Тема 11. Католицизм (4 год.).

Лексичний мінімум: папа, конклав, Ватикан, чернечий орден, духовно-рицарський орден, інквізиція, інтердикт, індекс, єзуїти

Тривалий час християнська церква не мала єдиного очільника. Християнами керували п’ять патріархів: римський, константинопольський, олександрійський, антіохійський та єрусалимський, які намагалися дотримуватися принципу рівноправ’я. Але через політичне суперництво між Східною та Західною Римськими імперіями римський патріарх, що іменував себе папою, висунув претензії на верховенство в масштабах всієї християнської церкви. Теоретично це обгрунтовувалося тим, що першим єпископом Риму був святий Петро, а в Євангелії від Матвія є слова, звернені Христом до апостола: «Я кажу тобі: ти - Петро (грецькою – «камінь»), і на камені цьому Я створю Церкву Мою». Зрештою папа Римський Лев ІХ та патріарх Константинопольський взаємно проголосили анафему.

Довкола папи об’єдналися єпископи латиномовних єпархій. Прихильники папи стали називати себе католиками (грецькою «католикос» - всезагальний, вселенський), противники - ортодоксами (грецькою «ортодоксія» - правильна точка зору), тобто, православними. У православних немає єдиного верховного очільника, а римо-католицька церква безумовно визнає примат (першість) папи, і побудована за суворо ієрархічним принципом. Верхівку посідає Папа Римський (єпископ Риму, вікарій Ісуса Христа, спадкоємець Князя апостолів, Верховний понтифік Вселенської Церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, Верховний правитель Держави Град Ватикан, раб рабів Божих), якого обирає спеціальна колегія кардиналів - конклав (для обрання необхідно набрати 2/3 плюс 1 голос). Папа, який вважається непогрішимим у питаннях віри, є одночасно світським правителем: раніше йому належала Папська область, а після об’єднання Італії було створено державу Ватикан (займає кілька кварталів у Римі і є цілком суверенним).

Наступними в ієрархії є кардинали, що призначаються виключно папою: частина з них займає керівні пости у Ватикані, інші очолюють крупні єпархії чи сукупність церковних організацій якої-небудь країни (тоді їх називають кардинал-примас). Дещо нижче за кардиналів - архієпископи та єпископи (вважаються наступниками апостолів), що керують територіальними одиницями - єпархіями. Висвячення у єпископи також є виключною прерогативою папи. Єпархії поділяються на округи, очолювані вікаріями (замісниками), яких призначають єпископи. Округи поділяються на приходи (парафії), що керуються приходськими (парафіяльними) священиками.

Католицизм, як найзначніший напрямок в християнстві, має кілька особливостей. Основою віровчення визнається Святе Писання та Святий Переказ: праці отців церкви, постанови соборів, папські енцикліки (послання). Право тлумачити Біблію належить виключно духовенству. Спасіння людей та спокутування ними гріхів неможливе без участі церкви, яка нібито може робити це за рахунок надлишку добрих діянь, вчинених Христом, Богоматір’ю та святими. Окрім традиційних раю та пекла, католицька церква визнає існування чистилища - місця, де грішники, перетерпівши муки, можуть спокутувати гріхи і сподіватися на милість божу і спасіння душі. Для католицизму характерним є особливо шанобливе ставлення до Богородиці - Діви Марії. Одним з обов’язків католицького духовенства є утримання від шлюбу (целібат). Молитися і слухати службу (месу) в католицьких храмах можна сидячі. Під час меси використовується органна музика. Хрещення в католицизмі здійснюється скропленням, а не зануренням у воду. До останнього часу причащатися хлібом і вином могли тільки священики, а віряни - тільки хлібом.

В 12 ст. на Заході виникло кілька жебручих чернечих орденів (орден - порядок (лат.): створений Франциском Ассізьким орден міноритів (францисканський) змушував жити одним лише подаянням і закликав до крайнього аскетизму. Жебручий орден домініканців (заснований Домініком Гусманом) мав подавати приклад високої моралі та духовної чистоти, аби переконати, що вести праведне життя можна і в лоні католицької церкви, не впадаючи у єресь. Були й інші ордени з менш суворими статутами, що часто називалися за іменем засновника чи святого покровителя: бенедиктинці, бернардинці та ін. Під час хрестових походів виникли духовно-рицарські ордени, «рицарі церкви», які бачили своє призначення в тому, щоб силою зброї сприяти торжеству християнської віри та католицької церкви; вони приймали обітниці, близькі до чернечих (відмові від шлюбу, бідність та ін.). Три найбільш відомі - орден св. Іоанна Єрусалимського, або госпітальєри (нині - Мальтійський орден), орден Христа і Соломонового Храму, або тамплієри, та Тевтонський орден.

В католицькій церкві виникали опозиційні течії. У ХІІ ст. на півдні Франції виникла єресь катарів (тих, хто очистився) або альбігойців. Вона грунтувалася на вченні богумільства (східнослов’янського варіанту маніхейства) - релігійного вчення, яке передбачало дуалізм світу і боротьбу в ньому двох начал, Доброго та Злого (Сатани, що створив тіло людини, та Бога, що вдихнув в нього душу), перевтілення душ для очищення і досягнення досконалості. Катари вважали світ предметний і тіло людське творінням злого бога, лише невидиме та вічне є ділом рук Бога благого. Римську церкву, таїнства, хрест вони відкидали. Вірили не у воскресіння, а у переселення душ, тому не споживали м’яса, бо душа могла втілитися в тварину. Шлюб заперечувався, тому що вів до народження дітей, а матеріальне - від Сатани і примножує зло світу. Катарам заборонялося давати клятви, вони вважали гріхом володіння будь-яким майном. Це наближало до них вальденсів - послідовників П’єра Вальда, купця, що проникнувшись ранньохристиянськими ідеалами, роздав усе майно і подався закликати світ до апостольської бідності. Вальденси вірили в триєдиного Бога, визнавали таїнства хрещення та причастя, але заперечували вшанування ікон та хреста, відкидали духовенство та церкву.

Церква, не бажаючи втрачати паству і прибутки, вела з єретиками боротьбу, яка до ХІІІ ст. мала характер тимчасової, періодичної. Але для боротьби з катарами в 1216 р. було створено орден домініканців, який потім очолив боротьбу проти єресі взагалі. Пізніше виникла інквізиція, «Святе розслідування» - «Officia Sanctae Inquisitio», яка мала широкі повноваження щодо виявлення, проведення слідства (із застосуванням тортур) та винесення вироків запідозреним у єресі. Особливо важливим для інквізиторів було добитися визнання підозрюваним провини і розкаяння, аби тим врятувати його душу. Інквізиція утримувалася за рахунок конфіскованого майна засуджених. Тому більшість справ була сфабрикована заради наживи чи зведення рахунків (бо частину конфіскованого отримував донощик). Найчастіше єретиків засуджували на смерть (вирок виконувався світською владою) через спалення (оскільки церква не проливає крові).

Також для боротьби з єресями церква застосовувала інтердикт - відлучення від церкви (окремих осіб, міст, територій та навіть країн). З появою книгодрукування було створено індекс (вказівник) заборонених книг, який потім доповнювався. В 1540 році для боротьби за торжество католицької церкви Ігнатієм Лойолою було створено орден єзуїтів («Товариство Ісуса») з надзвичайно суворою дисципліною і безумовною покорою. Єзуїти жили в миру, їм дозволялися будь-які дії (навіть протиправні), що були корисними церкві. Для розповсюдження свого впливу єзуїти створили мережу освітніх закладів, де поряд з наданням високої освіти навіювали учням потрібні ідеї. Втручання єзуїтів в політику та особисті справи монархів привели до гонінь та заборони їх діяльності.