Тема 14. Православ’я. Православна церква в Україні та Росії (4 год.).

Лексичний мінімум: двовір’я, Розкол, старообрядництво, синод

Утвердження християнства у Візантії почалося з навернення імператора Константина Великого, який спочатку легалізував християнство Міланським едиктом 313 року, згідно до якого воно зрівнювалося з іншими релігіями. Потім скликав Нікейський собор 325 року, де було вироблено основні догмати християнства. Православ’я у Візантії пережило кризу іконоборства - руху за зміни в церкві, що виступав під гаслом заперечення вшановування ікон, яке набуло рис ідолопоклонства. Заперечувалося також і чернецтво. Однак згодом і вшанування ікон, і чернецтво було відновлено. Догматичні суперечки із Західною церквою, з Римом (для православних єдність церкви мислилася як єдність духу, а для заходу все зводилося до підпорядкування Риму) привели до відчуження східної та західної гілок доти єдиної церкви. Однак офіційно розкол стався 1054 року, коли Папа Римський та Патріарх Константинопольський проголосили один одному анафему. Втім, до розгрому хрестоносцями Константинополя у 1204 р. церкви не були ворогуючими і християни умовно вважалися єдиними.

Прийняття Київською Руссю християнства за східним, православним зразком було наслідком бажання Візантії включити Русь до сфери свого впливу. А також прагненням Володимира зробити свою державу повноправним членом цивілізованого світу, який на той час був християнським, та розрахунок на те, що новостворена церква буде визнавати владу князя боговстановленою, котрій мають скорятися усі, навіть сама церква. Традиційною датою хрещення вважається 988 рік, хоча процес християнізації не був одномоментним і скоріше за все супроводжувався певним опором.

Однак широкого антихристиянського руху не виникло. Влада вимагала перш за все формального прийняття нової віри, а церква на перших порах не вела боротьби з пережитками язичництва. Вона визнавала старі божества в якості бісів. Пристосувалася до попередніх традиційних місць та термінів старого культу, влаштовуючи церкви на місцях колишніх святилищ та призначаючи християнські свята приблизно на ті ж дні, що раніше язичницькі. На святих та інші сили небесні переносилися риси давньослов’янських божеств-покровителів, що відображали особливості господарчої діяльності та життєвого укладу населення Русі. Тому протягом кількох століть на Русі існував феномен так званого двовір’я, коли будучи формально християнами і дотримуючись вимог християнського культу, багато хто продовжував вшановувати і старих богів та здійснювати магічні обряди на їх честь.

Навіть вшанування ікони мало язичницькі риси. До неї звертали молитви, підносили дари, вважали хатнім богом, намагалися мати власні, «намолені» ікони, які нібито мають більшу силу.

Неприйняття нововведень викликало Розкол - рух за збереження старих обрядів, що привело до появи старообрядництва (старовірство) - сукупності різних релігійних організацій, напрямків, сект, котрих об’єднувало неприйняття церковної реформи Никона. Для старообрядництва був характерний есхатологізм (очікування швидкого кінця світу), відкидання «миру» (тобто усього світського), який ототожнювався з державою (царством Антихриста), суворий аскетизм, дріб’язкове дотримання старих обрядів та традицій, несприйняття будь-яких нововведень.

Два головних напрямки старообрядництва - попівщина (прихильники визнавали таїнство священства та церковну ієрархію) та безпопівщина (відкидали необхідність посередництва духовенства для спасіння душі, оскільки істинне духовенство винищене Антихристом). Безпопівці пропагували крайні форми спасіння, шляхом самоспалень. Ці напрямки розпадалися на окремі гілки, які прийнято іменувати толками. Одним із найбільш яскравих діячів Розколу був протопіп Авакум, чиї запальні проповіді з примітивною аргументацією, але щирі і зрозумілі, знаходили відгук у широких народних мас.

Керівником православної церкви вважався митрополит Київський, потім Володимирський. У 1598 році було проголошено першого патріарха Руської православної церкви. Через конфлікти з державою, яка прагнула поставити церкву під свій контроль, 1700 року, після смерті патріарха, Петро І не дозволив обрати нового. Натомість призначив місцеблюстителя, а також створив Духовну Колегію - Синод, свого роду міністерство у справах релігії, що керувалося світським чиновником - обер-прокурором. Нового патріарха було обрано лише 1917 року. Ним став Тихон, репресований згодом владою), що ознаменувало початок відродження російської православної церви як позадержавної духовної інституції.

Попри проголошену свободу совісті, більшовицькою владою було розгорнуто агресивну атеїстичну кампанію, що супроводжувалася репресіями, вилученням культурних цінностей та знищенням культових споруд. Гоніння на церкву та священнослужителів, припинилися лише з початком Великої Вітчизняної війни, коли влада прагнула використати релігійні почуття для піднесення патріотизму. Тоді церква отримала певні поступки та гарантії свого існування. Атеїстична кампанія кінця 50-х - початку 60-х років зачепили більше вірян та культурні цінності церкви, але не позначилася суттєво на її становищі. У сьогодення РПЦ, очолювана патріархом Московським та усієї Русі, переймається збереженням свого впливу на територіях держав колишнього СРСР.