Тема 12. Реформація. Протестантизм (4 год.).

Лексичний мінімум: реформація, протестантизм, виправдання вірою, абсолютне передвизначення, анабаптизм

Середньовічне суспільство в духовному плані цілковито залежало від церкви і релігії, яка була істиною в останній інстанції, шкалою, за якою вимірювалися культурні та суспільні цінності. Оскільки церква виступала в якості найвищої санкції існуючого суспільного устрою, добитися соціальних змін без змін у церкві було неможливо. Однак змінити церкву було б можливо, лише спираючись на авторитет більш високий, аніж сама церква, тобто, на авторитет всемогутнього та всевідаючого Бога. Тому реформація грунтувалася на запереченні Святого Переказу, як творіння людського, і проголошенні єдиним джерелом віри Святого Писання, Біблії, як книги богодухновенної, тобто навіяної самим Творцем.

Біля витоків реформації стояли Мартін Лютер та Жан Кальвін. Лютер спочатку виступав лише проти практики продажу індульгенцій. Згодом розробив нове віровчення, в основі якого лежить відмова від посередництва церкви і духовенства у спілкуванні Бога та людини. Бог дає спасіння з власної волі, а не тому, що його спонукає наполегливість грішника. Доля людини визначається не церквою, а милістю Божою, і віруючий здобуває порятунок тому, що визнає себе грішником і особисто вірить у Бога та спокутувальну жертву Христа.

Вчення про особисту віру як про єдину і достатню умову спасіння є ядром протестантської догматики. Якщо рятує одна лише віра, то непотрібні усі магічні ритуали, що ізолюють від мирського життя і спеціально переслідують мету спасіння - чернецтво, аскеза. Священною визнавалася повсякденна мирська діяльність в усіх її різноманітних проявах. Важливо не те, що робить людина, а усвідомлення її обов’язку перед Богом, її земного покликання, освяченого Богом. Гасло «любові до ближнього» прирівнювалося до «служіння» ближньому: ченці ж, уникаючи світу, не можуть це робити. Людина має жити серед людей, добросовісно виконувати земне покликання, бо мирська діяльність і є служіння Богу. Віра дається людині Богом, але, маючи власну волю, людина приймає чи не приймає цю віру. Біблія є особистим посланням до кожного індивідуума: людина може обійтися без усього, окрім слова Божого, оскільки виправдовується однією лише вірою, і не виправдовується ніякими справами. Тому вірянин не потребує здійснення добрих діл для спасіння, а здійснює він їх як християнин. Вплинути на його посмертну долю вони не можуть.

Стосовно світської влади, Лютер вважав, що істинно віруючі в Христа люди не потребують ні світського меча, ані закону, і якби світ складався з істинно віруючих, то не було б потреби ні в монархах, ні у владі. Але істинних християн небагато, тому Бог встановив світську владу, аби стримувати нехристиян і зло, тому владі слід коритися. Але світська влада не має втручатися в духовний світ людини.

Лютеранство зберегло від католицизму все, що не суперечить Євангелію: вівтар, хрест, орган, релігійний живопис (але не ікони), два таїнства: хрещення та причастя, єпископат та висвячення в духовний сан, шати священників, літургію. Очолювали лютеранські церкви місцеві монархи.

Жан Кальвін (Ковен) започаткував інший значний напрямок протестантизму - кальвінізм. Одним із головних та специфічних догматів його є вчення про «абсолютне перед визначення», обраність, згідно якої Бог одних обрав для спасіння, інших прирік на загибель, визначивши долі людей ще до створення світу. Ніякі людські зусилля, ніякі «добрі справи» не можуть змінити Божого вироку - людина рятується тому, що обрана до спасіння, причому обрання відбувається «раніше, ніж вона скоїть щось добре чи погане». Логіка цього наступна: всі люди грішні, хоча б тому, що несуть на собі прокляття первородного гріха. Тому заслуговують на загибель - в цьому виявляється справедливість Творця. Але Бог милосердний, тому декого він призначає до спасіння. Існувала й концепція «абсолютного передбачення» - мовляв, всевідаючий Бог заздалегідь знає, буде людина грішною чи праведною, тому й наперед визначає долю її душі.

Хоча вирок Бога й невідомий людині, але вона може здогадуватися про майбутнє душі за тим, як складається її земне життя: професійна діяльність є «веління Боже», і успіх у справах є ознакою можливої обраності. Це зобов’язувало людину в земному існуванні усі сили присвячувати трудовій діяльності. Чисельність релігійних свят була зведена до мінімуму, щоб більше часу віддати праці. Праця сакралізувалася, вважалася формою служіння Богу, призначенням людини. Оскільки об’єктивним показником професійних успіхів вважалося передусім багатство, накопичення освячувалося, а бездіяльність та непродуктивне витрачання капіталу й часу засуджувалося. Багатство також розцінювалося як дар Божий - витрачати його на власні потреби гріх, слід пускати його в оборот. Кальвініст мусив відмовлятися від насолод і комфорту, уникати марнотратства, вести просте, сповнене чеснот життя. Благородне походження, соціальна приналежність втрачали сенс, оскільки вони не були свідченням обраності.

Владі Кальвін вчив скорятися, оскільки, якою б поганою вона не була, все відбувається з Божої волі, і то - кара за гріхи. Втім, монархи також підвладні Богу, який час від часу надсилає «мітли Божі», що, здійснюючи Його волю, скидають тиранів з тронів.

Під церквою Кальвін мав на увазі релігійну організацію, спілку вірян. Приналежність до церкви була неодмінною умовою прощення гріхів та спасіння. Кальвінізм проголошує принцип «всезагального священства», тобто, кожен може здійснювати обряди і тлумачити Біблію, духовенство ж є непотрібним. Кожна громада є автономною, управляється старійшинами (пресвітерами), що обираються з світських членів громади. В кальвінізмі відкинуті майже всі атрибути культу - ікони, свічки, хрест, взагалі все, про що не йдеться в Євангелії. Хрещення і причастя розглядаються лише як символічні обряди. Центральним елементом богослужіння є проповідь, а також співання псалмів та молитви.

Специфічних форм набув протестантизм в Англії, де королі ще з 12 ст. почали протестувати проти абсолютистських зазіхань Риму. В цьому їх підтримувало й духовенство. До реформації підштовхнула відмова папи Римського дати дозвіл на розлучення короля Генріха VІІІ, який до того був палким прихильником католицизму. Розрив з Римом було оформлено рядом законодавчих актів: акт про оголошення короля головою церкви, акт про припинення сплати Риму грошей, акт про припинення звертання до Риму як найвищої судової інстанції, акт про право архієпископа Кентерберійського звільняти від обітниць та присяги.

Втім, церква загалом залишалася католицькою, що не задовольняло буржуазію, яка прагнула дешевої церкви і вимагала встановлення богослужінь англійською мовою, права мирян приймати участь у здійсненні таїнств, а також усунунення використання ладану, пишного убранства церков та шат священників. В 1549 р. було відкинуто багато обрядів католицизму: молитви за померлих, цілування вівтаря, коліновклоніння при імені Ісуса, а священикам приписано скромне чорно-біле вбрання. Було відкинуто догмати про надмірні заслуги, чистилище, індульгенції, владу папи, вшанування ікон, мощів та святих угодників, католицькі святі, обітниця не брати шлюб, догмат про перетворення хліба й вина на тіло й кров господні. Але догмат про церкву як про необхідного посередника у справі спасіння душ, принцип священства, церковна ієрархія, єпископальний устрій, рукоположення священників єпископами зберігалися.

Таким чином, англіканська церква була свого роду компромісним варіантом між протестантизмом та католицизмом. Частина радикально налаштованої буржуазії виступала за подальше очищення від папізму англіканської церкви, за що прихильників цього напрямку називали пуританами (лат. пурус - чистий). Зокрема, вимагали заміни єпископальної церкви пресвітеріанською, щоб церква управлялася виборними старійшинами. При цьому пресвітеріани визнавали право держави на контроль за цервою, а індепенденти вважали, що кожна релігійна громада має бути цілком незалежною. Такі погляди сприяли виникненню численних сект на основі протестантизму.

Багато прихильників протестантизму, розглядаючи Євангеліє як єдине джерело істини, відкидали усе, що не підтверджувалося євангельськими текстами. Зокрема, засуджували хрещення немовлят і вважали, що слід здійснювати повторне хрещення ( від грецького anabaptizo – «знову занурюю», тобто, знову охрещую).

Анабаптисти не були єдиною течією. Джон Сміт дотримувався догмату загальної спокути, вважав, що церкву слід створювати заново, слід знову хреститися лише після покаяння і істинного увірування. Світська влада не мала втручатися в справи церкви, і взагалі баптисти проголосили принцип свободи совісті у межах християнства. Меноніти обстоювали виборність проповідників, які мають існувати за рахунок подаянь, дотримувалися суворого пацифізму (відмова брати до рук зброї), не надавали значення способу хрещення (можна зануренням, можна скропленням). Чеснотою вважалися смирення, покірність, не відповідати на насилля. Вважалося, що царство боже не на землі, а в духовному світі людей, тому проголошувалася необхідність самовдосконалення. Відкидалася будь-яка державна служба, бо держава в тій чи іншій формі - також насилля.