1.3. Об'єкт і суб'єкт соціальної роботи

Об'єкт і суб'єкт соціальної роботи є основними структурними елементами соціальної роботи. Під об'єктом розуміють всіх тих,'хто потребує допомоги, незалежно від її характеру та специфіки. Всі, хто надає таку допомогу, нале­жать до суб 'єктів соціальної роботи. Отже, соціальна робота виступає як своє-

¹⁵ Див.: Соціальна робота в Україні: перші кроки / Під ред. В. Полтавця - К, KM Academia, 2000 - С.5. 18

рідна взаємодія між об'єктом і суб'єктом, результатом якої є допомога людям у вирішенні їх життєвих проблем.

Зауважимо, що ця взаємодія, яку ще можна визначити як об'єкт-суб'єктні відносини, не є застиглою. Адже об'єкт сам бере активну участь у здійсненні соціальної допомоги, виступаючи якоюсь мірою суб'єктом соціальної роботи, яка в цьому випадку набуває суб'єкт-суб'єктного характеру. Саме посилення суб'єктної ролі людей, котрим надається соціальна допомога, спостерігається як прогресивна тенденція розвитку соціальної роботи у світі.

У зв'язку з цим у науковій літературі дискутується питання про назву об'єкта соціальної допомоги.¹⁶ Такі назви, як "пацієнт", "потерпілий", справед­ливо відкидаються більшістю авторів, тому що вони мають пасивний характер. Адже індивід, який зберігає хоча б неповну самосвідомість і в змозі нехай і об­межено, під керівництвом інших осіб брати участь в усуненні своїх життєвих перешкод, виступає діючою активною особою у здійсненні цієї допомоги, її оцінці та відповідній корекції. В такому контексті він виступає скоріше як за­мовник і споживач соціальних послуг. У зв'язку з цим у літературі з соціальної роботи утвердилась термінологія, згідно з якою особу, що отримує допомогу від соціального працівника, називають клієнтом, а ті чи інші різновиди такої допомоги — соціальними послугами. Клієнт може бути індивідуальним або груповим (сім'я, шкільний клас, групи індивідів та ін.).

Деякі автори¹⁷ розподіляють об'єкти соціальної роботи на три основні кате­горії: соціально незахищені групи, маргінальні групи і люди з відхиленнями у по­ведінці. Більш узагальнена класифікація здійснена за критерієм "масштабності" об'єкта. В цьому розумінні об'єктами соціальної роботи є індивіди, сім'ї та гру­пи і спільноти, які перебувають у скрутній життєвій ситуації. Під останньою, за­звичай, розуміють таку ситуацію, яка порушує або загрожує нормальному соціа­льному функціонуванню чи успішній соціалізації зазначених об'єктів.

Інколи масштаби об'єкта соціальної роботи невиправдано розширюються, виходячи з того, що соціальна робота потрібна всім верствам населення, гру­пам та індивідам. Хоча при цьому обумовлюється, що така потреба в одних є потенційною, а в інших — актуальною.¹⁸ Потенційну потребу в допомозі на­вряд чи слід розуміти як ознаку об'єкта соціальної роботи. Адже скрутної жит­тєвої ситуації, яка, власне, і сприяє виникненню відносин між об'єктом і суб'єктом соціальної роботи, в цьому випадку не виникає.

¹⁶ Див.: Теория социальной работьі / Под ред. Е.И. Холостовой - М Юристь. 1998 - С.34

¹⁷ Див.: Социальная работа / Под общ. ред. В.И. Курбатова - Ростов на Дону : Феникс. 1999 - С.83 ^ls Див.: Теория социальной работьі - С.36

Інша річ, що розширюється кількість клієнтів соціальної роботи, представни­цтво в них більш широкого кола соціальних груп і верств населення. Особливо різко ця тенденція намітилася в пострадянських країнах, зокрема в Україні. Як і в Росії, соціальна робота у нас стає практично загальною, оскільки виникли умо­ви, які майже виключають з ужитку поняття "благополучна соціальна група."¹⁹ Це суттєво ускладнює діяльність суб'єктів соціальної роботи.

і Основним суб'єктом соціальної роботи, центральною дієвою особою будь-якш системи соціальної роботи є соціальний працівник. Саме він, перебуваючи в безпосередньому контакті і взаємодії з клієнтами, надає їм безпосередню до­помогу, підтримує їх зусилля щодо виходу (покращання) зі скрутної життєвої ситуації. Зрозуміло, що роль соціального працівника як суб'єкта соціальної ро­боти важко переоцінити. Водночас, нерідко для зміни ситуації на краще недо­статньо зусиль лише окремих осіб, а інколи навіть і груп. Частіш за все для цього потрібні зусилля організацій і навіть соціальних інституцій різного рівня. Керівну і координуючу роль при цьому відіграє держава, об'єднуючи систему державних установ, організацій та інституцій соціальної роботи. У своєрідну підсистему соціальної роботи об'єднуються недержавні організації і групи со­ціальної підтримки та допомоги.'

В літературі виділяється кілька підходів до класифікації інституцій соціаль­ної роботи за різними критеріями.²⁰

За критерієм рівня діяльності, її масштабами виділяють:

■ міжнародні організації (Міжнародна організація праці, Дитячий фонд ООН та ін.), діяльність яких поширюється на міжнародний простір;

■ загальнодержавні організації (Міністерство праці та соціальної політики, Державний центр соціальних служб для молоді та ін.);

■ регіональні організації (територіальний центр соціальної допомоги, ра­йонний відділ зайнятості населення та ін.).

За критерієм організаційних рівнів діяльності соціальних інституцій соціа­льної роботи виділяють:

1-й рівень: створення політики та планування, окреслює рамки, в яких іс­нують служби (Верховна Рада та місцеві ради, Адміністрація Президента, Ка­бінет Міністрів);

2-й рівень: забезпеченість всебічності та широкого територіального охоплення механізмів для організації та формування служб (міністерства та відомства);

¹⁹ Див.: Там само.

²⁰ Див.: Соціальна робота в Україні: перші кроки - СІ 12-117

3-й рівень: утворення системи, управління цією системою, опрацюзілііі кола проблем (Державний центр зайнятості населення, Державний центр ссг:і-льних служб для молоді);

4-й рівень: розв'язання проблеми як окремої ситуації (працюють професіона­ли з клієнтами: лікарі, соціальні працівники у відповідних установах та службах);

5-й рівень: розв'язання проблеми як вимоги (інформаційні, консультативні служби, відділи, які визначають суть проблеми та спрямовують клієнтів до від­повідних спеціалістів).

За критерієм відомчої підпорядкованості соціальних служб та інституцій (схема 1):

Схема 1 МЕРЕЖА СОЦІАЛЬНИХ ВІДОМСТВ В УКРАЇНІ (на 1.05.99 р.)

Міністерство праці та соціальної політики:

■ Державна служба зайнятості (мережа центрів зайнятості).

■ Мережа обласних та міських управлінь і районних відділів соціального захисту.

■ Територіальні центри обслуговування пенсіонерів та одиноких непра­цездатних громадян:

- відділення соціальної допомоги;

- дитячі будинки-інтернати;

- будинки-інтернати для громадян похилого віку та інвалідів;

- спеціальні будинки-інтернати;

- психоневрологічні інтернати;

- пансіонати для ветеранів;

- протезно-ортопедичні заводи;

- заклади спеціальної освіти. Міністерство охорони здоров 'я:

■ Заклади охорони здоров'я (лікарняні та амбулаторно-поліклінічні заклади, станції швидкої допомоги, санаторно-курортні, аптечні, санітарно-профі­лактичні заклади).

■ Вищі та середні спеціальні медичні заклади освіти. Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму:

■ Український державний центр соціальних служб для молоді (УДЦССМ), обласні, міські та районні центри соціальних служб для молоді. Міністерство освіти і науки:

■ Дошкільні заклади.

■ Середні заклади освіти.

■ Дитячі оздоровчі табори.

■ Школи-інтернати для дітей-сиріт.

■ Спеціалізовані школи-інтернати (для дітей з різними видами захворювань та дітей, які мають складнощі в навчанні).

■ Професійно-технічні заклади освіти.

■ Вищі заклади освіти різних рівнів акредитації. Міністерство внутрішніх справ:

■ Виховно-трудові колонії.

■ Спеціалізовані приймальники-розподільники для неповнолітніх. Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту насе­лення від наслідків Чорнобильської катастрофи.

Переходячи до розгляду органів соціальної роботи в Україні, слід зазначи­ти, що вони є важливою ланкою в системі соціального управління суспіль­ством. Вони розвиваються у нерозривному зв'язку з політичними, економічни­ми, власне соціальними процесами, водночас справляють вплив на самопочут­тя громадян. Нині справа соціального захисту в Україні перебуває у стадії становлення й розвитку, ведуться пошуки її оптимальної структури, основних функцій, провідних напрямів діяльності на різних рівнях. Призначення цієї ро­боти полягає в тому, щоб з допомогою нормативно-правових, економічних, фі­нансових, соціально-психологічних, організаційно-технічних засобів і важелів здійснювати підтримку і допомогу соціально уразливих груп населення чи окремих громадян.

Складовою частиною загальної системи захисту є установи, які ним безпо­середньо займаються. Головні ознаки будь-якої системи такі: спільна мета, пе­вна структура, провідні начала з визначеною ієрархією функціональної компе­тенції. Органи соціальної роботи мають за мету здійснення політики держави, громадських структур, забезпечення людей потенційними життєвими благами, сприяння нормалізації соціально-психологічних відносин між ними, розвиток самостійності в управлінні. Фактично всі організаційні структури суспільства в широкому розумінні займаються проблемами соціальної роботи. Однак у більш вузькому — вона здійснюється спеціалізованими органами, закладами, відом­ствами, які безпосередньо причетні до умов праці, побуту, дозвілля, охорони здоров'я, безпеки і т. ін.

Організаційну структуру інститутів соціального захисту населення можна охарактеризувати як усталений, впорядкований зв'язок і взаємодію органів со­ціальної роботи та його суб'єктів, що забезпечують загальні умови нормально­го здійснення і раціональної організації системи допомоги та підтримки груп і

22

осіб, які опинилися в стані соціального ризику відповідно до їх інтересів, по­треб, можливостей. Об'єктивною необхідністю створення цієї структури є те. що вона випливає із самої потенції соціальної дії індивідів і виступає способом розв'язання соціальних суперечностей у суспільних відносинах. Спонтанність у цьому плані здатна спричинити хаос, соціально-політичну нестабільність. Тому головним призначенням структурних органів соціального захисту як по вертикалі, так і по горизонталі є підтримка повноцінного існування індивіда через систему функціонування органів управління, яка передбачає професійну компетентність її працівників. Ця система має бути ефективною, динамічною, гнучкою, тобто оперативно перебудувати свої структурні підрозділи для най­кращого забезпечення населення, звичайно, в контексті економічного, соціаль­но-політичного і духовного розвитку суспільства.

До 1 січня 1991 р. провідною ланкою в цій системі було Міністерство соці­ального забезпечення. Основні його функції полягали в нарахуванні й підгото­вці документів на виплату пенсій, частковому вирішенні проблем інвалідів та деяких інших питань. Протягом 1989-1990 pp. для матеріального забезпечення виплати пенсій було створено Пенсійний фонд України. З метою кращого соці­ального забезпечення інвалідів створено спеціальну структуру — Фонд соціа­льного захисту інвалідів. Для міністерства головним завданням стала розробка соціальної політики щодо найбільш незахищених верств населення. Це відбито і в новій його назві — Міністерство праці і соціального захисту.

Перейменування органів соціального забезпечення з наголосом на соціаль­ному захисті — не формальна справа. Цим підкреслюється переорієнтація в діяльності цих органів на підтримку тих, хто цього потребує (слабких, неміч­них). Всі інші повинні самі дбати про себе. Нині Міністерство праці і соціаль­ного захисту обслуговує близько 80 % населення України. Обслуговування — це не тільки і не стільки пенсійне забезпечення, скільки розробка законодавчих актів щодо різних видів допомоги людям, які її потребують (діти, хворі, інвалі­ди, безробітні і т. д.), пояснення їх застосування, зв'язки з місцевими адмініст­раціями, участь у формуванні та здійсненні всієї соціальної політики держав.

Характерною функцією закладів соціальної роботи в суспільстві є певні со­ціальні дії, що виконуються складовими структурними елементами системи соціального захисту населення, регулюються певними нормами, контролюють­ся і мають забезпечувати інтереси даної системи як цілого.

Найважливіше завдання створюваної організаційної структури цієї системи полягає в тому, щоб через розгалужену мережу управлінських ланок, органів самоврядування, громадські об'єднання проводити у життя визначені й виправ-

дані пріоритети соціальної політики держави. Як і в будь-якому соціальному явищі, тут є своя внутрішня структура, ієрархія, механізми функціонування.

Таким чином, формування системи соціального захисту — цілеспрямована і систематична діяльність суб'єктів і об'єктів усього суспільства. Нині вона в Україні перебуває в стадії зміни, оновлення, реорганізації, що зумовлено соціа­льно-політичними й економічними процесами трансформації суспільства. Одна з проблем полягає в тому, щоб розмежувати й узгодити діяльність законодавчої та виконавчої влади, кожна з яких активно впливає на політику соціального захисту населення. Інститути державної влади структурно діляться на три гілки: законо­давчу владу (Верховна рада, органи регіонального і місцевого самоврядування); виконавчу (Президент, Уряд України з відповідними інститутами управління, владними установами); судову, яка теж має свої структури. На політику держа­ви, настрої і поведінку людей активно впливають засоби масової інформації.

У країні формується правова база соціального захисту населення. Прийняті й діють такі закони: "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", "Про пенсійне забезпечення", "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", "Про державну допомогу сім'ям з дітьми", "Про межу малозабезпеченості", "Про статус і соці­альний захист населення, що постраждало від Чорнобильської катастрофи", "Про основи соціальної захищеності інвалідів", "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" та ін. Розроблені і здійснюються Державна програма зайнятості населення, Національна програма громадських робіт, Цільова державна програма зайнятості молоді, Комплексна програма розв'язання проблем інвалідності, Національна програма "Діти України" і т. д. Прийнято закони, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України про оплату праці, державну допомогу, компенсації, субсидії, пільги та іншу підтримку соціально уразливих верств і груп людей.

Формується також нова організаційна структура реалізації соціальної полі­тики. Так, у Верховній Раді України діють комісії з праці, соціальних питань, у справах чорнобильців, молодіжної політики. У ряді комісій є підкомісії, що за­ймаються законодавчою діяльністю щодо освіти, сім'ї, жінок і материнства, інших питань соціального розвитку країни. При Президентові України створе­но Комісію з питань соціального захисту населення, Комітет у справах жінок, материнства і дитинства; при Кабінеті Міністрів України — Раду у справах ін­валідів. Влітку 1994 р. засновано Фонд соціального захисту населення України.

Центральні органи через законодавчу ініціативу, бюджетну і кадрову полі­тику, систему контролю та іншими засобами і способами впливають на всі лан-

ки системи соціального захисту населення — управління праці і соціального захисту обласних, Київської та Севастопольської міських і районних держав­них адміністрацій, трудові колективи.

Підкреслюючи провідну роль державної системи соціальної роботи в Укра­їні, слід зазначити, що в останні роки вона переживає період великих змін. І, мабуть, чи не найважливіша з них — це виникнення великої кількості різних недержавних організацій, зростання їхньої активності та впливу в усіх сферах життя суспільства. Так, наприклад, за даними В. Полуйка, 80 % організацій, які діють у Західній Україні, — це новостворені організації, лише кожна десята з них існувала за часів радянської влади.²¹

Можна виділити низку причин, що обумовлюють процес розвитку недержа­вних організацій у соціальній сфері України:²²

■ криза тоталітарної держави та системи соціального захисту;

■ зростання недовіри до існуючих державних інституцій та закладів;

■ неможливість виконання державою взятих на себе зобов'язань у сфері соці­ального захисту;

■ прагнення людей реалізувати свої інтереси та задовольнити наявні потреби;

■ намагання знайти інших людей, що мають аналогічні проблеми.

Нерідко орієнтиром щодо структури створюваних недержавних організацій в Україні слугують напрями діяльності подібних структур за кордоном. На За­ході громадські організації, чия місія полягає у розв'язанні соціальних про­блем, класифікують таким чином:

■ організації за місцем проживання;

■ групи само- та взаємодопомоги;

■ організації, які надають послуги певним групам клієнтів;

■ групи, створені для лобіювання;

■ групи, які мають за мету медичні та соціальні дослідження;

■ "парасолькові" чи посередницькі організації, створені для координації дія­льності інших груп та забезпечення їх ресурсами.

Водночас структура таких організацій в Україні не повторює цілком інозе­мні зразки, має свою специфіку. Уявлення про неї надають дані довідника Тво­рчого центру "Каунтерпарт."²³ Основними місіями недержавних організацій у соціальній сфері є: захист інтересів та їх лобіювання — 2,9 %; робота з молод-

²¹ Див.: Як справи ресурсні центри? // Нова громада, 1998 - № 1 - СІ

²² Див.: Соціальна робота в Україні: перші кроки - С. 132

"' Дин.: Довідник неурядових організацій України / Творчий центр Каунтерпарт - К. 1998.

дю - 5,4 %; робота з жінками - 3,0 %; захист інтересів та робота з ветеранами -3,4 %; проведення соціологічних досліджень - 0,6 %; реабілітація, охорона здоров'я - 6,8 %; розв'язання проблем інвалідів - 7,8 %; вирішення проблем сім'ї, дітей, сиріт - 7,6 %; допомога людям похилого віку, пенсіонерам - 2,8 %; розв'язання проблем Чорнобильської аварії - 2,0 %; милосердя - 1,8 %. У ці­лому недержавні організації зорієнтовані на соціальну роботу, становлять в Україні 44,1 %.

Наведена структура відображає особливості діяльності громадських органі­зацій у соціальній сфері України:²⁴

■ невелика чисельність їхніх членів;

■ недостатній досвід роботи і спілкування їх членів і керівників;

■ орієнтація на перерозподіл ресурсів лише на користь власних членів;

■ неготовність до співпраці з іншими організаціями та структурами, які діють у соціальній сфері.

Виділяють низку обставин, що спричинили низькі темпи становлення не­державних об'єктів (НДО) в Україні:

■ брак традицій громадянського суспільства, сприйняття НДО населенням як посередника від імені держави;

■ погана поінформованість про суть діяльності НДО;

■ брак чіткого правового забезпечення діяльності НДО;

■ розпорошеність НДО; '

■ невикористані резерви щодо взаємодії з державними структурами, діловими колами, міжнародними недержавними організаціями;

■ суб'єктивний фактор — амбіційність і вузькість інтересів деяких керівників НДО, низький рівень внутрішньої демократії.

Завершуючи розгляд суб'єктів соціальної роботи в Україні, зазначимо, що він свідчить про формування багатопрофільної функціонально-організаційної системи органів соціальної роботи. Це нові можливості соціального захисту населення. Ефективне обгрунтування управління і керівництво цією сферою в нинішніх умовах не може реалізуватися без визнання альтернативності, неод­нозначності і поліваріантності розвитку структури органів соціальної роботи, розмежування їх компетенції на різних рівнях і взаємного доповнення, коригу­вання з урахуванням становлення ринкових відносин у суспільстві.

Крім об'єктів та суб'єктів до структури соціальної роботи належить і соціа­льна ситуація. Саме вона, окреслюючи конкретний стан проблеми у конкретного

~⁴ Див.: Соціальна робота в Україні: перші кроки. - С. 23 26

клієнта соціальної роботи, орієнтує, на що має бути спрямована соціальна допо­мога в даному випадку. Отже, соціальна ситуація клієнта є предметом соціальної роботи, безпосереднім полем докладання зусиль соціального працівника.²⁵

1 АФункції та принципи соціальної роботи

Організаційний потенціал соціальної роботи, ефективність взаємодії її стру­ктурних елементів реалізується через сукупність функцій за умов дотримання відповідних принципів соціальної роботи.

Будь-яке управління суспільними процесами здійснюється через певну сис­тему функцій — окремих, відносно самостійних, але тісно пов'язаних видів відповідної діяльності. Функції органів соціальної роботи відзначаються спе­цифічним змістом, універсальністю, особливою просторово-часовою формою вираження, їм притаманна зустрічна, випереджаюча роль у здійсненні захище­ності, страхування і гарантій соціальної забезпеченості різних верств населен­ня. У цілому через функції здійснюється система соціального піклування та зо­бов'язань, а для професійного працівника даної сфери - це певний набір умінь, кваліфікації і компетенції.

Держава через політику бере на себе найважливіші функції із забезпечення прав людини в соціальній галузі. Суть цієї політики така: запобігання подаль­шому погіршенню життя народу; ефективна зайнятість і обмеження надмірного зростання безробіття; створення необхідних передумов для поступового по­ліпшення матеріального становища, умов життя різних верств і груп людей.

Провідним державним органом з цих питань є Міністерство праці і соціаль­ного захисту населення, рівень компетенції якого визначається Верховною Ра­дою, Президентом і Кабінетом Міністрів України. Функції і завдання цього мі­ністерства визначені Положенням, яке затверджується Урядом, вони різномані­тні і виконуються в усіх галузях системи соціального захисту. Зокрема, це міністерство розробляє положення з основ державної політики для тих, хто по­требує допомоги; аналізує і прогнозує рівні життя різних категорій населення; готує рекомендації для цільових і регіональних програм; забезпечує розробку нормативів, необхідних для функціонування системи соціального захисту і т. д.

Це міністерство виконує різні функції у своїй діяльності, виходячи з проблем, що постають у роботі суб'єктів соціального захисту. В апараті управління мініс­терства визначені важливі функціональні обов'язки органів соціальної роботи:

■ пенсійне обслуговування і забезпечення субсидіями; соціальне обслугову­вання; медико-соціальна експертиза, реабілітація інвалідів і надання проте­зно-ортопедичної допомоги;

■ підготовка законодавчих проектів з соціального захисту населення;

■ соціальна допомога сім'ї і дітям; зовнішньоекономічне і міжнародне спів­робітництво; підготовка і перепідготовка кадрів.

Певний рівень компетенції і функції визначені в діяльності міністра, його заступників, працівників апарату.

Ряд функцій соціального захисту виконує це міністерство через свою Дер­жавну службу зайнятості населення, а також Державний Комітет молоді і сі­мейної політики, Міністерство освіти і науки, Міністерство внутрішніх справ, Міністерство охорони здоров'я та інші центральні органи управління.

Для регіонального (місцевого) рівня основні функції регламентовані вище­вказаними органами і передбачають певну свободу своєї компетенції з ураху­ванням специфіки та можливостей територій. На них державою покладено розв'язання виробничо-економічних проблем для забезпечення соціальних за­вдань; планово-управлінську діяльність, згідно з якою здійснюється гнучка по­літика адміністративних і самоврядних форм керівництва галуззю; фінансово-економічну діяльність, створення різноманітних фондів соціальної допомоги, виконання регіональних програм і т. д.; створення сприятливих умов для про­живання населення та ін. Загалом через різні управлінські органи (комітети, відділи, сектори, фонди і т. д.), що мають певні рівні функціональних обов'язків, розв'язуються проблеми соціальної захищеності людини.

Трудовий колектив є важливим суб'єктом і об'єктом державної політики. У ньому здійснюються такі функції: виробничо-економічна, політична, управлін­ська, виховна, соціальна. Суть останньої полягає у вдосконаленні матеріальних і культурних умов життя людей, прогресивному розвитку соціальної структури колективу, поліпшенні у ньому внутрішніх стосунків, створенні сприятливого морально-психологічного клімату, участі в соціальному забезпеченні, розвитку охорони здоров'я, організації допомоги в сімейному житті, дозвілля, дотри­манні принципів соціальної справедливості.

У трудових колективах застосовуються різні форми (і обсяги) соціального захисту. Основні з них можуть передбачатися в угодах з адміністрацією (ви­плати, пільги, натуральна допомога та ін.), включати не лише працюючих, але й членів сімей, ветеранів. Для їх соціальної підтримки на підприємствах ство­рюються відповідні фонди. Особлива роль у цій справі належить професійним спілкам, які укладають колективні угоди з органами державного управління і

28

роботодавцями. З профспілковими комітетами узгоджуються, зокрема, розмір прожиткового мінімуму, мінімальна зарплата, розміри індексації, субсидій та інші соціальні гарантії. На ряді підприємств існують підрозділи соціального розвитку, які виконують додаткові функції соціального забезпечення трудового колективу. Найчастіше — це забезпечення працівників.і ветеранів продуктами харчування, споживчими товарами, розв'язання житлово-побутових питань, робота дошкільних дитячих закладів, оздоровлення, дозвілля та ін. Соціальні служби тісно взаємодіють з адміністраціями виробничих підрозділів, громад­ськими організаціями, місцевими органами влади.

Ефективність соціальної роботи великою мірою залежить від її наукової об­грунтованості і якісного проведення. Це вимагає глибокого знання закономір­ностей розвитку соціальних процесів, конкретних умов життєдіяльності людей, уміння використовувати наукові висновки і практичний досвід, творчо підхо­дити до нових соціальних проблем. У цьому — головне завдання теорії і мето­дики соціальної роботи. Як цілісний механізм, вона включає такі основні ком­поненти: об'єкт свідомого впливу і умови його життєдіяльності, суб'єкт цього впливу і його можливості, мету і закономірності взаємодії суб'єкта та об'єкта, принципи і методи даного процесу, його результати.

Одне з центральних місць у змісті механізму соціальної роботи належить принципам і методам, які поряд із закономірностями забезпечують її науко­вість та дієвість.

Що таке принципи соціальної роботи? Це основоположні ідеї, правила, но­рми поведінки органів соціального захисту і підтримки населення, зумовлені закономірностями соціальних процесів і вимогами передової практики.

Для соціальних процесів характерна взаємодія великих мас людей. У них різ­номанітні інтереси, прагнення, зв'язки, їх розмаїття неможливо детально з'ясувати і врахувати. Тому визначають загальний, осьовий (серединний) напрям розвитку соціального процесу, що виявляється як закономірна тенденція. Вона не доступна чуттєвому, безпосередньому сприйманню, а може бути пізнана ли­ше на основі абстрактного мислення, аналізу і синтезу багатьох проявів соціаль­ної дійсності. Спеціалісти соціальної сфери не в змозі у кожному конкретному випадку вдаватися до теоретичного дослідження тієї або іншої ситуації, щоб під­готувати висновки і рекомендації для своїх практичних дій. Вони використову­ють узагальнені результати вчених, уроки попереднього соціального досвіду, які стають загальним началом, правилом, принципом їхньої діяльності.

Принципи соціальної роботи - це не приблизні абстракції чи суб'єктивні умовиводи. Вони об'єктивні за змістом і суб'єктивні лише за формою. Люди

формулюють їх для того, щоб повсякденна практика не суперечила існуючим соціальним закономірностям і водночас була раціональною, економічною та ефективною.

Оскільки в соціальній сфері функціонує значна сукупність складних, різно­манітних зв'язків та відносин, принципи соціальної роботи мають системний характер. їх можна звести до трьох груп: соціально-політичні, організаційні, психолого-педагогічні. Перші виражають вимоги, що випливають із науково обгрунтованого змісту соціальної політики держави. Сюди відносять такі принципи: державний підхід до завдань, що розв'язуються у соціальній роботі; її гуманізм та демократизм; тісний зв'язок змісту й форм цієї роботи з конкрет­ними умовами життєдіяльності особи, соціальної групи; законність і справед­ливість соціальної роботи та ін. Що вони означають конкретно?

Забезпечення на практиці державного підходу до соціальної роботи вимагає:

а) вміння аналізувати і виявляти тенденції соціально-політичного розвитку суспільства, відповідно визначати найбільш ефективні способи розв'язання соці­альних проблем;

б) бачення перспективи розвитку соціальної роботи, підпорядкованої інтере­сам соціального захисту населення, і вміння розв'язувати актуальні завдання ни­нішнього періоду;

в) рішуче боротися з будь-якими проявами відомчості й місництва, що за­вдають шкоди інтересам особи, сім'ї, суспільства.

Принцип гуманізму соціальної роботи передбачає визнання людини найви­щою цінністю, захист її гідності й громадянських прав, створення умов для ві­льного і всебічного вияву здібностей кожного. Людяність, людинолюбство — органічна властивість соціальної роботи, її сутнісна характеристика. Для неї насамперед мають вагу такі критерії людської діяльності і міжособистісних стосунків, у яких.виражається єдність.

Цей принцип соціальної роботи тісно пов'язаний із демократизмом взаємо­відносин соціального працівника та клієнта, їх довірливим, переважно нефор­мальним характером. Такі зв'язки виникають і будуються на основі психологі­чних контактів, сумісності особистих якостей, спільності інтересів, що, як ві­домо, не мають офіційного, санкціонуючого значення. Принцип демократизму спонукає спеціаліста соціальної роботи до постійних пошуків оптимальних ре­комендацій клієнту, врахування мінливих обставин, мобілізації творчих профе­сійних здібностей, дотримання норм і правил спілкування, поваги і чуйності до людини, залучення її до розв'язання наявних проблем, тактовності впливу си­лою свого розуму, знань, моральності, досвіду.

зо

Принципове значення поряд з гуманізмом і демократизмом має тісний зв 'язок соціальної роботи з конкретними умовами життєдіяльності людей. Він забезпечує єдність теорії і практики, реалістичність і дієвість застосовуваних форм і методів соціальної підтримки населення, захисту його прав та інтересів.

Життя настільки багате і різноманітне, що теорія не може передбачити поради на всі випадки. Умови і обставини життєдіяльності людей змінюються. Та й саме населення і конкретна особа весь час перебувають у русі, їх потреби й інтереси оновлюються, збагачуються. Міняються також можливості їх задоволення. Це ви­значає постійну новизну і специфічність соціальних проблем, з якими мають справу соціальні працівники. Тому вони весь час повинні аналізувати й оцінювати конкре­тну ситуацію, здійснювати соціальну діагностику життєвих обставин клієнта. Цей принцип зобов'язує виявляти ті особливості соціальної ситуації, які можуть мати безпосереднє значення для досягнення мети соціальної роботи. Він не сумісний з абстрактним теоретизуванням, шаблоном, інерцією, формалізмом, поверховістю.

Одним з основних принципів соціальної роботи є її законність. Він йередбачає суворе виконання законів і відповідних правових актів усіма державними органа­ми, посадовими особами, громадськими організаціями і громадянами. Норматив­но-правові акти є формою, в якій виражається політика держави, в т. ч. соціальна. Право покликане служити її здійсненню, але цю роль воно може виконувати лише за умови дотримання усіх його норм. Поза законністю право або марне, або шкід­ливе. Тому й соціальна робота повинна грунтуватися на цьому принципі.

Успіх соціального захисту населення багато в чому визначається дотриман­ням у соціальній роботі організаційних принципів. Серед цієї групи виділяють соціально-технологічну компетентність органів і працівників соціальних служб, єдність їх повноважень і відповідальності, стимулювання, контроль і перевірку виконання та ін.

Професійна компетентність — це глибока обізнаність соціального праців­ника з умовами й технологією розв'язання проблем, які виникають, вміння грамотно діяти. Цей принцип на практиці означає систематичне навчання і пе­репідготовку кадрів, чітку постановку інформації, аналітичну і прогностичну діяльність у всіх ланках управління, глибоке і всебічне знання об'єктів соціа­льної роботи, їх типологію і особливості, діловитість, організованість, предме­тність у стосунках з клієнтами.

Наступний організаційний принцип соціальної роботи — єдність повнова­жень і відповідальності, прав і обов'язків її кадрів. Як показує досвід, чітке функціонування соціальних служб і органів управління ґрунтується на таких основних засадах:

■ глибоке усвідомлення кожним спеціалістом соціальної роботи своїх завдань, функцій, а також відповідних прав самостійно приймати необхідні рішення;

■ чітке визначення повноважень і відповідальності кожного підрозділу органів соціального захисту у відносинах "по вертикалі";

■ встановлення раціональних зв'язків та інформаційних потоків між підрозділами і службами соціального захисту населення.

Як показує досвід, великі повноваження при малій відповідальності кадрів створюють сприятливий грунт для адміністрування, суб'єктивізму, непродума­них рішень, свавілля. Водночас велика відповідальність працівників при малих повноваженнях обмежує можливості діяти оперативно, сковує ініціативу, по­роджує знеособлення, безвідповідальність. Тому потрібне встановлення чіткої і співмірної з наданими повноваженнями відповідальності кожної ланки і спеці­алістів соціальних служб, безумовне виконання покладених на них функціона­льних обов'язків.

З розглянутим тісно пов'язаний такий важливий організаційний принцип соціальної роботи, як контроль і перевірка виконання. Його суть полягає в то­му, щоб забезпечити реалізацію гарантованих державою заходів щодо соціаль­ного захисту різних груп населення. Здійснення цього принципу вимагає поєд­нання адміністративного і громадського контролю, його регулярності, об'єктивності, всебічного аналізу і формулювання практичних рекомендацій для усунення недоліків, сприяння законності й правопорядку, вимогливості і поваги до соціальних працівників.

Активність особи визначається інтересами і потребами, від їх задоволення значною мірою залежить розв'язання завдань соціального захисту населення. Тому одним із важливих організаційних принципів соціальної роботи виступає її стимулювання. Його суть — спонукати людину до усвідомленого, заінтере­сованого вияву активності в реалізації власної енергії, здібностей, морального і вольового потенціалу для досягнення певної мети. При цьому слід мати на ува­зі, що джерелом спонукальної сили в будь-якій діяльності є не інтереси і по­треби людини самі по собі, а ступінь їх задоволення. З його підвищенням вони ускладнюються, зростають.

Принцип стимулювання в соціальній роботі передбачає єдність і застосу­вання ідейно-моральних та матеріальних його форм; відповідність засобів і способів та індивідуальних, професійних, освітньо-культурних, психологічних особливостей клієнта; об'єктивність і гласність оцінки: ставлення людини до справи, до соціальних цінностей її життєдіяльності.

32

Психолого-педагогічні принципи соціальної роботи виражають по суті вимоги до її форм та методів, способу впливу на клієнтів. Серед них основні — комплексний і диференційований підхід, цілеспрямованість, опора на творчий потенціал людини та ін. Розглянемо деякі з них. Комплексність у соціальній роботі забезпечує її ціліс­ність, всебічність і водночас перешкоджає обмеженості, вузькості у розв'язанні со­ціальних проблем. Цей принцип передбачає врахування внутрішніх і зовнішніх умов, факторів, станів, їх зв'язків і взаємовпливів. Він виступає як необхідна умова наукового аналізу, соціальної діагностики й організаційно-практичної діяльності з розв'язання тих чи інших проблем. Втілення цього принципу зумовлює:

■ вивчення врахування інтересів, потреб, настроїв людей, передбачення хара­ктеру впливу на їхню поведінку і самопочуття економічних, політичних, соціальних, психологічних, побутових факторів;

■ уміння бачити в людях не абстрактних істот, які пасивно сприймають соці­ального працівника, а реальні особистості, потреби і бажання котрих опосе­редковуються їх професійною належністю, соціальним статусом, ма­теріально-побутовими умовами, життєвим досвідом, і відповідно врахову­вати їх у практиці роботи з клієнтами;

■ послідовне й раціональне застосування всіх наявних засобів та методів впливу на клієнта з метою активізації його фізичних і духовних ресурсів;

■ здійснення контролю за ходом реалізації завдань і настанов соціальної ро­боти, її аналіз, оцінку дієвості і своєчасне коригування змісту та форм. Своєрідним розвитком цього принципу є диференційований підхід до людей.

Він зумовлений необхідністю формувати у представників різних соціальних верств, груп, професій, віку специфічні погляди і ставлення до матеріальних та духовних цінностей, навколишньої дійсності, без урахування яких неможливо цілеспрямовано впливати на свідомість, почуття, волю, вчинки людей. Разом з тим сприймання особою будь-якої інформації — складний і суперечливий про­цес, в ході якого зовнішній вплив перетворюється у внутрішній психічний стан. Він залежить не лише від поглядів, інтересів, життєвого досвіду та інших особ­ливостей людини, але й від соціально-психологічної атмосфери, відносин, куль­тури, які панують у соціальній групі чи іншій спільності і вносять свої корективи у сприймання соціального працівника. Саме тому так потрібне максимальне і конкретне врахування специфіки інтересів, схильностей, уподобань, звичок осо­би в соціальній роботі. Тут вкрай доречні поради видатного педагога К. Ушин-ського. Він писав, що вихователь повинен прагнути пізнати людину, якою вона є насправді, з усіма її буденними, дрібними потребами і з усіма її великими духов-

з

ними вимогами. Вихователь повинен знати людину в родині, у суспільстві, серед народу, серед людства і наодинці зі своєю совістю.²⁶

До групи психолого-педагогічних відносять також принцип цілеспрямовано­сті в соціальній роботі. Мета впливу на клієнта, який постійно перебуває в центрі уваги соціального працівника, визначає спосіб його дій, зумовлює зміст і форми соціальної роботи. Досягнення цільових установок є мірилом ефективно­сті зусиль, що їх докладають соціальний працівник і клієнт. Цей принцип стосу­ється усіх рівнів та ланок соціальної роботи, виконує у ній системотворчу функ­цію, об'єднуючи всі інші в одне ціле, надаючи їй наукового характеру і дієвості.

1.5. Соціальна робота як наукова галузь та навчальна дисципліна

\ 1 оловна мета соціальної роботи полягає в регулюванні правових, економіч­них відносин людини з суспільством, надання їй допомоги та підтримки в по­доланні проблем, що виникли, та гідному самоствердженні й повноцінному житті. Отже, в полі її зору та центрі уваги є громадянин, який стає клієнтом со­ціального працівника і який вимагає науково обгрунтованого ставлення до ви­рішення своїх проблем.

Соціальна робота передбачає вивчення вітальних (життєзабезпечуючих) і вищих потреб суб'єкта (особа, сім'я, колектив, група, община і т. д.) та вияв­лення потенціалу соціальної сфери, який міг би задовольнити ці потреби у від­повідності з науково обгрунтованими нормативами. Тобто вона включає дослід­ницький (пошуковий), діагностичний, творчий (продуктивний) аспекти. Вихід­ною базою для збирання, аналізу різноманітного за змістом емпіричного матеріалу, різних спостережень, з'ясування суті конкретних соціальних проце­сів, ситуацій, фактів суспільного життя є практика. Вона дозволяє акумулюва­ти, осмислити досвід соціальної роботи, теоретично її узагальнити і обгрунту­вати, тобто надати їй форму системи наукових знань.

У цій системі виділяються два основні розділи: теоретично-методичний, фундаментальний (методологія, категоріальний апарат, принципи, закономір­ності) і прикладний — галузь практичного застосування теоретичного й емпі­ричного знання, наукового забезпечення розв'язання конкретних завдань, що постають перед соціальними працівниками. А вони багатогранні й різноманіт­ні. На низовому рівні організації суспільства (сім'я, мікрорайон, трудовий ко­мдив..- Ушинский К.Д. Собр. соч. -Т. 8. - М.. I960. 34

лектив, поселення) ця діяльність включає регулювання міжособистісних і гру­пових відносин, соціальне обслуговування населення, коригування девіантної (відхильної) поведінки, консультування, психопрофілактику та інші напрями. На місцевому й регіональному рівнях соціальний працівник крім того зайнятий також проблемами міграції, соціоінженерним проектуванням, інноваційними заходами у сфері управління та контролю, іншими питаннями.

Об'єктом досліджень теорії соціальної роботи є соціальні відносини. Та вони багатопланові, складні за структурою і змістом, тому вивчаються різними соціальними науками. Для нашої безпосереднє значення мають такі їх аспекти:

■ Індивідуальні сімейні проблеми, пов'язані зі слабким фізичним здоров'ям людини, її пригніченістю (одинокість, соціальна ізоляція), жорстокістю, не­влаштованістю (бездомність, еміграція і т. д.).

■ Соціально-екологічні проблеми — охорона навколишнього середовища, забруднення великих промислових центрів, екологічні катастрофи.

■ Соціально-економічні проблеми (зубожіння, неграмотність, безкультур'я, хронічні хвороби та ін.).

■ Проблеми соціальної стратифікації (майнове розшарування, нерівність у суспільстві, поділ його на "вищі" і "нижчі" класи, верстви, економічна екс­плуатація, технократичні маніпуляції і т. д.).

■ Проблема поведінкового функціонування індивідів, груп, спільностей (деві­ація, наркоманія, алкоголізм, інші соціальні відхилення).

■ Проблеми символізації і моделювання соціуму та свого місця в ньому ви­ражаються найчастіше в неадекватних образах, невисокій самоповазі, втраті честі і моралі, недосяжних життєвих цілях. З ними пов'язані відчуження, соціальні забобони, дегуманізація цінностей (проституція, бродяжництво, люмпенізація, шахрайство тощо).

■ Проблеми комунікації, пізнавальних властивостей і нормативних оцінок (одинокість, невігластво, брутальність і т. д.).

■ Проблеми політичних режимів і структур влади, від яких великою мірою залежить стабільність суспільства, активність людей у ньому і соціальне самопочуття (тоталітаризм, авторитарність, демократія)."!

Соціальна робота як наука здійснює послідовне і ретельне опрацювання цих та інших проблем у теоретичному й методологічному плані, є основою для їх кваліфікованого практичного розв'язання. При цьому вона тісно взаємодіє з іншими науками (політологією, соціологією, педагогікою, культурологією, психологією), оскільки має споріднений з ними об'єкт дослідження — соціаль­ні відносини, процес їх формування, взаємодію людей, їхню поведінку, ціннісні

орієнтації, конкретні форми і способи подолання труднощів тощо. Одночасно соціальна робота як наука широко вивчає практичну діяльність в цій галузі — у різних регіонах, умовах, серед різних верств населення, відповідних служб, з одного боку, допомагаючи її коригувати, вдосконалювати, відпрацьовувати оп­тимальні моделі, а з другого — виявляти і досліджувати нові проблеми, збага­чуючись і розвиваючись.

Так формується і функціонує теорія соціальної роботи — система поглядів та уявлень щодо використання чи пояснення соціальних явищ, процесів, відно­син, пов'язаних з діяльністю відповідних органів і служб соціального захисту й допомоги населенню. Інакше кажучи, це вища форма організації наукового знання про найістотніші зв'язки і стосунки, що виникають під впливом діяль­ності агентів (суб'єктів) соціальної роботи.

^а змістом ця наука соціально-гуманітарна, за характером — міждисциплі­нарна, інтегративна. Вона поєднує в собі риси як суспільних, так і природничих знань (зокрема, біології, медицини), теоретично узагальнює емпіричний мате­ріал, широко використовує статистичні і математичні методи дослідження. То­му в ній наявне велике розмаїття форм знання: емпіричні факти, події та їх опис, систематизація, закономірності й тенденції, принципи і методи досягнен­ня поставлених цілей, гіпотези, системи поглядів, що різняться за типом і сту­пенем спільності та багато інших*. Вони організуються в єдину теорію завдяки фундаментальним основам — філософським ідеям і принципам, ідеалам та но­рмативам, загальним науковим засадам соціальної роботи^

Філософія є основою всієї культури. Як наука, вона по-своєму аналізує різні сторони людського буття (його смисл, спосіб життя, умови і механізми розвит­ку особи). Тому філософські ідеї та принципи виступають методологією будь-якого наукового дослідження. Вони ж визначають найсуттєвіші постулати тео­рії і технології соціальної роботи, забезпечують включення її знань у загальний масив наукових здобутків.

Ідеали і нормативи виражають цінності й цільові установки (спрямованість) соціальної роботи. Вони реалізуються і функціонують у формах доведення та обгрунтування знань, їх пояснення, описування, організації. В них відбивається певний спосіб пізнавальної діяльності, уявлення про обов'язкові процедури для наближення до істини.

Загальні теоретичні засади соціальної роботи формуються в результаті син­тезу знань, які отримуються різними науками і проявляються системно у при­таманних соціальній роботі процесах і явищах. Який предметний зв'язок існує при цьому? Кожна наука виокремлює з навколишньої реальності певну її сфе-

36

ру, галузь, сторону, процеси і явища якої можуть бути досліджені відповідним інструментарієм. Об 'єктом теорії соціальної роботи, як зазначалося, є вивчен­ня соціальних явищ, процесів і відносин. Тому вона спирається на інші суспі­льні науки (філософію, історію, соціологію, політологію і т. д.), водночас має предметні і методичні зв'язки з окремими природничими дисциплінами (фізіо­логією, медициною, психологією), що підкреслює її інтегративний характер. Ця загальнонаукова тенденція зумовлена необхідністю оптимального пізнання і цілісного задоволення матеріальних, соціальних, духовних потреб людини. Для цього необхідне об'єднання зусиль представників різних галузей науково­го знання, розвиток міждисциплінарних зв'язків і досліджень, застосування не лише спеціально-наукових, але й загальнонаукових методів. Разом з тим окремі науки не нівелюються, а кожна знаходить свою нішу в системі теоретичних знань. У багатогранному, невичерпному об'єкті дослідження, яким є суспільне життя, теорія соціальної роботи вивчає його не в цілому, а лише певну частину, своєрідний "зріз", якому притаманні закономірності, властивості, відносини певного типу, що в сукупності й становить предмет даної науки.

ДІеорія соціальної роботи досліджує не глобальні соціальні процеси, а конкретні проблеми життєдіяльності особи, групи, спільності людейг-Це не означає спрощення її предмета, бо соціальні явища, стосунки не є застиглими, уніфікованими. Це послідовна зміна станів, стадій, що закономірно чергуються в поведінці і розвитку особи, сім'ї, со­ціальної групи або суспільства. Цей складний процес зумовлений внутрішніми і зовні­шніми факторами, потребами, інтересами, мотивами його учасників. Теорія соціальної роботи виявляє і досліджує в ньому суттєві, об'єктивно необхідні зв'язки і явища. Кон­кретні і повторювані, соціальні процеси втілюються у результатах психологічного, пе­дагогічного та управлінського впливу на стан і поведінку особи, групи людей, спільно­сті. Тому ця наука вивчає закономірності, принципи, механізми функціонування соціа­льного управління в системі практичної соціальної роботи серед різних груп людей, її ефективність, шляхи і способи вдосконалення соціальних технологій, підвищення ре­зультативності соціальних служб, їх кадрового й інформаційно-методичного забезпе­чення; здійснює структурно-функціональний аналіз роботи державних, регіональних, громадських інститутів соціального захисту й підтримки населення; бере участь у ком­плексних міждисциплінарних дослідженнях гуманітарних проблем з метою прогнозу­вання моделей розвитку конкретних соціальних процесів, обгрунтування оптимальних варіантів розв'язання можливих суперечностей і конфліктів. Отже, коло питань, що становлять предмет соціальної роботи як науки, широке й різноманітне.

Після сказаного вище можна дати таке її визначення. Теорія соціаль­ної роботи — це наука про закономірності і принципи функціонування та

розвитку конкретних соціальних процесів, явищ, відносин, їх динаміку під ціле­спрямованим впливом організаційних, психолого-педагогічних і управлінських факторів при захисті громадянських прав та свобод особи в суспільстві.

Закономірності як важливий системотворчий елемент цієї науки є формою концентрації знань предмета, що виражають сталі, повторювані, об'єктивно зумовлені зв'язки між сутностями явищ і процесів у соціальній роботі. Такими для неї виступають інтегровані висновки філософії, соціології, соціальної пси­хології, педагогіки, а також власні фундаментальні напрацювання.

Принципи — це основоположні ідеї, що допомагають організувати знання, визначають обов'язки, незаперечні правила діяльності соціальних служб. Вони формуються в ході пізнання й перетворення навколишньої дійсності, закріплю­ються, перевіряються, оновлюються в живій соціальній роботі. Назвемо найго­ловніші з них. Принцип детермінізму показує причинну зумовленість соціальних явищ економічними і політичними факторами, що визначають стан суспільних відносин, специфіку їх формування і вияву. Гносеологічний підхід орієнтує на ретельне вивчення і зіставлення соціально-історичної своєрідності процесів у суспільстві, вчить бачити їхню специфіку, тенденції розвитку й закономірності. Принцип особистісного підходу* шмагає при вивченні соціальних процесів вра­ховувати конкретну людину з її потребами й інтересами, ціннісними орієнтація­ми, думками й почуттями. Принцип єдності свідомості і діяльності озброює со­ціальну роботу правильним розумінням сутності того чи іншого виду діяльності, до якої залучений клієнт, і впливу рівня свідомості на неї, її форми і наслідки.

Незамінним засобом дослідження, здобуття і систематизації наукового знання, своєрідними "східцями" проникнення в суть явищ і процесів є специ­фічні категорії, тобто загальні поняття, що відображають істотні властивості й особливості предмету соціальної роботи.

Як і будь-яка наука, соціальна робота має свій концептуально-категорійний апарат — сукупність понять про соціальні явища і процеси. Це згадуваний вже термін "соціальне" і похідні від нього — сфера, простір, структури, відносини, практика, зв'язки, механізми, діяльність, проблеми і т. д., що їх розкриває соціо­логія. Водночас, існують специфічні категорії і поняття, які допомагають реалізу­вати творчий потенціал даної науки. Так, американська "Енциклопедія соціальної роботи" вміщує понад 200 статей, серед яких чимало присвячено висвітленню суті її вузлових термінів. Назвемо лише деякі з них, пов'язані з базовою категорією: соціальні — відповідальність, відхилення, дискримінація, діагноз, забезпечення, захист, планування, проблеми, послуги, робота, спілкування, страхування, техно­логії та ін. Ця наука стосовно своїх завдань адаптувала поняття суміжних галу­зей теоретичного знання (агентство, асоціація, група, зайнятість, здоров'я, іму-

38

нізація, клієнт, лідер, меншина, мобільність, натуралізація, норма, об'єкт, опіка, партнер, профілактика, репатріація, служба, субсидія, трансакт і т. д.).

Загалом теорія соціальної роботи має переважно прикладний характер. Вона не займається абстрактними пошуками, академізуванням, а вивчає живі соціа­льні факти, конкретний практичний досвід. їх сукупність є основою для науко­вого аналізу, узагальнень і висновків, дає змогу виявити й науково пояснити тенденції в розвитку подій та процесів, що досліджуються, а отже, компетентно обгрунтувати управління однією з найскладніших галузей соціальної сфери.

Негативні прояви стихійності і невизначеності при зміні планових засад на рин­кові механізми в економіці актуалізують пріоритетність регулюючої і гарантуючої функцій держави в забезпеченні соціальної захищеності громадян. Для реалізації цієї функції потрібна розгалужена структура соціальних служб і цілеспрямована професійна підготовка для них кадрів. Щоб бути кваліфікованим фахівцем у цій сфері, потрібні знання біології, валеології, теоретичної і прикладної соціології, пра­ва, педагогіки, психології, соціоніки, соціальної екології, інженерії та інших сучас­них наук. Однією з провідних навчальних дисциплін у системі вузівської підготовки спеціалістів цього профілю є "Теорія і методи соціальної роботи". Вона необхідна сьогодні також державним службовцям, медикам, юристам, вчителям, управлінцям. Засвоєння її дозволяє набути знань методології наукового аналізу соціальних про­цесів і проблем, найдоцільніших організаційних структур, змісту, принципів, мето­дів і напрямків діяльності служб, що здійснюють соціальну допомогу населенню, вітчизняного і зарубіжного досвіду, інновацій у цій важливій справі.

Будь-яка навчальна дисципліна є систематизованим викладом з навчальною метою основ відповідної науки. Це стосується і соціальної роботи. Вона вклю­чає низку курсів, покликаних послідовно, дедалі глибше, знайомити майбутніх спеціалістів із загальними і правовими основами, історією, теорією, актуаль­ними проблемами, організацією, методикою, практичними навичками і вмін­ням вести соціальну роботу серед різних груп населення.

Між наукою і навчальною дисципліною є певні відмінності. Так, головне для теорії соціальної роботи полягає в пізнанні тієї галузі предметного просто­ру, яка або цілком, або ж достатньо не досліджена. Завдання навчальної дисци-зліни — донести здобуті наукою знання до студентів у найбільш сприйнятній і доступній відповідно до рівня їх підготовки формі. При цьому враховуються нахили, майбутня спеціалізація, місце професійної діяльності тощо.

Завдання навчального курсу виражається в його цільовій установці. При­значення курсу з соціальної роботи полягає в тому, щоб студенти засвоїли знання теорії і методики цього виду професійної діяльності, оволоділи практи­чними навичками, вмінням її проводити серед різних категорій громадян, які

39

потребують соціального захисту й підтримки, виховали у собі високі моральні, гуманістичні якості, необхідні спеціалістам цього профілю.

[Сучасний соціальний працівник — це фахівець у галузі соціальної інженерії і технології. Як соціолог і педагог, він глибоко розуміється у правових, мораль­них, психологічних регулятивах життєдіяльності людей, здатний і готовий при­йти їм на допомогу, надавати її кваліфіковано і доброзичливсуДля цього випуск­ник вищого навчального закладу зі спеціальності "соціальна робота" повинен:

■ знати теоретичні і методологічні основи соціальної роботи, її історичні ко­рені, традиції, вітчизняний і зарубіжний досвід, сучасні завдання, шляхи організації соціального захисту населення;

■ мати навички соціально-психологічного і ситуаційного аналізу та діагнос­тики умов і рівня життєдіяльності різних соціальних груп;

■ вміти проводити конкретно-соціологічні дослідження, прогнозувати розви­ток соціальних процесів і враховувати їх результати у своїй роботі, управ­лінській діяльності, по врегулюванню соціальних конфліктів;

■ мати організаторські здібності, високу загальну культуру, педагогічний хист, бути комунікабельним, товариським, співучасливим до чужого горя і труднощів, готовим до самопожертви;

■ мати необхідну медико-психологічну підготовку, бути спостережливим, уважним, милосердним, виявляти любов до людини, душевну щедрість, ви­тримку, особисту скромність та інші високі морально-вольові якості;

■ бути готовим надавати кваліфіковану юридичну допомогу людям у системі громадського правосуддя;

■ знати умови і порядок надання опікунства, здійснювати захист прав дитини;

■ вміти працювати з особами, які мають відхилення у фізичному розвитку, зловживають алкоголем, вживають наркотики, престарілими інвалідами, або які зазнали дискримінації (на національному, релігійному, політичному, статево-віковому, родинному і т. д. грунті), відбули покарання за скоєні і злочини, засуджені умовно чи схильні до правопорушень тощо.

Залежно від цільової установки і завдань будується структура, зміст, послі­довність вивчення складових частин спеціальності "Соціальна робота", вико­ристовуються різноманітні форми і методи аудиторних занять, практики і ста­жування, самопідготовки й контролю.

Ця навчальна дисципліна покликана відіграти важливу роль у формуванні соціального працівника високої кваліфікації, а саме:

■ разом із загальнонауковими, соціально-гуманітарними та іншими соціаль­ними навчальними курсами і практиками допомогти студентам стати спра­вжніми професіоналами соціальної роботи;

40

■ розвивати у них творче мислення, вміння і бажання з громадянських, гумані­стичних позицій аналізувати соціальні явища та конфліктні ситуації, компе­тентно і зацікавлено визначати шляхи й способи оптимального розв'язання соціальних проблем;

■ виховувати у студентів високі моральні якості, готовність і вміння утвер­джувати гуманістичні ідеали й загальнолюдські культурні цінності, активно втілювати в життя соціальну політику Української держави, сприяти гармо­нізації людських взаємин;

■ прищеплювати студентам навички комплексного управлінського і психоло-го-педагогічного впливу на стан і поведінку груп, окремих людей в екстре­мальних і конфліктних обставинах для забезпечення їх соціальних потреб та інтересів, захисту громадянських прав і свобод.

Отже, [соціальна робота як самостійна наука і навчальна дисципліна має складну інтегральну природу. Свій творчий потенціал вона реалізує через чис­ленні функції. Основними з них можна вважати такі: гносеологічну, організа­ційно-виховну, регулятивно-профілактичну, інформаційно-комунікативну_v.co-ціоінтеграційну, аналітико-прогностичну, Й/;с,6-С-;.* '■ >•^? "**J^:' ■лЛ\^о'-^і'^? .',-

Гносеологічна (теоретико-пізнавальна) функція соціальної роботи полягає _с ~ в тому, що вона, як й інші науки, дає нові знання про суспільне життя і процеси t '••■, в ньому. Це стосується передусім глибокого проникнення нею в соціальну . структуру, механізми адаптації, ресоціалізації, взаємодії, конфліктів на особис-тісному и мікросоціальному рівні тощо. Теорія і методика цієї роботи допов- ,„ нюють і збагачують соціологічні, педагогічні, психологічні та інші науки. *»'

Організаційно-виховна функція соціальної роботи означає вияв гуманного ставлення до людини. Причому в умовах соціальних потрясінь, економічної кри­зи ця робота спрямована насамперед на тих, хто опинився у найскрутнішому становищі — безробітні, пенсіонери, інваліди, біженці, бездомні, "важкі" підліт­ки. Соціальна робота менш за все пов'язана з повчаннями, а передусім сприяє створенню умов для гідного життя людини як головного суб'єкта суспільства, допомагає становленню і реалізації його інтересів. Це включає створення центрів соціальних служб, розширення послуг, узагальнення і поширення набу­того досвіду, інноваційну діяльність, зв'язки з державними і громадськими орга­нізаціями, органами місцевого самоврядування, створення асоціацій і т. д.

Регулятивно-профілактична функція соціальної роботи пов'язана з тим, що вона передбачає і приводить у дію правові, психологічні й інші механізми попе­редження і подолання негативних явищ, орієнтує поведінку особи в суспільстві. Ця робота допомагає послаблювати емоційну напругу в ньому, узгоджувати со-

41

ціальні зв'язки і відносини, впливає на ситуацію в мікросоціумі, інтенсифікує взаємодію між людьми, організаціями та інститутами, сприяє вольовій регуляції поведінки, самоконтролю особи, формує нові соціальні ролі в клієнтів.

Інформаційно-комунікативна функція соціальної роботи випливає з того, що вона виявляє, збирає, узагальнює і доводить до суб'єктів відомості про людей, які потребують допомоги, втручання соціальних служб, створює банки даних про сім'ї й окремих осіб, яким необхідний соціальний патронаж (це робиться з дотриманням правових і етичних норм), сприяє формуванню зрілої громадської думки з соціальних проблем, співучасливого ставлення до них суспільства.

Крім того, соціальні служби систематизують інформаційні матеріали, зако­нодавчі та інші правові акти, організують їх вивчення серед населення. В засо­бах масової комунікації вони надають рекламу соціальних послуг, пропагують ідеї соціальної допомоги і захисту людини, зміцнення і підтримки сім'ї, вихо­вання дітей та підлітків, розвитку гуманних народних традицій.

Можна виокремити соціоінтеграційну функцію цієї науки, навчальної дис­ципліни і професійної діяльності. її суть в тому, що соціальна робота об'єднує галузі знань для розв'язання комплексних проблем соціальної сфери, спрямо­вує зусилля спеціалістів на створення об'єктивної, всебічної і повної характе­ристики соціальної підтримки й захисту населення, розробку спільних програм самореалізації особистості.

Аналітико-прогностична функція соціальної роботи зводиться до вивчення нею тенденцій соціальної напруги в суспільстві, демографічної ситуації, причин соціа­льного і сімейного неблагополуччя, стану та якості соціальної допомоги й захисту на різних рівнях, серед окремих верств населення, реальної потреби в них, з'ясування нових проблем, передбачення процесів соціального розвитку країни, ре­гіонів, громад (общин) та участь у формуванні відповідних програм, планів, заходів.

За своєю сутністю соціальна робота покликана сприяти зміцненню стабіль­ності і безпеки суспільства. Нова Конституція у ст. 1 визначає Україну як соці­альну державу. Соціальні проблеми і деформації можуть завадити економічно­му відродженню, політичній стабільності країни. У їх подоланні, відверненні пов'язаних з ними загроз важлива роль належить досягненню соціальної безпе­ки. Соціальна робота активно служить цій меті.

Запропонована диференціація функцій умовна, бо всі вони тісно пов'язані і взаємодіють, доповнюють та розвивають одна одн)/Соціальна робота — єдиний, динамічний, багатоплановий процес, в якому органічно поєднуються наукові знання, творчі пошуки, взаємні зусилля інститутів і організацій, працівників і клі­єнтів. Водночас вона є об'єктивно необхідною і суспільно значимою професією,

42

що спирається на досягнення соціальних наук, результати і нові запити практики. В Україні формується особливий державно-громадський організм, закликаний вчасно реагувати й компетентно розв'язувати соціальні проблеми на всіх рівнях структури суспільства аж до його головної клітини — конкретної особи, ЛюдиниЛ

Підготовка спеціалістів нового фаху здійснюється в Україні на трьох рів­нях: базовому, середньому та вищому — університетському. В різних навчаль­них закладах існують різні' підходи до цієї справи. У ліцеях, коледжах готують соціальних асистентів (помічників) і молоділих спеціалістів; в інститутах — бакалаврів; в університетах — менеджерів і магістрів соціальної роботи та со­ціальної політики; у вузах педагогічного профілю — переважно соціальних педагогів, юридичного — правознавців і соціальних працівників.

Перепідготовка фахівців системи соціального захисту населення здійсню­ється на базі Харківського філіалу Академії державного управління. Загалом майже у ЗО вищих закладах освіти України організовано вивчення соціальної роботи та педагогіки. Віддалена перспектива — домогтися, орієнтуючись на розвинені країни, такої кількості соціальних працівників різних рівнів, яка від­повідала б кількості педагогів і перевищувала — лікарів.

Наблизити цю мету допомагає міжнародна допомога. Так, програма Євро-союзу "ТАСІС" підтримує підготовку фахівців із соціальної роботи у Києво-Могилянській академії, Ужгородському університеті, Чернігівському юридич­ному коледжі. Складовою частиною проекту "Соціальний захист в Україні" є навчання та підвищення кваліфікації працівників цієї сфери у Житомирській та Харківській областях.

Українське представництво Християнського дитячого фонду за підтримки ЮНІСЕФ, Міжнародної федерації соціальних працівників та її Української асоціації реалізують з 1997-1998 pp. проект "Соціальна освіта в Україні". Бли­зько 100 викладачів, практичних соціальних педагогів, психологів, інших фахі­вців на семінарах у Києві, Донецьку, Тернополі та інших містах з допомогою висококваліфікованих зарубіжних колег мають можливість поглибити свої тео­ретичні знання, вдосконалити методичну майстерність, запозичити цікавий мі­сцевий досвід роботи з різними групами соціально вразливого населення.

Позитивним є налагодження спільними зусиллями науковців і практиків випуску журналів "Соціальна політика і соціальна робота" та "Практична пси­хологія та соціальна робота", колективної монографії "Соціальна педагогіка", брошур, тематичних теле- і радіопередач, влаштування фотовиставок, "круглих столів" та інших науково-освітніх заходів, які популяризують унікальні ціннос­ті й зростаюче суспільне значення соціальної роботи. Ця гуманітарна наука і

43

благородна професія дедалі впевненіше входить у наше життя, поступово стає дійовим соціальним інструментом, який володіє великими потенційними мож­ливостями для "олюднення" багатогранних, усе більш складніших, суспільних відносин, процесів, явищ. Вчені прогнозують розвиток соціальної роботи у XXI ст. як технології сприяння формуванню, здійсненню реабілітації життєвих сил лю­дини. Отже, вона буде потрібна завжди, всім і усюди.

Резюме

■ Зростання ролі соціальної роботи в світі - закономірний, усталений процес, обумовлений прискоренням соціокультурного розвитку, ускладенням жит­тєвого середовища людей, політичним динамізмом, змінами людських цін­ностей, уподобань і водночас утруднення процесу соціалізації та життєдія­льності індивідів і окремих соціальних груп.

■ Поняття "соціальна робота" розглядається у трьох основних значеннях: як про­фесійна діяльність, як галузь наукових знань (наука) та як навчальна дисципліна.

■ Соціальну роботу розуміють як професійну діяльність соціальних інститу­тів, державних і недержавних організацій, груп та окремих індивідів з на­дання допомоги у здійсненні успішної соціалізації особам чи групам людей у випадках, коли за відсутності належних умов у суспільстві або через на­явність особистих вад їх соціалізація ускладнюється, призупиняється або відбувається у зворотному напряму (десоціалізація).

■ Об'єктом соціальної роботи є індивіди, сім'ї, групи та спільноти, які пере­бувають у скрутній життєвій ситуації і в зв'язку з цим потребують допомо­ги у здійсненні соціалізації.

■ Основним суб'єктом соціальної роботи є соціальний працівник, який у про­цесі надання допомоги може виступати як елемент державних чи недержав­них інституцій, організацій, установ.

■ Основними принципами соціальної роботи є соціально-політичні, організа­ційні, психолого-педагогічні. Кожна із груп характеризується спрямованіс­тю принципів, які до неї входять.

■ Як наука соціальна робота має свій об'єкт, предмет дослідження, науково-категоріальний апарат та відповідні методи дослідження.

■ Як навчальна дисципліна соціальна робота визначається структурою навча­льних курсів, змістом і рівнем професійних знань та сукупністю професій­них і моральних вимог до випускників спеціальності "соціальна робота".

44

РОЗДІЛ 2

ГЕНЕЗА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ У ВІТЧИЗНЯНІЙ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ

■ Соціокультурне підґрунтя виникнення соціальної роботи в Україні

■ Соціальна робота як наукова галузь: становлення в Україні

■ Вітчизняні теорії соціальної роботи: парадигми допомоги

2.1. Соціокультурне підґрунтя виникнення соціальної роботи в Україні

Теорія соціальної роботи, як і будь-яка наукова теорія, вбирає в себе, з од­ного боку, тенденції розвитку цієї науки у світовому науковому просторі. З другого боку, її тенденції та закономірності виникають у конкретному геогра­фічному, соціально-економічному та науковому середовищі тієї чи іншої краї­ни. Отже, паростки соціальних теорій виростають на власному соціальному і науковому підґрунті, що вимагає для розуміння їх сутнісних і специфічних рис вивчення і врахування впливу на їх формування і розвиток соціальних характе­ристик цього підґрунтя. По відношенню до теорії соціальної роботи мова йде про соціальні, моральні, духовні, політичні та економічні передумови виник­нення паростків цієї науки в Україні.

Характерно, що у розв'язанні гострих соціальних проблем, які нині стоять перед українським суспільством, дедалі більшого значення, поряд з удоскона­ленням державної системи захисту населення, набуває відродження розвитку благодійної діяльності різних організацій та установ, спеціалізованих громад­ських об'єднань і приватних осіб. Благодійність — це вияв цілеспрямованої ува­ги до людей, які з різних причин не можуть власними силами забезпечити собі хоча б мінімальні умови існування (на відповідному загальному рівні цивілізо­ваності суспільства), надання їм посильної допомоги у збереженні й організації своєї життєдіяльності, підтримання їх матеріально і духовно. Це соціальне яви­ще має у нашій країні свою історію, традиції й особливості, ознайомлення з яки­ми становить не тільки пізнавальний інтерес, але й має практичне значення для тих, хто працює у соціальній сфері або хоче присвятити себе цій роботі.

Серед багатьох спільних рис, притаманних різним народам, є, насамперед, співчуття, співпереживання, готовність відгукнутися на чужу біду, прийти на допомогу. Ці людські якості існують віддавна, з часом змінюють форми і сію-

соби вираження. Не обділені ними й слов'яни. Письмові згадки західних манд­рівників давнини засвідчують їхню гостинність, милість, чуйне ставлення до полонених. Турбувалися слов'яни і про співвітчизників, які потрапили в біду. Так, Київська Русь уклала з греками низку спеціальних договорів "Про поряту­нок полонених". Ними визначалися взаємні зобов'язання щодо викупу русичів і греків, хоч би у якій країні вони перебували, та повернення їх на батьківщину (договори князів Олега й Ігоря — 911 і 945 p.).

Людинолюбство, незлостивість, відкритість слов'янської душі, на думку вче­них (В. О. Ключевський), формувалися під впливом особливій географічній і природних умов, серед яких слід виділити безкрайність рівнинних і лісостепових просторів, поміркований клімат, постійну необхідність колективного захисту від войовничих половців та інших сусідів. Духовність, культура слов'ян розвивали­ся також завдяки діяльності просвітителів Кирила та Мефодія, які 898 р. створи­ли для них єдину книжково-письмову мову. Вона виявилася одним з важливих факторів становлення й розвитку слов'янської цивілізації, тієї особливої духов­ності наших пращурів, яким властиві доброзичливість, співстраждання.²⁷

Зауважимо, що самобутній характер наших попередників формувався задо­вго до введення християнства у Київській Русі. Воно у нашій країні модернізу­валося, пристосовувало свої догмати до уявлень східних слов'ян про добро і зло, богів-покровителів й інші надприродні сили та земні явища. Вчення церк­ви про рятування душі, людинолюбство, справедливість, доброчинність, скро­мність було співзвучним слов'янській духовності і допомогло йому поширити­ся серед нашого народу. Християнство відіграло позитивну роль у його істори­чному розвитку, в т. ч. у піднесенні благодійності. Таку ж місію виконували й інші релігії, що в тій чи іншій формі проповідують гуманістичне ставлення до бідних, нужденних. Так, іслам як один із п'яти своїх "стовпів" розглядає обов'язкову благочинність через спеціальний податок і милостиню. Саме тому Емерсон Ендрюс обстоював тезу про те, що "матір'ю філантропії є релігія".

Запроваджуючи християнство на Русі, князь Володимир сам глибоко сприйняв звернені до душі людини його положення, що закликають людей турбуватися про ближнього, бути милосердним. Ось деякі з них: "Блаженні милостиві, бо помилу­вані вони будуть", "Хто просить у тебе, то дай, а хто хоче позичити в тебе — не відвертайтесь від нього", "Продай добра свої та й убогим роздай", "Тіштеся з ти­ми, хто тішиться, і плачте з тими хто плаче". Пройнявшись духом християнських повчань, Володимир, за свідченням літопису, велів "усякому старцеві й убогому

²⁷ Див.: Українська душа. - К., 1992. - С.3-35;66-96. 46

приходити на княжий двір, брати їжу, і питво, і гроші з казни". Та оскільки немічні і хворі не могли добиратися до його двору, князь повелів зробити теліги, куди клали хліб, м'ясо, рибу, овочі, мед в бочках, квас і возили по місту, питаючи: "Де хворі і старці, які не можуть ходити?" Таким роздавали усе необхідне.

Прагнучи розвинути благодійництво, надати йому організованого характеру, князь Володимир у 996 р. видає Устав (або закон), в якому згідно з релігійними настановами доручає духовенству і церковним структурам опікування і нагляд за лікарнями, лазнями, притулками для одиноких тощо, встановлює для благодійних закладів "десятину". Як відомо, цей мудрий правитель здійснив багато прогресив­них для свого часу заходів, завдяки яким освіченість, культура русичів досягай високого рівня. Це, зокрема, заснування училища для навчання убогих людей, бо­гадільні, будинку для паломників, запровадження народних свят, на яких виявля­лася турбота про "годування" убогих, сиріт, вдів, мандрівників, роздавалася їм ве­лика милостиня. Не випадково про князя Володимира за його чуйність, безкорис­ливість складено стільки легенд, билин, оповідань. Його приклад наслідували інші представники княжої влади та духовенства. Благочинна діяльність набувала в Ки­ївській Русі все більше спрямованого й організованого характеру.

Наприклад, князь Ярослав Володимирович заснував сирітське училище, де опікував і утримував 300 юнаків. Любили допомагати бідним також князі Ізяслав та Всеволод Ярославовичи. За їх правління був широко відомий єпископ Переяс­лавський Єфрем, який побудував для бідних і сиріт лікарні, призначив їм медиків, встановив, щоб повсюдно хворих доглядали і лікували безкоштовно. Особливою турботою про бідних і нужденних відзначався, за переказами, Володимир Моно­мах. Для багатьох поколінь на Русі мала велике виховне значення складена ним "Духовна" (заповітна) своїм дітям, у якій виражалися його турботи про моральний стан народу, необхідність бути уважним до його потреб. "Якщо поїдете по землях своїх, — наставляв Володимир Мономах, — не давайте ображати народ ні в селах, ні на полі, щоб вас потім не проклинали. Куди підете, де станете, напоїть, наго­дуйте бідняка, більше шануйте гостя, звідки б до вас не прийшов..."

У Печерському монастирі в Києві досі зберігаються мощі ченців Агапіта й Аліпія, під патронатом яких діяли шпиталі для немічних, а також чернігівського князя Святослава, котрий після постригу під ім'ям Миколи Святоши влаштував тут у ХП ст. лікарню. Цю традицію згодом продовжив єпископ Єфрем Переяслав­ський, будівничий "строєній банних і врачєвє", інші добродії. За постановами свя­того Агапіта, багато їх були "безмедниками", допомагаючими усім безкоштовно.

Ці тенденції розвитку соціальної опіки в Київській Русі були перервані, як і весь хід суспільного розвитку нашого народу, татаро-монгольським нашестям.

що виявилося тяжким випробуванням для його життєздатності. В умовах краху державності й чужоземного владарювання на перший план у збереженні та об'єднанні духовних сил народу об'єктивно висувається православна церква. Вона стала одночасно і єдиним притулком для вбогих, старців, немічних. Цер­ква та монастирі повністю взяли на себе благочинні функції, користуючись тим, що татарські хани, особливо в перший період панування над Руссю-Україною, поважливо ставилися до духовенства, надавали ієрархам грамоти (ярлики), звільняли церкви й монастирі від дані та поборів, залишали за духо­венством турботу про опіку тих, хто її потребував.

У скрутні часи національного гноблення і розпорошення українських зе­мель православна церква підтримувала в народі духовність, віру в добро і справедливість, не давала зачерствіти серцям і стати байдужими до людського горя, страждань і втрат. Вона надихала народ на боротьбу за національне виз­волення і відродження.

Татаро-монгольські спустошення завдали непоправної шкоди Україні. її су­спільно-політичний розвиток ще довго стримувало поневолення іншими дер­жавами, а творчі сили виснажували чужинські впливи, війни, чвари. Та навіть за цих умов закладені ще з часів Київської Русі традиції благодійницької діяль­ності не були забуті. На складному шляху відродження і державотворення по­ступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій виразно окреслювали­ся два провідні напрями, що взаємно доповнювали один одного. Перший — продовження традицій Володимира та інших князів, які подали приклад особи­стого благодіяння і захисту убогих, старців, сиріт й інших страдників. Другий -посилення організуючого начала, вдосконалення форм і масштабу державної підтримки соціально уразливих верств населення при збереженні і заохоченні благодійницької діяльності церкви.

Звернімося до хроніки українських братств - православних громадських об'єднань. При них створювалися лікарні та інші благочинні заклади. Так, у передмістях Львова ними у XIV ст. були відкриті чотири лікарні. Київське братство мало свою школу і "шпиталь для людей вбогих, уломних, старих, як -духовних і цивільних, так і лицарських"²⁸. У Кам'янець-Подільському функці­онував вірменський шпиталь, створений на кошти місцевої громади, де лікува­ли хворих різних національностей.

Українські князі Острозький, Вишневецький, гетьмани Сагайдачний, Хмельни­цький, Мазепа, більшість місцевих феодалів були, як правило, вихідцями з середніх

²⁸ Див.:Усічеико І.. Віленський ІО., Заграничний О. І доброта, і милосердя. - К.. 1996.- С.4. 48

верств населення, знали запити своїх співвітчизників у низах,'в критичних ситуаціях намагалися допомогти найбільш знедоленим. Перед лицем чужинської загрози, в умовах тривалої бездержавності на південно-руських землях існували і зміцнюва­лися загалом демократичні, гуманні для свого часу звичаї, традиції, форми соціаль­ного буття. В основі ладу, що утвердився на Наддніпрянщині після революції 1648 року, лежала соціальна рівність. Кожний міг увійти до Запорізького війська, корис­туватися козацькими правами й свободами. На думку Д. І. Яворницького, "запорізь­ка община доходила до повного ідеалу рівності, не відомі ні в давньому світі, ні в середніх, ні в нових віках; пануюче тут начало рівності проходило скрізь: під час загальних зборів, при виборах військових старшин, при управлінні січовому, при управлінні паланковому, в усіх запорізьких школах, при загальній трапезі, при поді­лі майна і в приватному житті по куренях". На багатьох сторінках трьохтомної праці вчений пише про свободу, рівність, самоврядність, "скорий, правий і повний суд", що існував на Запоріжжі. В Січі цінувалися лише "особисті достоїнства - хороб­рість, досвід, розум, кмітливість"; тут всі справи вирішувалися спільно, громадою, курінні отамани турбувалися про козаків, як батьки про своїх дітей; великим мора­льним авторитетом користувалися після старшин і козацьких отаманів т. з. "знатні радці", сивоусі діди, тобто колишні військовики, які стали старими; гостинність до прибулих не знала меж.²⁹ Чисельність війська в час найбільшого розквіту сягала ра­зом із зимівниками та слободчанами 100 тис. осіб.

Хто залишався поза військом, теж був вільною людиною і тільки замість слу­жби в ньому виконував інші повинності. За переписом 1654 р. половина населення належала до козацького стану, половина до міщанського, або так званого поспіль­ства. Між різними соціальними групами не було гостро зазначених меж. Загально­відомі скромність, мужність, жертовність перших поколінь гетьманської держави, що була на той час унікальним політичним утворенням. Та згодом в ній замість соціальної рівності, що була ідеалом людської революції, настало загострення со­ціальних відносин і поділ на верстви пануючих і поневолених.³⁰

Серед запорізьких козаків популярною була народна медицина. Чимало їх зналося на траволікуванні. Під час походів, боїв з-поміж козаків визначались особи, яким доручалося лікувати хворих і поранених за винагороду з військо­вого скарбу. За свідченнями французького інженера і дослідника Боплана, який бував на Січі, козаки застосовували дуже своєрідні та ефективні засоби медич­ної самодопомоги і взаємодопомоги. Багато козаків (т. з. характерників) воло-

²⁹ Див.: Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. У 3-х томах, Т. І. - К., 1990. - С. 150-188

³⁰ Див.: Крип'якевич І. Історія України. Вид. 2-е, - Львів, 1992, - С.259.

49

-=І

діли таємницями лікування навіюванням. Такі цілителі, часто самоуки, підтри­мували стосунки з дипломованими лікарями, які за власною ініціативою ліку­вали місцевих жителів та передавали їм знання з медицини, санітарії.

На берегах річки Самари в Придністров'ї, у Трахтемирові під Каневом, в Ле-бединському монастирі поблизу Чигирина, при Левківському храмі біля старо­винного Овруча - скрізь по Україні були благодійні заклади для поранених і ста­рих воїнів Запорізької вільної республіки. Лише руїни залишилися подекуди від цих воістину народних осередків милосердя. Як свідчать записи, таких шпиталів у Ніжинському полку було 138, в Чернігівському - 118, у Любенському - 107, у Пе­реяславському - 52, в Полтавському - 42, у Миргородському - 29 і т. д. Це були водночас і лікарні, і притулки, і громадські осередки для тих, хто не міг боротися і працювати, про кого дбало тогочасне українське суспільство.

У Російській державі, до якої в середині XVII ст. приєдналася більша час­тина України, ставлення офіційної влади до соціальних проблем було супереч­ливим і непослідовним. З одного боку, продовжувала існувати започаткована старокиївськими князями традиція допомагати нужденним, роздавати мило­стиню, спільно боротися з голодом й іншими лихами. Вона всіляко підтриму­валася церквою, громадською думкою, набувала розмаху і мала численних прихильників серед людей різних станів, чиє матеріальне благополуччя дозво­ляло їм особистими засобами сприяти полегшенню долі бідуючих, насамперед убогих, хворих, сиріт, а також безпритульних і голодуючих.

З другого боку, в міру ускладнення соціальних проблем владні органи, гро­мадськість починають усвідомлювати обмеженість приватної благодійності й усталених форм церковно-монастирської опіки, шукають нові підходи до боро­тьби з жебрацтвом, іншими недугами, що нестримно вражали суспільство. Ідея розгортання державної системи громадської опіки почала реалізовуватися за царя Федора Олексійовича, який 1682 р. наказав споруджувати шпиталі (бога­дільні), щоб "надалі на вулицях волоцюг і лежачих жебраків не було". Здоро­вих цар велів примусити хліб свій "заживати працею чи якимось ремеслом на загальнонародну користь", бо всіляке неробство не веде ні до чого іншого, крім як до злих справ і злодійства.

Петро І, прагнучи викоренити псевдожербацтво, заборонив (погрозою штрафу до 5 крб.) подавати милостиню безпосередньо тим, хто її просить. Натомість радив благодійникам робити це в шпиталях та інших подібних місцях. їх організація до­ручалась Священному синоду і державним адміністраціям (Камерам Контори, Го­ловному магістрату, воєводам), яким приписувалося "приступити до облаштування лікарень, богаділень, сирітських притулків, будинків для опіки незаконнонарожде-

50

них немовлят...; для людей, що марно вештаються, та їм подібних". Цей напрям у розвитку громадської опіки, як найбільш цивілізованої форми благодійності, під впливом прогресивних соціальних ідей із Заходу та вітчизняної суспільної думки набував поширення і державної підтримки. Так, Катерина П видала 1 вересня 1763 р. Маніфест про заснування Виховних будинків для сиріт. У 1775 р. вона в за­конодавчому порядку встановила державну систему опіки "для всіх цивільних прошарків". Ця система мала включати народні школи, сирітські будинки, аптеки, шпиталі, будинки для невиліковних хвороб, для божевільних, виправлення амора­льних та ін. Для них виділялися державні кошти, надавалися права містам, поселен­ням і приватним особам створювати такі заклади, особисто жертвувати нужденним, сама Катерина П віддала для цього 150 тис. крб., а вельможі довели цю суму до 500 тис. Нею також засноване "Товариство виховання благородних дівиць" (1764 p.), ряд інших благодійних установ (будинки опіки, шпиталі, пологові відділення для незаможних жінок, школи та ін.). Зростаюча їх мережа 1854 р. була об'єднана у "Відомство імператриці Марії¹". Опікунство бідних мало свої відділення в Києві й інших містах України. В діяльності благодійних товариств, організацій і установ брали активну участь кращі представники імущих класів, прогресивна інтелігенція. Важливо, що опікунство мало за мету знаходити людей, які дійсно потребували до­помоги, особливо тих, які соромилися просити милостиню. Для працездатних від­кривалися ремісничі класи і школи з майстернями, спорудами, майном і капіталом.

Велике соціальне значення мало створення товариства Червоного Хреста як спеціальної організації з надання допомоги пораненим на полі бою. Його пред­течею вважають військового лікаря П. Загорського, який наприкінці XVIII ст. надавав допомогу полоненим і цивільному населенню без поділу на "своїх" і "чужих" (згодом став академіком). Відомий хірург М. Пирогов уперше сфор­мував загони сестер милосердя для догляду за пораненими й хворими солдата­ми. Під впливом цього починання А. Дюнан дійшов висновку про необхідність створення міжнародної інституції допомоги пораненим. 1863 р. у Швейцарії на терені філантропічної організації "Суспільна користь" розпочав роботу Міжна­родний комітет допомоги пораненим, що 1876 р. дістав назву Міжнародного Комітету Червоного Хреста. У 1867 р. виникло Товариство опіки поранених у Росії. До нього належала і добре організована українська ланка. Товариство на­давало активну допомогу в медичному обслуговуванні цивільному населенню. В Харкові були організовані поліклініка і дитяча лікарня Червоного Хреста. У Києві засновано "Товариство боротьби із заразними хворобами", Бактеріоло­гічний інститут, при ньому - лікарню для чорноробів, філії на Подолі, в При­дніпров'ї та інших містах. Під чає воєн вони відкривали сотні шпиталів. До

лав цього Товариства вступали кращі інтелігенти — вчені, лікарі, громадські ді­ячі, письменники. Із Червоним Хрестом співпрацювали А. Чехов, С. Руданський, М. Булгаков, С. Боткін, І. Мечников, М. Скліфософський та багато інших відо­мих людей.

Наприкінці XIX ст. в Росії налічувалося 14854 благодійних товариств і закла­дів, переважно в європейській частині, у т. ч. на Україні, 37,5 % їх були приват­ними. Протягом 1898 p., наприклад, ними скористалося понад 7 млн. чол., не ра­хуючи 20 млн випадків разових звернень по благодійну допомогу.³¹ Однак май­же всі ці заклади розміщувалися у містах та інших великих поселеннях. Більшості зубожілого люду, особливо на околицях імперії, вони були недоступні.

Основний тягар соціальної допомоги на селах лягав на громадськість. Цьому сприяли особливості общинної організації їх життя. На Україні довго зберігало своє значення поняття народного віча. Традиція колективно вирішувати широ­ке коло питань господарського і суспільного життя набула розвитку в селянсь­кій громаді, однією з визначальних рис якої стало самоврядування. Громаді притаманні тісні зв'язки між людьми, залежність і взаємодопомога на ґрунті спільних інтересів. Одночасно вона була волевиявленням індивідуальних сво­бод, люди об'єднувалися у ній для досягнення взаємної вигоди і безпеки.

У XVI-XVffl ст. громада, зберігаючи певну спадкоємність із давньоруською общиною, відігравала роль станової організації селянства, що регулювала всі ас­пекти його життєдіяльності. При цьому вона була, з одного боку, пережитком се­редньовічного укладу, а з другого — демократичною організацією, яка згуртову­вала селян у боротьбі за свої права, за соціальний захист. Про цю велику колектив­ну силу усна народна творчість українців каже: "Громада — великий чоловік", "Де людей купа, не болить у пупа", "Що громада скаже, то й пан не поможе" та ін. У цій формі самоврядування важливу роль відігравали громадські ради, сходи, суди, діяло звичаєве право, прості процесуальні норми, включаючи об­рання і призначення посадових осіб/До їх функцій входив і розгляд соціальних питань. Чіткий контроль здійснювався за охороною власності, громадського порядку, покаранням порушників правових і моральних норм.³²

Громада несла відповідальність за всіх її членів, особливо за убогих, жебра­ків, волоцюг. Згідно із статутом, вона була зобов'язана утримувати убогих, а панський двір мав дбати про забезпечення їх певним заробітком, видачу готів­ки для придбання найнеобхіднішого. Люди з різних причин опинялися на най-

³¹ Див.: Теория и методика социальной работьі: Учеб. пособие. - В 2-х т. - М., 1994. - Т. І. - С. 63

³² Див.: Українське народознавство. - Львів, 1994. - С.244-253

52

нижчому соціальному щаблі. Найпоширенішими були втрата землі, зменшення поголів'я худоби через надмірне оподаткування або лихварські махінації, сти­хійні лиха (неврожай, повені, пожежі), особисті вади (пияцтво, марнотратство, лінощі), трагічні випадки (каліцтво, втрата годувальника тощо). Щоб не потра­пити у залежність до лихварів, члени громад створювали позикові каси, де збе­рігався "на чорний день" недоторканний запас зерна.³³

У будь-якому випадку керівники громади мали організувати притулок убо­гим (у спеціальному будинку або вільних помешканнях). Старцям, а також збід­нілим сім'ям односельців допомагали харчами напередодні свят, особливо перед Великоднем і Різдвом. Заборонялося ходити на жебри в інші села, оскільки це впливало на репутацію громади. Водночас стимулювалося благодійництво. Наші предки вірили, що за обдарування бідних, покривджених віддається на небесах, а в земному житті буде краще вестися в господарстві. Подекуди існував звичай, за яким заможні люди дарували бідним, особливо вдовам, ягня чи теля, цінні речі, продукти. Частіше це робилося в межах сусідських і родинних зв'язків.

Невідмовною була громадська допомога погорільцям. З її коштів або власних запасів найбільш заможні намагалися допомогти потерпшим одягом, харчами, на­сінням, будівельним матеріалом, оперативно влаштовували толоку для зведення житла.

Особливу турботу виявляла громада про сиріт і вдів. Таке ставлення випли­вало з християнської моралі: покривджених долею ніхто не смів ні в чому нево­лити чи принижувати. "Вдовині й сирітські сльози камінь лупають", — говорили в народі. До XX ст. кожне велике село мало сирітську раду і сирітського суддю, які через опікуна дбали про долю своїх підопічних. У виборі опікуна для сиріт вирішальна роль належала родині, але не менш важливою була і громадська дум­ка. Брались до уваги не тільки ступінь родинного зв'язку між" сиротою та опіку­ном, а й риси характеру останнього, його вік (не менше 25 років), ділові якості. Основним критерієм при цьому було його вміння вести господарство, бо від збе­реження і примноження спадку сиріт залежала їх подальша доля.

Характер опікунства визначався й конкретними ситуаціями. Наприклад, коли по смерті батька залишався дорослий син, то він міг переймати опікунство над молодшими, бути опорою для матері-вдови. Якщо сироти не мали жодної рідні, а серед чужих не знаходилося опікуна, то залишене майно громада оцінювала і про­давала. За отримані проценти від вирученої суми призначали опікуна, який догля­дав дітей до їх повноліття. Іноді громадський суд надавав удові для допомоги спів-

³³ Див.: Культура і побут населення України. - К., 1991. - СІ24

53

опікуна, який мав незначні права, але міг боронити сиріт від її нерозважливих вчинків. Кожна громада була зобов'язана мати свій фонд убогих і сиріт (хоча це траплялося нечасто). При потребі громада шукала кошти із внутрішніх резервів (продаж власного майна, лісу, штрафи тощо), залучала для допомоги церкву.

На відміну від Візантії і Росії, де церква спиралася на світську владу й на­впаки, в Україні вона не залежала від державців, а залишалася "справою гро­мади". З часів заснування християнства церква в Київській Русі діяла на основі власних положень, відповідно до своєї мети. У XVIII ст. вона набирає характе­ру демократичної установи і стає справою громадян. Матеріально вона живе переважно за рахунок коштів парафіян, які беруть участь у вирішенні питань, пов'язаних з використанням пожертвувань, призначенням священиків, служи­телів, їх оплатою і т. д. Тому українська церква поступово перетворилася на духовний центр, що поєднував у собі храм, школу і шпиталь. Перші стали тра­диційним місцем найбільш масових зустрічей і спілкування людей. Біля них відбувався обмін інформацією, обговорювалися наболілі життєві питання, не­рідко-оголошувалися розпорядження керівництва громади та урядові накази.

Специфічним різновидом громад виявилися згадувані вже церковні братства, які брали активну участь у розв'язанні багатьох соціальних проблем своїх прихи­льників і тогочасного українського суспільства. До них входили переважно міща­ни й духовенство, оскільки згадані об'єднання (асоціації) були органічно пов'язані з церквами. Організаційно вони, як і громади, будувалися на волевиявленні окре­мих осіб. Існували братства за рахунок внесків, пожертвувань, прибутків від гос­подарсько-торговельної діяльності. З давніх часів вони мали тільки релігійне при­значення, а згодом набули й широкого громадського характеру. Крім підтримки церкви, займалися відкриттям шкіл, шпиталів, допомогою бідним і старцям.

У Лівобережній Україні братства набули поширення з другої половини XVII ст. На відміну від західного регіону, де їхня діяльність раніше зосереджу­валася переважно у великих містах, на Лівобережжі вони створювалися в неве­ликих містечках і навіть у селах.³⁴ Скрізь братства приділяли велику увагу най­менш захищеним представникам суспільства - людям похилого віку, інвалідам, знедоленим, сиротам. Для них братства влаштовували шпиталі, де за аналогією з власним устроєм запроваджували самоврядування. Обрані мешканцями цих закладів старости, старецькі чи отамани займалися питаннями внутрішнього життя: складали кошториси, збирали і раціонально витрачали фінанси, продук-

³⁴ Див.: Войтович С.О. Світ соціальних відносин в українській культурі (історико-соціологічне дослі­дження). - К., 1994. - С. 133-134

54

ти, одяг, ліки та ін. Зокрема, братства відкривали особливі "старечі" шинки, прибутки від яких направлялись на утримання шпиталів. їх значення виходило далеко за межі звичайної філантропічної діяльності. Вони були втіленням гу­маністичних поглядів на старість, немічність, убозтво, сирітство. Ці явища сус­пільного життя народ вважав лихом, але не приниженням. Відповідно розціню­вали себе представники соціальних низів. Як писала з цього приводу історик О. Єфименко, "дотепер зберігся ще цей, між іншим вже вимираючий, тип стар­ця, який дивиться на своє становище, як на відому заслугу перед людьми, оскі­льки надає їм змогу робити добрі справи і тим самим здобувати заслугу перед небом", тобто Богом.³⁵

Значну благодійну діяльність проводили також монастирі. Крім релігійної і просвітницької діяльності, вони розвивали різного роду ремесла, садівництво, городництво, надавали притулок і допомогу старцям, осиротілим, потерпілим зід лиха.

Релігійні організації істотно впливали на громадські стосунки поза церквою.

Велике соціальне значення мали її благодійні повчання, обряди і ритуали, контроль за виконанням моральних настанов, індивідуальна робота з віруючи­ми. Так, праця на свята вважалася гріховною. Засуджувалися зневага старших, дармоїдство, лінощі, розпуста, пияцтво. У храмові дні (свята) біля церков вла­штовувалися громадські обіди, обдаровування старців, калік, сиріт. Заохочува­лася милостиня і в інші дні, сприяння "розговінню" убогих. Громада й церква турбувалися також про родинне здоров'я, виховання дітей, поважне становлен­ня молоді до батьків і літніх людей.

В Україні завжди високо цінували жінку-матір, жінку-трудівницю, до розу­міння цього готували дітей змалку. Вона повинна була багато вміти. Господар­ність, спритність у роботі цінувалася більше, аніж врода чи навіть багатство. Про авторитет і поцінування української жінки в сім'ї та громаді свідчить той факт, що до XX ст. повсюдно мали юридичну чинність заповіти, складені не тільки чоловіками, а й жінками.

Як відомо, в Запорізькій Січі не було жінок. Ні матері, ні дружини, ні сест­ри не допускалися "за пороги". І в цьому виявлявся, на наш погляд, не стільки вплив забобону (начебто жінки приносять невдачу на війні), скільки бажання вберегти їх від труднощів для повноцінного материнства, зорової сім'ї, продо­вження гідного роду.

Вдова, наприклад, залишалася господинею в домі, цілком заступаючи свого чоловіка в громаді, вирішувала спірні питання, укладала угоди щодо передачі землі, брала участь в народних сходах і мала там право голосу.

Народна мораль в Україні високо пошановувала дівчину, її гордість, незайма­ність, її поведінка контролювалася не тільки батьками, але й ріднею, громадськістю. Найбільшою цінністю для них була дівчина, яка "доносила вінець", "не заганьбила коси". І навпаки, осуду й покаранню піддавалися порушення етичних норм, народ­них традицій. Це стосувалося як хлопців-залицяльників, ловеласів, так і легковаж­них дівчат. Найстрашнішими для таких були людський поговір, пущена неслава. Побутували суворі звичаї громадського покарання зведених (обрізання коси, запря­гання у віз або надягання хомута, обмазування голови і воріт дьогтем, покриття хус­ткою голови і т. д.). "Покритка" не мала права бути у молодіжній дівочій громаді, ходити без хустки, стояти в церкві поруч з дівчатами. Над нею могли посміятися в сім'ї, при нагоді кинути докір, а іноді й пожаліти. Все це мало за мету покарати винну і тим відвернути інших від подібних вчинків, щоб підтримати моральність; водночас взяти під опіку тих, хто оступився, уберегти їх від страшних наслідків (ка­ліцтва, божевілля, самогубства, дітовбивства). Досить драматично складалася також доля незаконнонароджених дітей ("байстрят", "копилів"). Вони у своєму житті не­сли "тавро неповноцінності", обмежувалися в правах (не обиралися до громадсько­го уряду, мали труднощі при одруженні, успадкуванні та ін.).

Сільська громада по-своєму виховувала і жінок, які порушували шлюбну вірність, що спричиняло гострі сімейні розлади та інші соціальні ускладнення. Таких жінок привселюдно ганьбили, прив'язували до куни — спеціальної залі­зної скоби, вмурованої у притворі церкви.

Громадському осудові піддавали також злодіїв. їх з украденою річчю в ру­ках водили по селу і соромили перед кожною хатою. Нещадно били пійманих "на гарячому" паліїв, викрадачів коней.

За порушення норм громадського співжиття у XIX ст. здебільшого наклада­ли грошові штрафи, але нерідко застосовувалися середньовічні норми пока­рання: били різками, саджали в холодну, замикали у колодку.³⁶

Отже, громадські норми, думка, звичаї спрямовували соціалізацію особи, оберігали її від небажаних відхилень, щоб вона не опускалася "на дно", не згу­била життя, висували до неї суворі вимоги, визначали межу можливостей. За­дану програму можна окреслити так: спочатку - набиратися розуму й досвіду, потім - створити сім'ю і господарство, нарешті - досягти матеріального добро-

³⁶ Див.: Культура і побут населення України. - С. 127 56

буту. Народна мудрість так відбила цю схему: "До двадцяти - не мудрий, до тридцяти - не жонатий, до сорока - не багатий - круглий дурень."

В українській громаді і сім'ї було чітке розмежування ролей та обов'язків, культивувалися працьовитість, чесність, непідкупність, надійність, доброзич­ливість, гостинність, взаємовиручка, милосердя, справедливість, волелюбність, витримка і мужність.

У суспільному житті українців міцно утвердився відомий усім слов'янським народам звичай взаємодопомоги. Найпоширеніші його форми - супряга (спів­праця двох сусідів) і толока - колективне виконання трудомістких чи терміно­вих робіт. Сходилися на неї найчастіше після попереднього запрошення. Не піти на толоку - означало образити господаря. Подекуди приходять на неї без нагадування. Толокою переважно будували хати та інші споруди, косили сіно, жали, копали картоплю тощо. Часто вона була відчутною допомогою вдовам, солдаткам, багатодітним, потерпілим від повені, погорільцям, хворим, неміч­ним та іншим зубожілим людям. Для них з милосердя толоки були безвідробіт-кові (на відміну від оплачуваних чи відробіткових), а для потерпілих від лиха -терміновими, усім селом не лише зводили житло, але й зносили реманент, на­давали молодняк худоби, посівний матеріал, одяг, харчі. Велике й соціально-виховне значення толоки (атмосфера спільної праці, солідарність, спілкування, розваги, моральна підтримка, приклад для молоді і т. д.). Завдяки їм людина знає, що громада виручить з біди, не дасть пропасти.

Мірилом оцінки сутності людини були в українській громаді, знання, досвід, навички, вчинки. Соціальне виховання природно, органічно впліталося у повсяк­денне буття і підлягало постійному контролю. Соціальна мобільність, громадська активність були настільки високими, наскільки цього вимагала дійсність. Кожен повнолітній мешканець усвідомлював свій обов'язок перед іншими, без* примусу їх виконував, намагався досягти вищого рівня в багатьох сферах, виявляв для зу­силля, кмітливість, ощадливість. Це дозволило українському народові уберегтися від остаточного поневолення і асиміляції, відтворити унікальні форми державнос­ті, багату й самобутню культуру, справитися з соціальними недугами.

До початку XX ст. основну масу населення України становило селянство. За даними перепису 1897 р. 86 % українців займалися землеробством. До речі, в Росії цей показник становив 80, у Німеччині та Франції - 42, в Англії - 12 % населен­ня.³⁷ Лише 13 % населення України в 1897 р. проживало у центрах, що мали статус міста.³⁸ А українці серед нього становили трохи більше 5 %. Модернізація еконо-

міки, індустріалізація зумовили у XX ст. радикальні зміни в соціально-етнічній структурі, урбанізацію, класову боротьбу та інші процеси, що скрізь супроводжу­ються гострими соціальними проблемами. І хоча в їх основі були глибокі, класові й економічні корені, свідомі й патріотичні сили намагалися пом'якшити, послаби­ти їхні важкі наслідки, займалися різними формами благодійництва. Як розповів журналістові київський професор Ю. Квитницький-Рижов, на початку віку ".. .ко­жен із представників відомих українських родин - чи то урядовців, чи комер­сантів - мав за честь щось добре зробити для "братів", які були знедолені, потре­бували допомоги". Саме так свого часу в Києві було створено Товариство сприян­ня початковій освіті, споруджено Народну аудиторію, де проводилися публічні медичні читання, організовувалися богадільні для старих людей, які не мали ро­дин і засобів до існування (сьогодні ці будинки - справжні палаци). В них багато самотніх і немічних знаходили на схилі літ притулок, харчування, підтримку. Ко­жна етноконфесійна громада в Києві тих часів мала певні заклади. В них опікува­лися одинокими людьми, надавали медичну та іншу допомогу бідним. В унікаль­ному дореволюційному "Календарі-довіднику Києва" майже на 50 сторінках лише перелічуються благодійні заклади міста. Важко навіть уявити, якою розгалуженою була мережа таких установ. Ось лише назви кількох з них: губернське опікунство дитячих притулків, опікунство дітей військових чинів, ліга захисту дитинства, то­вариства надання допомоги бідним, боротьби з сухотами, денних приютів для ді­тей робітничого класу... Безкоштовні школи, лікарні, притулки, богадільні, нічлі­жки шанувалися нашими предками, були справою честі,³⁹ допомагали мільйонам злиденних уникати фізичної смерті.

З революцій, громадянської війни Україна вийшла ослабленою економічно, з непоправними людськими втратами. В цей буремний, тяжкий період було орга­нізоване Українське товариство Червоного Хреста. Це відбулося в Києві на з'їзді, що проходив 15-18 квітня 1918 р. у приміщенні Марийської общини (вул. Маріїнсько-Благовіщенська, № 75). У його роботі взяли участь представ­ники Союзу міст і медико-санітарних організацій Союзу земств. Маріїнсько-Благовіщенську громаду не випадково було обрано для з'їзду, бо вона виділяла­ся з-поміж інших активною діяльністю. При ній у 1877 р. виникли перші на Україні курси сестер милосердя, була збудована благодійна амбулаторія, лікар­ня, аптека (на цій базі по вул. Саксаганського, 75 працює інститут праці). Ново-створений Червоний Хрест України звернувся до уряду з проханням передати під його юрисдикцію майно установ Російського Червоного Хреста на території республіки, зайнявся допомогою біженцям, інвалідам, дітям-сиротам, військово-

³⁹ Див.: Васильєва.О.В. З історії милосердя//Соціальний захист. - 1994. - №4. - СІ71-172 58

полоненим, боротьбою з тифом та іншими масовими інфекціями, створенням шпиталів, пунктів харчування, санітарною освітою серед населення. Під час го­лоду 1921-1923 pp. Товариство організувало сотні безкоштовних їдалень, надало селянам мільйони продовольчих пайків. Протягом 20-х років його силами були створені численні будинки для безпритульних, протиепідемічні диспансери, ам­булаторії. За кошти Українського Червоного Хреста працювали 119 медичних, 206 профілактичних і дитячих закладів. Було відкрито 400 аптек і магазинів сані­тарії. Товариство налагодило широкі міжнародні зв'язки і використовувало до­помогу із-за кордону для забезпечення населення найнеобхіднішим.

Поступово титанічними зусиллями трудящих становище в Україні поліп­шувалося. Наприкінці 1930 р. повністю було ліквідовано безробіття.⁴⁰ Невдовзі покінчили з неписемністю, експлуатацією, зубожінням широких мас, а згодом подолали й жахливі наслідки німецько-фашистської окупації.

У нелегкі повоєнні часи, як і на фронтах Великої Вітчизняної, сповна прояви­лися гуманізм і милосердя Червоного Хреста України. До його лав стали колишні партизани, підпільники, демобілізовані через поранення фронтовики, трудівники міст і сіл, студенти. Тяжкими були наслідки епідемій, що виникли за роки окупа­ції. Відбудові заважав високий травматизм на виробництві і в побуті. На мирних ланах і територіях підприємств ще довго вибухали залишені фашистами міни й бомби. І товариство Червоного Хреста спільно з санітарними установами та меди­чною громадськістю відновлює мережу лікувальних закладів, лазень, їдалень, реа­білітаційних закладів, веде профілактичну роботу, бореться за санітарну культуру. За прикладом Дніпропетровська, при ЖЕКах повсюдно створюються кімнати здо­ров'я, що дозволяє вдвічі більше обслуговувати самотніх хворих похилого віку за місцем проживання. У перші повоєнні роки сандружини Червоного Хреста взяли шефство над ветеранами-інвалідами, матерями загиблих, солдатськими вдовами -допомагали їм по господарству, забезпечували продуктами, здійснювали медичне обслуговування, підтримували морально. Досвід інтенсивної соціальної роботи післявоєнного періоду добре прислужився під час ліквідації наслідків Чорнобиль­ської катастрофи. За ініціативою Червоного Хреста України розроблена і реалізу­ється комплексна міжнародна програма "Чорнобиль", що включає різноманітну соціальну допомогу населенню потерпілих областей.⁴¹

За сім десятиліть Радянської влади в Україні була створена ефективна й доступ­на система державної освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення і страху-

⁴⁰ Див.: УРСР: енциклопедичний довідник. - К„ 1981. - С.231.

⁴¹ Див.: Усіченко І., Віленський Ю., Заграничний О. І доброта, і милосердя. - К., 1996. - С.20-22.

59

вання. Досвід і традиції в цих галузях суспільного життя - неоціненний матеріал для теоретичної і методологічної основи соціальної роботи в сучасних умовах. Вони заслуговують критичного аналізу, об'єктивної оцінки і творчого розвитку.

Однак за порівняно короткий період мирного існування у відсталій напівфео­дальній країні не встигли виробитися і закріпитись демократичні традиції і нор­ми громадського життя. Натомість сталінський тоталітарний режим реанімував мало" не найгірші вади минулих суспільств: страх перед будь-якою владою, без­відмовну покору "начальству", зневагу до прав і свобод людини, чимало іншого. Минуле століття з його соціальними катаклізмами, колосальними зрушен­нями у всіх сферах життєдіяльності людей немовби могутнім катком пройшло­ся по живому народному організму. Порушена природна структура соціуму, відбулися незворотні зміни в укладі життя, світогляді, культурі, психології мас. Якщо в багатьох країнах Заходу процеси індустріалізації, урбанізації, секуля­ризації, руйнування селянської культури тривали століття, проходили відносно плавно, то в Україні вони здійснювалися надзвичайно швидкими темпами, пе­реважно в екстремальних умовах, що обумовило напружений, зигзагоподібний, навіть стресовий характер суспільного розвитку. Фатальну роль при цьому ві­діграли сталінський терор та репресії, іноземні інтервенції, громадянські війни, соціальні наслідки яких долаються довго і болісно.

Отже, історія нашої країни багата власним досвідом становлення і розвитку рі­зноманітних форм громадського піклування. Вони цінні і в наші дні, коли гостро постала потреба у вдосконаленні як існуючих державних структур соціальної до­помоги і створенні нових, що відповідали б сучасним умовам та вимогам, так і в розгортанні різних форм громадської й приватної благодійності. Ці традиції уза­гальнили значний соціальний досвід благодійництва, допомоги, підтримки, ство­рили унікальний соціальний простір, підґрунтя для виникнення теоретичних засад соціальної роботи, які, відтворюючи національний менталітет, вносили свій куль­турний і теоретичний внесок у становлення вітчизняної теорії соціальної роботи.

2.2. Соціальна робота як наукова галузь: становлення в Україні

Соціальний розвиток у новому XXI ст. супроводжується в більшості країн світу нагромадженням гострих проблем життєдіяльності людей і пошуками шляхів та можливостей їх розв'язання. Спроби реформування українського суспільства, що в цей історичний період здійснюються непослідовно, волюнтаристськими методами, спричиняють невиправдано різкий злам соціальних відносин. Це не могло не при-

60

звести до ускладнення умов людського буття в усіх сферах суспільства, загострення проблем існування та гідного самоутвердження особистості. За цих умов потрібне як теоретичне, концептуальне осмислення нових суспільних реалій, так й ініцію­вання технологічних, методичних розробок для адекватної соціальної політики.

У відповідь на актуальні суспільні запити в Україні розгортається соціальна ро­бота - самостійна наука, навчальна дисципліна і напрям професійної діяльності. На етапі становлення для кожної теорії і пов'язаної з нею практичної сфери принципо­ве значення має розробка її методологічних засад, з'ясування зв'язків зі спорідне­ними галузями наукового знання, визначення власного об'єкта, предметних сторін, змісту й методики. В процесі шституціоналізації важливу роль відіграє, зокрема, формування, уніфікація і правильне вживання категоріально-понятійного апарату кожної науки. Не претендуючи на його узагальнений концептуальний аналіз, роз­глянемо стисло лише деякі основоположні конструкції і вузлові терміни, що вира­жають суттєві властивості й специфіку соціальної роботи, є "східцями" в пошуках, систематизації і застосуванні втілюваних нею знань, умінь, досвіду.

Суть найзагальнішого з них - "соціальне" - достатньо висвітлено в літературі, він міцно увійшов у повсякденний вжиток. Та часто йому дається надто широке і суперечливе тлумачення, особливо у порівнянні з "суспільним". Так, в одному з підручників стверджується: "соціальне ширше від суспільного."⁴² воно тут проти­ставляється природному, а також біологічному. Ми схильні вважати "соціальне" складовою частиною, якісною характеристикою "суспільного". Більшість авторів вживає цей термін для позначення сукупності тих або інших властивостей і особ­ливостей безпосередніх відносин даного суспільства, інтегрованих у їхній суміс­ній діяльності (взаємодії) в конкретному просторово-часовому середовищі. Ця су­купність проявляється у стосунках людей (соціальних груп) між собою, у ставлен­ні до свого місця, статусу в суспільстві та до багатогранних явищ і процесів його життя.⁴³ Воно виникає тоді, коли поведінка навіть одного індивіда опиняється під впливом іншого (групи), незалежно від присутності останніх.

З базовим терміном "соціальне" органічно пов'язані похідні від нього: сфе­ра, простір, структури, держава, політика, процеси, проблеми, зв'язки, дії, ін­ститути, організації та ін., зміст яких розкриває соціологія. Вдалу, на наш по­гляд, спробу обгрунтування основних з них зробив київський соціолог В. Жмир.⁴⁴ Так, соціальною вважається така держава, що "послідовно проводить політику,

бі

спрямовану на захист прав людини."⁴⁵ В такому розумінні з 50-х років термін "соціальна держава" увійшов у політичний обіг на Заході, так він застосований у статті першій нової Конституції України.

Соціальна політика, сказано в "солідному виданні" - це один з головних на­прямків внутрішньої політики держави, що має забезпечити відтворення тих со­ціальних ресурсів, з яких вона дістає собі підтримку, створює передумови для розширеного відтворення своєї діяльності та стабільності соціальної системи.⁴⁶ Таке тлумачення розглядуваної категорії однак не можна вважати вичерпним. І ось чому. Соціальну політику в громадянському суспільстві здійснюють, окрім держави, інші його інституції (церква, партії, асоціації, благодійні фонди тощо), вона реалізується як у масштабах усієї країни, так і на регіональному рівні міс­цевими органами самоврядування. То ж коло її суб'єктів досить широке, а зміст, спрямованість складніші. На наше переконання, соціальна політика не повинна бути засобом збереження і функціонування держави, навпаки - остання покли­кана служити якомога повнішому задоволенню потреб членів суспільства.

Ефективним механізмом її реалізації зарекомендувала себе соціальна робо­та. Цей прийнятий в усьому світі вислів виражає гуманне ставлення людини до людини. Наприкінці XIX століття ним стали позначати професію, що своїм го­ловним змістом має полегшення невдалого пристосування індивіда (соціальної групи) до суспільства, інтенсивна індустріалізація якого супроводжувалась зростанням міст, посиленням соціальної диференціації і пауперизації населен­ня, поширенням безробіття, злочинності тощо. Загострення соціальних про­блем як потенційна загроза стабільності і порядку буржуазного ладу стимулю­вали емпіричне вивчення соціальних аутсайдерів, проведення реформ, пошук ефективних методів соціальної роботи, її методологічного обґрунтування і кад­рового забезпечення. Сьогодні вона набула професійної зрілості, становить мо­гутню наукову і практичну індустрію, в якій зайняті мільйони людей в усьому світі. На Заході існують різні визначення соціальної роботи. В США, напри­клад, переважає розуміння її як системи програм і послуг, що виконуються з допомогою трудових колективів, спеціальних служб і працівників на базі су­часних знань та надають законної форми потребам соціального захисту індиві­дів, груп людей і общин. А як наукова дисципліна соціальна робота все більше використовує сьогодні комплексний (по суті соціологічний) підхід.

У вітчизняному суспільствознавстві прийнято умовно виділяти в ній теоре­тичний і практичний рівні (аспекти, розділи), переважає соціально-педагогіч-

⁴⁵ Див.: Мала енциклопедія етнодержавництва. - К., 1996. - С. 374.

⁴⁶ Див.: Политология. Знциклопедический словарь. - М., 1993. - С. 358.

62

ний ухил. Одним з перших в Україні спробу її методологічного обґрунтування зробив на початку 90-х років донецький дослідник В. Сидоров. Він визначив соціальну роботу як "професійну роботу з надання допомоги особі, сім'ї, різ­ним віковим і соціальним групам (клієнтам) у розв'язанні їх психолого-педагогічних, медичних, правових, економічних та інших проблем"; вона реа­лізується у взаємодії клієнта та спеціалістів "з метою поліпшення чи віднов­лення здатності перших до життєдіяльності."⁴⁷

У цьому визначенні чітко відбито сутність і специфіку соціальної роботи як галузі суспільної практики. Для її теоретичного обґрунтування в умовах суспі­льства перехідного типу багато зробили барнаульські та московські вчені. На­приклад, очолюваний І. Зайнишевим колектив запропонував розглядати теорію соціальної роботи в широкому плані як "систему поглядів і уявлень щодо ви­користання чи пояснення явищ і процесів, соціальних відносин, що виникають під впливом діяльності соціальних служб і органів соціального захисту та до­помоги населенню."⁴⁸ У вузькому ж, спеціальному плані, вона, на думку вче­них, є вищою формою організації наукового знання про найсуттєвіші зв'язки та стосунки, що виникають у процесі цієї діяльності.

Група московських вчених, очолювана професором П. Д. Павленком, розвиває цільовий підхід до теоретичних засад соціальної роботи на основі американського досвіду, пропонує інтегроване тлумачення цієї категорії. Вона розглядається як різ­новид людської діяльності, що має за мету "оптимізувати здійснення суб'єктивної ролі людей в усіх сферах життя суспільства у процесі життєзабезпечення й діяльно­го існування особи, сім'ї, соціальних та інших груп і верств у суспільстві."⁴⁹

А. Кравченко під соціальною роботою розуміє спеціальну професійну га­лузь, що є сферою практичного застосування соціологічних і психологічних принципів до розв'язання проблем, які визначають суспільне чи індивідуальне неблагополуччя.⁵⁰

Аналогічної точки зору дотримується В. Жмир. Він визначає соціальну ро­боту як теорію і практику соціальної політики правової, соціальної, демократи­чної держави і громадянського суспільства, що спрямована "на окремі соціаль-

но неповновартісні групи та індивідів з метою соціальної адаптації їх до існу­вання в пересічних (середньостатистичних) умовах конкретного суспільства."⁵¹

Перелік подібних прикладів можна продовжити. Багатство моделей теорети­чного обґрунтування соціальної роботи, як слушно визначає професор С. Гри-гор'єв, відбивають не лише результати наукових пошуків дослідників різних на­прямів, але й суспільну еволюцію, зміни у самому змісті і формах цієї роботи.⁵² їх осмислення нами переконує в доцільності такого визначення. Теорія соціаль­ної роботи - це наука про закономірності й принципи функціонування та розвит­ку конкретних соціальних процесів, явищ, відносин, їх динаміки під цілеспрямо­ваним впливом організаційних, психолого-педагогічних і управлінських факто­рів при захисті громадянських прав та свобод особи в суспільстві.

Різноманітність підходів до теорії і практики соціальної роботи обумовлена умовами і можливостями її проведення. У більшості визначень їх суті вихідні положення збігаються. А це свідчить, що відмінності швидше семантичні, ніж смислові. Тому подальші пошуки в цьому напрямі заслуговують всілякої під­тримки і поглиблення. Ґрунтовну класифікацію теорій соціальної роботи здійс­нив один з перших її дослідників на пострадянському просторі С. Григор'єв. Він ца основі аналізу загального і специфічного парадигм і статусу виділяє три групи концепцій соціальної роботи. Першу становлять психолого-орієнтовані теорії (екзистенціальна, гуманістична, психоаналітична, біхевіористська). Вони голо­вним чином мають за мету оптимізацію психосоціальної роботи, надання допо­моги на індивідуальному рівні, де домінують психічні проблеми. У другу групу об'єднані соціолого-орієнтовані теорії соціальної роботи: системна, соціально-екологічна, радикальна, марксистська (соціалістична), які насамперед присвячені структурній проблематиці. Третя група включає комплексно-орієнтовані теорії (соціально-психологічна, когнітивна, соціально-педагогічна, віталістська).

С. І. Григор'єв відзначає "тяжіння" деяких теорій до соціально-педагогічної проблематики. Додамо, що така ж тенденція спостерігається стосовно правових механізмів регулювання соціального розвитку взагалі і соціального захисту на­селення - зокрема. Напрацювання останніх ведуться в Харківському університе­ті внутрішніх справ, Ужгородському державному університеті та деяких інших вузах. На соціальній психології і психіатрії акцентується увага в Школі соціаль­ної роботи Національного університету "Києво-Могилянська академія". Соціа-

⁵¹ Див.: Жмир В. Зазнач, твір. - С. 11.

⁵² Див.: Григорьев С.И. Социология социальной работьі как содействие осуществлению^и реабилитации жизненньїх сил человека //Российский журнал социальной работьі. - 1996. - №2. - С. 10-14.

64

льно-педагогічний напрям успішно репрезентує колектив науковців у Київсько­му держуніверситеті ім. Т. Шевченка. Показово, що їх ґрунтовна праця має по­двійну назву "Соціальна педагогіка / Соціальна робота". І якщо основні категорії та поняття, зміст і форма першої частини підручника розкриті всебічно, послідо­вно, то цього не можна сказати про другу. Теоретичні засади соціальної роботи тут розглядаються переважно стосовно молоді, що мимоволі утримує авторів у педагогічному полоні. Не відкидаючи їх тезу про те, що у нашій країні для соці­альної роботи характерна "домінуюча роль соціальної педагогіки та соціального виховання."⁵³ мусимо зробити два застереження, на наш погляд, принципового характеру. Соціальна педагогіка ще не набула такого статусу, а теорія соціально­го виховання перебуває у зародковому стані. Таке виховання В. Сидоров, напри­клад, правомірно розглядає поряд із соціальним навчанням, як метод соціальної роботи, спрямований на зміну і формування особистості учня.⁵⁴

Нові суспільні реалії спонукають активно розробляти як педагогіку дорос­лих, так і наукові основи соціальної політики, соціального захисту та інші фун­даментальні аспекти соціальної роботи, всякий індивід є не пасивним об'єктом, а реальним суб'єктом процесу відновлення, реалізації, розвитку своїх сутніс-них сил та здібностей у межах чинного законодавства. В міру дедалі глибшого розуміння предмету, розкриття нових його сторін відбувається зміна уявлень про зміст найважливіших розділів даної науки. Це відповідно проявляється у збагаченні її категоріально-понятійного апарату. Розвиваються як базові, так і суміжні з іншими науками специфічні терміни. Відбувається уточнення і збага­чення наукових принципів, розвиток теорії і методів соціальної роботи.

Процес становлення в Україні соціальної роботи як науки буде, поза сумнівом, поглиблюватися під впливом суспільних запитів та власного розвит­ку. Вже сьогодні її розуміють не тільки як традиційну благодійність чи діяльність державної системи закладів соціального забезпечення, але і як різ­номанітну суспільну практику, перспективну навчальну і наукову дисципліну. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ця спеціальність запроваджується більш ніж у ЗО вищих закладах освіти країни. З розширенням і ускладненням завдань практики соціального захисту населення все актуальнішим стає її осмислення, наукове і методичне обґрунтування, достатнє і якісне кадрове забезпечення.

На жаль, поки що в Україні поширений стереотип, за яким соціальна робота бачиться однобічно, головним чином як допомога немічним, тимчасове явище,

пов'язане з суспільною кризою і філантропією. Звичайно, в такі періоди її зна­чення зростає. Проте і в розвинених країнах, як показує історичний досвід і ни­нішня ситуація у Західній Європі, роль соціальної роботи не знижується. А оскі­льки проблеми соціального буття на початок XXI ст. у світі загострюються, соці­альні зв'язки збагачуються, потреби і запити людей зростають, збільшувати­меться й кількість та можливості недостатнього адаптування значної їх частини до нових умов, статусів, ролей, ускладнюватиметься весь процес соціалізації. А отже, зростатимуть вимоги до соціальної роботи, її історії, методології, методів, технологій. У зв'язку з цим суттєве значення і великий практичний інтерес для України має переклад і введення в науковий обіг зарубіжних узагальнюючих до­сліджень та кращих популярних праць. Слід визначити, що ми в цьому відно­шенні з об'єктивних причин суттєво відстали від колег з постсоціалістичних кра­їн. Щоб швидше надолужити прогаяне, доцільно, зокрема, виділити провідні за­клади і надати їм державну підтримку. Такими, наприклад, можуть бути науково-дослідні інститути міністерств праці і соціальної політики, освіти і нау­ки, у справах сім'ї та молоді, відповідні підрозділи Академії державного управ­ління, Києво-Могилянської академії, Донецького, Ужгородського і Харківського університетів, що мають у цій галузі певні напрацювання.

Доцільно також стимулювати дослідження проблем соціальної роботи в академічних закладах гуманітарного профілю, створення для цього тимчасових наукових колективів, організацію творчих конкурсів на кращі підручники, нау­ково-популярні праці, тематичні цикли теле- і радіопередач.

І нині не втратили своєї цінності праці багатьох вітчизняних спеціалістів минулих десятиліть, які займалися прикладними дослідженнями соціального розвитку, проблемами різних груп населення, діяльністю соціальних інститутів та організацій. Це так важливо тому, що теорія соціальної роботи у своєму са­морозвитку, як зазначалося, значною мірою спирається на потенціал суміжних дисциплін, їх категоріальний апарат. Швидше й ефективніше допомогти їхнім представникам освоїтися в новій науці, ніж готувати кадри "з нуля".

Спільними зусиллями належить утверджувати самостійний науковий статус теорії соціальної роботи в Україні, долати притаманну їй поки що невизначе­ність. Зарубіжний досвід останнього десятиліття переконує, що вона все більше інтегрує сукупні наукові знання, здатні забезпечити аналіз і оптимізацію жит­тєвих сил людини, їх реабілітацію в кризових умовах. Як наука про підтриман­ня й реалізацію творчих можливостей особи, теорія соціальної роботи, не по­риваючи з соціологією, буде дедалі більше диференціюватися, внутрішньо структуруватися. Уже сьогодні в ній виділяють три рівні:

66

■ теоретико-методологічні проблеми соціальної роботи, її концептуальні засади;

■ спеціальні теорії, що становлять наукові основи для надання соціальної до­помоги, сприяння різним категоріям населення (галузеві, або теорії соціа­льної роботи середнього рівня);

■ техніко-технологічні, емпіричні знання у цій галузі (висвітлюють проблеми соціального проектування оптимальних форм організації соціальної роботи, технології здійснення різних її видів).

Все більше фахівців усвідомлюють необхідність спеціального вивчення фа­кторів і умов виникнення та розвитку соціальної роботи як суспільного явища, потенційного соціального інституту.

Таку тенденцію варто розвивати і в нашій країні. Західний досвід поглибленої спеціалізації, орієнтації переважно на індивідуально-психологічну допомогу кліє­нтам звужує творчий потенціал соціальної роботи, вимагає вкрай розгалуженої мережі навчальних закладів, соціальних служб і т. д., які нам не створити у близь­кій перспективі. Західні колеги (С. Рамзеї, Р. Фельдман та ін.) вважають ефектив­ним на пострадянському просторі оптимальне поєднання закономірностей надан­ня соціальної допомоги як на індивідуально-особистісному, так і на соціально-організаційному рівнях. З урахуванням цього доцільне таке наукове осмислення об'єкта, предмета, проблем, напрямів, технологій соціальної роботи, що зорієнто­ване на подолання застарілих підходів до неї і пошук нових парадигм. Багато при цьому залежатиме від можливостей, узгодженості й послідовності дій різних суб'єктів соціальної політики держави, реформування українського суспільства, відновлення і нормального функціонування народного господарства України.

За будь-яких умов очевидна поява у вітчизняному соціальному знанні нової-галузі - соціальної роботи, право якої на існування визначається глибокими суспільними проблемами. Утверджуючи під їх впливом свій самостійний ста­тус, вона одночасно дедалі більше виявляє свій органічний зв'язок з комплек­сом наук про людину і суспільство та здатність до саморозвитку. Незважаючи на запізнілість і сповільненість цього процесу в Україні, теорія і практика соці­альної роботи вже сьогодні активно сприяє розв'язанню багатьох проблем трансформації нашого суспільства, його самозбереження і стабілізації. В май­бутньому вона здатна значно примножити свій творчи-й, гуманістичний вплив на формування громадянського суспільства і правової, демократичної, соціаль­ної держави, яка служитиме Людині.

На завершення додамо, що для цього в країні є матеріальні й духовні переду­мови. Це багаті традиції доброчинності (заслуговують ґрунтовного вивчення, узагальнення, оцінок), досвід розв'язання найгостріших соціальних проблем (бі-

дності, безробіття, неписемності, безпритульності, голоду, епідемій та ін.), бага­та філософська, педагогічна, етична спадщина. Так імена Сковороди, Шевченка, Макаренка, Сухомлинського широко відомі спеціалістам з соціальної роботи і педагогіки в багатьох країнах. Потрібні державна воля, справедливі закони, муд­ра політика і конструктивні зусилля для подолання кризи, розбудови такого сус­пільства, в якому соціальні проблеми й конфлікти долалися б цивілізовано, гу­манно, на наукових засадах. Соціальна робота як наука, професійна діяльність і галузь суспільної практики цій благородній меті може добре послужити.

2.3. Вітчизняні теорії соціальної роботи: парадигми допомоги

Становлення вітчизняної теорії соціальної роботи відбувалось, за свідченням до­слідників⁵⁵, у тісному зв'язку з філософією допомоги як базовою, концептуальною ідеєю, навколо якої формувалися та розвивалися інші концептуальні ідеї й теорії. Ра­зом з тим філософія допомоги, як культурно-історичне явище, виникає у зв'язку і вза­ємодії з іншими явищами та феноменами. Мова йде, насамперед, про християнство, державність, право, розвиток суспільної моралі та норм суспільного життя. Саме ці явища викликали до життя ті чи інші форми підтримки людини в різних ситуаціях, визначали ідеї, навколо яких формувались нові знання щодо проблем існування лю­дини в суспільстві на різних етапах її життєвого шляху. В результаті поступово фор­мувалась система ідей та моделей допомоги і взаємодопомоги, що у своїй сукупності та взаємодії утворювали парадигму соціальної роботи на тому чи іншому історично­му етапі розвитку суспільства. В науковій літературі⁵⁶ виділяють логічний ряд пара­дигм допомоги, які виникали в процесі розвитку Російського суспільства: архаїчна парадигма, конфесійна парадигма, державна парадигма, громадсько-державна, со­ціальна парадигма та професійна парадигма. Розглянемо коротко сутність кожної з них, орієнтуючись на основні парадигмальні характеристики: доктрина допомоги, організаційні форми, суб'єкти допомоги, об'єкти допомоги.

Архаїчна парадигма. Відповідає раннім періодам слов'янської історії, коли провідним світосприйняттям та світоіснуванням було язичництво.

Для язичницького світосприйняття та світоуявлення характерною була не-виділеність людини з єдності космічного, географічного та соціального прос­тору. Така цілісність відтворювалась в общинному існуванні, обрядовій та тру-

⁵⁵ Див.: Фирсов MB. Введение в теоретические основьі социальной работьі (историко-понятийнмй ас­пект). - М: Изд-во ИПП - НПО "'МОДЗК". - Воронеж, 1997. - С. 53-129.

⁵⁶ Див.: Там само. - С. 56-57.

68

довій діяльності, які органічно вплітались у контекст природи і космосу. Отже, філософія цілісності виступає як головна ідея світосприйняття, як смисловий стрижень організації життєдіяльності людей.

Разом з тим ідея, яка "обіймала" і регулювала всю життєдіяльність людини, не могла не закріплювати у свідомості страх втрати такої єдності, можливості залишити поза межами захисного впливу спільноти. Страх залишитись без під­тримки і захисту спільноти набував статусу соціального регулятора норматив­ної поведінки.

Отже, доктрина допомоги тих часів об'єднувала ідеї цілісності та відчуття загрози втрати включеності у таку єдність. На їх перехресті формувались міфо-логеми буття з вимогами створення механізмів охорони та захисту цієї цілісності.

Організаційні форми підтримання цілісності мають сакральний характер. Це були тризни, погребальні змагання, ігриська, трапези, під час яких родичі жертвували визначену милостиню, так звану "справу". Тобто це були общинні форми допомоги, пов'язані зі смертю.

Іншою формою допомоги були традиції збереження стосунків миру і рівності.

Прикладом подібної форми допомоги були княжі пиршества, в яких могли взяти участь всі члени общини з обов'язковою участю каліки-перехожого, яко­му перепадала досить багата милостиня. Існували різні форми допомоги і взає­модопомоги між князем і дружинниками, зокрема щодо викупу полонених.

Як бачимо, об 'єктами допомоги виступає, з одного боку, вся спільнота -община, яка захищає свою цілісність як основу існування. З другого боку, по­ступово виявляються члени спільноти, яким з різних причин потрібна пріори­тетна підтримка і допомога.

Конфесійна парадигма. Доктрина допомоги в цій парадигмі визначається релігійною доктриною тієї чи іншої конфесії. Християнська доктрина допомо­ги ґрунтується на філософії діяльнісної любові до ближнього. При цьому не тільки моральна спрямованість на ближнього, але й вчинок щодо реалізації цієї спрямованості виступають як основа світосприйняття та світоуявлення христи­янина.

Організаційними формами надання допомоги визначаються церковні форми (монастирська і приходська) і милостиня. Монастирська допомога здійсню­ється шляхом лікування, допомоги натуральними продуктами та навчання. Приходська система допомоги більш відкрита ніж монастирська. Здійснюючи допомогу за різними напрямами, приходська допомога виступає як початкова форма адміністративно-господарського механізму общини.

Милостиня виступає як ритуал, закріплений у стереотипі соціально-необхідної поведінки, виражаючи визначені форми масового єднання всіх пе­ред релігійним та моральним законом.

Суб'єктами допомоги виступаютв як спільноти (община) і соціальні релі­гійні організації (монастир, парафія), так і індивіди, які реалізували свою по­требу у богоугодній поведінці через милостиню.

Об'єкти допомоги - бідні, убогі, каліки, жебраки та інші знедолені і нещасні. Державна парадигма. Виникла як результат утвердження державності на Русі і відповідно об'єднання під егідою держави основних функцій управління суспільством у тому числі і функції допомоги.

Доктрина допомоги ґрунтувалась на ідеї корисності людини для держави, можливості чи неможливості людини приносити державі користь, державної необхідності.

Держава створювала організаційні форми і соціальні інститути подання до­помоги, які закріплювались у відповідних нормативних актах.

Цими актами визначались категорії тих, хто потребує допомоги - бідні, хворі, інваліди, безнаглядні діти, жебраки. Діяльність і праця, можливість узяти в ній участь на користь держави виступають критеріями визначення об'єктів допомоги.

Громадсько-державна парадигма. Характерна тим, що соціальна допомога оформлюється як система і стає частиною соціальної політики і самостійним інститутом соціалізації, виховання і реабілітації індивіда.

Доктрина допомоги будується не тільки на ідеї державної доцільності, але й на ідеї необхідності допомоги людині у здійсненні її життєвого сценарію, особливо в пандемічних умовах (голод, епідемії, війни). Об'єднуючою стає ідея соціального здоров'я людини.

Організаційні форми надання допомоги об'єднували як державні (центральні і територіальні) структури, так і громадські, а також індивідуальні види допомоги.

Відбувається оформлення типології об'єктів допомоги: жебраки, які не мо­гли працювати, сироти та тимчасово не працездатні, "жебраки з лінощів"; жер­тви "випадкових обставин". Поступово формується уявлення про те, що допо­мога необхідна будь-якому клієнту, що її потребує.

Соціальна парадигма. Виникає після революції 1917р. Доктрина допомоги набу­ває чітко вираженого соціального характеру. На зміну благодійності приходить "ко­муністичне соціальне забезпечення" - державна допомога всім, хто її потребує.

Організаційними формами допомоги стають державне соціальне забезпе­чення та державне соціальне страхування, які здійснюються через централі­зовану систему відповідних територіальних організацій. Держава монополі-

70

зує функцію надання допомоги населенню і реалізує її у вигляді соціальної політики.

Суб'єктом допомоги виступає держава у сукупності органів і організацій соціального забезпечення та страхування.

Об'єкти соціальної допомоги визначаються державою. Це - пенсіонери, ін­валіди, одинокі і багатодітні матері, діти без батьків і т. ін.

Теоретична думка у сфері соціальної роботи має дискретний характер у ви­гляді законодавчих і нормативних актів та відповідних наукових робіт з комен­тарями та апологетикою.

Професійна парадигма. Починає формуватися з початку 90-х років у зв'язку з виникненням нових (для нашого суспільства) соціальних проблем, пов'язаних з безробіттям, вимушеною міграцією, професійним жебрацтвом, криміналізацією суспільства, падінням рівня народжуваності, розпадом інсти­туту шлюбу та сім'ї, а головне - зубожінням більшої частини населення у пост­радянських країнах. .

Соціальна допомога у цих умовах обумовила пріоритет у доктрині ідеї комплексної допомоги по захисту різних груп населення на професійному рівні.

Організаційно допомога надається у державних формах допомоги на різних рівнях та у формі благодійництва від організацій та окремих суб'єктів.

Суб 'єктами допомоги виступають державні органи та організації централь­ного, відомчого і територіального підпорядкування, громадські та церковні ор­гани й організації.

Об'єктами допомоги виступають найбільш знедолені та незахищені групи населення: діти, сім'ї, пенсіонери, інваліди, біженці, малоімущі, військові запасу.

До основних напрямів теоретичного осмислення соціальної роботи на цьо­му етапі відносять⁵⁷:

■ теорію та історію соціальної роботи;

■ теорію та історію соціального виховання;

■ теорію і практику професійної соціальної роботи (підготовка професійного соціального працівника);

■ наукові підходи до різних категорій клієнтів;

■ наукові підходи до організації інфраструктури соціальної допомоги. Теоретичні пошуки критично і конструктивно використовували досягнення

зарубіжної теорії соціальної роботи.

Резюме

Передумовою виникнення в Україні теорії соціальної роботи була одвічна традиція допомагати людям, яких спіткало лихо. Соціальна допомога роз­вивалась у формі княжої, монастирської, церковно-приходської допомоги та милостині, поступового їх усвідомлення та наукового осмислення. Поява в науковому та соціальному просторі України нової наукової галузі -соціальної роботи обумовлена логікою розвитку суспільства, розширенням у ньомукола соціальних проблем та процесом диференціації гуманітарних знань. Своєю появою соціальна робота реалізувала притаманний їй зв'язок з комплексом наук про людину і суспільство та здатність до саморозвитку. Не­зважаючи на запізнілість і сповільненість цього процесу в Україні, теорія і практика соціальної роботи вже сьогодні активно сприяє розв'язанню бага­тьох проблем трансформації нашого суспільства, його самозбереженню та стабілізації. У майбутньому вона здатна значно примножити свій творчий, гуманістичний вплив на формування громадянського суспільства і правової, демократичної, соціальної держави, яка служитиме Людині. Теорія соціальної роботи в Україні визрівала під впливом російської та захід­ної теорій соціальної роботи на основі власного культурного, соціального та наукового підґрунтя. Сформована на цій базі вітчизняна теорія соціальної роботи структурно включає архаїчну, конфесіональну, державну, громад­сько-державну, соцієтальну та професійну парадигми соціальної роботи.

РОЗДІЛ З ОСНОВНІ ТЕОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

■ Сучасні теорії соціальної роботи: від позитивізму до постмодернізму

■ Людина в соціальній роботі: системний підхід

■ Соціалізаційні та адаптивні процеси в соціальній роботі

■ Адаптивно-соціалізаційна теорія соціальної роботи

3.1. Сучасні теорії соціальної роботи: від позитивізму до постмодернізму

Соціальна робота як наукова дисципліна - галузь молода, знаходиться в про­цесі становлення, формування свого предметного поля і структурного визначен­ня. При цьому, з одного боку відбувається усталення теоретичних засад цієї нау­ки, наукових критеріїв, методології і виділення найбільш загальновизначених наукових теорій. З іншого боку, динамізм розвитку соціальної роботи, виклика­ний розширенням та диференціацією об'єкта цієї науки, супроводжується як по­явою нових теорій соціальної роботи, так і уточненням концептуального бачення теорій, що вже зарекомендували себе як сталі. Отже, аналіз сучасних теорій со­ціальної роботи має враховувати обидві названі тенденції. Іншими словами, до сучасних теорій соціальної роботи ми відносимо як ті, що виникли практично разом з виникненням сфери діяльності по наданню соціальної допомоги, так і "модернізовані" теорії, що стверджуються останнім часом.

Отже, врахування особливостей виникнення й розвитку виступає необхід­ною передумовою аналізу сучасних теорій соціальної роботи.

Характерним для соціальної роботи як галузі теоретичних знань є той факт, що вона отримала свій власний розвиток після того, як відбулось визначення соціальної роботи як професії. Нова теорія створювалась в результаті наявності нагальної потреби суспільства в науково-теоретичних дослідженнях в галузі соціального розвитку і взаємовідносин між суспільством і людиною на новому соціально-політичному й економічному етапі розвитку суспільства. Нагальною ставала також потреба в науково-практичних і методологічних рекомендаціях щодо надання соціальної допомоги людям, окремим соціальним групам, які опинились в складних життєвих ситуаціях. Отже, практичні дії соціальної до­помоги, методи та прийоми, які при цьому використовувались поступово уза­гальнювались і набували науково-теоретичного осмислення і обгрунтування. Фактично теорія соціальної роботи формувалась в процесі практичної діяль?::-

сті,⁵⁸ концентруючись навколо основних об'єктів соціальної роботи: індивіда, групи та групової спільноти (комм'юніті). При цьому саме основні об'єкти со­ціальної роботи поступово ставали основою об'єднання навколо них теоретич­них знань і формування відповідних груп теорій соціальної роботи. При цьому виділяють такі основні теорії:

1. теорія індивідуальної соціальної роботи;

2. теорія групової соціальної роботи;

3. теорія общинної соціальної роботи;

4. теорія соціального адміністрування та планування соціальної роботи. Теорія індивідуальної соціальної роботи створювалась у відповідності до завдань,

які виникали перед соціальними працівниками щодо з'ясування причин, які привели того чи іншого індивіда до дезадаптивного стану у суспільстві. Зрозуміло, що це ви­магало від соціальних представників об'єктивних уявлень про середовище та особис­тість клієнта, про соціальні причини їх відхилення в поведінці від норм і стандартів існуючих у суспільстві. Необхідними ставали теоретичні обґрунтування адекватних методик діагнозу соціального середовища і стану клієнта соціальної роботи. Потрібна була така теорія, яка дозволила б з єдиних позицій пояснити й інтерпретувати різні причинно-наслідкові зв'язки з зовнішнім і внутрішнім світом клієнта. Психоаналіз З.Фрейда надовго визначив один з головних напрямів розвитку теорій індивідуальної соціальної роботи, становлення науково-теоретичних шкіл соціальної роботи.

Характерно, що орієнтація на теоретичне обслуговування практики соціаль­ної роботи проявлялась в тому, що в основу теоретичного підходу для практики не рідко використовується не вся методологія тієї чи іншої теоретичної школи, а лише та її частина, яка необхідна для вирішення предметних завдань соціальної роботи. Як видно, мова йде про "технологію присвоєння" практикою соціальної роботи конструктів, ідей і технік теоретичних підходів наукових шкіл.⁵⁹

У сучасній теорії індивідуальної соціальної роботи, на думку М.В.Фірсова, існує сім основних моделей такого присвоєння:

1. Особистісна модель, в основі якої лежить лише та чи інша технологічна теорія особистості, яка адаптується до соціально-орієнтованих завдань.

2. Процесуальна модель, в основі якої - теорії процесу та індивідуальної взаємодії.

3. Синтетична модель, в основі якої об'єднані різні теорії.

4. Різні психологічні теорії, коли в якості домінант беруть за основу осо-бистісні та діяльністні психологічні теорії, але без їх протиставлення.

5. Психологічна і соціальна теорія.

6. Психологічні, соціологічні і теорії систем, де останні виступають в яко­сті об'єднуючої парадигми.

7. Теорії систем, теорії процесів і психологічні теорії.

За дослідженнями автора такої класифікації, за такими "моделями присво­єння" відбувається не тільки інтеграція різних принципів та методик, але й "предметної мови" соціальної роботи, як засобу комунікації між представника­ми різних теоретичних шкіл, теоретиками і практиками.

Не ставлячи за мету описання чималої кількості шкіл і теорій індивідуаль­ної роботи, звернемо увагу на те, що індивідуальні теорії соціальної роботи ві­дображають напрям тенденції в науці, згідно якому в основі соціальних про­блем у суспільстві є людина, в якій власне і сконцентровані детерміновані при­родою основні причини людських бід і негараздів.⁶⁰

Зрозуміло, що такий підхід не в змозі адекватно відобразити складні взаємовід­носини в системі "людина-суспільство". Вплив суспільних відносин, тих чи інших соціальних груп чи спільнот також вимагає серйозного вивчення, теоретичного осмислення і обґрунтованих пропозицій щодо практичної соціальної роботи. Вони знайшли своє відображення в теоріях групової і общинної соціальної роботи.

Переходячи до аналізу групової соціальної роботи, необхідно зазначити, що як і в теоріях індивідуальної роботи теоретичне осмислення групової соціальної ро­боти здійснювалось за потребами практичної діяльності, яка здійснювалась за фо­рмами і методами, виправданими практикою соціальної роботи. Отже, на' момент виникнення теорії соціальної роботи вони концентрували свою увагу на описанні, науковій легітимізації існуючих сукупностей методик - індивідуальних, групових, общинних. Це призвело, на наш погляд, до взаємного перетину термінологічних смислових моделей понять "теорій соціальної роботи" і "методів соціальної робо­ти". Нерідко індивідуальні, групові та общинні методи соціальної роботи розкри­ваються через сукупність відповідних теорій і наукових шкіл. Така тенденція під­тверджується і в деяких дослідженнях вітчизняних науковців. Так, досліджуючи виникнення та становлення методу роботи з групами, Г.М.Попович доводить, що на ранніх етапах становлення групової роботи "теоретична рефлексія була відсут­ня, і методи формувались на випадковій основі. Однак працівники, які діяли у зга-

іїятийньій аспект) -

даному напрямку, ототожнювали свою діяльність-з методом групової роботи.⁶¹ Характерно, що дослідниця визначає важливу роль у становленні методу соціаль­ної роботи з групою саме теоретичного осмислення феномену групи, посилаючись при цьому на теоретичні розробки Г.Лебона, У.Кулі, З.Фрейда та ін.⁶²

Таким чином, аналіз процесу становлення та теоретичного обґрунтування практи­ки соціальної роботи засвідчує гносеологічне коріння ототожнення, або нечіткого розподілу між теоріями індивідуальної, групової та общинної роботи та відповідними методами з такокхж назвою. Витоки подібного перетину термінологічно-понятійного смислового поля лежать в особливостях виникнення теорій соціальної роботи. Ство­рюючись на потребу теоретичного обґрунтування вже існуючої практики (з її мето­дами) теорії соціальної роботи концентрувались навколо теоретичного пояснення іс­нуючих груп методів соціальної роботи: індивідуальних, групових та общинних. Це й викликало, на нашу думку, до життя відповідну класифікацію основних теорій, утво­рюючих за М.Сипориним "парадигму знань соціальної роботи."⁶³

Зауважимо, що не тільки подібна класифікація теорій соціальної роботи ма­ла своє походження від факторів, пов'язаних з більш пізнім виникненням теорії соціальної роботи на базі вже існуючої практичної соціальної роботи. На нашу думку, подібна обумовленість притаманна і всім іншим класифікаціям теорій, зокрема за ознакою близькості до сумісних наук про людину і суспільство, природньо-наукові та соціокультурні основи життя.⁶⁴ З таких позицій виділя­ються три основних групи теорій:

1. Психолого-орієнтовані теорії соціальної роботи.

2. Соціолого-орієнтовані теорії соціальної роботи.

3. Комплексно-орієнтовані теорії соціальної роботи.

На наш погляд, визначення теорій за ознакою спорідненості з сумісними науками має більш універсальний характер і значною мірою вбирає в себе кри­терії визначення за суб'єкт-об'єктною ознакою, оскільки як для групової, так і індивідуальної роботи можуть використовуватись ті чи інші поєднання теоре­тичних підходів. Тому уважного розгляду вимагають саме теорії соціальної ро­боти у контексті їх спорідненості з сумісними науками.

Психолого-орієнтовані теорії об'єднують сукупність теорій, у центрі яких ідея допомоги клієнту шляхом оптимізації його власних зусиль, по викорис­танню своїх особистісних і соціальних ресурсів для впливу на ситуацію.

Одна із найбільш поширених теорій цього напрямку - психодинамічна тео­рія, в основу якої було покладено можливості психоаналізу. Психоаналіз суттє­во розширив уявлення про сутність допомоги у соціальній роботі, щодо кожно­го зі складових елементів допомоги: отримання інформації про клієнта, діагноз соціального відхилення; прогноз перспектив покращання стану; лікування -надання допомоги клієнту. Зокрема, розглядаючи ситуацію в контексті про­блем як особистості так і соціальних відхилень, психоаналіз дозволяє діагнозу­вати динаміку особистісних та соціальних змін у їх взаємодії, прогнозувати по­дальший розвиток такої взаємодії і вплив її на стан клієнта. Отже, взаємодія клієнта і оточуючого середовища розглядається як єдина психосоціальна сис­тема "клієнт-середовище", що вимагає відповідної інтеграції, щодо впливу з боку соціального працівника.

Екзистенціональна теорія побудована на ідеї, що при аналізі поведінки клі­єнта необхідно брати до уваги те, як він сприймає та інтерпретує свої уявлення про оточуючий його світ, як оцінює свій соціальний статус. Тобто необхідність у допомозі виникає тоді, коли уявлення клієнта про зовнішній світ не адекватні реаліям внаслідок того, що неадекватним є уявлення клієнта про свій соціаль­ний статус. Частіше всього проблеми у клієнта детермінуються попереднім, минулим соціальним досвідом, під впливом якого формувалось уявлення кліє­нта про свій власний соціальний статус.

Теорія кризового втручання орієнтує на ідею допомоги клієнтам, які знахо­дяться в стані глибокої психологічної кризи і ситуація вимагає швидкого опе­ративного втручання для виведення клієнта з дезадаптивного стану.

Гуманістична теорія соціальної роботи побудована на ідеї допомоги клієн­там у самопізнанні та усвідомленні значущості своєї особистості, в розумінні самих себе та характеру впливу на них оточуючого світу. Шляхом міжособис-того контакту з соціальним працівником клієнта орієнтують на необхідність зрозуміти інших як умову розуміння себе і можливості вирішення своїх про­блем тільки через розуміння відношення до інших. Допомога у виборі стратегії дій клієнта має орієнтувати на пошук свого життєвого призначення.

Соціолого-орієнтовані теорії соціальної роботи концентрують увагу на со­ціальному контексті допомоги: соціальних детермінантах виникнення складних ситуацій, соціальних нормах та патології, соціальному контролі за поведінкою індивіда.

Одна з таких теорій - системна теорія соціальної роботи. Суспільство роз­глядається як складна соціальна система, що складається із сукупності взає^г-

пов'язаних елементів у вигляді соціальних організацій і інститутів, взаємодія яких впливає на життєдіяльність людини.

Допомога клієнту полягає у виявленні факторів оточення клієнта, фіксації впливу на нього інших людей, а також впливу інших соціальних факторів, для то­го щоб разом досягти наміченої мети, "обходячи" або "знімаючи" обставини, що можуть призвести до небажаних наслідків або супроводжуючих негативних явищ.

З системною теорією зв'язана системно-екологічна теорія соціальної роботи, у якій допомога розглядається на стику соціальної системи і живого організму і є ком­петенцією соціальної психології. Метою допомоги при цьому виступає збереження рівноваги між клієнтом і оточуючим середовищем, негативні зміни в якому виклика­ють дезадаптивні процеси. Оточуюче середовище при цьому розглядається в широ­кому розумінні поняття "екологічне середовище", що об'єднує природні і соціальні складові, і в якому клієнт потребує допомоги в пошуках своєї "екологічної ніші".

На відміну від системно-екологічної, соціально-радикальна теорія концент­рує увагу на ідеї допомоги клієнтові у розвитку його соціальної свідомості і, перш-за все, її політичної і правової складових. Метою допомоги є підвищення самоконтролю клієнта, особистісної відповідальності, самоактуалізація його можливостей захищати і відстоювати свої права як людини, протистояти дис­кримінації у тих чи інших сферах життєдіяльності самого індивіда та окремих соціальних груп та спільнот. Характерно, що соціальна допомога в цих випад­ках обмежується розвитком соціальних здібностей саме клієнта, не поширюю­чись на зміни в соціальних структурах, які його пригнічували.

Марксистська теорія соціальної роботи побудована на ідеї допомоги кліє­нтові шляхом спільних колективних дій, які направлені на підвищення само­свідомості і здійснення соціальних змін у суспільстві. При цьому допомога з боку соціального працівника може носити як характер соціального нагляду і контролю, так і "соціального стабілізатора" або "соціального адвоката".

Комплексно-орієнтовані теорії соціальної роботи об'єднують концептуаль­ні підходи декількох гуманітарних наук - соціології, психології, педагогіки. Таке об'єднання обумовлене складністю та комплексним характером як об'єктів соціальної роботи так і деяких типових ситуацій допомогти клієнтові.

Так, рольова теорія соціальної роботи ґрунтується на комплексній ідеї рольової поведінки клієнта, який будує свою поведінку у відповідності з моделями, схемами, що відтворюються індивідуальною свідомістю. У відповідності до цього рольова мо­дель соціальної роботи охоплює проблеми клієнта, пов'язані з очікуваною поведін­кою і бажаним розвитком з врахуванням минулого досвіду, з розумінням значущості актуальних подій та механізмів формування у людини уявлень про свою роль у житті.

Соціально-педагогічна теорія соціальної роботи ґрунтується на ідеї допо­моги шляхом виховного впливу на процес соціалізації індивіда або соціальної групи, який здійснюється через систему соціальних інститутів - сім'я, школа, позашкільні заклади. Ці інститути мають корегувати формування соціальних якостей особистості у відповідності з суспільно значущими цінностями, обме­жувати або активізувати вплив тих чи інших факторів.

Когнітивна теорія соціальної роботи ґрунтується на ідеї допомоги клієнту, орі­єнтуючись на особливість його мислення, існуючі у нього установки та упереджен­ня, які в кінцевому рахунку спрямовують його соціальні дії як по відношенню до себе, так і по відношенню до оточуючих. Суть допомоги - в регуляції соціальної поведінки клієнта шляхом навчання його "відпрацьовувати" механізми своїх вчин­ків адекватно соціальним умовам або конкретній ситуації, в якій він опинився. Практика соціальної роботи свідчить, що когнітивна теорія, як і інші комплексно-орієнтовані теорії, найбільш ефективно використовуються в складних життєвих си­туаціях, причини яких охоплюють цілу низку соціальних, психологічних, а нерідко і біологічних факторів.⁶⁵ Мова йде про ситуації, які характеризуються ускладненням, викривленням, припиненням, а іноді і руйнацією таких сутнісно важливих процесів у житті людини, як адаптація та соціалізація. В цьому зв'язку набуває актуальності розробка комплексно-орієнтованих теорій, які давали би змогу системної соціальної допомоги при порушеннях процесу соціалізації індивіда у ті чи інші періоди його життя, особливо коли процес соціалізації набуває кризового характеру.

Розглянуті підходи до класифікації теорії соціальної роботи грунтуються на засадах позитивістського погляду, в основі якого суворе застосування наукового методу, згідно якому теорія - це загальне твердження стосовно реального світу, суттєві істини якого можуть бути підтримані свідченнями, одержаними за допо­могою наукового методу. Стосовно практичних теорій, що застосовуються у ви­дах діяльності, таких як соціальна робота, стверджується, що процес розробки теорії у позитивістських поглядах бере початок з¹ показу, що підхід до практики може працювати в конкретних випадках, просуваючись далі до показу, що він дійсно працює в серії випадків, і вже потім показуючи, як саме він працює.

За розумінням М.Пейна, погляди засновані на науковому методі, поважають моделі та перспективи від "теорій". Вони стверджують, що "теорія" повинна доказово пояснювати, чому дещо трапилось, а не просто описувати це в органі­зований спосіб або забезпечувати спосіб мислення про навколишній світ. Деякі "теорії" пропонують всі три аспекти "теорії" у постмодерністському сенсі. Інші

фокусуються на забезпеченні моделі дій. Деякі роботи наголошують на тому, до якої міри "теорія" засновується на емпірично випробуваних принципах.⁶⁶

На відміну від позитивістських, постмодерністські погляди на термін тео­рія соціальної роботи більш вільні і враховують три різні можливості:

1. Моделі змальовують у загальному вигляді, що відбулось під час практи­ки, вдаючись до широкого ряду ситуацій у структурованій формі, таким чином, щоб вони видобули певні принципи та зразки діяльності, які утворюють прак­тичну послідовність. Clark (1995) вони розглядаються як система класифікації, що дає можливість виконувати систематичне та економічне описання та пояс­нення, чи практика відповідає моделі, чи ні.

2. Підходи або перспективи щодо комплексної людської діяльності вира­жають світові цінності або погляди, які дозволяють учасникам задовільно упо­рядкувати їхні думки, або бути в змозі дати собі раду під час цієї участі.

3. Пояснювальна "теорія" показує, чому діяльність дає результат у конкрет­ній послідовності дій, а також обставини, за яких вона призводить до результа­ту. Це є позитивістське значення "теорії".

У сконцентрованому визначенні М.Пейна "теорія" соціальної роботи, в ро­зумінні організованого опису соціальної роботи, призначена дати настанови до практики й досягає найбільшого успіху, коли містить у собі всі три елементи: перспективу, "теорію" та модель.

У реальній практичній діяльності соціальна робота орієнтована на вирішен­ня проблеми, оголошується, в першу чергу, моделлю. Проте, вдаючись до пі­знавальних та пояснювальних "теорій" вона підтверджує свою ефективність. Кажучи більш широко, вона висловлює перспективу такого напрямку дій в со­ціальній роботі, який має на увазі важливість людської діяльності та досвіду як основи для вивчення навколишнього світу, і який є сприйнятим в межах цього напрямку. Оскільки "теорії" соціальної роботи розвиваються, вони стають більш успішними, вдаючись до поширення їхнього початкового фокусу на пер­спективи, "теорію" або модель, щоб залучити елементи з них.

Орієнтуючись на постмодерністські підходи до дослідження теорій соціаль­ної роботи (але не відкидаючи права існування інших підходів), М.Пейн вва­жає, що всі теорії соціальної роботи можуть бути "вмонтовані" в парадигму, що ґрунтується на трьох типах поглядів.⁶⁷

Рефлексивно-терапевтичні погляди. Вони розглядають соціальну роботу як таку, що відшукує найкращий з можливих добробут для індивідуумів, груп та

⁶⁶ Див.: Пейн М. Сучасна теорія соціальної роботи / Пер. з англ. - К., 2000. - С. 44-49

⁶⁷ Див.: Пейн М. Зазнач. Твір. - С. 5-9

80

громад у суспільстві шляхом просування, сприяння розвитку та самореалізащї. Постійний процес взаємодії з іншими змінює їхні уявлення та дозволяє їм впливати на інших. Цей процес взаємного впливу є тим, що робить соціальну роботу рефлексивною. Такими шляхами люди здобувають владу над власними почуттями та способом життя. Через цю особисту владу вони стають спромож­ними здолати, чи піднятись вище страждань або незручностей.

Соціалістично-позитивістські погляди. Вони розглядають соціальну роботу як пошук співробітництва та взаємної підтримки в суспільстві, щоб найбільш пригнічені та злиденні люди могли здобути владу над своїм власним життям. Соціальна робота сприяє цьому, надаючи людям можливості брати участь у процесі навчання та співробітництва, створювати інституції, якими всі можуть володіти, в яких можуть брати участь. Еліти накопичують та увічнюють на власну користь владу та суспільні ресурси. Роблячи це, вони створюють при­гнічення та злидні, що їх соціальна робота намагається витіснити більш егалі­тарними відносинами в суспільстві. Пошук особистої та соціальної реалізації, як у рефлексиивно-терапевтичних поглядах, неможливий, тому що інтереси еліти суперечать тим багатьом можливостям, що їх мають пригноблені, і які не будуть реалізовані без досягнення істотних соціальних змін. Лише прийняття соціального устрою, що його передбачають рефлексивно-терапевтичні та інди­відуалістично-реформістські погляди, підтримує та підсилює інтереси еліт. Отже, це перешкоджає можливостям пригноблених людей, які повинні бути головними одержувачами здобутків соціальної роботи.

Індивідуалістично-реформістські погляди. Вони розглядають соціальну ро­боту як аспект послуг загального добробуту індивідуумам у суспільстві. Соціа­льна робота відповідає потребам індивідуумів та покращує послуги, частиною яких вона є. Тому й соціальна робота і послуги можуть працювати ефективніше. Намагання змінювати суспільства, робити їх більш рівноправними чи створюва­ти особисту та суспільну реалізацію через особисте зростання та зростання у співтоваристві можуть бути розумними ідеалами. Тим не менш, вони нереаліс­тичні у щоденній практиці. Це тому, що до найбільш практичних цілей діяльнос­ті соціальної роботи належать дрібні індивідуальні зміни, які не можуть призвес­ти до кардинальних соціальних змін. До того ж депозитарії соціальних послуг, які головним чином фінансують діяльність соціальної роботи, хочуть кращої відповідності суспільства та індивідуума. Вони не прагнуть соціальних змін.

Як бачимо, кожний з поглядів щось говорить про діяльність та цілі соціальної роботи. Він також критикує або намагається змінити інші погляди. Хоча всі погляди мають також духовну спорідненість. В роботі М.Пейна введено поняття, "теорія

81

практики соціальної роботи", яке на перший погляд (а точніше з позитивістських позицій) виглядає не дуже узгодженим зі сталими поглядами на сутність цього по­няття. Зате з постмодерністських позицій все виглядає цілком коректно. Йдеться про теорії практики соціальної роботи, які намагаються пояснити, надати опис або доказ стосовно того, що роблять соціальні працівники для вирішення різних про­блем та ситуацій своїх клієнтів. Обов'язковою вимогою при цьому є обов'язкове підтвердження ефективності таких теорій та моделей. Як правило, такі теорії і мо­делі описані у вигляді текстів та обговорені іншими соціальними працівниками. Серед вимог до подібних теорій соціальної роботи виділемо:

■ їх сучасність (вони мають місце лише для цього часу);

■ культурний контекст (врахування особливостей культури, ментальності конкретної країни);

■ соціальний контекст (враховувати стан конкретного суспільства).

Думається, що ці вимоги не можуть ігноруватись при створенні теорії соці­альної роботи в Україні. Враховуючи умови виникнення та становлення теорії та практики соціальної роботи в Україні (розділ 2), проаналізуємо на відповід­ність цим вимогам теорію, що виникла на теренах України. Йтиметься про ада­птивно-розвиваючу теорію соціальної роботи (М.Лукашевич).