Тема 10. Виникнення християнської церкви (4 год.).

Лексичний мінімум: пресвітер, єпископ, Символ віри, єресь

Християни стали створювати свої об’єднання, які найчастіше називалися екклесія (зібрання) де читалися проповіді, послання, повторювалися речення Христа. Там, де це було можливо, будували особливі приміщення для богослужінь, які називали «Дім Господній», грецькою - кіріакон (звідси термін «церква»). Однак власне церквою вважалася не будівля, а об’єднання людей. Згодом поняття стало більш абстрактним і означало всезагальне об’єднання християн, а не конкретну общину. Пізніше церква, як особлива боговстановлена інституція, ніби відокремилася, відірвалася від вірян, ставши самодостатнім та самоцінним явищем. Було висунуто догмат про непогрішимість церкви.

Кожний християнський проповідник намагався в своїй місіонерській діяльності підшукати слова та поняття, найбільш близькі конкретній аудиторії, та при цьому нерідко проголошував свою проповідь єдино правильною.; Це призвело до помітних розходжень в віровченні різних груп християн. Необхідно було узгодити окремі аспекти християнської релігії і виробити єдине віровчення, що й було зроблено на Нікейському соборі в 325 р. Виник «Символ віри» - короткий звід основних догматів християнства. Усього вироблено три основних догмати: триєдиний Бог (Бог-Отець, Бог-Син та Бог-Дух Святий), боговтілення (Ісусу, як сину Божому, притаманні два єства - людське і божеське) та спокутування (віра в те, що Ісус хресними муками спокутував первородний гріх усього людства).

Сформувалися сім таїнств – «боговстановлених» культових дій, в яких «під видимим образом сходить на вірян незрима благодать Божа»: хрещення (знаменує очищення людини від первородного гріха і прилучення її до Церкви), причастя (прийняття з рук священика хліба й вина, що символізують собою тіло й кров Христову; споживаючи їх, віряни ніби єднаються і зливаються з Спасителем), священство (зведення вірянина в один із ступенів священства (диякон, священик, єпископ); відбувається шляхом покладання єпископом рук на висвячуваного), покаяння (покликане дати прощенні гріхів тому, хто кається; сповідаючись священику, грішник ніби сповідається самому Богу, і від нього ж отримує відпущення гріхів), миропомазання (помазання чола миром - освяченою єпископом сумішшю з єлею та ароматичних речовин; символізує дар Святого Духа і покликане укріпити в вірі), шлюб (благословення подружнього союзу наречених, який порівнюється з духовним союзом Христа і Церкви; сім’я розглядається як основа Церкви) та соборування (напучування перед смертю; при цьому здійснюється помазання того, хто перебуває на смертному одрі єлеєм і призивання на нього Благодаті Божої).

Одна з складових християнської віри - страх перед гнівом Божим. В ІІ ст. з’явилися монтаністи (від імені засновника Монтана), що пророкували швидке настання другого пришестя і страшного суду, демонстрували готовність терпіти муки і йти на смерть в очікуванні швидкого настання Царства Божого, закликали до аскетизму, посту, розірвання шлюбів. Монтаністів переслідували, а вчення визнали єрессю - помилковою, умисною і послідовною протидією істині, встановленій церквою. Пізніше дискусії та розколи в Церкві були пов’язані з тлумаченням поняття Трійці. В IV ст. священик Арій піддав сумніву єдиносутність Отця і Сина: останній не може існувати споконвіку, оскільки був народжений, і до народження не існував. Аріанство також оголосили єрессю. В V ст. монофізити заперечили притаманність Христу подвійної природи - божеської і людської: Бог-Син не міг бути одночасно і людиною, і Богом, тому Христос мав лише надприродну сутність. Також виникло несторіанство: єпископ константинопольський Несторій вважав, що Марія не може вшановуватися як Матір Божа, а лише як матір Ісуса, і є смертною, як усі інші.

Спочатку в християнських громадах була відсутня будь-яка ієрархія. Але до складу громад входили люди з різними думками, поглядами, звичками, траплялися люди випадкові. Тому виникла необхідність впорядкування внутрішнього життя громад. Слід було не лише регулювати стосунки всередині громад, але й християн із зовнішнім світом, владою, керувати майном громад. Тому ще в І ст. в громадах почали з’являтися старійшини - пресвітери, що обиралися громадами та виконували організаційно-господарчі та наглядові функції, причому необхідно було, щоб обраний користувався повагою та авторитетом не лише у членів християнської громади, але й у нехристиян. Помічниками пресвітерів були диякони (ними могли бути і жінки). В ІІ ст. з-поміж пресвітерів чисельних громад стали виділятися єпископи (наглядачі, блюстителі), яким належало право здійснювати обряд покладання рук - висвячення інших пресвітерів та дияконів. Вважалося, що рукоположення ніби передавало благодать, отриману від апостолів, новому поколінню керівників християн. Єпископи займалися організацією богослужінь, висловлювалися з питань віровчення, накладали стягнення, визначали, які священні книги можуть читати віряни, а які слід використовувати під час богослужінь. Найважливішою функцією єпископів стало право відпускати гріхи. Особливо гріх відступництва, бо під час гонінь на християн ті часто бували вимушені формально зрікатися віри. Так сформувалися професійні діячі християнського культу, клір.

З’явилися також люди, що не вдовольнялися простим виконанням релігійних обрядів; навіть прийняття священицького сану видавалося їм недостатнім. Роздавши майно бідним, вони віддалялися від звабливого світу та ставали самітниками, аби нічого не відволікало від молитов. Таких ревних вірян стали називати монахами (грецькою монос - один), бо ті жили одні. У них з’явилися шанувальники та послідовники, що нерідко селилися поряд. Так виникали монастирі; керівник обителі звався отець-настоятель (на заході абат, на сході - ігумен). Спочатку християнство не закликало до аскетизму, який вирізняв би з поміж інших віруючих. Однак згодом офіційна церква встановила два різних типи поведінки для різних способів життя. Для повсякденного існування та для тих, хто прагнув вищих релігійних чеснот. Для них вимоги були набагато вищими, особливо для монахів, що підкорялися суворим монастирським порядкам, статутам; зокрема, вимагалася обов’язкова фізична праця.