3. Система покарань

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну їх систему, яка відображена у ст. 51 КК і є юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Визначаючи систему покарань, законодавець тим самим створює основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачено окремі види покарань і встановлено межі їх призначення за вчи­нені злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній діяльності та є важливим засобом забезпечення законності. Система покарань, що встановлена у чинному кри­мінальному законодавстві України, не знає смертної кари, по­карань, що ганьблять або калічать засудженого. У КК 2001 р. значне місце посідають покарання, не пов’язані з позбавлен­ням волі, наприклад, штраф, громадські та виправні роботи тощо. Такий комплекс покарань дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань необхідну їх індивідуалізацію.

Під системою покарань розуміють встановлений кримі­нальним законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік по­карань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суво­рості.

З цього визначення випливає, що поняття системи покарань має низку ознак, а саме:

а) система покарань встановлюється тільки законом. Жод­не покарання не може визначатися довільно, його вид, межі (розміри), порядок та підстави застосування можуть бути пе­редбачені тільки в законі;

б) система покарань представлена у вигляді їх переліку, який є обов’язковим для суду. Інакше кажучи, суд, прерогативою якого є призначення покарання, не має права відступити від цієї системи;

в) перелік покарань, що утворюють систему, є вичерпним. Це означає, що з погляду закону, на сьогодні система покарань є закінченою, завершеною. Коли говорять про систему пока­рань як вичерпний їх перелік, то мають на увазі ту систему, той їх перелік, що наведений у ст. 51 КК;

г) система покарань припускає їх розташування в законо­давчому переліку в певному порядку – за ступенем їх суворості. У статті 51 КК усі види покарань розташовані, починаючи від менш суворого до більш суворого. Подібного роду ступін­частість, своєрідні «сходи» покарань дають можливість суду вирішувати, яке з покарань є більш суворим або, навпаки, менш суворим. Ці питання виникають, наприклад, при призначенні більш м’якого покарання на підставі ст. 69 КК; у разі призна­чення покарань за сукупністю злочинів (ст. 70 КК) або вироків (ст. 71 КК); при застосуванні заміни покарання більш м’яким (ст. 82 КК) тощо.

Система покарань, встановлена в ст. 51 КК, передбачає 12 видів покарань, які можуть бути класифіковані за певними ознаками, закріпленими у кримінальному законі. Така класи­фікація має велике практичне значення, оскільки сприяє пра­вильному застосуванню окремих видів покарань, точному вста­новленню підстав, порядку та меж їх призначення і тим самим забезпечує необхідну їх індивідуалізацію.

Покарання класифікуються за порядком (способом) їх при­значення, за суб’єктом, до якого вони застосовуються, за мож­ливістю визначення строку покарання та іншими підставами.

І. За порядком (способом) їх призначення усі покарання в ст. 52 КК поділено на три групи:

а) основні (ч. 1);

б) додаткові (ч. 2);

в) покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові (ч. 3).

Основні — це такі покарання, які призначаються у вироку лише як самостійні заходи впливу та за жодних умов не мо­жуть застосовуватися на додаток до інших покарань, тобто не можуть приєднуватися до них. Особливість цих покарань по­лягає також у тому, що відповідно до ч. 4 ст. 52 КК за один зло­чин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК.

До основних покарань ч. 1 ст. 52 КК відносить: громадські роботи (ст. 56 КК), виправні роботи (ст. 57 КК), службові об­меження для військовослужбовців (ст. 58 КК), арешт ( ст. 60 КК), обмеження волі (ст. 61 КК), тримання у дисциплінарно­му батальйоні військовослужбовців (ст. 62 КК), позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК), довічне позбавлення волі (ст. 64 КК).

Додаткові — це такі покарання, які призначаються шля­хом їх приєднання на додаток до основних покарань і само­стійно застосовуватися не можуть. Отже, додаткові покарання призначаються лише тоді, коли вироком суду призначений певний вид основного покарання, до якого вони і приєднують­ся. Особливість їх полягає також у тому, що, на відміну від основних, за один злочин суд має право призначити (приєднати до основного) не тільки одне, а й кілька додаткових покарань одночасно (ч. 4 ст. 52 КК).

До додаткових покарань згідно з ч. 2 ст. 52 КК належать по­збавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або ква­ліфікаційного класу (ст. 54 КК) та конфіскація майна (ст. 59 КК).

Покарання, що можуть призначатися і як основні, і як до­даткові (так звані «змішані» види покарань) — це штраф (ст. 53 КК) і позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю (ст. 55 КК). Особливість їх полягає у тому, що в одних випадках вони можуть бути призначені су­дом як основні, оскільки саме так передбачено в санкції статті Особливої частини КК, а в інших – приєднуються на додаток до основного покарання.

ІІ. За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, їх класи­фікують на загальні та спеціальні.

Загальні покарання є, так би мовити, універсальними захо­дами впливу, оскільки можуть бути застосовані, як правило, до будь-якої особи, яка вчинила злочин. До них належать штраф, громадські й виправні роботи, конфіскація майна, арешт, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк і довічне позбавлення волі.

Спеціальні покарання, на відміну від загальних, не можуть застосовуватися до будь-якого суб’єкта злочину і призначаються лише певному (більш вузькому) колу осіб. Наприклад, тримання у дисциплінарному батальйоні може призначатися лише військовослужбовцям строкової служби (ч. 1 ст. 62 КК). До спеціальних покарань належать також позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного чину, позбавлення пра­ва обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю і служ­бові обмеження для військовослужбовців.

ІІІ. За можливістю визначення строку покарання і, отже, встановлення меж дії у часі тих правообмежень, які становлять зміст покарання, всі вони поділяються на строкові та безстрокові.

Строковими є такі покарання, щодо яких у законі встанов­лені мінімальні та максимальні межі їх застосування у часі. До них належать позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські та виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обме­ження волі, тримання у дисциплінарному батальйоні військо­вослужбовців, позбавлення волі на певний строк. Наприклад, обмеження волі може призначатися на строк від одного до п’я­ти років (ч. 2 ст. 61 КК), а виправні роботі – від шести місяців до двох років (ч. 1 ст. 57 КК).

Особливість строкових покарань полягає у тому, що вийти за межі строків, які встановлені для них у нормах Загальної час­тини КК, суд права не має, за винятком випадків застосування ч. 2 ст. 71 КК щодо максимального строку позбавлення волі.

Безстроковими є такі покарання, межі дії яких у часі зако­ном не встановлюються. До них належать штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфіка­ційного класу, конфіскація майна та довічне позбавлення волі. Оскільки такі безстрокові покарання, як штраф і конфіскація майна вичерпуються самим фактом виконання вироку, їх прий­нято називати одноактними.

Згідно з ч. 5 ст. 52 КК ухилення від покарання, призначено­го вироком суду, визнається злочином проти правосуддя і тяг­не за собою відповідальність за статтями 389, 390 та 393 КК.