Тема 6. Етнічно-національні релігії Сходу (4 год.).

Лексичний мінімум: веди, карма, сансара, каста, ахімса, мокша, брахман, дао, інь-ян, у-вей, фен-шуй, камі

Важливою особливістю східних релігій є те, що в них найчастіше відсутнє поняття бога як абсолютного творця світу чи спасителя людства. В багатьох відношеннях боги самі виявляються залежними від надприродного світового космічного закону, на якому грунтується порядок в природі і суспільстві. Доля людини в цьому і потойбічному світі залежить від визнання цього закону і скорення йому. Східні релігії значною мірою спрямовані на спасіння душі окремої людини, аніж на збереження суспільства.

Індуїзм постав в процесі синтезу кількох етнокультурних компонентів. В його розвитку вирізняють ведичну релігію, брахманізм та сучасний індуїзм. Ведична релігія грунтувалася на Ведах - збірниках гімнів, заклинань, заговорів та молитов аріїв. Ця релігія передбачала виконання надзвичайно складних ритуалів та принесення щедрих жертв. Найстарішим богом вважався Д’яус. Ототожнювався з небом в усіх його проявах. Зевс, Юпітер, Перун - похідні від нього. Його дружиною була Земля-Прітхіві. Адіті - персоніфікація жіночого початку, розлитого у Всесвіті, дружина закону - Рити. Рита - Закон Істини, всесильний моральний закон, що керує усіма проявами людської волі і регулює баланс Доброго і Злого начал. Індра - уособлення надсильного володаря. Агні - бог вогню в усіх проявах. Рудра - бог бур та вітрів, уособлення руйнування, лікар. В подальшому злився із Шивою. Ведична релігія освячувала поділ суспільства на касти (варни), який пояснювався тим, що найвища каста (брахмани) була створена з уст Брахми (або Пуруші), кшатрії (воїни) з плечей, вайш’ї (купці та ремісники) зі стегон, шудри (слуги) з брудних ніг.

Теологами і проповідниками релігії були брахмани. Знання заплутаного і складного ритуалу зумовило надзвичайно високий соціальний статус брахманів, їх виключне становище. Фактично, лише вони являлися людьми в повному розумінні. Згідно філософії брахманізму життя є безкінечний ланцюг перевтілень, стремління до Брахману-Абсолюту. За законами карми перевтілення неминучі. Карма - це сукупність добрих і поганих вчинків, скоєних людиною протягом життя. В залежності від того, яких більше, людина втілюється або у більш досконалій якості, або у вигляді нижчої істоти, згідно закону воздаяння, що визначається перш за все дотриманням норм поведінки для даної групи, касти. Порушення цих правил оскверняло людину і тягло за собою втілення у несприятливому вигляді: у нижчий касті, твариною чи рослиною.

Доктрина про переселення душ також посідає центральне місце і в індуїзмі. Дхарма - звід правил, обов’язкових для кожного індуса, що регламентує його віру, поведінку і відрізняє від інших вір. Без дхарми світ не міг би існувати, він би розпався. Історично індуїзм оформився у два основних напрямки - вішнуїзм та шиваїзм. В шиваїзмі найбільш шанованим богом став Шива-Рудра - покровитель худоби, бог- виробник, творець і одночасно руйнівник життя, що уособлює енергію у будь яких проявах. Він руйнує і заново створює світ, танцюючи тандав - танок руйнування, символ матерії, що перебуває в безперервному русі. Світ не можна створити, спершу не зруйнувавши. Шива може мати як добру, так і грізну сутність.

Вішнуїзм висуває на перший план Вішну («той, що проникає в усе», «всеосяжний»), що уособлює енергію, яка облаштовує і впорядковує космос, охоронець світового порядку. Обов’язок і призначення його - боротьба зі злом; для цього Вішну з’являється на землі у різних втіленнях-аватарах (Крішна, Рама, Парашурама та ін.). Світ - форма існування Вішну. З тіла Вішну постав Брахма - ще одна складова трійці вищих божеств індуїзму. Він сприймається як першопричина світу, антропоморфне вираження творення. Йому приписується створенню людини, з частин його тіла створено землю.

Джайнізм як релігія сформувався в 9-8 ст. до н.е. Він має кілька головних відмінностей від індуїзму: 1) заперечує святість Вед; 2) не вважає богів об’єктом вшанування; 3) заперечує криваві жертвоприношення; 4) виступає проти поділу на касти; 5) наказує берегти чуже життя; 6) закликає до відлюдництва; 7) велить оголюватися під час здійснення ритуалів; 8) визнає за жінками право на чернецтво і вивчення священних текстів. Головні принципи джайнізму такі: кожна людська душа споконвіку перебуває в оболонці матеріальних часток (карма), що прив’язує її до нечистих земних справ; кожна людина має прагнути звільнитися від цієї залежності для досягнення досконалого стану душі, в якому вона набуде безмежної віри, знання, сили та щастя;. людина має утримувати свою матеріальну оболонку під контролем свого духу; людина може досягти досконалості лише власними силами: ніхто не може допомогти їй на цьому шляху, і людина несе повну відповідальність за все, що здійснює. Існує два стани - джива (живе) та аджива (неживе), що постійно взаємодіють та породжують явища життя. Людина може досягти того, що ця взаємодія припиниться, і душа звільниться від впливу аджива і досягне стану мокша - повної свободи, спасіння. Джайнізм визнає існування душі у всього живого, тому вимагає суворого дотримання принципу ахімси (незашкодження життю, у широкому сенсі - не творіння зла).

Синтоїзм (дослівно - шлях богів) традиційна національна релігія японців, витоки якої - у поклонінні місцевим родовим та племінним богам (удзігамі), в культі природи, в чаклунських обрядах. Дві головні ідеї синтоїзму - ідея кревної спорідненості японців та ідея божественності політичної влади, що об’єднує народ в одну сім’ю, єдину державу. Однією з форм синто став тенноїзм - культ імператора, що фактично замінив багатьох богів єдиним «живим богом» (вважається, що імператорська династія походить від Нініго-но-Мікото, онука богині сонця Аматерасу).

Тенноїзму властивий складний комплекс понять «кокутай» (національна сутність), що містить уявлення про божественне походження японців та їх держави, неперервність імператорської династії, національну самобутність, що втілюється в особливому характері японця з його моральними чеснотами, вірнопідданістю та синівською шанобливістю. У синтоїзмі відсутнє системне віровчення. Згідно одного з положень, світ створив самого себе, і все існуюче є результатом саморозвитку світу: саме він, а не якась верховна істота, є джерелом регулюючої буття сили. Інше положення підкреслює єдність світобудови, природи і людини: поділ на живе та неживе відсутній, і в усьому природному живуть божества - камі. Вони існують всюди: будь-яка місцевість чи частина рельєфу має свого бога-охоронця камі, так само, як природні чинники: землетруси, урагани, дощі та снігопади. Біля витоків кожного роду стояло колись божество, що уявлялося його покровителем - удзігамі (камі породили не людей взагалі, а тільки японців). В сучасному часопросторі в результаті синкретизму традиційного синто з буддизмом виник так званий рьобу-синто (двоєдиний синто). Тому майже усі японці вважають себе одночасно і буддистами, і синтоїстами.

Конфуціанство - філософсько-етичне вчення мислителя давнього Китаю Кун-цзи, який у трактаті «Лунь-юй» розкрив ідеал досконалої людини (цзюнь-цзи). При цьому людська особистість розглядалася як самоцінна, а головною метою людини проголошувалося досягнення моральної досконалості і сприяння досягненню її іншими людьми задля всезагального блага.

Вдосконалення людини є початок усього. Для цього слід пізнавати себе, а це можна робити лише перебуваючи в стані внутрішньої рівноваги. Вона ж є запорукою щастя й порядку у світі. Ідеал людини, цзюнь-цзи (шляхетний муж), повинен мати дві чесноти: гуманність (включала в себе скромність, справедливість, гідність та любов до людей) та почуття обов’язку (мався на увазі моральний обов’язок, який мудрець покладав сам на себе і який включав прагнення знань, обов’язок вчитися і опановувати мудрість древніх). Мудрець має діяти природно, аби вподоблюватися Небу, яке завжди праве і зрівноважене. Призначення мудреця - перетворювати суспільство за законами гармонії, якою просякнутий Космос. Відповідати ідеалу цзюнь-цзи має перш за все правитель, який мислився як батько усіх своїх підданих. Сім’я розглядалася як модель суспільства. Вшанування старших - неодмінний обов’язок людини. Вчення Конфуція передбачало культ предків, як померлих, так і живих. Гармонія - то порядок. Тому Конфуцій особливої ваги надавав ритуалу, як дії, що впорядковує життя, бо внутрішня сутність ритуалу - почуття міри. Ієрархічна впорядкованість суспільства, незмінність соціального порядку також є частиною космічної гармонії.

Даосизм - філософське вчення, що виникло в Китаї в 4-3 ст. до н.е., на основі якого виникла релігія. Дао - основне поняття даосизму, закон спонтанного буття Космосу, всезагальний закон природи, початок, що породжує світ форм. Все існуюче пішло від дао, сутність та першопричина світу, першопричина, кінцева мета і кінець буття. Дія дао - перетворення у протилежність. Найбільш яскраво це виявляється у категоріях інь та ян, що уявляють собою два боки єдиного першопочатку: темного та світлого, пасивного й активного, земного та небесного, жіночого та чоловічого. Біоритміка інь-ян є об’єктивною всесвітньою основою.

Дао - це якийсь природній шлях, котрому має слідувати оточуючий світ і всі люди. Завдання людини - пізнати дао, стати на шлях «природності», під якою мається на увазі «гармонія світу» - злиття людини з природою. Головним принципом досягнення досконалості є так зване «не діяння» («у-вей»), що означає невтручання у природній хід речей. Однак воно не є тотожним бездіяльності. Недіяння - це відмова від цілеспрямованої діяльності, що йде врозріз з природнім світовим порядком. Слідуючи принципу недіяння, мудрий правитель впорядковує Піднебесну (Китай), керує державою, попереджує заколоти. Даосизм прагне гармонізувати протиріччя. Даоси обгрунтували ідею про всезагальну рівність та соціальну справедливість, розробили принципи гармонізації довкілля (фен-шуй).