1.1. Соціальна робота в Україні та світі

"Соціальна робота" - прийнятий в усьому світі вислів, що означає вияв гу­манного становлення людини до людини. Вона виникла ще в біблійні часи як благодійність, релігійний обов'язок віруючого, як система гуманітарних послуг нужденним. Однак лише у нинішньому столітті ця робота визнана у всьому світі як професія, що потребує спеціальної підготовки. Систематично здійсню­вані через неї різноманітні заходи спрямовані на те, щоб полегшити невдале пристосування особи до суспільства. Соціальна робота відрізняється від філан­тропії, благочинності, меценатства та подібних видів діяльності своєю орієнта­цією не лише на допомогу людині в розв'язанні повсякденних проблем (зайня­тості, побуту, здоров'я, стосунків з іншими членами соціуму), але й на розви­ток у ній, при необхідності, техніки подолання труднощів, навичок само­організації. Світовий досвід засвідчує ефективність цієї допомоги, яка надається не розрізненими одинаками, а могутніми професійними об'єд­наннями різних типів, що підтримуються державою і громадкістю. Серед неї на Заході поступово формувалася думка про те, що допомога людям, які вибилися з життєвої колії або через об'єктивні причини не можуть увійти в неї (інваліди, престарілі, одинокі, безробітні, бідні та інші соціальні аутсайдери), - це показ­ник високої культури і цивілізованості суспільства. Вона, як правило, кори­стується співчуттям і повагою усього населення, авторитетна й престижна.

Утвердження соціальної роботи сталося на початковому етапі індустріаль­ного суспільства не випадково, адже XIX ст. супроводжувалося бурхливим, посиленням експлуатації, соціальною диференціацією і пауперизацією на­селення, розвитком злочинності,' безробіття, аморалізму й бездуховності. Крайнє загострення соціальних проблем потенційно загрожувало стабільності й порядку в капіталістичних країнах. Тому все більше політиків, ділових

людей, церковних діячів, добровольців з числа лікарів, вчителів, вчених усвідомлювали необхідність наукового аналізу соціального розвитку і спеціалізованої підготовки людей, які зайнялися допомогою зубожілим і зне­доленим. Поступово, завдяки цілеспрямованим зусиллям соціальних реформа­торів і прогресивної громадськості, у Великобританії, Нідерландах, США, Швеції, Японії та інших розвинених країнах сформувалася розгалужена систе­ма теоретичних знань і правових, етичних, дидактичних, організаційних засад соціальної роботи. У своєму розвитку вона спирається на біологію, медицину, статистику, соціологію, педагогіку, антропологію, економіку, право та інші науки, на власний досвід, здобутки інформатизації, сучасні технології. Це доз­воляє їй успішно справлятися з головною тріадою: вивчення, діагноз і лікування соціальних виразок суспільного організму.

Масштаби соціальної роботи, наприклад, в США красномовно розкривають такі цифри: з 1960 по 1982 pp. витрати на соціальні програми тут зросли від 23.5 до 592.5 млрд., або з 0.3 до 18.7 % внутрішнього національного продукту; 12 % найманих працівників у цій країні зайняті в системі національних послуг; близько 200 тис. американців здобули звання соціального працівника; окрім них 460 тис. чол. допоміжного персоналу та адміністраторів займаються соціально роботою. Вона здійснюється у різних сферах і закладах, з клієнтами, в групах і общинах, включає багато видів послуг, супроводжується безпере­рвним навчанням тих, хто її виконує (соціальні асистенти, бакалаври, дипломо­вані спеціалісти, магістри, доктори, практики, аналітики, консультанти, дослідники, адміністратори, контролери). Більше 400 університетів і коледжів США пропонують навчальні програми з соціальної роботи. Сьогодні вона до­сягла зрілого професіоналізму, становить могутню наукову і практичну індустрію, в якій зайняті мільйони людей в усьому світі. Якщо раніше термін "соціальна робота" об'єднував представників багатьох професій, то нині він став назвою особливого фаху і наукової дисципліни, що використовує ком­плексний, по суті соціологічний, підхід, є вкрай актуальною і перспективною з огляду на проблеми соціального буття, які на порозі XXI ст. повсюдно набува­ють пріоритетного значення в суспільному розвитку.

Зарубіжний досвід показує, що потреба у комплексній соціальній роботі особливо зростає в кризові періоди, коли погіршується доля мільйонів людей. Саме таке становище склалося у нашій країні в 90-х роках і продовжує залиша­тися стабільним. Криза в Україні має системний, затяжний характер. Темпи падіння внутрішнього валового продукту у нас склали в 1990 р. 4 %, у 1991 р. -8.7 %, у 1992 - 9.9 %, у 1993 - 14.2 %, у 1994 - 28 %, у 1995 - 11.8 %, у 1996 -

ю

10 %. Наше суспільство опинилося перед загрозою цілковитої необоротної втрати основних виробничих фондів - основи життєдіяльності й незалежності держави. Параметри кризи в Україні, за висновками вчених, перевищили їх рівень у США 30-х років або в латиноамериканських країнах 80-х років. Нині у нас більше 80 % населення проживає за межою бідності. Для структурної пере­будови народного господарства потрібно, за вкрай заниженими урядом строка­ми, до 20 років і 130 млрд. ам. дол.

А згідно оцінок розробника моделей економіки східноєвропейських країн Дж.Сакса, така перебудова займе 40 - 120 років.

Моральне здоров'я українського суспільства значно погіршує несправедливе поглиблення соціальної нерівності, нахабний, кримінальний перерозподіл народ­ного добра. Дослідники вважають, що межа реального коефіцієнта (співвід­ношення доходів 10 % найзабезпеченішого і 10 % найбіднішого населення), після якого суспільство не може вважатися соціально стабільним, дорівнює 10:1. В Ук­раїні він сьогодні - 50:1, тобто в п'ять разів перевищив критичний рівень. За оцінками експертів, щонайменше 1.5 % населення країни мають щомісячний ду­шовий доход не нижчий 4000 дол. А 500 громадянам, згідно даних служби "Соціс-Геллап", на які посилається Інститут стратегічних досліджень НАН України, на­лежить 18 млрд. дол. Іншими словами, сукупний капітал 0.001% населення Ук­раїни дорівнює половині валового внутрішнього продукту 1995 р.¹

Такий розрив у доходах багатих і бідних виник дуже швидко, всього за 4-5 років. У розвинених капіталістичних країнах він формувався десятиріччями і віка­ми. Сучасному ж українському соціуму ніколи було звикнути до кричущої соціаль­ної поляризації. Наш мешканець, на відміну від західного, не має досвіду життя се­ред масового криміналізму, звик до більш-менш рівномірного розподілу суспільного продукту, як і раніш розраховує на соціальну підтримку держави. Важ­ко не погодитися з думкою про те, що людина, особистість як головний суб'єкт і першооснова соціального розвитку і соціальної політики повинна сама реалізувати свій власний потенціал, вибравши для цього найбільш адекватні її сутності при­родні шляхи і способи його самоздійснення. Проте держава не може кидати наприз­воляще мільйони раптово зубожілих і немічних громадян у вир передринкової криміналізованої стихії, навпаки, її функція соціального захисту має у період стаг­нації зростати. Деякі спроби в цьому плані робляться законодавчою та виконавчою владою України. Одним з дієвих інструментів реалізації соціальної політики держа­ви, забезпечення суспільної стабілізації і безпеки є соціальна робота.

¹ Див.: Соціальні інтереси в системі національної безпеки України.- К, 1996 - С.38-39; 40-54

її зростаюче значення не обмежується кризовими явищами чи іншими тим­часовими факторами, а має закономірний, усталений характер. Активна мо­дернізація суспільства, що триває у світі з минулого століття, супроводжується прискоренням соціокультурного розвитку, ускладненням життєвого середови­ща людей, політичним динамізмом, змінами людських цінностей, уподобань тощо. В таких мінливих умовах утруднюється соціалізація поколінь, ширшає і диференціюється соціокультурний простір, відбувається інтенсивна маргі-налізація населення. Саме це доводить необхідність соціальної роботи як про­фесії, пов'язаної з раціональною і цілеспрямованою допомогою погано адапто­ваним людям, їхньою сомоадаптацією. Ця діяльність орієнтована не тільки і не стільки на поліпшення матеріального добробуту нужденних, тобто на бла­годійність, а насамперед на розширення сфери соціальної взаємодії цих людей, на їх пристосування до життєвих реалій, активну, повноцінну роль в суспільстві. Тому доречними бачаться пропозиції характеризувати соціальну роботу як раціональний альтруїзм культурно компетентних громадян стосовно неадаптованих членів суспільства через організацію їхньої соціальної праці.