1. Під час кримінального провадження повинна бути забезпечена повага до людської гідності, прав і свобод кожної особи.

2. Забороняється під час кримінального провадження піддавати особу катуван­ню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню, вдаватися до погроз застосування такого поводження, утримувати особу у принизливих умовах, примушувати до дій, що принижують її гідність.

3. Кожен має право захищати усіма засобами, що не заборонені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кри­мінального провадження.

1. У коментованій статті знайшли втілення положення Конституції України, згідно з якими людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3); ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, пово­дженню чи покаранню (ст. 28); кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ст. 55); кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68).

Положення ч. 1 коментованої статті в загальних рисах відтворюють зміст концеп­туальних засад, що містяться у преамбулах ЗДПЛ та МПГПП, узгоджуються із ст. З КЗПЛ, Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, чим й обумовлюють відповід­ність міжнародним стандартам захисту прав людини у кримінальному провадженні.

Положення статті, що коментується, спрямовані на захист особи, її честі і гіднос­ті, передусім від будь-яких зловживань із боку тих посадових осіб, які наділені в кри­мінальному провадженні владними повноваженнями, що дозволяють їм застосовува­ти відносно учасників кримінального процесу заходи забезпечення кримінального провадження, у тому числі й запобіжні заходи, здійснювати інші дії, пов'язані з об­меженням прав і свобод людини.

У той же час ця стаття передбачає обов'язок органів і посадових осіб, які ведуть кримінальне провадження, вживати заходів до забезпечення поваги до людської гід­ності, прав і свобод одних учасників процесу від посягань інших.

Чинне законодавство не містить визначення поняття гідності. Традиційно під нею розуміють морально-етичну категорію, що означає повагу і самоповагу людської осо­бистості, невід'ємну та невідчужувану властивість людини як вищої цінності, що належить їй від народження незалежно від того, як вона сама і довколишні люди сприймають і оцінюють її особу. Свого часу ПВСУ у Постанові від 27 лютого 2009 р. № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» розтлумачив, що під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоці- альної цінності. З честю пов'язується позитивна соціальна оцінка особи в очах ото­чуючих, яка грунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло.

Права і свободи людини, про які йдеться у статті, - це певні можливості людини, необхідні для задоволення потреб її нормального існування та розвитку в конкретно- історичному соціумі, котрі об'єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і мають бути загальними й рівними для всіх людей. Всі основні права людини, передбачені в розд. II Конституції України, є взаємозалежними, взаємопов'язаними і неподільними, але у кримінальному провадженні беззаперечно перш за все повинні бути забезпечені право на життя і здоров'я (статті 3, 27 Консти­туції України), на повагу до гідності (статті 3, 28 Конституції України), на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України), на недоторканність житла, таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (статті 30-31 Конституції України), на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32

Конституції України). Саме ці права є матеріальною основою та передумовою зді; снення будь-яких інших прав.

2. У кримінальному провадженні неприпустимі будь-які прояви катування, жо стокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження чи пок рання, погрози застосування такого поводження, утримування особи у принизливі умовах, примушування до дій, що принижують людську гідність.

У національному законодавстві термін «катування» визначений як умисне запод яння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхс нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою примусити поте] пілого чи іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, у тому числі отримати в нього або іншої особи відомості чи визнання, або з метою покарати його чи іни особу за дії, скоєні ним або іншою особою чи у скоєнні яких він або інша особа п дозрюється, а також з метою залякування чи дискримінації його або інших осіб (ди ст. 127 КК).

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, ц принижують гідність, видів поводження та покарання запроваджує своє визначенн відповідно до якого «катування» означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмись заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати в неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила во* або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусі ти її або третю особу, чи з будь-якої причини, що грунтується на дискримінації буд: якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовим особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з' відома, чи за їх мовчазної згоди. У цей термін не включаються біль або стражданн що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спрі чиняються ними випадково.

Термін «жорстокі, нелюдські чи такі, що принижують гідність, види поводжень або покарання» повинен тлумачитися таким чином, щоб забезпечити, по можливосі найбільш широкий захист проти зловживань фізичного чи психологічного характер включаючи утримання затриманої чи ув'язненої особи в умовах, які позбавляють і тимчасово або постійно, будь-якого з її природних почуттів: зору, слуху, просторові або часової орієнтації, та які можуть викликати стрес, почуття жаху чи неспокоь здатні принизити чи образити її, зломити її фізичний чи моральний опір (див: Прі мітка до принципу 6 Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманні чи ув'язненню будь-яким чином, затвердженого резолюцією 43/173 Генеральш асамблеї ООН від 9 грудня 1988 p.).

Жорстокими й такими, що ображають особисту гідність, необхідно вважати ді які завдають особі особливого фізичного болю чи моральних страждань. Як зазначи ПВСУ у постанові від 26 грудня 2003 р. № 15 «Про судову практику у справах пр перевищення влади або службових повноважень», «вони можуть полягати у проті правному застосуванні спеціальних засобів (наручники, гумові кийки, отруйні газі водомети тощо), тривалому позбавленні людини їжі, води, тепла, залишенні її у шкі; ливих для здоров'я умовах, використанні вогню, електроструму, кислоти, лугу, радії активних речовин, отрути, а також у приниженні честі, гідності, заподіянні душевних переживань, глумлінні тощо».

У рішенні у справі «Міхєєв проти Російської Федерації» від 26 січня 2006 р. ЄСПЛ констатував, що під час знаходження у відділенні міліції заявник був підданий пред­ставниками держави жорстокому поводженню з метою отримання показань, в яких він визнавав би себе винним у вчиненні злочину, або інформації про злочин, в якому його підозрювали. Жорстоке поводження, застосоване до нього, викликало настільки важкі психічні і фізичні страждання, що заявник зробив спробу самогубства, резуль­татом якої стала повна фізична недієздатність. Враховуючи критерій жорстокості і особливо мету жорстокого поводження, ЄСПЛ дійшов висновку, що жорстоке по­водження в даній ситуації було тортурами в світлі ст. З КЗПЛ.

Коментована стаття с однією із загальних засад кримінального судочинства, яка має втілення у положеннях, що стосуються окремих кримінальних процесуальних процедур. Зокрема, слідчий суддя, суд може прийняти рішення про здійснення кри­мінального провадження у закритому судовому засіданні у випадку необхідності за­побігти розголошенню відомостей про особисте та сімейне життя чи обставин, які принижують гідність особи (п. З ч. 2 ст. 27 КПК); отримання доказів внаслідок кату­вання, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження тягне за собою визнання їх недопусти­мими (ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 87 КПК); проведення слідчого експерименту допускається за умови, що при цьому не створюється небезпека для життя і здоров'я осіб, які беруть у ньому участь, чи оточуючих, не принижуються їхні честь і гідність, не завдається шкода (ч. 4 ст. 240 КПК); при освідуванні не допускаються дії, які принижують честь і гідність особи або небезпечні для її здоров'я (ч. 4 ст. 241 КПК); перед вирішенням питання про передачу засудженої особи для відбування покарання з України до іно­земної держави остання має надати гарантії того, що засуджений не буде підданий катуванню або іншому жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ч. 2 ст. 606 КПК) тощо.

3. Цією статтею кожному надається право захищати всіма засобами, що не забо­ронені законом, свою людську гідність, права, свободи та інтереси, порушені під час здійснення кримінального провадження. Положення цієї частини статті кореспондує гарантіям, які містяться у ч. 5 ст. 55 Конституції України.

Під засобами захисту в контексті статті слід розуміти право особи на всі форми оскарження дій (бездіяльності) посадових осіб, які здійснюють провадження, право звернення до суду, органів державної влади, місцевого самоврядування, громадських організації. Зокрема, рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді під час досудового розслідування можуть бути оскаржені особою відповідно до вимог гл. 26 КПК; судові рішення, які були ухвалені судами першої інстанції і не набрали законної сили, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (гл. 31 КПК); вироки та інші рішення після їх перегляду в апеляційному по­рядку, а також визначені в законі рішення суду апеляційної інстанції також можуть бути оскаржені в касаційному порядку (гл. 32 КПК). Відповідно до Конституції Укра­їни кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної

Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів праї вого захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародн судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом а учасником яких є Україна (частини 3, 4 ст. 55).

ШМШНВННІІН^НВН^ННІ^НННННІ

Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність

1. Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під варто бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в і ший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального прав порушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених цим Кодексом.

2. Кожен, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні крик нального правопорушення або інакше позбавлено свободи, повинен бути в на коротший строк доставлений до слідчого судді для вирішення питання про з конність та обгрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи подальшого тримання. Затримана особа негайно звільняється, якщо протяг( сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого суд вого рішення про тримання під вартою.

3. Про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільї пересування в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайї повідомлено її близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї осо( в порядку, передбаченому цим Кодексом.

4. Кожен, хто понад строк, передбачений цим Кодексом, тримається під варто або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений.

5. Затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне п ресування в інший спосіб під час кримінального провадження, здійснене за ві сутності підстав або з порушенням порядку, передбаченого цим Кодексом, тягі за собою відповідальність, установлену законом.

1. Право на свободу та особисту недоторканність є одним з основоположних пр< людини, яке гарантується Конституцією України (ст. 29) та такими міжнародним актами, як ЗДПЛ (1948 р.); КЗПЛ (1950 p.); Мінімальні стандартні правила ООН пі водження з в'язнями (1955 р.); МПГПП (1966 p.); Кодекс поведінки посадових ос; з підтримання правопорядку (1979 p.); Конвенція ООН проти катувань та іншк жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1984 p.); Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманн, чи ув'язненню будь-яким чином (1988 p.); Мінімальні стандартні правил ООН щод заходів, не пов'язаних із тюремним ув'язненням («Токійські правила», 1990 p.); Осної ні принципи поводження з в'язнями (1990 р.) та ін.

Положення ст. 29 Конституції України та коментованої статті втілюють перш з все міжнародно-правовий стандарт, що міститься у ст. 5 КЗПЛ, відповідного до якоп кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути по­збавлено свободи, крім випадків, які передбачені в цій статті. Кожен, кого заарешто­вано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього. Кожен, кого зааре­штовано або затримано з метою допровадження до компетентного судового органу за наявності обгрунтованої підозри у вчиненні правопорушення або якщо обгрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню особою правопорушення чи її втечі після його вчинення, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження.

Дія ст. 12 КПК поширюється на час кримінального провадження, яке складається із досудового та судового провадження.

Досудове розслідування - це стадія кримінального провадження, яка починаєть­ся з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР і за­кінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обви­нувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відпові­дальності. Судове провадження - це кримінальне провадження у суді першої інстан­ції, яке включає підготовче судове провадження, судовий розгляд і ухвалення та проголошення судового рішення, провадження з перегляду судових рішень в апеля­ційному, касаційному порядку, ВСУ, а також за нововиявленими обставинами (пп. 5, 24 ч. 1 ст. З КПК).

Коментована стаття передбачає, що ніхто не може буди обмежений у праві на свободу та особисту недоторканність. Виходячи із цього, при застосуванні даної нор­ми слід мати на увазі, що її дія поширюється як на підозрюваного, обвинуваченого, так і на інших суб'єктів кримінального провадження.

ЄСПЛ у рішенні у справі «Гарькавий проти України» від 18 лютого 2010 р. зазна­чив, що особа не може бути позбавлена або не може позбавлятися свободи, крім ви­падків, встановлених у п. 1 ст. 5 КЗПЛ. Цей перелік винятків є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме - гаранту­вати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи. Отже, право на свободу та особисту недоторканність не є абсолютним і може бути обмежене, але тільки на під­ставах та в порядку, які чітко визначені в законі.

Тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується лише у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим ст. 177 КПК (ч. 1 ст. 183 КПК). Підстави для засто­сування тримання під вартою викладені у ч. 2 ст. 183 КПК.

Затримання особи є заходом забезпечення кримінального провадження (пп. 8, 9 ч. 2 ст. 131 КПК). Згідно з правовою позицією КСУ, яку він висловив у Рішенні від 26 червня 2003 р. № 12-рп/2003 (справа про гарантії депутатської недоторканності), затримання слід розуміти і як тимчасовий запобіжний кримінально-процесуальний захід, застосування якого обмежує право на свободу та особисту недоторканність індивіда (абз. 5 п. 6 мотивувальної частини Рішення КСУ).

Про те, що в результаті затримання обмежується право індивіда на свободу, йдеть­ся також у міжнародних актах. Звід принципів захисту всіх осіб, які піддаються за­триманню чи ув'язненню будь-яким чином, затверджений Резолюцією 43/173 Ген ральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1988 p., констатує, що «слово "затримана особі означає будь-яку особу, позбавлену особистої свободи не в результаті засудження : вчинення правопорушення». Правила ООН, що стосуються захисту неповнолітні позбавлених волі, прийняті Резолюцією 45/113 Генеральної Асамблеї ООН ві 14 грудня 1990 p., відзначають, що «позбавлення свободи означає будь-яку форму з; тримання чи тюремного ув'язнення будь-якої особи чи її поміщення в державну ч приватну виправну установу». Таким чином, слова «затримувати», «тримати» озн; чають залишати, утримувати кого-, що-небудь на якийсь час у певному місці.

Відповідно до ст. 209 КПК особа є затриманою з моменту, коли вона силою аб через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службової особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою.

У КПК виділяють такі види затримання особи: затримання уповноваженою слул бовою особою за ухвалою слідчого судді; затримання уповноваженою службової особою без ухвали слідчого судді (ст. 208 КПК); законне затримання (ст. 207 КПК За загальним правилом, встановленим ст. 207 КПК, ніхто не може бути затримани без ухвали слідчого судді, суду, крім випадків, передбачених КПК. Статтею 204 КП1 забороняється затримання особи без дозволу слідчого судді, суду у зв'язку з підозроь або обвинуваченням, якщо до підозрюваного, обвинуваченого застосовано запобіжни захід, не пов'язаний із триманням під вартою.

У разі затримання особи уповноваженою службовою особою постає питання щод» визначення кола суб'єктів, яких закон визнає уповноваженими службовими особами Аналіз чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що такими особами можут бути слідчий, прокурор, органи досудового розслідування, яким прокурором доруче но в порядку п. 19 ст. 36 КПК провести розшук і затримати особу, яка вчинила кримі нальне правопорушення за межами України, та інші уповноважені службові особи До інших осіб, зокрема, можна віднести керівника дипломатичного представництв; чи консульської установи України, який має право затримати особу на необхідниі строк, але не більше ніж на сорок вісім годин, капітана судна України, який має пра во затримати особу на строк, необхідний для її доставления на територію Україні (ч. 1 ст. 522 КПК).

До інших уповноважених службових осіб на підставі п. 5 ст. 11 Закону Україні «Про міліцію» слід віднести співробітників міліції.

Особливості затримання окремої категорії осіб визначаються гл. 37 КПК. Так затримання судді до ухвалення обвинувального вироку судом не може бути здій­снено без згоди BP України (ч. 1 ст. 482 КПК). Затримання народного депутате України або обрання стосовно нього запобіжного заходу у вигляді тримання піл вартою чи домашнього арешту не може бути здійснено без згоди BP України (ч. 2 ст. 482 КПК).

Крім того, затримання та тримання під вартою можуть застосовуватися до непов­нолітнього лише у разі, якщо він підозрюється або обвинувачується у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, за умови, що застосування іншого запобіж­ного заходу не забезпечить запобігання ризикам, зазначеним у ст. 177 КПК (ч. 2 ст. 492 КПК).

Може бути затриманий також підозрюваний, обвинувачений або засуджений, які, перебуваючи за межами України, викликані повісткою після перетинання державного кордону України (при в'їзді в Україну) та лише за злочин, зазначений у повістці (ст. 566 КПК), або затримана уповноваженою службовою особою на території Укра­їни особа, яка розшукується іноземною державою у зв'язку із вчиненням криміналь­ного правопорушення (ст. 582 КГІК).

У частині 1 коментованої статті йдеться про заборону довільного обмеження у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб. Цивільне законодавство відносить свободу пересування до особистих немайнових прав (ст. 270 ЦК). Зазна­чимо, що крім наведених положень, свободі пересування присвячено ст. 2 Протоколу № 4 до КЗПЛ, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в КЗПЛ та у Пер­шому протоколі до неї. У наведеній статті зазначається, що кожен, хто законно пере­буває на території будь-якої держави, має право вільно пересуватися і вільно вибира­ти місце проживання в межах цієї території. Кожен також є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною. На здійснення цих прав не можуть бути встанов­лені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демокра­тичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтриман­ня публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (ст. 3) встановлено, що свобода пересування - це право громадянина Укра­їни, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебува­ють в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком об­межень, які встановлюються законом.

У кримінальному провадженні обмеження у здійсненні права на вільне пересу­вання в інший спосіб може відбуватися під час проведення слідчих (розшукових) дій (наприклад, за ч. 2 ст. 236 та ч. 6 ст. 237 КПК слідчий, прокурор має право заборони­ти будь-якій особі залишити місця обшуку або огляду до їх закінчення); при застосу­ванні окремих заходів забезпечення кримінального провадження (наприклад, домаш­ній арешт (ст. 181 КПК)) або якщо слідчим суддею, судом на підозрюваного або об­винуваченого покладено виконувати такі обов'язки: не відлучатися із населеного пункту, в якому він зареєстрований, проживає чи перебуває, без дозволу слідчого, прокурора або суду; не відвідувати місця, визначені слідчим суддею або судом (пп. 2, 5 ст. 194 КПК)), та у ході міжнародного співробітництва під час кримінального про­вадження (тимчасовий арешт (ст. 583 КПК)).

Коментована стаття передбачає, що особа не може бути позбавлена права на віль­не пересування через «підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального право­порушення». Підозрюваним у кримінальному провадженні є особа, якій у порядку, передбаченому КПК, повідомлено про підозру, або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення (ч. 1 ст. 42 КПК). У справі «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21 квітня 2011 р. ЄСПЛ підкреслив: «Суд повторює, що термін "обгрунтована підозра" означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об'єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчи-

У практиці ЄСПЛ наголошується на забороні здійснення адміністративного арешту з кримінальною процесуальною метою. Зокрема, у справі «Савін проти України» від 12 червня 2012 р. ЄСПЛ було визнано порушення п. 1 ст. 5 КЗПЛ з огляду на те, що адміністративне затримання заявника використовувалось з метою підтвердження пі­дозри щодо його причетності до вчинення злочину і відповідно заявнику не було за­безпечено його процесуальні права як підозрюваного. Крім того, зважаючи на те, що у подальшому протокол адміністративного затримання заявника був визнаний таким, що містить завідомо неправдиві відомості, заявник фактично був затриманий без від­повідної підстави, що також є порушенням вказаного положення КЗПЛ.

2. Положення ч. 2 коментованої статті пов'язане з позитивним обов'язком держа­ви в особі уповноважених нею органів доставляти кожного, кого затримано через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення або інакше позбавлено свободи, у найкоротший строк до слідчого судді для вирішення питання про законність та обгрунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого тримання.

Закон передбачає два види затримання особи без ухвали слідчого судді. Відповід­но до ст. 207 КПК встановлюється право кожного затримати без ухвали слідчого судді, суду будь-яку особу при вчиненні або замаху на вчинення кримінального право­порушення або безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні. Проте у випадку такого затримання слід негайно доставити затриманого до уповноваженої службової особи або негайно повідомити уповноважену службову особу про затри­мання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального право­порушення.

Без ухвали слідчого судді право затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, має також уповноважена службова особа. Причому КПК встановлює чіткі випадки для такого затримання:

1. якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

2. якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, у тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин.

Крім того, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне по­карання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів до­ходів громадян, виключно у випадку, якщо підозрюваний не виконав обов'язки, по­кладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це під­тверджує (частини 1, 2 ст. 208 КПК).

На уповноважену службову особу, що здійснила затримання особи, законом по­кладається низка обов'язків щодо дотримання прав та законних інтересів затримано­го: доставити до найближчого підрозділу органу досудового розслідування, негайно повідомити зрозумілою для нього мовою підстави затримання, роз'яснити право мати захисника, роз'яснити права, скласти протокол тощо (частини 4, 5 ст. 208, статті 210, 213 КПК).

Строк затримання не може перевищувати 72 годин з моменту затримання. Затрі мана без ухвали слідчого судді особа повинна бути не пізніше шістдесяти годи з моменту затримання звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання гір обрання щодо неї запобіжного заходу (ст. 211 КПК).

Винятковим запобіжним заходом є тримання під вартою, який застосовується ві ключно у разі, якщо прокурор доведе необхідність його застосування (ст. 177 КПК Тримання під вартою застосовується слідчим суддею на підставі поданого слідчил прокурором клопотання, яке розглядається слідчим суддею невідкладно, але не пізн ше сімдесяти двох годин з моменту фактичного затримання підозрюваного, обвин) Баченого або з моменту надходження до суду клопотання, якщо підозрюваний, обв* нувачений перебуває на свободі (ст. 186 КПК).

Отже, у будь-якому випадку підозрюваний, обвинувачений повинен у найкоротши строк постати перед слідчим суддею для вирішення питання про законність та об грунтованість його затримання, іншого позбавлення свободи та подальшого триманш

Така передбачена національним законодавцем процедура служить вихідною га рантією забезпечення права особи на свободу та особисту недоторканність та відпс відає п. З ст. 5 КЗПЛ. З цього приводу ЄСПЛ у справі «Нечипорук і Йонкало прот: України» від 21 липня 2011 р. зазначав, що негайний судовий контроль є вагомиг аспектом гарантії, закріпленої в п. З ст. 5 КЗПЛ, яка покликана зводити до мінімум; ризик свавілля і забезпечувати верховенство права-один з основоположних принци пів демократичного суспільства. Хоча негайність має оцінюватися в кожній справ залежно від її особливостей, вимогу про суворі часові рамки, закріплену п. З ст. : КЗПЛ, не можна тлумачити надто гнучко, оскільки таке тлумачення серйозно посла било б процесуальну гарантію на шкоду особі і загрожувало б підірвати саму суті права, передбаченого цим положенням (див. також рішення у справі «МакКей проті Сполученого Королівства» від 16 січня 2006 p.).

З точки зору з'ясування правового змісту коментованої статті доцільно такой звернутися до питання щодо розуміння поняття «найкоротший строк доставления де слідчого судді».

Під процесуальними строками законодавець пропонує розуміти встановлені 3aKOHOiv або відповідно до нього прокурором, слідчим суддею або судом проміжки часу, у межа> яких учасники кримінального провадження зобов'язані (мають право) приймати про­цесуальні рішення чи вчиняти процесуальні дії (ст. 113 КПК). Будь-яка процесуальна дія або сукупність дій під час кримінального провадження мають бути виконані без невиправданої затримки і в будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного відповідним положенням КПК. Таким чином, при з'ясуванні питання, чи було особ> доставлено до слідчого судді в найкоротший строк, слідчий суддя повинен встановити, чи мали місце протягом відповідного проміжку часу обставини, що свідчили б про не­виправдані затримки під час доставления даної особи до слідчого судді.

Під час кримінального провадження можуть мати місце обставини, які суттєво впливають на час доставления затриманої особи до слідчого судді і не можуть бути визнані такими, що потягли за собою порушення права особи в найкоротший строк бути доставленим до слідчого судді. До них, зокрема, можна віднести випадки, коли затримання особи здійснювали керівник дипломатичного представництва чи консуль­ської установи України або капітан судна України (ч. 1 ст. 522 КПК). У такому разі службові особи, передбачені ч. 1 ст. 522 КПК, зобов'язані забезпечити доставления затриманої особи до підрозділу органу державної влади на території України, уповно­важеного на тримання затриманих осіб, і повідомлення про факт законного затриман­ня слідчому органу досудового розслідування за місцем проведення досудового роз­слідування в Україні. Зрозуміло, що, у свою чергу, слідчий органу досудового розслі­дування зобов'язаний у подальшому забезпечити доставления затриманого до слід­чого судді в найкоротший строк.

Вирішення питання про законність та обгрунтованість затримання особи, іншого позбавлення свободи та подальшого її тримання повинно відбуватися у судовому про­вадженні з дотриманням засад кримінального провадження. У зв'язку із цим доречним буде навести рішення ЄСПЛ у справі «Харченко проти України» від 10 лютого 2011 p., яким було констатовано порушення п. 4 ст. 5 КЗПЛ, оскільки суд не забезпечив швид­кий розгляд скарг заявника про звільнення з-під варти та не надав належного обгрун­тування відхилення його вимог.

Копія ухвали про застосування запобіжного заходу повинна бути вручена підозрю­ваному, обвинуваченому негайно опісля її оголошення (ч. 5 ст. 196 КПК).

Письмове повідомлення про підозру затриманій особі повинно бути вручено не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту її затримання. У разі якщо особі не вру­чено повідомлення про підозру після двадцяти чотирьох годин з моменту затримання, така особа підлягає негайному звільненню (частини 2, 3 ст. 278 КПК).

Крім того, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання особі не вручено вмотивованого судового рішення про тримання під вартою, вона повинна бути негайно звільнена. З метою запобігання незаконним затриманням КПК перед­бачає, що у підрозділі органу досудового розслідування мають бути призначені одна або декілька службових осіб, відповідальних за перебування затриманих (ними можуть бути також слідчі), до компетенції яких у тому числі належить обов'язок звільнити затриманого негайно після зникнення підстави для затримання або спливу строку для затримання (ст. 212 КПК).

Щодо негайності звільнення особи з-під варти у справі «Мокаллал проти України» від 11 листопада 2011 р. ЄСПЛ встановив порушення п. 1 ст. 5 КЗПЛ у зв'язку з тим, що дводенна затримка у звільненні заявника з-під варти не відповідала вимогам прак­тики ЄСПЛ, відповідно до якої лише декілька годин такої затримки можуть бути ви­правдані на думку ЄСПЛ адміністративними формальностями.

3. У частині третій коментованої статті закріплено окремі гарантії прав затрима­ного. Слід зазначити, що порівняно навіть з Конституцією України ця норма містить більш широкі гарантії дотримання прав людини, оскільки у ч. 6 ст. 29 Конституції мова йде про те, що про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено лише родичів заарештованого чи затриманого. Коментована стаття передбачає, що про затримання особи, взяття її під варту або обмеження в праві на вільне пересуван­ня в інший спосіб, а також про її місце перебування має бути негайно повідомлено її близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи в порядку, перед­баченому цим Кодексом. Така вимога закону свідчить про правозахисну спрямованість коментованої частини статті.

Слідчий, прокурор зобов'язані серед інших прав роз'яснити підозрюваному, об­винуваченому їх право негайно повідомити членів сім'ї, близьких родичів чи інших | осіб про своє затримання і місце перебування, згідно з положеннями ст. 213 КПК.

За загальним правилом, викладеним у ст. 213 КПК, уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов'язана надати затриманій особі можливість негайно] повідомити про своє затримання та місце перебування близьких родичів, членів сім'ї чи інших осіб за вибором цієї особи.

У разі затримання неповнолітньої особи уповноважена службова особа, що здій­снила затримання, зобов'язана негайно повідомити про це її батьків або усиновителів, опікунів, піклувальників, орган опіки та піклування. У разі ж затримання співробіт­ника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним службових обов'язків уповноважена службова особа, що здійснила затримання, зобов'язана не­гайно повідомити про це відповідний розвідувальний орган.

Суттєвою гарантією додержання прав затриманого є правова допомога захисника. Тому згідно з ч. 4 ст. 213 КПК уповноважена службова особа, що здійснила затриман­ня, зобов'язана негайно повідомити про це орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги. У разі неприбуття в установлений зако­нодавством строк захисника, призначеного органом (установою), уповноваженим законом на надання безоплатної правової допомоги, уповноважена службова особа негайно повідомляє про це відповідний орган (установу), уповноважений законом на надання безоплатної правової допомоги.

Крім того, службова особа, відповідальна за перебування затриманих, зобов'язана перевірити дотримання вимог цієї статті, а в разі нездійснення повідомлення про за­тримання - здійснити передбачені цією статтею дії самостійно (ч. 5 ст. 213 КПК).

Виходячи з вимоги, викладеної у ч. З ст. 12 КПК, слід зробити висновок, що за­значені особи повинні бути повідомлені не лише про факт затримання, а й про місце перебування затриманого. За ст. 210 КПК уповноважена службова особа зобов'язана доставити затриману особу до найближчого підрозділу органу досудового розсліду­вання, в якому негайно реєструються дата, точний час (година і хвилини) доставлен­ия затриманого та інші відомості, передбачені законодавством. При цьому про кожне затримання уповноважена службова особа одразу повідомляє за допомогою технічних засобів відповідальних осіб в підрозділі органу досудового розслідування. Слід звер­нути увагу й на те, що у разі наявності підстав для обгрунтованої підозри, що достав­ления затриманої особи тривало довше, ніж це необхідно, слідчий зобов'язаний провести перевірку для вирішення питання про відповідальність винуватих у цьому осіб.

Зазначимо, що повідомлення перелічених у ч. З коментованої статті осіб здійсню­ється виключно за вибором затриманого. Отже, такий вибір повинен бути добровіль­ним, поза психологічним або фізичним впливом, тиском відповідних уповноважених осіб.

4. КПК містить цілу низку статей, які пов'язані із запобіганням незаконному три­манню особи під вартою. Зокрема, статями 202 та 377 КПК встановлені правові про­цедури звільнення особи з-під варти. Частина 2 ст. 211 КПК передбачає також, що затримана без ухвали слідчого судці, суду особа не пізніше шістдесяти годин з момен­ту затримання повинна бути звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотан­ня про обрання стосовно неї запобіжного заходу.

Окрім цього, у разі якщо особі не вручено повідомлення про підозру після два­дцяти чотирьох годин з моменту затримання, така особа підлягає негайному звільнен­ню (ст. 278 КПК).

Якщо після затримання підозрюваного, обвинуваченого з'ясується, що він був затриманий на підставі ухвали про дозвіл на затримання, яка відкликана прокурором, підозрюваний, обвинувачений має бути негайно звільнений уповноваженою службо­вою особою, під вартою якої він тримається, якщо немає інших законних підстав для його подальшого затримання (ст. 191 КПК).

Після отримання та перевірки документа, що підтверджує внесення застави, упо­вноважена службова особа місця ув'язнення, під вартою в якому перебуває підозрю­ваний, обвинувачений, негайно здійснює розпорядження про його звільнення з-під варти та повідомляє про це усно і письмово слідчого, прокурора та слідчого суддю, а якщо застава внесена під час судового провадження, - прокурора та суд. Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може тривати більше одного робо­чого дня (ч. 4 ст. 202 КПК).

У разі постановлення слідчим суддею, судом ухвали про відмову у продовженні строку тримання під вартою, про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на інший запобіжний захід, про звільнення особи з-під варти у випадку, передбаченому ч. З ст. 206 КПК, або у випадку закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою підозрюваний, обвинувачений повинен бути негайно звільнений, якщо в уповноваженої службової особи місця ув'язнення, під вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення, що на­брало законної сили і прямо передбачає тримання цього підозрюваного, обвинуваче­ного під вартою (ст. 202 КПК).

Якщо обвинувачений тримається під вартою, суд звільняє його з-під варти в залі судового засідання у разі виправдання; звільнення від відбування покарання; засу­дження до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі; ухвалення обвинувально­го вироку без призначення покарання (ст. 377 КПК).

З метою недопущення незаконного тримання особи під вартою або позбавлення її свободи в інший спосіб ст. 206 КПК встановлено, якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах тери­торіальної юрисдикції суду перебуває особа, позбавлена свободи за відсутності судо­вого рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому КПК порядку, він зобов'язаний постановити ухвалу, якою має зобов'язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з'ясування під­став позбавлення свободи.

Слідчий суддя зобов'язаний також звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.

5. Законним затримання чи обрання запобіжного заходу у вигляді тримання пі вартою є тільки в тих випадках, якщо вони здійснені відповідно до статей 183-21 КПК. Недотримання вказаних вимог закону, затримання особи, взяття її під варту аб обмеження в праві на вільне пересування в інший спосіб під час кримінального пре вадження, здійснене за відсутності підстав або з порушенням порядку, передбаченог цим Кодексом, тягне за собою встановлену законом відповідальність

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування з рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральне шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державне влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні нимі своїх повноважень. Конкретизує цей конституційний припис також положення ст. 13» КПК, відповідно до якої шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяль ністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджет України у випадках та в порядку, передбачених законом. Таким чином, за незаконн дії органів, які ведуть кримінальне провадження, встановлена також матеріальна від повідальність, яку перш за все несе держава. Право на відшкодування шкоди, завдано незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, надається пі­дозрюваному, обвинуваченому (п. 17 ч. З ст. 42 КПК). Це право підозрюваного (обви­нуваченого) разом з іншими правами, закріпленими у ст. 42 КПК, повинно бут* роз'яснено, а пам'ятка про них вручена одночасно з їх повідомленням особою, якг здійснює таке повідомлення (ч. 8 ст. 42 КПК).

Відповідно до положень ЗУ «Про порядок відшкодування шкоди, завданої грома­дянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяль­ність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянинові внаслідок як незаконного взяття і тримання під вартою, так і інших процесуальних дій, що обмежують права громадян (ст. 1).

Згідно зі ст. 1176 ЦК шкода, завдана фізичній особі внаслідок незаконного засто­сування як запобіжного заходу тримання під вартою, незаконного затримання від­шкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органів досудового розслідування, прокуратури або суду.

Статтею 371 КК встановлена також кримінальна відповідальність за завідомо не­законні затримання, привід, арешт або тримання під вартою.

Стаття 13

Недоторканність житла чи іншого володіння особи