11 .Кадрова політика та управління персоналом сучасного підприємства
В ринкових умовах господарювання істотно зростає роль трудових ресурсів. Управління персоналом все більшою мірою повинно мати соціальну спрямованість, орієнтуватися на інтереси працівника. При цьому необхідне узгодження рішень, що приймаються, не тільки з інтересами виробництва, а й з інтересами його соціальної складової - колективу підприємства. Тобто управління має передбачати:
- створення умов для поглиблення знань, підвищення кваліфікації;
- поліпшення мотивації з одночасним розширенням повноважень працівників у прийнятті господарських рішень;
- гнучке та адаптоване використання «людських ресурсів»,підвищення творчої та організаторської активності персоналу, формування гуманізованої організаційної культури.
Система управління персоналом орієнтована на вирішення таких завдань:
- активне і повне забезпечення потреб організації в трудових ресурсах необхідної спеціалізації та відповідних рівнів кваліфікації;
- формування і підтримування комплексу організаційних, економічних, а також соціально-психологічних умов, які сприяють найбільш ефективному виконанню працівниками покладених на них функцій;
- забезпечення необхідного рівня взаємозв'язку між управлінням персоналом та іншими напрямами менеджменту організації.
Управління персоналом передбачає виконання певних функцій, а саме: - визначення цілей і основних напрямів роботи з кадрами;
- удосконалення системи кадрової роботи в організації;
- визначення заходів, форм і методів здійснення поставлених цілей;
- організація роботи щодо виконання прийнятих рішень стосовно управління персоналом;
- координація і контроль виконання намічених заходів.
Виконання зазначених функцій уможливить визначення основних елементів структури трудового потенціалу, що взаємозв'язані з техніко-економічним рівнем виробництва. Будь-яка організація заінтересована в підвищенні своєї конкурентоспроможності, що можна досягти через упровадження висококваліфікованих технологій та залучення найздібніших працівників. Чим вищий рівень розвитку працівників, тобто рівень їх професійних знань, умінь, навичок, здібностей і мотивів до праці, тим швидше вдосконалюється і продуктивніше використовується матеріальний фактор організації.
Методами управління персоналом є: економічні, організаційно-розпорядчі та соціально-психологічні.
До економічних методів відносять: прогнозування і планування кадрової роботи, розрахунки балансу робочих місць і трудових ресурсів, визначення основної і додаткової потреби в кадрах і джерел її забезпечення та ін.
Організаційно-розпорядчі методи — це різні способи впливу і на працівників, що грунтуються на використанні установлених організаційних зв'язків, правових положень і норм.
Соціально-психологічні методи управління персоналом являють собою конкретні прийоми і способи впливу на процес формування і розвитку трудового колективу й окремих працівників. Соціальні методи більшою мірою впливають на весь колектив (соціальне планування, створення оптимального соціально-психологічного клімату та ін.), психологічні — на окремих працівників (методи психологічного відбору, оцінювання персоналу тощо).
Управління персоналом повинно повністю узгоджуватись із концепцією розвитку організації і передбачає такі стадії: формування, використання та стабілізацію.
Формування персоналу охоплює прогнозування структури персоналу, визначення потреби в кадрах, планування, залучення та розміщення персоналу.
Використання персоналу включає професійно-кваліфікаційне та посадове просування працівників, створення постійних кадрів, поліпшення морально-психологічного клімату, забезпечення робочих місць.
Стабілізація персоналу забезпечується врахуванням кваліфікації та персональних навичок з формування банку даних, оцінюванням результатів праці для виявлення потенціалу кожного працівника, навчанням, підвищенням кваліфікації.
Аналіз забезпеченості персоналу проводиться за допомогою відносного відхилення робітників (▲Чр.відн.), яке визначається як відношення між фактичною середньообліковою чисельністю робітників (Чср.ф.) і плановою (Чпл.), скоригованою на коефіцієнт виконання плану по випуску продукції (Кв.пл.пр.):
▲Чр.відн. = Чср.ф. - Чпл. * Кв.пл.пр.
Додаткова потреба в чисельності працівників розраховується за такими основними напрямами: на розширення обсягу виробництва, на заміщення планового вибуття і на заміщення вибуття через надмірний оборот робочої сили. У першому випадку додаткова потреба в робітниках визначається за формулами:
Чд = Чк -Чп ; Чср = Чп – Чк / 2
Де Чд - додаткова потреба в робітниках;
Чп і Чк – чисельність робітників відповідно на початок і кінець планового періоду;
Чср – середньооблікова планова чисельність робітників.
В інших двох випадках додаткова потреба в робітниках визначається виходячи з аналізу руху робочої сили.
Планування чисельності працівників охорони здійснюється в залежності від розміру площі, що охороняється; кількості постів на об’єктах охорони; режиму їх роботи.
Чисельність учнів планується з урахуванням вибуваючи робітників, потреб підприємства у робітниках певних професій. План підготовки кадрів здійснюється в розрізі професій. Кількість учнів-робітників, що планується підготувати протягом планового періоду та термін підготовки повинні відповідати виявленій додатковій потребі в кадрах.
Аналіз співвідношення основних і допоміжних робітників проводиться за системою показників:
Частка основних і допоміжних робітників в в загальній чисельності робітників;
Коефіцієнт насиченості виробництва робітниками допоміжних і обслуговуючих цехів (К нас.в-ва р.), який визначається за формулою:
Кнас.в-ва р. = Чдоп.роб.ц. / Чосн.роб.ц.;
де Чдоп.роб.ц. – число допоміжних та обслуговуючих робітників цеху або підприємства;
Чосн.роб.ц. – число основних робітників цеху або підприємства.
Узагальнюючим показником, який характеризує кваліфікаційний склад робітників, є середній тарифний розряд (Рсер), який визначається як середньозважена арифметична величина за формулою:
Рсер = сум Чрі. * Рі. / сум Чрі.;
де сум Чрі. – чисельність робітників і-того розряду;
Рі. – розряд робітників.
Підбір працівників підприємства здійснюється як самостійно, так і за сприяння державних центрів зайнятості.
12.Продуктивність праці персоналу та її вимірювання.
Продуктивність праці - показник економічної ефективності трудової
діяльності робітників, що вимірюється кількістю продукції, створеної у матеріальному виробництві за одиницю часу.
Зростання продуктивності праці на підприємствах характеризується:
- збільшенням обсягу продукції, що створюється за одиницю часу за умови сталої якості;
- підвищенням якості продукції при незмінному її обсягу, що виготовляється за одиницю часу;
- зменшенням витрат праці на одиницю виготовлюваної продукції;
- зменшенням частки затрат праці в собівартості продукції;
- скороченням часу виробництва і обороту товарів;
- збільшенням розміру і норми прибутку.
Зростання продуктивності праці забезпечує підприємствам і в цілому суспільству розвиток і сприятливі перспективи, що в кінцевому рахунку, приводить до підвищення рівня життя населення.
Залежно від прямого або оберненого відношення розрізняють два показники вимірювання продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.
Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням кількості виробленої продукції до величини робочого часу, витраченого на його виробництво:
В = Q / Т або В = О / Ч,
де В — виробіток;
Q — обсяг виробленої продукції;
Т — затрати праці на випуск відповідного обсягу продукції (робіт, послуг);
Ч – середньооблікова чисельність працівників.
Виробіток називають прямим показником вимірювання продуктивності праці.
Методи визначення виробітку:
Натуральний;
Вартісний;
Трудовий.
Натуральний передбачає визначення виробітку шляхом ділення
обсягу виробленої продукції в натуральних одиницях на кількість затраченого часу в нормо-годинах;
Вартісний передбачає визначення виробітку шляхом ділення обсягу виробленої продукції в грошовому вираженні до затрат часу, вираженого в середньообліковій чисельності працівників, або відпрацьованій ними кількості людино-днів, людино-годин;
Трудовий передбачає визначення виробітку шляхом ділення обсягу продукції, представленої в затратах робочого часу в нормо-годинах, на кількість працівників.
Оберненим показником вимірювання продуктивності праці є трудомісткість.
Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто обернена величина виробітку):
Тр = Т / Q або Тр = Чср / Q ,
де Тр — трудомісткість на одиницю продукції.
Т - затрати праці на випуск відповідного обсягу продукції (робіт, послуг).
Трудомісткість відбиває суму затрат праці промислово-виробничого персоналу (живої праці) на виробництво одиниці продукції і вимірюється в людино-годинах (нормо-годинах).
Розрізняють такі види трудомісткості.
1. Технологічна трудомісткість (Тт), яка включає всі затрати праці основних робітників — як відрядників, так і почасовиків:
Тт = Тв + Тп
де Тв — затрати праці основних робітників-відрядників;
Тп — затрати праці основних робітників-почасовиків.
2. Трудомісткість обслуговування виробництва (Тоб) включає всі затрати праці допоміжних робітників.
3. Виробнича трудомісткість (Твир) — це всі затрати праці основних і допоміжних робітників.
Твир=Тт+Тоб
4. Трудомісткість управління виробництвом (Ту) включає затрати праці керівників, професіоналів, фахівців і технічних службовців.
5. Повна трудомісткість (Т) — це трудові затрати всіх категорій промислово-виробничого персоналу:
Т = Тт +Тоб+ Ту; або Т = Тв +ТП + Тоб + Ту;
Або Т=Твир+Ту
За характером і призначенням розрізняють нормативну, фактичну й планову трудомісткості.
Нормативна трудомісткість визначає затрати праці на виготовлення одиниці продукції або виконання певного обсягу робіт, розраховані згідно з чинними нормами.
Фактична трудомісткість виражає фактичні затрати праці на виготовлення одиниці продукції або певного обсягу роботи.
Планова трудомісткість — це затрати праці на одиницю продукції або виконання певної роботи з урахуванням можливої зміни нормативної трудомісткості шляхом здійснення заходів, передбачених комплексним планом підвищення ефективності виробництва.
Між продуктивністю праці і трудомісткістю існує обернена залежність: при зниженні трудомісткості виробіток зростає.
Ріст виробітку (∆В,%) визначається за формулою:
∆В = ∆Т*100 / 100-∆Т
∆Т – зниження трудомісткості, %.
Зниження трудомісткості (&Т,%) визначається за формулою:
∆Т= ∆В*100 / 100+∆В ∆В – ріст виробітку.
Продуктивність праці - показник економічної ефективності трудової діяльності робітників, що вимірюється кількістю продукції, створеної у матеріальному виробництві за одиницю часу.
Розвиток і зміцнення економіки аграрних підприємств, розв'язання багатьох соціально-економічних проблем можливі лише за умови підвищення рівня продуктивності праці. Економічна суть підвищення продуктивності праці полягає в тому, що зменшується кількість її затрат на виробництво одиниці продукції, або є рівнозначним збільшення обсягів виробництва продукції при затратах однієї і тієї ж кількості часу. Прискорення темпів підвищення рівня продуктивності праці має велике значення і відіграє важливу роль, а тому є об'єктивною необхідністю у розв'язанні багатьох економічних і соціальних проблем.
Підвищення рівня продуктивності праці:
- є єдиним джерелом збільшення обсягів виробництва продукції рослинництва і тваринництва;
- приводить до скорочення затрат живої праці на виробництво продукції, а відтак - економії робочого часу;
- створює передумови для скорочення тривалості робочого дня, робочого тижня і загальної кількості робочих днів у році, що сприяє збільшенню вільного часу працівників аграрних підприємств, який буде використано для задоволення особистих потреб;
- обумовлює скорочення витрат на оплату праці в розрахунку на одиницю продукції;
- сприяє підвищенню ефективності використання затрат минулої праці, уречевленої в матеріальних ресурсах і промислового, і сільськогосподарського походження;
- сприяє зниженню витрат на оплату праці й витрат на виробництво загалом, що забезпечить підвищення рівня рентабельності.
Усі джерела, спрямовані на підвищення продуктивності праці, можна умовно об'єднати в три основні напрями:
- джерела, що забезпечують збільшення обсягів виробництва;
- джерела, які забезпечують зниження трудових затрат;
- джерела комплексного впливу, що водночас забезпечують зростання виробництва продукції та зниження трудових затрат.
Зростання продуктивності праці на підприємствах характеризується:
- збільшенням обсягу продукції, що створюється за одиницю часу за умови сталої якості;
- підвищенням якості продукції при незмінному її обсягу, що виготовляється за одиницю часу;
- зменшенням витрат праці на одиницю виготовлюваної продукції;
- зменшенням частки затрат праці в собівартості продукції;
- скороченням часу виробництва і обороту товарів;
- збільшенням розміру і норми прибутку.
Зростання продуктивності праці забезпечує підприємствам і в цілому суспільству розвиток і сприятливі перспективи, що в кінцевому рахунку, приводить до підвищення рівня життя населення.
14
Під капіталом розуміють суму коштів, необхідних для започаткування та здійснення будь-якої підприємницької діяльності.
Частина капіталу, яка витрачається на придбання засобів виробництва, утворює постійний капітал, інша частина, яка спрямовується на залучення робочої сили, утворює змінний капітал.
В залежності від мети використання та характеру кругообігу капіталу постійний капітал розподіляється на:
1. Основний капітал - частина постійного капіталу, яка складається з вартості засобів праці та обертається протягом кількох періодів виробництва.
2. Оборотний капітал - частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання предметів праці та оплату праці найманої робочої сили.
За джерелами формування капітал підприємства поділяється на:
1. Власний капітал - капітал, створюваний переважно за рахунок нерозподіленого прибутку, тобто валового прибутку за відрахуванням сплачених податків, відсотків за кредит і дивідендів, який зазвичай включає статутний, пайовий та резервний фонди підприємства.
2. Позиковий капітал - капітал, сформований на тимчасовій основі у вигляді довгострокової та короткострокової позики, яка залучається у формі банківського кредиту.
Матеріально-речовинне відтворення праці людей та певних засобів виробництва в процесі їх взаємодії утворює виробничі фонди підприємства, усю сукупність яких поділяють на основні та оборотні.
Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку.
Зростання й удосконалення засобів праці забезпечують безперервне підвищення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу підприємства.
Знаряддя праці становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію вироблюваної продукції, створюють необхідні передумови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування, збереження і транспортування сировини та готових виробів.
Основні фонди - це засоби праці, що беруть участь у виробництві тривалий час, не змінюють своєї речовинної форми і переносять свою вартість на щойно виготовлений продукт частинами, по мірі їх зносу.
Об'єктами основних засобів є:-
- закінчений пристрій з усіма пристосуваннями і приладдям до нього;
- конструктивно відокремлений предмет, призначений для виконання певних самостійних функцій;
- відокремлений комплекс конструктивно з'єднаних предметів однакового або різного призначення, що мають для їх обслуговування загальні пристосування, приладдя, керування та єдиний фундамент, унаслідок чого кожен предмет може виконувати свої функції, а комплекс - певну роботу тільки в складі компонентів, а не самостійно;
- інший актив, що відповідає визначенню основних засобів, або частина такого активу, яка контролюється підприємством.
Співвідношення різних груп основних фондів у їхній загальній вартості представляє виробничу структуру основних фондів. Чим вище питома вага активних основних фондів, тим більш прогресивною є їхня структура.
На структуру основних фондів впливають такі фактори:- особливості матеріально-технічної бази виробництва;- рівень концентрації виробництва, розмір підприємства;- технічний рівень виробництва, механізація, автоматизація та комп'ютеризація процесів;- географія розміщення підприємства;- співвідношення між різними видами капітальних робіт - будівництвом нових та реконструкцією діючих підприємств тощо.До виробничих фондів відносять всі фонди виробничого призначення, які беруть безпосередню участь у всіх виробничо-господарських процесах підприємства, є знаряддями праці в своїй натуральній формі, утворюють нову споживчу вартість. Витрати на їх придбання, виготовлення чи поліпшення поступово відносять на зменшення скоректованих прибутків в межах норм амортизаційних відрахувань. Виробничі фонди відтворюються за рахунок амортизаційного фонду. Поліпшення структури основних фондів можна забезпечити за рахунок відновлення і модернізації устаткування; удосконалення структури устаткування; більш ефективно використання наявних основних фондів; ліквідації застарілого і зайвого устаткування.
15
Для виробництва будь-якого виду продукції необхідна наявність і взаємодія трьох елементів: засобів праці, предметів праці і живої праці.
Засоби праці і предмети праці являють собою засоби виробництва, що, беручи участь у виробничому процесі в натуральній і вартісній формі, в сукупності складають речовинний зміст виробничих фондів. Залежно від специфіки характеру, участі у виробничому процесі і засобу обороту виробничі фонди поділяються на основні та оборотні.
Термін "фонди" походить від латині і дослівно означає "основа".
Основні фонди — це засоби праці, які мають вартість, функціонують у виробничому процесі тривалий час, не змінюючи при цьому своїх форм і розмірів, а свою вартість переносять на вартість готової продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.
У Законі України "Про оподаткування прибутку підприємств" основні фонди визначаються як матеріальні цінності, які призначаються для використання у господарській діяльності підприємства протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів із дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.
Основні фонди поділяються на виробничі та невиробничі. Основні виробничі фонди функціонують у сфері матеріального виробництва підприємства. Основні невиробничі фонди не беруть безпосередньої участі в процесі виробництва, задовольняючи соціальні потреби працівників підприємства: житловий фонд, будинки відпочинку, медичні заклади, заклади громадського харчування та ін.
У промисловості залежно від сфери функціонування основні виробничі фонди поділяються на промислово-виробничі та непромислово-виробничі.
До промислово-виробничих фондів належать засоби праці підприємства, призначені для виробництва промислової продукції. Непромислово-виробничі фонди — це засоби праці непромислових підприємств.
За належністю основні виробничі фонди поділяють на власні і залучені. Власні основні фонди — це фонди, які знаходяться на балансі підприємства. Залучені — взяті в тимчасове користування в іншої організації на умовах оренди або надання послуг.
За ознакою використання основні фонди поділяють на діючі, до яких належать засоби праці, що функціонують у процесі виробництва як в основному, так і в підсобному, і недіючі, якими вважаються фонди, які перебувають на стадії вибуття у зв'язку з їхнім зносом, на консервації або в запасі.
Для бухгалтерського обігу основні засоби поділяються, відповідно до положення 7 "Основні засоби", на 9 груп:
— земельні ділянки;
— капітальні витрати на поліпшення земель;
— будинки, споруди та передавальні пристрої;
— машини та обладнання;
— інструменти, прилади, інвентар;
— транспортні засоби;
— робоча і продуктивна худоба;
— багаторічні насадження;
— інші основні фонди.
Згідно з наведеною класифікацією та роллю, яку відіграють основні фонди в процесі виробництва, розрізняють активну і пасивну частини основних фондів.
До активної частини відносять основні фонди, які беруть безпосередню участь у процесі виробництва. Це машини та устаткування, інструменти, приладдя та пристрої для вимірювання тощо. До пасивної частини належать основні фонди, що забезпечують нормальне функціонування виробничого процесу, створюють умови для нього.
При визначенні амортизації фондів беруть до уваги розподіл фондів на 4 групи:
— будинки, споруди, передавальні пристрої;
— автомобільний транспорт та вузли до нього, меблі, побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади та інструменти, інше офісне обладнання;
— будь-які інші фонди, не включені до груп 1,2,4;
— електронно-обчислювальні машини, машини для автоматичного оброблення інформації, їхнє програмне забезпечення, засоби зчитування та друку інформації, стільникові телефони, мікрофони і рації, вартість яких перевищує вартість малоцінних товарів.
Співвідношення різних груп основних фондів у загальній їх вартості становить виробничу структуру основних фондів. Прогресивною є така структура основних фондів, де активна частина основних фондів зростає.
Чинники впливу на виробничу структуру основних фондів:
— виробничі та матеріально-технічні особливості галузі;
— форми суспільної організації виробництва;
— форми відтворення основних фондів;
— технічний рівень виробництва;
— рівень організації будівельних робіт;
— розміщення підприємства.
Для поліпшення виробничої структури основних фондів можливе впровадження таких заходів: оновлення та модернізація устаткування; механізація та автоматизація виробництва; правильна розробка проектів будівництва та високоякісне виконання планів будівництва підприємств; ліквідація обладнання, яке не використовується та встановлення обладнання, що забезпечить правильніші пропорції між його окремими групами.
Галузева структура основних фондів характеризується співвідношенням величини основних фондів різних галузей до їх загальної вартості.
Вікова структура основних фондів — це відношення різних вікових груп основних фондів до їх загальної вартості.
Джерелами формування майна підприємств і відповідно основних фондів можуть бути: грошові і матеріальні внески засновників, прибутки, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів господарської діяльності; прибутки від цінних паперів; кредити банків і інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів відповідних рівнів; інші джерела, не заборонені законодавством.
16
Основні виробничі засоби функціонують, плануються й обліковуються в натуральній і вартісній формах. Щоб визначити ступінь участі різних складових елементів основних засобів у формуванні собівартості продукції, розрахувати обсяг потрібних капіталовкладень на їх придбання, а також ступінь їх придатності і зношеності, обчислити фондомісткість виробництва, грошова оцінка цих засобів здійснюється за первісною, справедливою, переоціненою, залишковою і ліквідаційною вартістю.
Первісна, або історична вартість основних засобів — це фактична вартість їх придбання або фактичні витрати на створення даних засобів. До первісної вартості основного засобу включають ціну його придбання або оплату за виконання будівельно-монтажних робіт, витрати на страхування ризиків доставки вказаного засобу, суми непрямих податків у зв’язку з його придбанням і деякі інші.
Справедлива вартість — це така вартість, за якою може бути здійснений обмін активу або оплата зобов’язання в результаті операції між обізнаними, заінтересованими та незалежними сторонами. Для земельних ділянок і будівель їх справедливою вартістю є ринкова вартість, для машин і устаткування — ринкова вартість або сучасна собівартість придбання за вирахуванням суми зносу на дату оцінки.
Переоцінена вартість — це вартість основних засобів після їх переоцінки. В процесі такої переоцінки визначається нова ціна основного засобу з урахуванням його фізичного і морального зносу та сучасних способів виробництва, інфляційних процесів, динаміки цін.
На балансі підприємства основні засоби можуть обліковуватися за первісною або за переоціненою вартістю. Ті з них, по яких здійснена переоцінка, відображаються за переоціненою вартістю, а інші засоби, по яких переоцінка не здійснювалася, — за первісною.
У світовій практиці відомі два способи переоцінки основних засобів:
здійснення індексації їх балансової вартості на індекс товарних цін;
прямий перерахунок балансової вартості окремих видів основних засобів відповідно до рівня цін, який склався на ринку на цей основний засіб. Цей метод забезпечує більш точну переоцінку основних засобів, хоч і є більш трудомістким.
Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» платникам податку всіх форм власності надано право застосовувати щорічну індексацію основних засобів і нематеріальних активів. При цьому коефіцієнт індексації (Кі) визначається з виразу:
Кі =
де Іін — індекс інфляції.
З метою визначення фактичних витрат і прибутку підприємствам згідно з П(С)БО 7 надано право здійснювати переоцінку окремих об’єктів основних засобів за умови, якщо їх залишкова вартість більш ніж на 10 % відрізняється від справедливої вартості на дату балансу. Переоцінена первісна вартість основного засобу визначається множенням його первісної вартості до переоцінки на індекс переоцінки (Іп):
Іп = СпВ : ЗВ,
де СпВ — справедлива вартість основного засобу; ЗВ — його залишкова вартість. На даний коефіцієнт коригується і сума зносу основного засобу.
Залишкова вартість — це вартість основного засобу, одержана як результат від різниці його первісної вартості і суми зносу — нарахованої амортизації з початку корисного використання основного засобу. Залишкова вартість основних засобів також відображається в балансі підприємства і включається в його підсумок.Ліквідаційна вартість — це сума коштів, яку підприємство очікує отримати від реалізації (ліквідації) основного засобу після закінчення строку його корисного використання за вирахуванням витрат, пов’язаних з продажем (ліквідацією) цього засобу.
17
Основні фонди протягом свого тривалого функціонування зазнають фізичного і економічного спрацювання, а також морального старіння.
Під фізичним спрацьовуванням основних виробничих фондів розуміють явище поступової втрати ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживчої вартості, що призводить до зменшення їхньої реальної вартості – економічного спрацьовування.
Фізичний знос пов’язаний з впливом природнокліматичних умов і не залежить від того, використовуються основні фонди у виробництві чи ні.
Технологічний знос – втрата вартості внаслідок здешевлення відтворення таких самих машин, тобто коли нові машини такої конструкції можуть бути придбані дешевше, ніж ті, що встановлені на підприємстві.
Функціональний знос – втрата вартості діючих фізично придатних машин внаслідок того, що випущено нові, кращі, більш потужні.
Соціальний знос – втрата споживчої вартості основних фондів внаслідок незадоволення умов безпеки праці та ергономічності.
Екологічний знос – втрата споживчої вартості внаслідок невідповідності умовам екологічної безпеки.
Наслідки морального зносу можна усунути:
- модернізацією устаткування;
- реконструкцією;
- скороченням термінів використання основних фондів;
- підвищенням інтенсивності експлуатації.
Технологічний знос розраховують за формулою
З т = ПВ – ВВ.
Функціональний знос розраховують за формулою
З ф = ПВ с п – ( ПВ с / Т с н П с – ПВ н / Т н н П н ) * Т с о * П с ,
де ПВ с – первісна вартість старого обладнання;Т с н – нормативний термін експлуатації нового обладнання;П с – річна продуктивність старих і нових основних фондів у вартісному визначенні;ПВ н - первісна вартість нового обладнання;Т с о – нормативний термін експлуатації старого обладнання;П н – залишений строк експлуатації старого обладнання.Необхідною умовою відновлення засобів праці в натурі є поступове відшкодування їхньої вартості, яке здійснюється через амортизаційні відрахування (амортизацію).Амортизація основних фондів – це процес перенесення авансованої раніше вартості всіх видів засобів праці на вартість продукції з метою її повного відшкодування.Амортизаційні відрахування обчислюють за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості основних фондів. Розрахунки норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення основних фондів здійснюють централізовано за формулоюН ав = (БВ – ЛВ ) / ( А н * БВ ) * 100,де ЛВ – ліквідаційна вартість основних фондів;А н – амортизаційний період (нормативний строк функціонування) основних фондів.Для підтримки основних фондів у нормальному технічному стані на підприємстві здійснюється:- поточний ремонт– збереження засобів праці у придатному для продуктивного використання стані проведення регулярних ремонтно-профілактичних операцій з метою усунення дрібних неполадок і запобігання прогресуючому фізичному спрацюванню.- капітальний ремонт- максимально можливе відновлення первісних техніко-експлуатаційних параметрів засобів праці.- відновлювальний ремонт– ремонт, необхідність у проведенні якого виникає внаслідок стихійного лиха.- модернізація– удосконалення виробничого устаткування з метою запобігання техніко-економічному старінню та підвищення техніко-експлуатаційних параметрів до рівня сучасних вимог.- реконструкція– розширення та переобладнання основних фондів, які створюють умови для виробничого процесу.- технічне переобладнання– заміна та оновлення активної частини основних фондів.
18
Амортизація - це систематичний розподіл вартості необоротних активів, що амортизується упродовж строку їх корисного використання.
Амортизаційні відрахування - це специфічний вид фінансових ресурсів. З одного боку, амортизаційні відрахування - це витрати підприємства, тому що їхню суму, нараховану на виробничі необоротні активи, включають у собівартість продукції, робіт, послуг.
Для нарахування амортизаційних відрахувань згідно податкового обліку основні фонди поділяють на групи:
Група 1 - будинку, спорудження, їхні структурні компоненти, передаючі пристрої, у тому числі житлові будинки і їхні частини, вартість капітального поліпшення землі;
Група 2 - автомобільний транспорт і запчастини до нього; меблі; побутові електронні, оптичні, електромеханічні прилади й інструменти, інше конторське устаткування, пристрої і приналежності до них ;
Група 3 - інші основні засоби, не включені в групи 1 і 2 і 4;
Група 4 - електронно-обчислювальні машини, інформаційні системи, телефони, мікрофони, радіо, засоби зчитування або печатки інформації, рації, вартість яких вища від вартості малоцінних предметів.
Розмір амортизаційних відрахувань залежить від балансової вартості основних засобів і норм відрахувань, а також методів їхнього нарахування: Група 1-2%; Група 2-10%; ГрупаЗ-6%; Група 4-15%.
Розрізняють метод нарахування амортизації у податковому обліку:
1) звичайний податковий метод за встановленими ставками для кожної групи основних засобів - припускає рівномірне нарахування амортизаційних відрахувань на основні засоби протягом усього терміну їхньої служби;
Згідно з П(С)БО 7 "Основні засоби" метод амортизації повинен враховувати форму, в якій економічна вигода від активу отримується підприємством. Отже, вибір методів амортизації основних засобів підприємство здійснює самостійно, застосовуючи до кожного об'єкта основних засобів відповідний метод нарахування.
У МСБО 16 "Основні засоби" перелічено такі вживані методи амортизації:
- прямолінійного списання;
- зменшення залишкової вартості;
- прискореного зменшення залишкової вартості;
- кумулятивний;
- виробничий.
19
Вибір методу амортизації визначається низкою об'єктивних чинників залежно від специфіки виробництва, темпів технічного прогресу, складності та особливостей розрахунків тощо.
Прямолінійний метод полягає в тому, що кожного року на собівартість виготовленої продукції переноситься однакова частина вартості основних фондів. За такого методу щорічні амортизаційні відрахування обчислюються за формулою :
де Ар - річні амортизаційні відрахування, грн.; ОФп - балансова (первісна) вартість об'єкта основних фондів, грн; На — норма амортизації, %.
Прямолінійний метод амортизації є простим, наочним, забезпечує рівномірні, стабільні амортизаційні накопичення протягом усього терміну служби. Водночас цей метод має низку недоліків:
- по-перше, цей метод передбачає рівномірний знос основних фондів протягом усього терміну їх використання, але в реальному виробництві устаткування зношується нерівномірно і вартість основних фондів на вартість продукції переноситься нерівномірно;
- по-друге, прямолінійний метод амортизації не враховує морального зносу основних фондів, який зменшує вартість машин та устаткування або зменшує можливу їх вартість за рахунок введення в експлуатацію нових, більш досконалих, ефективних машин та устаткування. Це обумовлює дострокове виведення застарілої техніки з експлуатації, а значить, і недоамортизацію цієї техніки, величина якої обчислюється за такою формулою :
де Ноф - недоамортизована частина основних фондів, грн.; ОФз - залишкова вартість основних фондів, грн.; Д - витрати, пов'язані з ліквідацією, демонтажем недоамортизованих фондів, грн.
Збитки від недоамортизації відбиваються на результатах діяльності підприємства.
Методи прискореної амортизації дають змогу протягом першої половини корисного строку використання основних фондів відшкодувати до 60- 70% їх вартості завдяки застосуванню в цей період підвищених норм амортизації.
Прискорена амортизація означає щорічне зниження суми амортизаційних відрахувань, тому методи прискорення амортизації - це методи дигресивної амортизації.
Доцільність застосування методів прискорення амортизації пояснюються такими обставинами:
- найбільша інтенсивність використання основних фондів припадає на перші роки їх експлуатації, коли вони фізично і морально ще є новими;
- накопичуються кошти для заміни об'єкта, що амортизується, у разі його швидкого морального старіння та інфляції.
Найпоширенішими методами прискореної амортизації є метод зменшення залишкової вартості та методу суми чисел (кумулятивний метод).
Метод зменшення залишкової вартості визначення суми амортизаційних відрахувань множенням залишкової вартості об'єкта на початок звітного періоду або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації на річну норму амортизації, яка визначається за такою формулою :
де n- тривалість корисного використання об'єкта основних фондів, років.
Кумулятивний метод характеризується більш високими нормами амортизації в першій половині строку використання і поступовим їх зниженням у другій половині. Норма амортизації тут - величина змінна і розраховується діленням числа років на кумулятивне число, що являє собою суму чисел членів арифметичної прогресії.
При використанні цього методу в перші три роки амортизовано буде понад 64% вартості основних фондів, а через п'ять років - майже 90%.
Виробничий метод амортизації ґрунтується на передбаченні, що функціональна корисність основних фондів залежить не від часу, а від результатів їх використання. При цьому термін корисної служби визначається кількістю продукції та обсягом послуг, які підприємство планує виготовити або надати, використовуючи наявні засоби праці. При використанні цього методу річна сума амортизації визначається множенням фактичного обсягу продукції на виробничу ставку амортизації, формула:
де QПЛ - загальний обсяг продукції, який підприємство планує виробити з допомогою цих засобів, шт.
Виробничий метод амортизації застосовується на промислових підприємствах з нерівномірним випуском продукції по періодах.
Крім того, підприємства України можуть застосовувати норми й методи нарахування амортизації основних фондів, передбачені податковим законодавством, згідно з яким амортизаційні відрахування обчислюються окремо за кожною з трьох груп основних фондів, визначених за функціональним призначенням. Суми амортизаційних відрахувань звітного періоду визначаються множенням норми амортизації на балансову вартість групи основних фондів на початок звітного періоду (4.11):
де А - амортизаційні відрахування за звітний період, грн.; БВ - балансова вартість групи основних фондів на початок звітного періоду, грн.
Річні норми амортизації для кожної з груп основних фондів установлені такі:
- група 1 – будівлі, споруди, їх структурні компоненти та передавальні пристрої, вартість капітального поліпшення землі - 8% (квартальна 2%);
- група 2 – автомобільний транспорт та вузли до нього, меблі, побутові електронні, оптичні та електромеханічні прилади і інструменти - 40% (квартальна 10%);
- група 3 – будь-які інші основні фонди, не включені до груп 1, 2 і 4 - 24% (квартальна 6%);
- група 4 – ЕОМ, машини для автоматичного оброблення інформації, їх програмне забезпечення – 60% (квартальна 15%).
20
Для характеристики ефективності використання основних фондів використовують показники, які поділяються на загальні і часткові.
Загальні показники залежать від багатьох техніко-організаційних та економічних факторів і виражають кінцевий результат використання основних фондів.
Одним із основних загальних показників, який є найпоширеніший у практиці є коефіцієнт фондовіддачі. її розраховують як відношення обсягу виготовленої продукції (Q) до середньорічної вартості основних фондів.
К ф.в. = Q / Фосн.(с.р.)
Фосн = Фосн (п.р.) + Фосн (пост) х Тпост/12 -Фосн (виб) х Твиб/12
Коефіцієнт фондовіддачі відображає ту кількість продукції, яка виробляється з однієї грн. вартості основних фондів, він показує загальну віддачу від використання кожної гривні, витраченої на основні фонди.
Оберненим до фондовіддачі є коефіцієнт фондомісткості, який визначається відношенням середньорічної вартості основних фондів до обсягу виготовленої продукції (Q).
Кф.м. = Фосн.(с.р.) / Q
Цей показник дає можливість визначити вартість основних фондів на 1грн. виробленої продукції і характеризує забезпеченість підприємств основними фондами.
За нормальних умов фондовіддача має тенденцію до збільшення, а фондомісткість - до зменшення.
Важливим показником, що характеризує забезпеченість кожного працівника основними фондами, є показник фондоозброєності, який розраховують шляхом ділення середньорічної вартості основних фондів на середньооблікову чисельність персоналу:
Кф.о.= Фосн.(с.р.) / Чср.
Відносним показником ефективності використання основних фондів є рентабельність основних фондів, який розраховується як відношення прибутку до середньорічної вартості основних фондів.
Р = Пр / Фосн.(ср.)
Цей показник характеризує суму прибутку, яка припадає на 1грн. основних фондів.
Часткові показники характеризують рівень використання основних фондів залежно від окремих факторів. До них належать показники екстенсивного та інтенсивного їх використання.
Коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткування характеризує рівень його завантаження у часі і визначається співвідношенням часу фактичної роботи устаткування за рік до номінального фонду робочого часу.
Кекст. = Фд / Фнорм
Фд., Фнорм – дійсний і номінальний фонд часу роботи обладнання за певний період.
Коефіцієнт інтенсивного завантаження устаткування визначається відношенням фактичної продуктивності устаткування до його нормативної продуктивності.
Кінт. = Тфакт / Тнорм
Тфакт – фактично використаний час на виготовлення одиниці продукції.
Тнорм – технічно-обґрунтована норма часу на виготовлення одиниці продукції.
Коефіцієнт інтегрального використання відображає рівень використання устаткування, як у часі, так і щодо продуктивності і визначається як добуток коефіцієнтів екстенсивного та інтенсивного завантаження.
Кінтегр. = Кекс х Кінт.
Коефіцієнт змінності роботи устаткування, який являє собою відношення загальної кількості обладнання, що працювало в І, II, IV зміни до кількості обладнання, що працювало в максимально завантажену зміну.
Кзм. = N1 + N2 + N3 / Nmах
N1, N2, N3 - кількість обладнання, що працювало в І, II, III зміни
Nmах - кількість обладнання, що працювало в максимально завантажену зміну.
За допомогою вказаного коефіцієнта можна визначити завантаженість обладнання підприємства.
З обл. = Кзм / РР х 100%
РР - режим роботи підприємства, змін.
21
Основними напрямками підвищення ефективності використання основних виробничих фондів підприємства є такі:
• Екстенсивний, до якого належить в основному збільшення часу роботи основних виробничих фондів.
• Інтенсивний, до якого належить підвищення віддачі засобів праці на одиницю часу.
Однією з головних умов підвищення ефективності відтворювальних процесів є оптимальність термінів експлуатації основних фондів, і передусім активної їх частини, відповідно до первинного технологічного призначення. При цьому як скорочення, так і подовження терміну експлуатації по-різному впливають на ефективність відтворення та використання знарядь праці.
Скорочення термінів експлуатації основних фондів, з одного боку, уможливлює прискорення їх оновлення, зменшення морального старіння, зниження ремонтно-експлуатаційних витрат, а з іншого, — зумовлює зростання собівартості продукції за рахунок амортизаційних сум, потребує більших за обсягом інвестиційних ресурсів для нарощування виробничих потужностей машинобудування.
Подовження періоду функціонування основних фондів дає змогу зменшити обсяг щорічної заміни спрацьованих засобів праці й за рахунок цього спрямовувати більше ресурсів на розширене відтворення, але при цьому знижується загальна продуктивність діючих основних фондів.
Саме тому терміни експлуатації машин і устаткування мають бути оптимальними, тобто такими, що забезпечують найменші витрати суспільної праці на їх виготовлення і використання у виробничому процесі протягом усього періоду їх функціонування.
Розширити відтворення основних фондів можна за допомогою таких заходів:
? технічного переозброєння діючого підприємства;
? реконструкції виробництва;
? розширення виробничих потужностей підприємства;
? нового будівництва технологічно завершених виробничих потужностей та підрозділів підприємства.
22
Сукупність оборотних фондів та фондів обігу підприємства становлять його оборотні засоби або оборотні кошти.
Оборотні кошти — це засоби виробництва, які беруть участь тільки в одному виробничому циклі, під час якого переносять свою вартість на вартість готової продукції повністю.
Оборотними вони називаються тому, що вони перебувають в постійному обороті. Ці кошти рухаються за схемою: гроші → товар → гроші, тобто, за один оборот гроші вкладаються в придбання сировини, під час виробництва сировина перетворюється в готову продукцію, а після продажу продукції кошти знову повертаються на підприємство у формі грошей.
Оборотні засоби поділяються на нормовані і ненормовані..
До нормованих належать всі оборотні фонди та готова продукція на складах.
До ненормованих відносяться відвантажена готова продукція та готівкові і безготівкові грошові кошти підприємства.Структура оборотних засобів - це співвідношення їх окремих елементів до загального обсягу, виражене у відсотках.Джерелом формування оборотних засобів підприємства є власні і залучені засоби.До власних належать виділені підприємству при його утворенні кошти, статутні фонди приватних підприємств, а також поповнення цих фондів. Поповнення може відбуватися за рахунок прибутку підприємства, а також за рахунок залучення в оборот стійких пасивів.Залученими оборотними засобами являються кредити банків, якими покривається нестача власних оборотних засобів.
23
Господарсько-підприємницька діяльність неможлива без оборотних коштів. Ця потреба є одним з об'єктів фінансового планування і відображення в обліку та звітності. Використовуються два методи визначення потреби в оборотних коштах: прямий і економічний.
Метод прямого розрахунку забезпечує розробку обгрунтованих норм і нормативів на кожному підприємстві з урахуванням багатьох факторів, які пов'язані з особливостями постачання, виробництва та реалізації продукції. Планування оборотних коштів здійснюється відповідно до кошторисів витрат на виробництво і невиробничі потреби та бізнес-плану, який охоплює й пов'язує виробничі й фінансові показники, створюючи саме цим умови для успішної комерційної діяльності та розвитку підприємництва.
Визначення потреби в оборотних коштах здійснюється через їх нормування. Нормування оборотних коштів передбачає врахування багатьох факторів, які впливають на господарську діяльність підприємств.
За відповідності складу, структури й наявності оборотних коштів запланованому обсягу виробництва та реалізації підприємство в змозі отримувати прибуток з мінімальними витратами.
У разі заниження розміру оборотних коштів можливі перебої в постачанні й виробничому процесі, зменшення обсягу виробництва та прибутку, виникнення прострочених платежів і заборгованості, інші негативні явища в господарській діяльності. Надлишок оборотних коштів призводить до нагромадження надмірних запасів сировини, матеріалів; послаблення режиму економії; створення умов для використання оборотних коштів не за призначенням.
Визначення планової потреби в оборотних коштах передбачає розробку норм відносно тривалої дії і нормативів на конкретний період - рік, півріччя, квартал. Це досягається за проведення таких робіт:
1. Визначення норм запасів за статтями нормованих оборотних коштів. Норма оборотних коштів - це відносний показник, який обчислюється в днях, відсотках чи гривнях.
2. Встановлення одноденного витрачання матеріальних цінностей, виходячи із кошторису витрат на виробництво.
3. Визначення нормативу оборотних коштів за кожною статтею в грошовому вираженні проводиться множенням одноденних витрат в грошовому вираженні на відповідну норму запасу в днях.
4. Розрахунок сукупного нормативу, або загальної потреби в оборотних коштах, на підприємстві проводиться підсумовуванням нормативів за окремими статтями.
5. Заключний етап нормування - визначення норм та нормативів за окремими статтями оборотних коштів для підрозділів підприємств, де використовуються матеріальні цінності та виготовляється продукція.
24
Чинником, що сприяє підвищенню ефективності використання матеріальних ресурсів, є їх нормування.
Під нормою витрат матеріальних ресурсів розуміють гранично допустиму величину сировини, матеріалів, палива, енергії, яка може бути витрачена для випуску одиниці продукції визначеної якості за певних організаційно-технічних умов. Таким чином, норми витрат матеріальних ресурсів регламентують величину виробничих витрат матеріалів, сировини, напівфабрикатів, палива, енергії. Основні і частково допоміжні матеріали нормуються на одиницю продукції, а деякі з них - на одиницю часу роботи устаткування.
Норми витрат матеріальних ресурсів класифікують за такими ознаками: періодом дії, масштабами застосування, ступенем деталізації об'єкта нормування, ступенем деталізації номенклатури матеріалів, призначенням.
За періодом дії розрізняють норми:
— перспективні, що враховують прогресивні напрями у використанні сировини, матеріалів протягом кількох років;
— річні, що визначають середньорічні витрати матеріальних ресурсів;
— поточні, які пов'язані з конкретним технологічним процесом в обмеженому календарному періоді.
За масштабом застосування розрізняють норми індивідуальні, що застосовуються для виготовленні окремого виду продукції, і групові — для окремих видів продукції.
За ступенем деталізації об'єкта нормування розрізняють такі норми витрат матеріальних ресурсів: на одиницю готової продукції, на вузол, на деталь;
За ступенем деталізації номенклатури матеріалів розрізняють норми специфіковані (на вид ресурсів за конкретними їх параметрами) і зведені (на вид ресурсів зі звуженою номенклатурою);
За призначенням застосовують норми витрат окремих видів матеріальних ресурсів — сировини, основних матеріалів, палива, енергії тощо.
Норми витрат матеріальних ресурсів мають бути прогресивними, технічно та економічно обґрунтованими.
Техніко-економічне обґрунтування норм витрат матеріальних ресурсів пов'язане з аналізом їхньої структури. Структура норми витрат матеріальних ресурсів являє собою склад і співвідношення окремих її елементів:
де Нв — норма витрат;
Вк — чисті витрати матеріалу на одиницю продукції або виробничої роботи (корисні витрати);
Втех — неминучі технологічні відходи та втрати;
Вінш— інші організаційно-технологічні втрати, що виникають у процесі транспортування, зберігання тощо.
Норми витрат матеріалів на виготовлення одиниці продукції розраховують з урахуванням її матеріаломісткості.
До основних методів нормуванні матеріальних ресурсів відносять: аналітично-розрахунковий; дослідно-виробничий; звітно-статистичний.
Аналітично-розрахунковий метод грунтується на детальному аналізі первісної конструкторської та технологічної документації, результатах науково-дослідницьких робіт, експериментів, конкретних виробничих умов, на урахуванні можливостей впровадження в плановому періоді нової техніки, технології та прогресивних методів організації виробництва. Застосування цього методу дає змогу техніко-економічно обґрунтувати складові елементи норм, виявити втрати й резерви, розробити відповідні організаційно-технічні заходи щодо забезпечення економії сировини та матеріалів.
Дослідно-виробничий метод грунтується на встановленні норм дослідних випробувань, проведених безпосередньо на робочих місцях та в цехах. Цей метод застосовується здебільшого при нормуванні витрат допоміжних матеріалів та інструменту.
Звітно-статистичний метод полягає в розрахунку норм на базі звітних даних про фактичне використання матеріалів, сировини в звітному періоді з коригуванням їх у бік можливого зниження.
Ці норми не є прогресивними, бо не сприяють виявленню внутрішніх резервів, тому застосування їх допустиме, як виняток, для приблизних розрахунків та для нормування малоцінних матеріалів, які рідко використовуються.