Тема 4. Релігія Стародавньої Греції та Риму (4 год.).

Лексичний мінімум: міфи, орфізм, Елевсинські містерії, оракул, демон, геній, понтифіки, авгури

В давньогрецькій релігії прийнято виділяти догомерівську релігію, засновану на культі Землі, з якої все витікає і в яку все повертається. Можливо, вона мала спільне коріння з релігією Криту, що грунтувалася на вшануванні богині родючості, Великої Матері, і взагалі продуктивних сил природи (символом останніх вважався бик). В класичний період історії Греції виникло уявлення про існування початкового Хаосу - невпорядкованої матерії, джерела життя. З Хаосу постав цілий світ та усі боги, з нього ж постало і Кохання-Ерос, життєдайна сила, під впливом якої невпорядкована матерія перетворилася на впорядковану - Космос. Змінилося кілька поколінь богів (Гея-Земля та Уран-Небо, Рея та Кронос-Час), доки в результаті боротьби верховну владу не здобув Зевс, що поділився владою з братами. Аїду дісталося царство мертвих, а Посейдон панував у морях та океанах.. Обителлю богів вважалася гора Олімп. Разом із Зевсом там проживали його дружина Гера (хранителька сімейного вогнища), сестра Деметра (богиня родючості), діти Аполлон (бог сонячного світла, покровитель мистецтв), Гермес (бог торгівлі, покровитель купців, шахраїв та подорожуючих), Гефест (бог ремесла, небесний винахідник, коваль та лікар), Арес (малошанований бог війни), Артеміда (покровителька лісів та тварин), Афродіта (богиня вроди і кохання) та Афіна (покровителька мудрості, знань та військової майстерності). Боги не безсмертні, але споживаючи нектар та амброзію, зберігають вічну молодість. Люди ж чи то походили від богів, чи то були породжені лісами та горами, так само, як в них виникають дерева та скелі, чи то Прометей виліпив їх з глини, змішаної з сльозами, а душу створив з священного небесного вогню, поцупивши кілька іскор від сонячної колісниці. Прометей виступав покровителем людства, тоді як боги були здебільшого байдужі до людей, а інколи воліли взагалі їх винищити (Девкаліонів потоп).

Важливим елементом релігійної свідомості греків була віра у всесилля Року (долі, визначення), котрий панує і над людьми, і над богами, і немає сили, котра могла б змінити хоч щось у тому, що призначено богам та людям. Веління Року відомі лише Паркам (Мойрам) - богиням долі: Клото пряла нитку долі (життя), Лахес кидала жереб та відміряла, Антропос записувала те, що випадало, і перерізала нитку. Існували також уявлення про якусь невизначену надприродну силу, частіше злу, ніж добродійну, що визначала життєву долю людини. Ця сила миттєво виникала і зникала, змусивши людину здійснити якусь дію, часто безглузду та хибну. Вона звалася демон. Кожній людині діставався свій демон, що впливав на її життя до останку. Після смерті душа (Психе, уявлялася у вигляді метелика, птаха, маленької лялечки) потрапляла в царство Аїду, куди її через ріку Стікс, що відділяє світ мертвих від живих, перевозив човном Харон. Вхід до Аїду охороняв триголовий пес Цербер, який усіх впускав, але нікого не випускав. Лише Тезею, Орфею та Гераклу пощастило повернулися звідти. В Аїді душі існували у вигляді тіней чи сновидінь. Буття було похмурим та безрадісним. Лише праведні душі побували у дещо приємнішому місці - Елізіумі.

Популярним і шанованим богом був Аполлон, який спочатку уособлював кругообіг рослин, а згодом і сонця, вважався сонячним променем, джерелом світла, а отже - носієм божественного одкровення. Він був покровителем муз («ті, що мислять»), що уособлювали різні жанри мистецтва. Аполлон був релігійним втіленням апології спокою, порядку, усталеності, уособленням «міри». Подібні консерватизм і усталеність були відображенням уподобань аристократії. ЇЇ противник, демос, протиставляв аполонічному началу діонісійське. Діоніс, бог вина та виноробства, був уособленням надмірності, порушення спокою, дієвості, незадоволеності. Він був ірраціональним, його природній стан – екстаз. Він втілював в собі ерос, кохання, рівність, вивільнення від пут повсякдення. Святкування на честь Діоніса відзначалися буйними процесіями - вакханаліями. Культ Діоніса втілився також у особливій релігійно-філософській формі – орфізм. Орфей виступав своєрідним пророком Діоніса, хоча й був розтерзаний вакханками через невизнання останнього богом. Це був культ бога, що помирає та воскресає, спроба встановлення містичного монотеїзму. Сутність вчення полягала у тому, що кожна людина несе в собі добродійне начало, отримане від Діоніса (душу), та зле, отримане від титанів (тіло), які Діоніса знищили. Людина має позбутися клятої спадковості, позбавитися залежності від тілесного, тому слід контролювати тіло. Душа по смерті відправляється в Аїд, де над нею чинять суд і де душі нечестивців відбувають заслужену кару, яка не є вічною: душі повертаються на землю і втілюються в інших людях, аби спокутувати гріхи життя попереднього.

Таким чином, душа постійно народжується та помирає. Той, хто долучився до орфічних містерій, міг розраховувати на більш м’яке ставлення та звільнення від повторних втілень. Але одного долучення було замало, лише той, хто вів доброчесне життя, міг заслужити милість Діоніса та з’єднатися з божеством назавжди. Ця релігійна течія була розповсюджена серед нижчих шарів населення, що знаходили в ньому розраду і надію на кращу долю. Схожі ідеї виробив і культ Деметри - Елевсинські містерії. Долученим до культу - містом - міг стати будь хто, за умови доброчинного життя. Посвячення в таїнства вважалося важливою умовою досягнення блаженства у потойбічному житті. Тому багато хто намагався долучитися до культу хоча б перед смертю. Оскільки від висвячених вимагалося вести доброчесне життя, Елевсинські містерії мали високий моральний вплив, але згодом, як і більшість подібних культів, зосередилися на зовнішньому, обрядовому боці.

Релігія займала виключне місце в житті римлянина. Дім був для нього храмом, вогнище, стіни, двері, поріг – божествами. Римська релігія була далекою від антропоморфізму, їй не було властиве уособлення природи у вигляді божеств, наділених людськими якостями, вона була абстрактною і безликою. Для безлічі божеств, що часто навіть не мали імен, вживалася спільна назва - numina. Кожна сім’я мала свої святині, перш за все – предків. У кожного члена сім’ї був свій геній – уособлення енергії конкретної особи, ангел-охоронець. Про житло дбали особливі божества - пенати, а про сімейне майно - лари. У відношеннях римлян з богами, як і в усьому житті, виявлявся дух практицизм. Релігійні обряди сприймалися як свого роду угоди – приносячи пожертвування, римляни приказували: «Даю, щоб ти дав!» Вважалося неприроднім з боку богів не виправдати сподівань, що на них покладалися. Даючи обітницю, намагалися не брати надто великих зобов’язань, аби не виконати більше того, що належить за милість богів. Дієвість обряду забезпечувалася дріб’язковим дотриманням усіх ритуальних дій, бо навіть пропущене під час молитви слово робило увесь обряд недійсним і його треба було починати спочатку. Щира набожність не схвалювалася. Все, що перевищувало встановлені релігійні правила вважалося марновірством і навіть гріхом.

У римлян були божества, що опікувалися всіма окремими діями людини. Вони приймали її під свою опіку при народженні і супроводжували до могили. Для відкривання рота, здійснення подиху, підняття ноги, її опускання були окремі божества. Нерідко доводилося вдаватися до спеціальних консультацій, аби визначити, якого саме з богів слід просити про допомогу. Чимало богів були запозичені римлянами в етрусків та італіків, згодом вони ототожнювалися з грецькими богами: Юпітер (Зевс), Нептун (Посейдон), Діана (Артеміда), Мінерва (Афіна), Меркурій (Гермес) та ін. Одним із найбільш давніх, власне римських богів був Янус. Спочатку - божок дверей, згодом - бог усякого початку. Його зображували дволиким і пов’язували з ним початок світу. Шанованим був Віртумн - бог усяких змін. Перш за все, зміни пір року, що забезпечувало визрівання плодів, а також течії річок, настрою людей. Богиня священного вогнища Веста. Їїї жриці давали обітницю не брати шлюбу. бог джерел Фонт (фонтани були свого роду вівтарями). Дуже шанованим був бог війни Марс.

Жерці розглядалися як одна з форм влади, помічники уряду. Під час урочистостей вищі державні посадовці самі виконували функції жерців. Останні не були впливовими і не мали реальної влади, в усьому мусили узгоджувати свої дії з урядом. Жерці об’єднувалися в особливі братства - колегії. Впливовою була колегія понтифіків. Її глава, Великий Понтифік, був ніби батьком усієї римської держави. Він здійснював контроль за культом взагалі, до встановлення писаних законів понтифіки вважалися знавцями звичаєвого права.

Колегія авгурів впливала на політичне життя, оскільки авгури займалися тлумаченням ворожінь, за якими визначалися терміни скликання зборів та виступу в походи. Також авгурами здійснювався магічний обряд примноження та зміцнення сил задля успіху в будь-якій справі - авгурація. Колегія феціалів відала сукупністю обрядів і звичаїв, що стосувалися міжнародних стосунків: вони виступали в якості послів, здійснювали обряд оголошення війни і укладання миру.