2. Конкретні цілі.

1.Аналізувати причини виникнення гострих і хронічних захворювань печінки, жовчного міхура та підшлункової залози.

2. Визначати основні біохімічні і патогенетичні механізми, які є об'єктом медикаментозного впливу при зазначеній патології.

3. Аналізувати фармакокінетичні та фармакодинамічні параметри гепатопротекторів, препаратів, які впливають на утворення та виділення жовчі, ферментів.

4. Вміти проводити вибір холеретиків та холекінетиків в залежності від клінічної ситуації.

5. Проаналізувати можливість виникнення побічних ефектів лікарських засобів з метою їх запобігання.

6. Проводити вибір схеми фармакотерапії (раціональної комбінації лікарських засобів) у конкретній клінічній ситуації, виходячи з рекомендацій, наведених у протоколах надання медичної допомоги за спеціальністю «Гастроентерологія».

7. Обґрунтовувати тривалість курсу основної та підтримуючої фармакотерапії.

8. Визначати критерії ефективності та безпеки застосування гепатопротекторів, препаратів, які впливають на утворення та виділення жовчі, ферментів.

9. Вивчити алгоритм ургентної диференційованої медикаментозної допомоги при нападі печінкової кольки, наведений в протоколах надання медичної допомоги за спеціальністю «Медицина невідкладних станів».

10. Виписати та проаналізувати рецепти на препарати, які застосовуються при гострих і хронічних захворювань печінки, жовчного міхура та підшлункової залози.

3. Актуальність теми:

Захворювання печінки, жовчного міхура та підшлункової залози є вельми розповсюдженою патологією, з якою зустрічаються лікарі багатьох спеціальностей (інфекціоністи, терапевти, хірурги). Як відомо, у печінці відбуваються основні перетворення лікарських засобів (ЛЗ), їхня інактивація або поява біологічної активності і навіть токсичності для організму. З іншого боку, ЛЗ самі здатні викликати ураження печінки (токсичний гепатит, хронічний активний і холестатичний гепатит). Дуже часто захворювання паренхіми печінки можуть супроводжуватися порушенням утворення і виділення жовчі та функції жовчного міхура.

Вельми важливу роль у різних видах обміну речовин відіграє також підшлункова залоза, порушення інкреторної та екскреторної функції якої потребує ретельного, навіть негайного лікування, яке іноді триває протягом всього життя.

Таким чином, необхідність знання основних груп ЛЗ, які поліпшують функцію печінкових клітин, впливають на процеси жовчовиділення, використовуються у якості замісної терапії при патології підшлункової залози, уміння застосовувати їх у конкретного хворого в залежності від характеру та течії патологічного процесу визначають важливість цієї теми.

Для фармакологічної корекції різних захворювань органів гепатобіліарної системи залежно від етіологічних чинників, особливостей патогенезу і клінічних проявів використовуються лікарські препарати, які умовно можна розділити на наступні групи:

1) засоби, що впливають на процеси тканинного обміну (амінокислоти і гідролізати білків, пептиди, стероїдні і нестероїдні анаболіки, адаптогени, вітаміни);

2) засоби, що підвищують дезінтоксикацйну функцію печінки і інших органів (адсорбенти, антидоти);

3) жовчогінні засоби;

4) антимікробні засоби;

5) імуномодулятори;

6) протизапальні препарати;

7) інгібітори і індуктори микросомальных систем, що здійснюють метаболізм ксенобіотиків;

8) гепатопротектори;

9) антиоксиданти.

В цілому, асортимент лікарських засобів, які вживаються в комплексній терапії захворювань печінки, налічує більше 1000 найменувань. Проте серед такого різноманіття препаратів виділяють порівняно невелику групу тих, що надають виборчу дію на печінку - гепатопротектори. Їх дія направлена на відновлення гомеостазу в печінці, підвищення стійкості органу до дії патогенних чинників, нормалізацію функціональної активності і стимуляцію репаративно-регенераційних процесів в печінці. Основні вимоги до ідеального гепатопротектору були сформульовані R.Preisig:

• достатньо повна абсорбція;

• наявність ефекту "першого проходження" через печінку;

• виражена здатність зв'язувати або попереджати утворення високоактивних ушкоджувальних з'єднань;

• можливість зменшувати надмірно виражене запалення;

• придушення фиброгенеза;

• стимуляція регенерації печінки;

• природний метаболізм при патології печінки;

• екстенсивна ентерогепатична циркуляція;

• відсутність токсичності.

На жаль, на сьогоднішній день жоден з тих, що використовуються в медичній практиці гепатопротекторів не задовольняє повною мірою цим вимогам, хоча останніми роками арсенал сучасних гепатозахисних засобів і розширився як за рахунок появи синтетичних препаратів, так і нових природних засобів. В цілому, в даний час, переважаюче використання мають засобу рослинного походження (до 54%), тоді як на фосфоліпідні препарати доводиться 16%, а на інші засоби, зокрема синтетичні, органопрепарати і препарати амінокислот - 30% від загальної кількості "дійсних" гепатозахасних препаратів.

Загальноприйнятої класифікації гепатопротекторів не існує. Нижче приводиться класифікація, наведена І.І.Дегтярьовою із співавт., 2002.