» розвитку. Її особливими рисами є значна зовнішня заборгованість, вузькість внутрішнього ринку, сировинна орієнтація на міжнародних ринках. В останній час спостерігається розвиток внутрішнього ринку й економічна інтеграція країн Латинської Америки.

Поряд із підйомом нових індустріальних країн, країни ОПЕК, Китаю спостерігається зростання кількості країн, які відносять до числа найбільш бідних. Сьогодні їх нараховують 47, у т.ч. 32 розташовані у тропічній Африці, 10 – в Азії, 4 – в Океанії, 1 – в Латинській Америці. Всі держави Африка, за винятком ПАР, відносяться до групи країн, що розвиваються, причому більшість із них – до підгрупи найменш розвинених. За багатством й розмаїттям природних ресурсів це найбільш забезпечений регіон світу: йому належать найбагатші запаси золота, алмазів, металів платинової групи, великі запаси урану, азбесту, графіту, залізних руд, а також ряду кольорових, рідких і рідкоземельних металів, дорогоцінних мінералів, нафти, газу й інших корисних копалин. Африка займає провідні позиції на світовому ринку за такими металами, як ванадій, літій, берилій, тантал, ніобій, германій. Ґрунтово-рослинні ресурси континенту можуть забезпечити продовольством 1,5 млрд. жителів.

Разом з тим за рівнем соціально-економічного розвитку це найменш розвинений і найменш динамічний регіон, загальна питома вага країн Африки (без ПАР) у світовій економіці становить близько 1,5%. Особливо відсталим є субрегіон Тропічної Африки. Інший субрегіон – Північна Африка (Алжир, Лівія, Єгипет, Марокко, Туніс) - має економічні показники, які в 2-4 рази перевищують рівень Тропічної Африки. Характерна риса господарської діяльності – багатоукладність і змішані форми власності. Причому передові сучасні уклади не стали домінуючими, а державний не став ефективним. Державні підприємства характеризуються низькими показниками – низька конкурентоспроможності продукції, дефіцит коштів, висока залежність від імпорту техніки й технології, дефіцит кваліфікованих кадрів. Перевага традиційних укладів в аграрному секторі обумовлює низьку продуктивність екстенсивних землеробства (часто монокультурного) і тваринництва на основі архаїчних форм і примітивної матеріально-технічної бази. У зв’язку з цим триває й загальна деградація природного середовища (опустелення, виснаження ґрунтів , ерозія тощо).