10.3. Суть, зміст, структура та головні напрямки реалізації гуманітарної політики в Україні

Саме поняття "гуманітарна політика" для нас є відносно новим. Але інтерес до людського розвитку в українському суспільстві має місце впродовж віків. Як правило, в нашій культурно-історичній традиції поняття "людського" трак­тувалось в контексті "добробуту", "справедливості", "працьовитості", "волі". Власне, в такому ж ключі воно трактувалось і в світовій філософській думці.

Відомо, що ще Аристотель підносив ідеал "квітучого життя", одночасно го­ворячи, що "достаток явно не є тим добром, якого ми насправді шукаємо, а є корисним для пошуків чогось іншого, ще кращого і вищого", маючи на увазі високорозвинуте людське суспільство. Ідея реалізації справедливості (як осно­ви гуманістичності) "по той бік матеріального виробництва" пронизує всю єв­ропейську культурно-історичну традицію.

Подібні ж думки обстоювали й українські мислителі. Протягом усієї україн­ської історії питання людського розвитку, розвитку освіти, культури, збере­ження історичних традицій, формування державного світогляду та державни­цької ідеології були в центрі уваги передових науковців, державних, громадсь­ких, релігійних діячів. На наш погляд, ці ідеї й мають бути покладеними в основу гуманітарної політики держави.

У радянських і пострадянських країнах був розповсюджений ідеал справед­ливості на принципі рівного забезпечення усіх громадян матеріальними блага­ми. Це вульгаризований підхід до ідеалу справедливості. Він може бути реалі­зований, та і то частково, у тоталітарній державі, де держава повністю контро­лює розподіл матеріальних благ, або у монастирі.

У вільних демократичних суспільствах ідеал справедливості трактується як рівність прав, свобод і можливостей для всіх людей. Тут теж є романтизація і вульгаризація ідеалу, оскільки кожна людина вже від народження має різні стартові можливості (стать, матеріальне положення сім'ї, різний інтелект то­що), тому і перспективні можливості у різних людей різні. Але ж рівність прав, свобод і можливостей є більш привабливою ідеєю, ніж ідея матеріальної рівності, благ для кожної особи через державний розподіл життєвих ресурсів.

Соціальна робота покликана знижувати рівень несправедливості, в першу чергу, по відношенню до соціальних аутсайдерів, дітей, пенсіонерів, інвалідів. Але в різних державах вона виконує різну гуманітарну функцію, реалізується, насамперед, через державну гуманітарну політику.

Що ж являє собою "державна гуманітарна політика"! Перше і головне: вона є невід'ємною складовою загальної політики держави. Виконуючи об'єд­нуючу, інтегруючу і стабілізуючу функцію у соціально неоднорідному суспіль­стві, держава здійснює управління сферами суспільного життя: соціальною, економічною, політичною, культурною.

Виходячи з вищесказаного, державна політика може розглядатися як сукуп­ність певних форм, методів, прийомів та інших проявів діяльності органів дер­жавної влади у всіх сферах суспільного буття. Мова йде про виробництво і споживання, суспільно-політичні процеси, духовне життя суспільства і культу­ру. Скрізь і у всьому держава намагається провести свою "політичну лінію". Ефективною вона буде тоді, коли утвердиться як "гуманітарна", тобто на люд­сько-людяних засадах.

Це означає, що держава повинна забезпечити кожній людині належні умови життя на засадах свободи, справедливості і солідарності, зокрема, в економіч­ній сфері - сприяти формуванню соціально-орієнтованої ефективної ринкової економіки; в політичній — створити умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, узгодити на цих же принципах діяль­ність різноманітних громадських об'єднань відповідно до вільного волевияв­лення народу; в духовній сфері - забезпечити свободу волі у повному обсязі й без будь-яких (окрім, очевидно, моральних) обмежень; у сфері культури - реа­лізацію творчих потенцій особистості.

Як складова загальної політики держави (її частина), гуманітарна політика, таким чином, робить її (всю державну політику) у деякій мірі гуманітарною. І це зрозуміло. Гуманітарний (гуманістичний) підхід базується на розгляді лю­дини як центральної проблеми суспільного розвитку, як своєрідного центру суспільної гармонії, її головного принципу, осердя зосередженості суспільно-силових ліній, які єднають їх в єдине й органічне ціле. Гуманітарний підхід -це проникнення (осмислення) в таїнство суспільного буття через призму пріо­ритету особистості як головного осердя суспільної цілісності.

Гуманітарна сфера - це не якась окрема (відмежована від економіки і полі­тики) сфера суспільного буття, а суспільне буття як таке, схарактеризоване (оцінене, осмислене, організоване) через призму пріоритетів людини і людсь­ких цінностей. Це особливий "зріз" суспільної цілісності, а саме - зріз перети­ну і забезпечення людських інтересів. Гуманітарна політика, таким чином, є ні що інше, як реалізація державою людських пріоритетів і цінностей у всіх сферах життєдіяльності людини і суспільства.

Можна, звичайно, говорити про гуманітарну сферу і у вузькому розумінні сло­ва, тобто як про сферу освіти і культури, науки і мистецтва, релігії і моралі. У цьому випадку, предметом гуманітарної політики є лише означені напрями. Однак тоді втрачається її цілісність, всезагальність як державної. Тому рішення прийня­те, скажімо, Міністерством охорони здоров'я чи екології, освіти і науки чи коміте­том у справах релігії, як правило, не сприймається як всезагальне, а тому й не ви­конується у обсягах, передбачених відповідною політикою.

Ми повинні переломити ситуацію, переконати кожного: "вузькі підходи" обмежують успіх; мова повинна вестись на державному рівні, де гарантія реа­лізації людського чинника гарантована Конституцією й, власне, є саме тим пріоритетом, заради якого проголошувалась незалежність, вибудовується де­мократична і соціально-правова держава.

Ми наголошуємо на тому, що "державна гуманітарна політика " - це сис­темна і послідовна діяльність держави у відносинах з людиною зокрема і сус­пільством в цілому, що здійснюється через органи державної виконавчої, зако­нодавчої та судової влади при залученні громадськості та з урахуванням осно­вних прав людини і ставить за мету досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рівня особистості, як у її власних інтересах, так і в інтересах України в цілому.

Поняття гуманітарної політики тісно пов'язане з поняттям соціальної полі­тики. Але якщо соціальна політика як державна політика, спрямована на дося­гнення добробуту в суспільстві, покликана переважно забезпечувати фінансу­вання соціально-культурної сфери, і, за світовими стандартами, адресована лише певним категоріям населення (інвалідам, малозабезпеченим, пенсіонерам тощо), то гуманітарна політика є поняттям значно ширшим і включає в себе, поряд зі специфічними економіко-фінансовими заходами, заходи управлінські, політико-правові, міжнародне співробітництво. Отже, соціальна робота є одно­часно складовою гуманітарної і соціальної політики.

До того ж, гуманітарна політика - це не лише однобічний механізм забезпе­чення людського розвитку, а механізм взаємодії особи, суспільства і держави, який виявляється, з одного боку, у спрямованості на людину, покращанні умов її життя, а з іншого боку - у залученні людини до державотворчих процесів, а в більш широкому розумінні - до соціокультурної творчості, світового співробіт­ництва і розвитку, що сьогодні є важливим для становлення Української держави.

Гуманітарна політика є важливим чинником суспільного життя. її сутність, зміст, принципи і практична діяльність її інституцій потребують сьогодні під­вищеної уваги. Недостатня методологічна і теоретична визначеність у цих пи-

346

таннях породжує нескоординованість в гуманітарній практиці - у викладанні гуманітарних дисциплін, науковій роботі інститутів гуманітарного профілю, діяльності культурно-освітніх закладів, праці мистецьких колективів, творчих спілок, засобів масової інформації і т.д.

Декілька слів щодо сутності гуманітарної політики. Кажуть, Олександр Ма­кедонський так висловлювався щодо свого духовного наставника Аристотеля: "Я вклоняюсь перед ним нарівні зі своїм батьком, бо якщо батько дав мені життя, то Аристотель - це те, що надає йому ціну". Ці слова точно передають значення гуманітарного виховання.

Переносячи їх на всю гуманітарну політику, можна сказати, що її сутність полягає у визначенні сенсу суспільного життя, того, що надає цілеспрямова­ності і виправдання всій нашій життєдіяльності. Коли таких сенсів немає, зникає почуття визначеності, впевненості, надії, розквітає безвідповідальність, аморальність, відбувається атономізація і, в кінцевому підсумку, розпад суспі­льства як цілісності.

Сьогодні у нас, на жаль, - і це треба визнати, якщо ми хочемо змінити ситу­ацію на краще, - не визначені задовільним чином загальнозначущі цінності, які б поєднували суспільство. Для багатьох і досі незрозуміла відповідь на питання "куди йдемо?"

Ідея незалежності, незважаючи на економічну скруту, підтримується наро­дом, але значною мірою залишається ідеєю "незалежності від" і недостатньо зро­зуміла як ідея "незалежності для". Та й "незалежність від" сприймається чи то як незалежність від Росії і СНД, чи то як незалежність від Заходу, МВФ та інших міжнародних структур. Офіційно ми виступаємо за ринок, приватизацію і рефо­рми, але з трибуни Верховної Ради можна досить часто почути дещо зовсім ін­ше. Можна навести багато інших прикладів. Але ж при всьому тому ми живемо і працюємо як одна нація, як один народ. І саме це повинно бути головним.

Не менш важливим .є й питання про те, які ідеї слід закласти в гуманітарну політику, яким повинен бути її зміст? Зупинимось на цьому більш детально. Гуманітарна політика - це джерело і механізм гуманізації суспільства. Вона орієнтує всі без винятку сфери діяльності на людину як головну мету, її потре­би і їх задоволення, спрямовує почуття і розум людини не на розбрат і проти­стояння, а на взаєморозуміння і взаємоповагу, підтримання і розвиток в людині людського, а не тваринного і хижацького.

Метою гуманітарної політики є впровадження в суспільство принципів свободи, справедливості, демократії, солідарності, збереження миру, екологічної безпеки, інших фундаментальних цінностей, випестованих історією. З цієї мети потрібно ви-

347

ходити. Якими б різними не були за змістом, сферою дії, об'єктом і суб'єктом впли­ву виробництво і споживання, політична кон'юнктура і владні відносини, освітня політика і виховання, охорона здоров'я і культура, мистецька, інформаційна та інша діяльність, вони повинні базуватися на гуманістичних пріоритетах.

Останнє аж ніяк не означає "цензурування" гуманітарної сфери чи "держав­ницький контроль" над розвитком економіко-політичних процесів. Навпаки, це означає приведення їх у відповідність зі своєю гуманістичною сутністю і така відповідність є умовою єднання суспільства. Соціальна робота є механізмом при¹ ведення економічної і політичної сфер життя у відповідність з принципами гума­нізму, підведення під духовне життя міцного матеріального фундаменту.

Визначивши поняття державної гуманітарної політики як системної діяль­ності держави, що ставить за мету досягнення високого рівня сталого людсько­го розвитку суспільства, необхідно з'ясувати ті принципи, на яких має базува­тися гуманітарна політика в Україні.

Першим і, очевидно, головним таким принципом є законність. Одним з осно­вних завдань державотворення є побудова правової держави, що означає таку державу, в якій юридичними засобами реально забезпечені максимальне здійс­нення, охорона і захист основних прав людини. З цього ж випливає і другий прин­цип гуманітарної політики - проведення діяльності відповідно до основних прав людини або, іншими словами, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей.

У Декларації про державний суверенітет України, Акті про незалежність Української держави, у своїй Конституції Україна проголосила побудову демо­кратичної, правової, соціальної, соборної держави. Також Україною підписані основні міжнародні документи, що стосуються прав людини. Отже, будь-яка державна діяльність повинна слугувати як інтересам Української держави, так і вимогам сучасного світового розвитку.

Тому наступним принципом гуманітарної політики є поєднання інтересів як Української держави, так і світової спільноти. Тут мається на увазі також і орієнтація на досвід передових держав світу, зокрема, європейських, у ство­ренні повноцінного соціокультурного середовища при опорі на історичні тра­диції українського народу, його високий духовний та інтелектуальний потенці­ал. Важливим також є принцип відкритості державної діяльності, формування довіри до влади, до держави, створення зусиллям всіх державних органів мак­симально сприятливих умов для розвитку гуманітарної сфери суспільства, на­дання рівних можливостей для кожного громадянина України.

Базуючись на цих принципах, державна гуманітарна політика, відповідно до своїх завдань, може стати одним із гарантів побудови високорозвиненої У країн-

ської держави та її повноправного входження до світового співтовариства. Врахування всіх цих концептуальних засад державної гуманітарної політики є необхідною умовою для розробки цілісної концепції державної гуманітарної політики в Україні.

І ще одне варто зазначити. Гуманітарна політика ні в якому разі не повинна стати засобом формування нової насильницької ідеології, вона повинна сприяти формуванню нової сучасної системи суспільних цінностей, забезпечувати висо­коякісний розвиток української освіти, культури, науки людського потенціалу загалом, сприяти виходу України на рівень світових стандартів.

10.4. Першочергові завдання державної гуманітарної політики

По-перше, це підвищення життєвого рівня суспільства, створення відповід­них умов і законодавства для підвищення якості життя народу. Поза відповід­ним рівнем масового добробуту населення про реалізацію гуманістичних пріо­ритетів говорити не варто.

Гуманізм розпочинається з добробуту, однак ним (добробутом) аж ніяк не закінчується. Тому, піднімаючи добробут, важливо пам'ятати й про душу. Звід­си випливає другий принцип гуманітарної політики - сприяння всебічному ду­ховному та інтелектуальному розвитку особистості, яка повинна стати у центрі всієї політики держави. Центральною ланкою цього процесу є форму­вання національного світогляду, державницької ідеології, яка б сприяла консо­лідації суспільства та поваги до представників інших культур.

По-третє, державна гуманітарна політика повинна забезпечувати неухильне дотримання прав людини.

По-четверте, необхідно розробляти і впроваджувати чітку систему заходів, спрямованих на пропаганду здорового способу життя, на охорону здоров'я людини, охорону праці та навколишнього середовища.

По-п'яте, треба значно активізувати роботу у напрямі подальшої гуманіта­ризації та демократизації освіти та виховання.

По-шосте, всім засобам масової інформації належить негайно покінчити з поширенням (якщо не сказати з пропагандою) ідей насильництва, культу гру­бої фізичної сили, зменшення цінності людського життя.

По-сьоме, треба створити реальні умови для всебічного міжнародного співро­бітництва, підтримання миру, формування культури миротворчої життєдіяльності як основи інтегрування України у світове співтовариство, у світову культуру.

349

Гуманітарна політика - не тільки сфера побажань і орієнтацій на гуманісти­чні цінності. Вона є, перш за все, діяльністю по їх практичному впровадженню в життя. Щодо цього також можна висловити кілька положень. По-перше, до­свід людства сконцентрований в загальнолюдських цінностях. Вони відобра­жені в цілому ряді міжнародних узгодженостей, перш за все - в Декларації прав людини, програмних документах ООН тощо. З них треба виходити, вно­сити їх в суспільну свідомість, знайомити з ними і пропагувати їх. Не існує у світі суспільства, де б зазначені цінності були б втілені, так би мовити, в "чис­тому вигляді". Скрізь вони діють у конкретно-історичному національному змі­стовому оформленні. Без цього їх важко прикласти до безпосереднього життя, вони залишатимуться "працюючими" абстракціями.

Отже, нам важливо вміти бачити загальнолюдське через нашу, українську специфіку, виходити з особливостей нашого буття, з традиційного геополітич-ного розташування України між Заходом і Сходом, пов'язаної з цим менталь­ності народу, його уявлень про моральність, про добре і зле, справедливість і несправедливість, свободу і залежність і т.д.

Успішне перенесення гуманістичного досвіду інших країн на наш українсь­кий ґрунт потребують значного теоретичного опрацювання цієї проблематики нашими філософами, культурологами, істориками, юристами, фахівцями інших галузей знань. Теоретична рефлексія світової гуманітарно-гуманістичної тради­ції важлива ще й тому, що є умовою забезпечення зворотного впливу української культури, традицій, гуманістичної думки на світове співтовариство.

Про цю історичну місію України та її народу треба чітко і обґрунтовано гово­рити, не втрачаючи, однак, почуття міри та наукової достовірності. Навіть най­кращі, найпатріотичніші прагнення не можуть виправдати дешевої сенсаційності та невігластва. Нещодавно один з київських істориків підготував статтю-памфлет, де дуже дошкульно висміював спроби штучного звеличування минулого. У памф­леті йшлося, зокрема, про те, що Христофор Колумб, на ім'я начебто зовсім не Колумб, а "Колом", тобто походженням з міста Коломиї, а тому, відновлюючи "іс­торичну справедливість", Колумбію слід називати Коломийщиною і т.д.

Найдивовижніше те, що, коли цей текст потрапив до редакції часопису "Українська культура", там його сприйняли як дійсно наукову інформацію та на­друкували у відповідній рубриці, а не, скажімо, в розділі, "Історики жарту­ють". . .Те ж саме стосується й так званого "арійства" українського народу, інших історичних перебільшень. Внесок України до світової гуманітарної скарбниці безсумнівний, однак демонструвати його слід лише на реальних, науково дове­дених фактах, а не лише на "бажання", яке часто видається за дійсність.

По-друге, важливо всім нам зрозуміти просту істину: принципи гуманітар­ної політики складають цілісну систему, внутрішньо пов'язані і не діють окре­мо один від одного. Виокремлення як головного й абсолютизація будь-якого (одного !) з них веде до збочень.

Превалювання ідеї свободи над принципом солідарності, наприклад, відтво­рює недоліки традиційного лібералізму, а зверхність солідаристських тенденцій над виявленням свободи - то є шлях до тоталітаризму. Принцип справедливості без врахування цінності свободи призводить до зрівнялівки та казарменного со­ціалізму і т.д. Рівноправність, гармонійне поєднання гуманістичних принципів є однією з головних умов їх практичної ефективності.

Ми вже на власному досвіді бачимо, приміром, що взаєморозуміння і толе­рантність не можуть здійснюватись без дії принципу соціальної справедли­вості. Принцип свободи залишатиметься лише на папері, якщо, посилаючись на нього та ігноруючи вимоги відповідальності, ми будемо закривати очі, припус­тимо, на свавілля мафіозно-корумпованих груп і кланів.

Ціла низка цінностей і прав закріплена в Конституції України. Проте не всі вони забезпечені однаковими умовами реалізації і це є підґрунтям для будь-яких спекуляцій. Наприклад, кажуть про порушення принципу вільного розви­тку мов, оскільки "російськомовна більшість" населення України поставлена в умови підкорення "україномовній меншості". Подібного роду тлумачення, як­що вони мають підставу, треба враховувати при розробці відповідних законів і підзаконних актів.

А щоб було менше подібних ситуацій у майбутньому, можна було б ство­рити гуманітарну експертно-консультативну Раду при Президентові, Уряді чи Парламенті держави. Ця Рада могла б узагальнити світовий досвід, визначити стратегічні напрями гуманітарної політики, проаналізувати найбільш важливі законопроекти на предмет забезпечення закладення в них рівнодійовості гума­ністичних пріоритетів тощо. Гуманітарна політика повинна розглядатися не просто як момент загальнодержавних рішень, вона має задавати певні смислові координати всіх державних рішень.

По-третє, умовою ефективності гуманітарної діяльності є наявність цілісної конструктивної програми гуманітарної політики. Така програма повинна бути концептуально насиченою і, в той же час, практично визначеною. Вона не по­винна зводитись до хронологічного переліку святкування визначних дат, різно­го роду засідань, конференцій з гуманітарних питань і т.д., хоч це також необ­хідно враховувати.

Головне її завдання - дати методологію і механізм орієнтування на гуманіс­тичні цінності не тільки законотворчої, виконавчої, судової, інформаційної, освітньої та іншої, так би мовити, офіційної діяльності, а й будь-якої важливої громадської події, і в такий спосіб сприяти гуманізації всього суспільного життя. Вважаємо, вже давно слід було б прийняти відповідне рішення щодо створення робочої групи і розробки такої програми. Створення національної програми гуманітарної політики та її затвердження на відповідному рівні може стати істотним чинником консолідації суспільства, його об'єднання навколо загальнозначущих сенсів і цілей.

Центральну ідею, навколо якої могла б будуватися зазначена програма, мо­жна вказати ще раз. Це - національна ідея патріотизму, державо- і культуро-творення. Вона всеохоплююча, на неї не має монополії жодна соціальна група, жодна політична сила, жодна партія або суспільна організація, хоч навіть саме розуміння патріотизму може бути різним. Можна підтримати тих науковців і політиків, які відстоюють у цьому питанні позиції І.Франка, П.Куліша, В.Вин-ниченка та інших українських мислителів.

Наші визначні попередники в ідеї патріотизму поєднували національний та соціальний чинники. "Відродження української нації в національній сфері йшло і йтиме в гармонії з соціальним визволенням. Це є аксіома трьохлітнього досвіду нашої революції," - писав, наприклад, Володимир Винниченко у своїй роботі "Відродження нації."³⁵³ Таку думку підтримують і багато сучасних гу­манітаріїв і політиків, причому і лівої, і центристської, і правої орієнтації.

В стратегії підготовки і реалізації державної гуманітарної політики на пер­ший план виходить гуманістично-творча місія освіти. Головною метою остан­ньої є всебічний розвиток людини як особистості, як найвищої цінності, її ро­зумових і фізичних здібностей. Освіта має відігравати важливу роль у форму­ванні громадян, здатних до збагачення інтелектуальної та матеріальної скар­бниці народу, ефективної розбудови держави, забезпечення достойного місця кожного в нашому суспільстві.

При цьому, важливо забезпечити гуманістичну спадкоємність освіти, піднявши її ефективність у завершальній ланці - в галузі вищої освіти. Суть завдання зрозу­міла: процес гуманізації свідомості має бути безперервним, у вузах же готується нова генерація української інтелігенції - національної інтелектуальної еліти, яка й візьме на себе відповідальність за гуманістичне здоров'я нації, стратегію державо-і культуротворення, як людинолюбного, тобто дійсно гуманістичного.

Першочергову роль тут мають відігравати викладачі кафедр гуманітарного профілю, фахівці-викладачі соціально-економічних, політичних, філософських, соціальних та культурологічних наук. Вони знайомлять підростаюче покоління з історією свого народу в контексті розвитку світової цивілізації, з національни­ми інтелектуальними здобутками та відповідними досягненнями всього людства. Важлива їх функція - виховання у молоді патріотизму, високих гуманістичних якостей, людяності, норм цивілізованого співжиття і злагоди.

Здійснення таких завдань вимагає глибоких змін і в змісті, і в методиці викла­дання, і в дослідницькій роботі, і в формах гуманітарної освіти. Вища освіта має забезпечувати фундаментальну, наукову, професійну і практичну підготовку.

У вузі молода людина опановує гуманітарні науки в повному обсязі відпо­відних національних і світових досягнень. Тут виробляється вміння застосову­вати ці знання в різних видах професійної та соціальної діяльності. Йдеться про здобуття певного кваліфікаційного рівня для спеціаліста гуманітарного, соціа­льно-економічного спрямування.

Випускнику інженерного, аграрного чи іншого вузькоспеціального вузу гу­манітарна підготовка дає можливість подолати штучну сторонність природни­чих, технологічних знань від людинознавчих. Відновлення органічних зв'язків технічної і гуманітарної сторін освіти формує дійсно всебічні особистості, зда­тні до аналізу й вирішення проблем життя, суспільства, природи й техніки в їх взаємодії та взаємозалежності.

Для випускників вузів силових відомств високий рівень загальноісторичної, філософської, іншої гуманітарної підготовки є передумовою високого патріо­тизму, необхідним компонентом успішної професійної діяльності. Йдеться про застосування ними можливостей свого фаху, в тому числі і зброї, для захисту незалежної України, її законів, прав і свобод громадян, а не на шкоду їм.

Важливе значення для визначення форм і методів гуманітаризації освітян­ського процесу має здійснення "Концептуальних засад гуманітарної освіти в Україні", затверджених Міносвіти України у грудні 1995 року. Відповідно до їх вимог вища школа здійснює історичну, філософську, політологічну, еконо­мічну соціологічну, культурологічну, психолого-педагогічну підготовку, ово­лодіння системою знань та навичок, що забезпечують здоровий спосіб життя й спрямовані на зміцнення духовного і фізичного здоров'я особистості.

У вузах всіх рівнів акредитації ці напрями забезпечуються шляхом вивчення відповідних наук в їх систематичному і повному вигляді. Це - історія України в контексті світового розвитку, вітчизняна і світова філософія, основи економічної теорії, політологія, соціологія, українська та зарубіжна культура, правознавство,

українська та іноземні літератури і мови, фізична культура, основи соціоекології, психологія і педагогіка, навчальні курси за вибором студентів (обсяг годин вста­новлюється вузом, факультетом), в т.ч. релігієзнавство, етика, естетика і т.п.

При цьому мінімальний обсяг навчальних годин з цих дисциплін повинен складати не менше ^]/з навчального часу (в тому числі, до 15% цього обсягу для самостійної роботи студентів). Як відомо, сьогодні йде значне скорочення на­вчальних годин у вузах, які готують студентів-гуманітаріїв. У цих вузах час вивчення профільних для даної спеціальності професійних і спеціальних наук не повинен впливати на обсяг викладання загальногуманітарних.

Важливе значення має забезпечення національного, українознавчого харак­теру викладання навчальних дисциплін. Гуманітарний аспект має бути присут­нім і при викладанні професійних і спеціальних наук, в т.ч. у формі вивчення окремих курсів (управління технічними системами, ергономіка, сучасне приро­дознавство, інформатика тощо).

Необхідно передбачити також введення єдиного комплексного державного іспиту з основ гуманітарних наук для випускників всіх вузів. Це стосується та­ких дисциплін, як історія України, філософія, політологія, економіка (в іспито­вому білеті можна поєднати питання різних дисциплін).

Викладання гуманітарних наук у вузах має здійснюватися на основі освітніх стандартів, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Навчальним за­кладам надані значні академічні свободи - свобода викладання, дослідження, свобода навчання, можливість самостійно будувати навчальну і наукову робо­ту. Випускники при цьому отримують диплом загальнодержавного зразка як гарантію певного рівня підготовки спеціаліста.

У таких умовах державний стандарт обумовив би мінімум знань, якими ма­ють володіти випускники вузу. Це значною мірою змінило б підхід до освіти. Зберігаючи можливості для розмаїття вищої освіти, самостійності вузу, стандарт має виступати як загальнорегулююче начало, гарантувати необхідний рівень знань, за які відповідає держава, видаючи дипломи єдиного зразка. Слід відзна­чити, що розробка і впровадження державних стандартів надто затягнулися.

Підвищення рівня гуманітарних наук має здійснюватися на новітній мето­дологічній базі. Необхідно перейти від "закритої" моноідеологічної методології до принципу багатоманітності і рівноправності справжніх наукових підходів і методів. Відкритість до іноваційних точок зору, толерантне ставлення до ори­гінальних ідей та концепцій сприятиме виясненню істини в процесі дискусії, діалогових форм навчання.

Виконанню цих завдань має бути підпорядковане створення пакету матері­алів, що могли б стати основою викладання: державний стандарт - типова про­грама - навчальний посібник для кожної з наук.

Одне з провідних завдань реформування системи гуманітарної освіти - кад­рове наповнення. Специфіка кадрового забезпечення гуманітарних наук поля­гає, з одного боку, у тому, що більшість їх формувалися в умовах минулої сис­теми, а з іншого - в постійно зростаючому обсязі знань й інформації з відпові­дних напрямків. Тому завдання полягає у створенні стрункої системи підготовки і підвищення кваліфікації викладачів.

Важливо посилити підготовку викладачів-гуманітаріїв з числа молодих фа­хівців. Доцільно повернутися до питання про оптимізацію обсягу навчального навантаження викладачів гуманітарних наук. Адже їх викладання потребує значних витрат часу на аналіз нової інформації, останніх досягнень науки.

Важливим підґрунтям у галузі соціально-гуманітарної освіти є її наукове забезпечення. Необхідно відродити значення виконання планових наукових тем кафедр. Краще слід використовувати і державне (галузеве, регіональне то­що) або госпрозрахункове замовлення. Вони повинні регулюватись та контро­люватись у відповідності з передбаченими законом нормами.

Гуманітарна освіта в Україні має розвиватись як органічна складова частина світового й історичного процесів. Цьому має бути підпорядковано впрова­дження в навчальні та спецкурси найбільш вагомих зарубіжних наукових дося­гнень, спадкове сприйняття загальнокультурних надбань світу, використання їх педагогічного досвіду.

Введення державних стандартів дало б можливість вищій школі України вписатися у світовий культурно-освітній простір, одержати необхідні правові засоби для входження в міжнародну систему визначення документів про осві­ту, організацію педагогічних і наукових обмінів і зв'язків.

Використання світового гуманітарного досвіду, як теоретичного, так і педа­гогічного, здійснюється шляхом переосмислення його в контексті утвердження державності в Україні, самостійності особистості та загальнолюдських норм суспільного співжиття.

На закінчення хотілося б звернути увагу ще на одне питання, яке, думаємо, має особливе значення. Теоретичні і методологічні засади гуманітарної політи­ки не можуть успішно розроблятися без опирання на певну соціальну філо­софію. Такої загальносприйнятної соціальної теорії на кшталт колишнього іс­торичного матеріалізму зараз немає, хоч видання нових підручників і готує ґрунт для певних можливих узагальнень. Звичайно, останнє слово тут за фахів­цями, але можна висловити деякі попередні міркування вже сьогодні.

Потребу в сучасному розумінні соціальних процесів навряд чи можна виче­рпати як старою, формаційною схемою марксизму, так і цивілізаційним підхо­дом, який має давню традицію і сьогодні отримує друге дихання, але який під­дається і значній критиці.

Для практичної політики сьогодні завдання в галузі теорії полягає в іншій, більш конкретній площині: потрібно розуміти суспільство як складне і динамі­чне утворення, яке, проте, здатне зберігати свою цілісність; необхідно з'ясу­вати характер загальних чинників, що визначають його трансформацію і ті, що зберігають його самоідентичність і використання яких дозволяє забезпечувати його єдність. Звичайно, мова йде не про уніфіковану, толерантну єдність, а, як­що використати філософську категорію системності, про соціальну тоталь­ність, тобто про рухливу єдність різноманітних соціальних процесів.

Проблема єдності багатовекторного соціального буття - ось чи не центра­льне методологічне питання сучасної соціальної філософії. Треба, щоб саме на нього звернули увагу наші теоретики, тим більше, що така орієнтація знахо­диться в руслі пошуків світової соціальної думки. Адже проблема стійкого роз­витку суспільства, збереження його самоідентичності наприкінці XX сторіччя має не тільки національне чи регіональне, а й загальноцивілізаційне значення.

Таким чином, перед нашою гуманітарною наукою і гуманітарною політи­кою стоять фундаментальні завдання, за які вже час братися по-справжньому. Не треба сподіватися, що хтось за нас їх десь і колись вирішить. Нам потрібне їх розв'язання сьогодні і тут, у нас в Україні. Отже, час вимагає позбавитися, нарешті, недооцінки ролі суспільної теорії і гуманітарної політики в суспільній діяльності. Мова йде, в тому числі, і про усунення залишкового принципу фі­нансування цієї сфери, який продовжує тут діяти.

Соціальна робота громадських організацій могла б дещо компенсувати не­достатню потугу держави у гуманітарній сфері.

Резюме

■ Соціальна робота у світлі ідеологічного виміру є інструмент політики. У залежності від ідеологічної установки політика на етапі превалювання ма­теріального виробництва вважає її зайвою, а на етапі переходу світової спі­льноти до інформаційної цивілізації починає інтенсивно використовувати її для збереження та підтримки розвитку інтелекту людини.

■ Найголовнішим сьогодні у розвитку суспільної свідомості України є те, що суспільство наблизилось до усвідомлення необхідності системного, ком-

плексного розвитку всіх сфер суспільного життя, центральним, опорним принципом якого повинна стати активна гуманітарна політика.

■ Гуманітарна (від лат. humanitus - людство, людяність) політика (в найширшому розумінні цього терміна) має за мету "олюднення" всіх сфер і галузей суспільно­го буття, створення можливостей і умов для максимальної самореалізації кожної особистості, формування в неї внутрішньої потреби, сміливості і здатності брати участь у економічному, політичному і культурному житті держави і суспільства, словом і ділом відстоювати гуманітарні пріоритети і цінності.

■ Державна гуманітарна політика - це системна і послідовна діяльність дер­жави у відносинах з людиною зокрема і суспільством в цілому, що здійсню­ється через органи державної виконавчої, законодавчої та судової влади при залученні громадськості та з урахуванням основних прав людини і ставить за мету досягнення високого життєвого, духовного та інтелектуального рів­ня особистості, як у її власних інтересах, так і в інтересах України в цілому.

■ Державна гуманітарна політика - це сукупність певних форм, методів, прийо­мів та інших проявів діяльності органів державної влади у всіх сферах суспі­льного буття. Мова йде про виробництво і споживання, суспільно-політичні процеси, духовне життя суспільства і культуру. Скрізь і у всьому держава на­магається провести свою "політичну лінію". Ефективною вона буде тоді, коли утвердиться як "гуманітарна", тобто на людсько-людяних засадах.

■ Гуманітарний (гуманістичний) підхід базується на розгляді людини як центральної проблеми суспільного розвитку, як своєрідного центру суспі­льної гармонії, її головного принципу, осердя зосередженості суспільно-силових ліній, які єднають їх в єдине й органічне ціле. Гуманітарний підхід -це проникнення (осмислення) в таїнство суспільного буття через призму пріоритету особистості як головного осердя суспільної цілісності.

■ Гуманітарна сфера - це не якась окрема (відмежована від економіки і полі­тики) сфера суспільного буття, а суспільне буття як таке, схарактеризоване (оцінене, осмислене, організоване) через призму пріоритетів людини і людських цінностей. Це особливий "зріз" суспільної цілісності, а саме - зріз перетину і забезпечення людських інтересів.

■ Соціальна робота поєднує економічну та політичну складові соціального організму країни в органічне ціле. Недооцінка ролі соціальної роботи при­зводить до затухання взаємодії економіки та політики, робить принципово неможливим духовний розвиток людини, що в умовах інформаційної циві­лізації є недопустимим.

■ Сутність гуманітарної політики держави полягає у визначенні сенсу суспі­льного життя, того, що надає цілеспрямованості і виправдання всій нашій життєдіяльності.

■ Змістом гуманітарної політики є ні що інше, як реалізація державою людських пріоритетів і цінностей у всіх сферах життєдіяльності людини і суспільства.

■ Результатами цілеспрямованої державної гуманітарної політики мають бути: в економічній сфері - сприяння формуванню соціально-орієнтованої ефекти­вної ринкової економіки; в політичній - створення умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, узгодження на цих же принципах діяльності різноманітних громадських об'єднань відповідно до вільного волевиявлення народу; в духовній сфері - забезпечення свободи во­лі у повному обсязі й без будь-яких (окрім, очевидно, моральних) обмежень; у сфері культури - реалізація творчих потенцій особистості.

■ Поняття гуманітарної політики тісно пов'язане з поняттям соціальної полі­тики. Але якщо соціальна політика як державна політика, спрямована на досягнення добробуту в суспільстві, покликана переважно забезпечувати фінансування соціально-культурної сфери, і, за світовими стандартами, ад­ресована лише певним категоріям населення (інвалідам, малозабезпеченим, пенсіонерам тощо), то гуманітарна політика є поняттям значно ширшим і включає в себе, поряд зі специфічними економіко-фінансовими заходами, заходи управлінські, політико-правові, міжнародне співробітництво.

■ До того ж, гуманітарна політика - це не лише однобічний механізм забез­печення людського розвитку, а механізм взаємодії особи, суспільства і дер­жави, який виявляється, з одного боку, у спрямованості на людину, покра­щанні умов її життя, а з іншого боку - у залученні людини до державотвор­чих процесів, а в більш широкому розумінні - до соціокультурної твор­чості, світового співробітництва і розвитку, що сьогодні є важливим для становлення Української держави.

■ Ефективну гуманітарну політику можна розробити тільки за умов створення нових світоглядно-ідеологічних підвалин розуміння нашого життя, тому проблема єдності багатовекторного соціального буття - ось чи не центральне методологічне питання сучасної соціальної філософії. Адже проблема стій­кого розвитку суспільства, збереження його самоідентичності наприкінці XX сторіччя має не тільки національне чи регіональне, а й загальноцивілізаційне значення. Звичайно, мова йде не про уніфіковану, толерантну єдність, а, як­що використати філософську категорію системності, про соціальну тоталь­ність, тобто про рухливу єдність різноманітних соціальних процесів.

РОЗДІЛ 11 СВІТОВИЙ ДОСВІД СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

■ Об'єктивні умови інституціоналізації соціальної роботи в Західній Європі й Україні

■ . Соціальна робота у постсоціалістичних країнах

■ Теоретичні витоки і сучасні політико правові засади соціальної роботи за рубежем

" Європейські моделі практичного навчання спеціалістів у галузі соціальної роботи

■ Соціальна держава і соціальний захист населення: аргументи "за " і "проти "

11.1. Об'єктивні умови інституціоналізації соціальної роботи в Західній Європі й Україні

У період інтенсивного розвитку капіталізму на рубежі ХІХ-ХХ століть у ба­гатьох європейських країнах - Великобританії, Німеччині, Нідерландах, Швеції та Франції, а також у США - виникає особливий вид професійної діяльності -соціальна робота, яка в майбутньому набула значного розвитку одночасно з ді­яльністю благодійних організацій. Це пов'язано з ростом антагоністичних су­перечностей у тодішніх суспільних відносинах, що були наслідком розширення капіталістичного виробництва, намаганням власників підприємств одержувати надприбутки шляхом включення у виробництво жінок і дітей, надмірної їх екс­плуатації, масовим зубожінням людей найманої праці. Що й привело до зрос­тання їхніх соціальних протестів та вимог збільшити заробітну плату та поліп­шити умови життя. Причини піднесення революційного радикалізму робітни­чого класу, щоправда, з різних ідейних позицій, глибоко проаналізовані у пра­цях В.І.Леніна та П.О.Сорокіна. Характерно, що ці видатні мислителі минулого століття прийшли до тотожних теоретичних висновків, хоча мали протилежні відповіді на класові конфлікти і по-різному бачили шлях їх подолання.

Попри всі зигзаги та відступи поступального історичного розвитку в XX сто­літті, реальне життя щоразу давало дедалі більше підтверджень наукової обґрун­тованості марксистських оцінок суспільних процесів та підходів у розв'язанні соціальних проблем. Відомий вчений-економіст Заходу, глава Кембриджської школи економічної теорії Джоан Робінсон (1903-1983) писала: "Марксів вклад у науку був настільки важливим і справив такий великий вплив на спосіб мислен­ня як своїх супротивників, так і прихильників, що в наш час знайти серед істори­ків і соціологів справді чистого немарксиста так само важко, як серед географів -захисника теорії, що земля плоска. Щодо цього всі ми марксисти."³⁵⁴

Тому на Марксових економічних ідеях значною мірою базуються теорії со­ціальної роботи та політика в соціальній сфері у багатьох країнах і в сучасний період. Вона є успішною, якщо виходить з наріжних положень про визначаль­ну роль економіки, способу виробництва, економічного базису в соціальному прогресі, в соціальній диференціації суспільства, сформована на матеріалісти­чному розумінні історії й основних характеристик самоорганізації суспільних відносин. При цьому рушійною силою соціально-історичного розвитку визна­ється боротьба класів, конфлікт між ними в силу відмінностей їх соціально-економічного становища неминучий, поки не будуть взяті під контроль стихій­ні сили конкуренції та експлуатації, які породжуються приватною власністю на засоби виробництва. Найважливішою метою справедливого перетворення сус­пільства в марксистсько-ленінській соціальній філософії висувається побудова суспільства без експлуатації, де буде досягнута соціальна однорідність, можли­вість вільного всебічного розвитку кожної особистості.

З розвитком капіталістичних антагоністичних відносин, щоб уникнути рішучо­го виклику, тверезо мислячі представники буржуазії в урядах намагаються приво­дити у дію механізми соціального маневрування, водночас посилюючи репресії проти найбільш свідомих і активних лідерів робітничого руху. Реалізується політи­ка, яка дає можливість забезпечувати довготривале відтворення капіталістичних со­ціальних відносин, як свого часу радив німецький канцлер Бісмарк. Реагуючи на зростання популярності соціалістичних ідей, він у 1881 році оголосив про створення новаторської програми соціального страхування від нещасних випадків на вироб­ництві, захворювань та старості, що затим знайшло поширення в Данії та Велико­британії. Ініціюється прийняття нового соціального законодавства, створення соціа­льних інституцій, розширення сфери соціальних послуг, які мали сприяти полег­шенню становища найбільш нужденних прошарків суспільства. При тому все робилося і нині робиться (більш вишуканими методами) для того, аби люди не ро­зуміли справжні причини свого стану та не усвідомили перешкоди, котрі заважають їм жити добре. На перший погляд вихід бачиться в тому, щоб усі стали власниками, бажано заводів, фабрик, полів і ферм, аби впевненіше почуватися матеріально, щоб від тебе залежали інші. Але навіть ставши власником, людина не відчує себе соціа­льно влаштованою, вільною, вона стає рабом тих відносин, які примушують її грати за надзвичайно жорсткими і жорстокими правилами: раз оступився - і машина капі­талістичних відносин знищить тебе як комара разом з твоєю власністю.

У таких умовах специфічне завдання постало перед особливою категорією професійних службовців, покликаних обставинами життя займатися соціальною роботою. За минуле століття їхні функції уніфікувалися і конкретизувалися. Нині

з врахуванням діяльності та пропозицій соціальних працівників розробляються не лише проекти соціальної допомоги, але й різні соціальні програми в розвинених країнах. Наприклад, у Великобританії цією діяльністю зайнято понад 50 тисяч фа­хівців, котрі як експерти беруть участь у підготовці законодавчих проектів, їхня думка враховується при прийнятті рішень місцевими органами влади.³⁵⁵

Розповсюдження та розвиток соціальної роботи у країнах Західної Європи знач­ною мірою активізувалися з проголошенням ними в 40-60 роках минулого століття своєї мети - досягнути "загальної злагоди і благоденства" попри всі суспільні супе­речності, її суть досить точно сформульована Австрійською академією соціальної роботи: у кожному суспільстві зустрічаються злидні і конфлікти, які люди само­стійно не можуть подолати. Соціальні проблеми обумовлені як індивідуальними, так і суспільними причинами. І тому суспільство бере на себе зобов'язання надавати невідкладну допомогу соціально незахищеним верствам населення.

Системи державної соціальної підтримки в кожній окремій країні формува­лися під впливом історичних умов. Однак, незважаючи на подібність та одно­типність завдань, вони відрізняються одна від одної підходами, методами, ор­ганізаційними структурами. Мають свої особливості європейська й американ­ська моделі соціальної роботи і соціального забезпечення. Перша формувалася протягом тривалого часу, відколи почали слабнути і занепадати общинні (між-общинні) зв'язки і ставала необхідною підтримка ближнього оточення переду­сім тим особам, хто її потребував для виживання. Характерною рисою амери­канських поселенців була опора на власні сили, особисту ініціативу і намаган­ня звести до мінімуму вплив державних структур. Цей індивідуалістський підхід надзвичайно вплинув і на формування державної соціальної політики в США, роль якої до певної пори мало відчувалася в соціальному захисті насе­лення, особливо в період до великої кризи 1928-1933 років.

На Русі, а отже, і в Україні соціальна робота має свою передісторію, вона асоціюється у двох формах - професіональній і непрофесіональній, причому остання була характерною і переважаючою аж до початку ринкових трансфор­мацій. Перший етап соціальної роботи історики і політологи пов'язують із хрещенням Русі і розвитком благодійництва під впливом цієї» події. Київські князі та духовенство займалися громадською опікою, виділяли кошти на утри­мання монастирів, лікарень, будували церкви, школи, духовні семінарії. На княжому дворі влаштовувалися обіди для бідних людей. На вулицях і в дворах

жебракам і бідним роздавали хліб, м'ясо, рибу, овочі. Відбувалось мовби поєд­нання державного та приватного (князів, знаті) благодійництва.

Характерно, що в цей період на Русі, до речі, вперше у Європі, закладено основи правового забезпечення соціальної допомоги молоді, жінкам. 8 статей із 37 "Руської Правди" - першого письмового зводу законів стосувалися питань дитячої захищеності, поділу спадщини між дітьми і матір'ю-вдовою (її не мог­ли вигнати з двору або відібрати те, що їй було передано чоловіком).

Другий етап становлення соціальної роботи - коли в Росії почала формува­тися система суспільної опіки. Вона підтримувалася як на приватному, особис-. тісному рівні, так і на колективному, груповому, установському. Тоді особливо активно діяли церкви і монастирі, навколо них були цілі поселення, мешканці яких жили за рахунок милостині.

За царювання Петра І та гетьманства І.Мазепи почалося створення системи суспільної опіки. Велося будівництво лікарень, богаділень, сирітських притул­ків, будинків для догляду незаконнонароджених дітей тощо. Особлива увага була надана організації соціальної допомоги покаліченим, хворим та престарі­лим воїнам. Почали практикуватися такі форми "відкритої" опіки, як пенсії, "харчові гроші", наділення землею, передача у володіння тих чи інших проми­слів. Створення цієї системи практично було завершено при Катерині П, яка відкрила спеціальні прикази (міністерства), які займалися облаштуванням та утриманням народних шкіл, сирітських будинків, лікарень, аптек, богаділень, будинків для невиліковно хворих. Система охоплювала практично усі прошар­ки населення, які потребували соціальної допомоги. Хоча, зрозуміло, ця систе­ма у той час н5 могла бути досконалою.

Не можна не згадати про величезний досвід у цьому напрямку земської вла­ди, яка стала спадкоємцем кращих традицій губернських приказів громадсько­го опікунства. Російське земство визначило такі основні пріоритети своєї дія­льності: народна освіта, медична допомога населенню, санітарна служба, пік­лування про сільських бідних, хворих та непрацездатних. Головні витратні статті земських бюджетів складали будівництво і робота народних шкіл та ме­дичних закладів. Ентузіасти земської медицини здійснили революцію в росій­ському селі: вперше за всю історію країни медичні заклади, аптеки, лікарі, фе­льдшери стали звичним тут явищем. Велике значення надавалось профілактиці захворювань, боротьбі з сільською антисанітарією; видавались та безплатно розповсюджувались брошури, плакати й листівки із зрозумілим, доступним для малограмотних людей поясненням причин різних хвороб та порадами, як убе­регтися від них; проводилось вакцинування населення, інспектування стану

362

продовольчих складів, магазинів, ринків тощо. Завдяки цим заходам вдалося подолати старі страшні біди російського села - епідемії, побутовий сифіліс та інші хвороби, що косили сільський люд.

Земські лікарі, статистики, вчителі, землеміри, агрономи, ветеринари були, за визначенням істориків, типовими носіями невтомного й самовідданого слу­жіння народові. Міська молодь з її ідеалами та вірою в світлу долю Вітчизни йшла на село, в народ, щоб там допомогти соціальному перетворенню Росії.³⁵⁶

Третій етап інституціоналізації соціальної роботи - це післяреволюційний та радянський періоди. В 1918 році В.І.Ленін поставив перед центральними і місцевими органами влади завдання: виділити питання соціальної допомоги та підтримки трудящих в окрему систему наукових досліджень. Послідовно і практично реалізовувалась головна мета - забезпечення населення продовольс­твом і промисловими товарами, житлом, налагодження соціального страхуван­ня та безкоштовного лікування. Відомо, якою значною і вкрай необхідною для держави була опіка безпритульних дітей і сиріт, багато яких завдяки турботі нової влади здобули добру освіту і досягли визначних висот у суспільстві.

Після 1922 року межі соціального забезпечення розширилися. Воно набуло державного характеру і було націлено на матеріальне забезпечення й обслуго­вування всіх громадян СРСР в старості, на випадок хвороби чи часткової втра­ти працездатності, а також багатодітних сімей. Особлива увага приділялася пе­нсійному забезпеченню та наданню соціальної допомоги. Були організовані пе­рші санаторії, профілакторії та будинки відпочинку для трудящих.Багато робилося для охорони праці.

Ці досягнення були закріплені у першій Конституції СРСР (1924 рік).

У перше десятиріччя Радянської влади законодавчо було закріплено повне соціальне забезпечення всіх трудящих при всіх видах втрати працездатності, а також уперше у світі визначено захист від безробіття. "Відмовившись від принципу благодійності, робітничо-селянський уряд здійснював комуністичне соціальне забезпечення, при якому кожен, хто став інвалідом, кожен непраце­здатний, чи то дитина або дорослий, може надіятися, що держава не дасть йому померти з голоду, а прийде йому на допомогу. На основі цих засад було широ­ко розгорнуто справу по створенню системи соціального забезпечення, а також системи соціального страхування", - підкреслювалось у документах до десятої річниці Жовтня (8, с.292).

Декларовані соціальні права практично реалізовувалися. Хоча, зрозуміло, рівень соціального забезпечення не міг бути дуже високим, що було зумовле-

но внутрішніми та зовнішніми факторами. Та незважаючи на всі нинішні, пе­реважно заангажовані, оцінки, слід визнати, що в Радянському Союзі була створена одна з найбільш унікальних систем соціального захисту людини: безплатна освіта та охорона здоров'я, доступні культурні заклади, система пенсійного, житлово-побутового забезпечення та іншої допомоги різним соці­альним групам. Успішно функціонували різні громадські організації та асоці­ації, які надавали допомогу населенню (Товариство Червоного Хреста, Фонд милосердя і здоров'я, товариства глухих, сліпих та інші). Здійснювалися про­грами допомоги малоімущим та соціально незахищеним верствам населення, жертвам стихійного лиха, виробничих аварій та катастроф; надання допомоги (матеріальної, соціальної, медичної) одиноким, престарілим, інвалідам, хро­нічно хворим, ветеранам, багатодітним сім'ям та іншим категоріям населен­ня; комплексна система соціальної реабілітації, що передбачала медично-від-новлювальну реабілітацію, профорієнтацію, раціональне працевлаштування, підвищення кваліфікації, освоєння складних професій, поліпшення житлових умов та інше.

Найголовніше - люди були впевненими у завтрашньому дні, що підкріплюва­лося високим рівнем державної турботи про громадян, наданими їм соціальними правами, пільгами й гарантіями. Крім безплатного житла, лікування і навчання, це ще й дешеві комунальні, транспортні послуги і справді доступні ціни на продово­льство й промислові товари, право на працю й повноцінний відпочинок, краща у світі система охорони життя та гідності громадянина, що ефективно усувала ризик та загрози, які супроводжують ринково "цивілізоване" суспільство.

Ще півтора-два десятиліття тому громадяни нашої великої країни не могли реально відчути трагічних ситуацій, що десь у світі точаться громадянські вій­ни, панує мафія і корупція, гангстерські розбірки та замовні вбивства, продаж рабів і рабинь, торгівля тілом і трансплантантами, зброєю та військовими сек­ретами, масова наркоманія і проституція, безпритульність та біженство, безро­біття й бомжізм, тероризм та вибухи жилих будинків, захоплення заручників, фінансові піраміди та непідсудність злочинців... Сьогодні це сумна реальність нашого буття.

Таким чином, об'єктивно аналізуюючи всю систему соціальної захищеності людини в радянський час, слід визнати, що вона була незрівнянно вищою, ніж в дореволюційний період розвитку Росії чи в 90-ті роки XX століття, коли нова російська влада проголосила пріоритетність усіх прав людини та будівництво соціальної демократичної Росії. В однаковій мірі це стосується і України"

11.2. Соціальна робота у постсоціалістичних країнах

У пострадянських країнах соціальна робота набуває особливої актуальності, адже вони переживають чи не найтяжчий період у своїй історії, соціальні про­блеми тут різко загострилися, а можливості їх розв'язання занадто звузилися. При тому соціально-економічний занепад на всьому східноєвропейському про­сторі має системний, затяжний характер. Не вдається припинити падіння внут­рішнього валового продукту. В Україні, зокрема, суспільство опинилося перед загрозою цілковитої необоротної втрати основних виробничих фондів - основи життєдіяльності й незалежності держави. Президент України визнав, що понад 80 відсотків населення перебуває за межею бідності. Такий стан визначається як неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, прита­манний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений найнеобхіднішого: належного житла, їжі, одягу, здоров'я. Бідність - це ще і страх перед майбут­нім, обумовлений невпевненістю людини у своїх можливостях захистити себе і своїх близьких. Крайнім проявом бідності є злиденність.³⁵⁷

Україна належить до країн не лише з високим, але й зростаючим рівнем бі­дності. Значний спад виробництва за умов економічної кризи, інфляція, зни­ження продуктивності праці, штучне утримування на виробництві зайвої робо­чої сили, зростання рівня та тривалостві безробіття у поєднанні з монопольним становищем окремих галузей та підприємств призвели до зниження обсягів ва­лового внутрішнього продукту на душу населення, скорочення частки оплати праці в його структурі, зменшення реальних доходів та заробітної плати, зни­ження платоспроможного попиту населення й обсягів споживання при одноча­сному погіршенні його якості та структури.

Моральне здоров'я українського суспільства вкрай погіршують поглиблен­ня соціальної нерівності, кримінальний перерозподіл народного добра. За нау­ковим визначенням, межа децільного коефіцієнта (співвідношення доходів 10 відсотків найзабезпеченішого і 10 відсотків найбіднішого населення), після якого суспільство не може вважатися соціально стабільним, дорівнює 10:1. В Україні він у 2000 році був 50:1, тобто в п'ять разів перевищив критичний рі­вень. За оцінками експертів, щонайменше 1,5 відсотка населення країни має щомісячний душовий доход не нижчий 4000 доларів. А 500 громадянам, за да­ними служби "Соціс-Геллап", на які посилається Інститут стратегічних дослі-

джень НАН України, належить 18 млрд. доларів. Іншими словами, сукупний капітал 0,001 відсотка населення України дорівнює половині валового внутрі­шнього продукту 1995 року.³⁵⁸

"Бідність перетворилася на один з найважливіших чинників соціальної на­пруги і соціальної нестабільності в суспільстві, - вважає Л.Кучма.- Вона є при­чиною стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, вклю­чаючи нелегальну, погіршення стану здоров'я та зростання смертності, поси­лення процесів депопуляції. В Україні формуються передумови так званої хронічної, "спадкоємної" бідності - діти з бідних сімей приречені на таке ж бі­дування у дорослому житті; вони не мають можливості належним чином задо­вольнити необхідні потреби своїх нащадків і теж будуть бідними. Отже, сього­днішня бідність загрожує перетворитися і на проблему майбутнього." Тому Президент і привернув увагу Верховної Ради до цієї проблеми, вважаючи її од­нією з найголовніших проблем соціально-економічного розвитку нашої держа­ви на наступний період.

Безперечно, для досягнення суспільної стабілізації і безпеки одним із важли­вих інструментів є соціальна робота. Збагатити теорію і практику цієї діяльності допоможе порівняльний аналіз змісту соціальної політики і соціальної практики різних держав, дискусії про загальне, особливе й одиничне в організації соціаль­ного захисту, вивчення історичного досвіду різних суспільних систем. У той же час, засвоюючи зарубіжний досвід у сфері соціальної підтримки населення, не­обхідно повною мірою враховувати історичні умови та національні особливості України, характерні ознаки культури, менталітету, способу життя українського суспільства, не відкидаючи огульно практику й систему соціального забезпе­чення населення в попередній період, розумно доповнюючи їх нововведеннями, виходячи з сучасної суспільно-політичної ситуації.

Наприклад, в Росії вважають необхідним зберегти переважно державну до­помогу (обслуговування) в сфері охорони здоров'я, розподілу житла та в інших сферах передусім для малозабезпечених верств населення. У наших сусідів, можна сказати, вже сформовано основи законодавчої бази державної соціаль­ної політики, визначено ті соціальні групи населення з специфічними умовами життя, які потребують підтримки та допомоги, у більшості регіонів налагодже­но підготовку фахівців з соціальної роботи. Для цього створена відповідна нау­ково-методична база, а також видання вузівських підручників.³⁵⁹

У відповідності із законодавством Російської Федерації, соціальна служба - це система державних, муніципальних, приватних та інших органів, установ, підпри­ємств та організацій, які здійснюють соціальне обслуговування. Діяльність цих установ ліцензується у порядку, визначеним Урядом РФ. Фінансування держав­них та муніципальних установ проводиться за рахунок відповідних бюджетів, а приватних та інших організацій соціального обслуговування - із джерел, визначе­них їхніми установчими документами. Законодавчо встановлено ті з них, хто має право користуватися пільгами завдяки інвестиціям у соціальну сферу.

Одна з вимог до працівників соціальної служби - всі вони повинні мати ви­щу або середню спеціальну освіту за фахом "Соціальна робота" чи освіту ме­дичного, психологічного, педагогічного, юридичного або іншого профілю, що відповідає характеру виконуваної роботи. Працівники соціального обслугову­вання користуються певними пільгами, правами й гарантіями.

Клієнт соціальної служби - людина чи сім'я, що перебуває у важкій життє­вій ситуації і потребує у зв'язку з цим соціальної підтримки.

Соціальні послуги - дії по наданню клієнту соціальної служби у відповідно­сті з видами соціального обслуговування. Послуги можуть бути як платними, так і безплатними. Останні у відповідності з російським законодавством надаються:

■ громадянам, не здатним до самообслуговування у зв'язку з віком, хворо­бою, інвалідністю та особам, що мають доход нижче чотирьох мінімальних розмірів оплати праці;

■ громадянам, що перебувають у надзвичайно важкій життєвій ситуації в зв'язку з безробіттям, стихійним лихом, катастрофами, аваріями, примусо­вою міграцією;

■ неповнолітнім - сиротам та бездоглядним;

■ сім'ям, в яких сукупний доход на кожного члена сім'ї нижче чотирьох мі­німальних розмірів оплати праці.

Органами державної влади суб'єктів РФ та місцевого самоврядування мо­жуть встановлюватися додаткові основи для надання безплатного соціального обслуговування. Що стосується платного (перелік послуг, умови, порядок їх оплати) в державних і муніципальних соціальних службах, то вони визначені законодавством, а в приватних - встановлюються на договірних умовах. До основних видів соціального обслуговування в Росії віднесено: 1. Матеріальну допомогу, яка надається у виді грошових коштів, продуктів харчування, медикаментів, засобів санітарії та гігієни, предметів догляду за ді­тьми, одягу, взуття, предметів першої необхідності, а також спеціальних транс­портних засобів, технічних засобів, профілактики інвалідності й реабілітації для інвалідів та осіб, що потребують постороннього догляду.

2. Соціальний патронаж здійснюється стосовно громадян і сімей, які пот­ребують постійного нестаціонарного обслуговування. Одиноким громадянам, що втратили здатність до самообслуговування у зв'язку віком, хворобою, інва­лідністю надається допомога на дому у виді соціально-побутових послуг, спри­яння в одержанні медичної та іншої допомоги. Сім'ям, які перебувають у важ­кій життєвій ситуації, надаються послуги по догляду за дітьми.

3. Соціальне обслуговування в стаціонарних умовах здійснюється відносно громадян, які частково чи повністю втратили здатність до самообслуговування і потребують постійного стороннього догляду. Відповідно їхньому віку та здоров'ю передбачається створення необхідних умов життєдіяльності, проведення заходів медичного, психологічного, соціального характеру, забезпечення харчуванням, доглядом, організація посильної трудової діяльності, відпочинку й дозвілля.

4. Надання тимчасового притулку здійснюється громадянам без певного мі­сця проживання і заняття, бездоглядним дітям та підліткам, іншим особам, що потребують такої допомоги.

5. Організація денного перебування в закладах соціального обслуговування. Громадянам похилого віку та інвалідам, які зберегли здатність до самообслуго­вування й активного пересування, а також іншим особам, в тому числі дітям, що перебувають у важкій життєвій ситуації, надається соціально-побутове, медичне та інше обслуговування в денний час в закладах соціального обслуговування.

6. Консультативна допомога, що надається громадянам та сім'ям в сфері соціально-економічного та медично-соціального забезпечення життєдіяльності, психолого-педагогічної допомоги, правового захисту.

7. Реабілітаційні послуги. Соціальні служби надають допомогу в професій­ній, соціальній, психологічній реабілітації громадянам, які є інвалідами, здійс­нюють реабілітаційну роботу з неповнолітніми та іншими громадянами з сус­пільно-небезпечною поведінкою.

Відомо, що здійснення радикальних соціально-економічних трансформацій супроводжується підвищенням соціального ризику для більшості населення: в Ро­сії, як і в Україні, виникла загроза безробіття, руйнація звичних норм життя, лікві­дація існуючих соціальних гарантій. Це зумовлено кризовим станом економіки, скороченням ресурсів на соціальний розвиток при одночасному зростанні потре­би у них. Адже падіння життєвого рівня переважної маси населення супровод­жується збільшенням кількості тих, хто потребує допомоги й підтримки.

У найбільш важкому становищі опинилися сім'ї з двома і більше неповно­літніми дітьми. В Росії таких виявилось 48% або 29% всіх родин. Склалася па­радоксальна ситуація, коли двоє працюючих батьків не можуть забезпечити

сім'ї з двома і більше дітьми нормальні умови життєдіяльності. Це, передусім, стосується зайнятих у галузях соціальної інфраструктури й науки. У безвихід­ному становищі опинилися бідні сім'ї, де зросла кількість дітей, які не мають умов для нормального розвитку.

Ситуація ще більше ускладнилася тим, що не припинено руйнування соціа­льної інфраструктури. Скорочуються державні витрати на охорону здоров'я, освіту, згортається сфера побутового обслуговування. Для багатьох сімей стали недоступними дошкільні дитячі установи, дитячі оздоровчі табори. їх число скорочується, а вартість послуг у діючих зросла.

Все це вкрай негативно позначається на суспільному здоров'ї. Зросли тенде­нції вимирання населення, в тому числі материнської та дитячої смертності. Збі­льшилося число вроджених захворювань, дитячої інвалідності. Велику тривогу російської громадськості та вчених викликає тенденція до погіршення стану здо­ров'я та соціального благополуччя дитячого населення. Зростає число розлучень, особливо у молодих сім'ях, збільшується кількість одиноких матерів, в тому чи­слі юних, не скорочується соціальне сирітство, надзвичайно ускладнилася про­блема дитячої бездоглядності. Руйнування колишньої системи цінностних орієн­тацій зумовило зростання психічних стресів, неврозів, суїцидів.

Держава виявилася неспроможною реалізувати статтю 7 Конституції Росій­ської Федерації, якою Росія проголошується соціальною державою, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують достойне життя і вільний розвиток людини. Основним Законом держава зобов'язуться забезпечувати державну підтримку сім'ї, материнства, батьківства та дитинства, інвалідів та літніх людей, розвивати систему соціальних служб.

Отже, в період ринкової трансформації економіки і соціальних відносин, коли держава відмовляється регулювати доходи і ціни, люди нелегко адапту­ються до нових соціально-економічних умов при відсутності нових, адекватних ринку, інститутів соціальної сфери.

Одним із таких основних інститутів, що підтверджує практика всіх розви­нених країн світу, є система соціального обслуговування населення, що надає широкий спектр соціально-економічних, медико-соціальних, психолого-педа-гогічних, правових, соціально-побутових та інших соціальних послуг громадя­нам, котрі опинилися у важкій життєвій ситуації.

Серед тих, хто найбільше потребує соціальних послуг, - багатодітні, непов­ні, бездітні, розведені, молоді сім'ї, неповнолітні батьки; сім'ї, в яких прожи­вають інваліди; сім'ї з неблагополучним мікрокліматом.

Великою проблемою стало надання соціальних послуг дітям, що опинилися в неблагополучних сімейних умовах, які загрожують їхньому здоров'ю і розви­тку, осиротілим чи тим, які залишилися без батьківської опіки, дітям з асоціа­льною поведінкою, безпритульним.

Очевидною є потреба в соціальних послугах і допомозі для таких категорій населення як одинокі та похилого віку люди, безробітні, особи без певного мі­сця проживання, випускники дитячих будинків.

У надзвичайно важкі життєві ситуації перідично потрапляють або протягом тривалого часу не виходять з них десятки мільйонів людей - дорослих і дітей. Відсутність надійного державного механізму, здатного допомогти їм розв'я­зати ці проблеми, дуже негативно впливає на психологічний мікроклімат, по­роджує у населення почуття незахищеності і байдужості держави до своїх гро­мадян, скорочує гуманістичний потенціал суспільства.

Тому виникає об'єктивна необхідність створення розгалуженої, комплекс­ної соціальної служби, яка була б спроможною практично надавати соціальні послуги нужденним людям. З кінця 80-х - початку 90-х років XX століття така система в Росії почала формуватися. Вона включає мережу закладів соціально­го обслуговування, органи управління ними, законодавче забезпечення їхньої діяльності. Соціальні послуги надають деякі заклади освіти, охорони здоров'я, служби зайнятості, інші відомства. Розвиваються й недержавні соціальні служ­би, благодійницькі, релігійні організації, приватна ініціатива у цій справі.

Головними принципами соціального обслуговування в Росії проголошено:

■ рівні можливості громадян незалежно від національності, статі, віку;

■ доступність;

■ добровільність;

■ сприяння соціальній адаптації з опорою на власні сили;

■ адресність, пріоритет сприяння громадянам, що перебувають у небезпечно­му чи безпомічному стані;

■ гуманність, доброзичливість, дотримання конфіденційності в роботі;

■ профілактична спрямованість;

■ законність та врахування міжнародних стандартів.³⁶⁰

Сукупність та зміст основних функцій соціальної служби в Росії зорієнто­вана на виконання таких завдань: щодо соціальної допомоги:

■ виявлення, облік сімей та окремих осіб, які найбільше потребують соціаль­ної підтримки (малозабезпечені громадяни, сім'ї з дітьми та іншими непра­цездатними особами), надання матеріальної (фінансової, натуральної) до­помоги і надання тимчасового житла тим, хто його не має і т.д.;

■ профілактика бідності, створення сім'ям умов для самостійного забезпе­чення свого благополуччя, родинного підприємництва;

■ надомні послуги родинам та одиноким, які потребують стороннього догля­ду (доставка продуктів, ліків, транспортування на лікування, догляд вдома за станом здоров'я, пристосування та обладнання квартир клієнтів з обме­женнями у здоров'ї і т. д.);

■ сприяння розвиткові нетрадиційних форм дошкільного, шкільного та поза­шкільного виховання (дитячий садок на дому, прогулянкові групи тощо);

■ організація спільно з органами народної освіти тимчасового вимушеного перебування дитини поза батьківською сім'єю, її подальше влаштування у дитячий заклад, під опіку, усиновлення;

щодо консультування:

■ організація консультацій спеціалістів - юристів, соціологів, педагогів, ліка­рів, психологів;

■ участь у підготовці молоді до вибору професії;

■ підготовка юнаків та дівчат до одруження і свідомого батьківства;

■ батьківський медико-психологічний всеобуч; щодо соціального коригування й реабілітації:

■ соціальна, медико-психологічна реабілітація неповнолітніх з відхиленнями у поведінці, бездоглядних дітей та підлітків, дітей, що залишилися без ба­тьківської турботи;

■ медико-соціальна абілітація і реабілітація дітей та підлітків з обмеженими можливостями та сімей, які їх виховують;

щодо інформування населення, вивчення та прогнозування соціальних по­треб. Тут виділяються відносно самостійні напрямки:

■ надання клієнту інформації, необхідної для розв'язання складної життєвої ситуації;

■ поширення серед населення медико-психологічних, педагогічних та інших знань;

■ вивчення спеціалістами з соціальної роботи, спеціальними закладами, нау­ковими організаціями потреб своїх клієнтів і соціальних проблем, які зумо­влюють кризові ситуації в регіоні, розробка й реалізація конкретних заходів щодо їх подолання;

щодо участі в реалізації надзвичайних заходів по подоланню наслідків стихійного лиха та соціальних конфліктів. Тут передбачається:

■ участь спеціалістів соціальної служби в розробці надзвичайних програм;

■ формування в рамках рятувальних служб, що створюються на центральному, республіканському, регіональному рівнях, бригад соціальних працівників, гото­вих у разі необхідності прибути в район стихійного лиха чи на територію, де на­селення виявилося втягнутим у соціальний конфлікт, з метою професійної реа­білітаційної, психологічної та іншої допомоги населенню в стресовій ситуації. Законодавством Російської Федерації визначено компетенцію центральних

органів та суб'єктів РФ у сфері соціального обслуговування. До ведення РФ віднесено:

■ визначення основних напрямків державної політики і координацію роботи державних органів та недержавних організацій в сфері соціального обслу­говування;

■ розробку, фінансування і контроль за реалізацією федеральних програм;

■ формування федеральних органів соціального обслуговування, здійснення загального керівництва галуззю;

■ розробка та затвердження державних стандартів соціального обслуговуван­ня, норм та нормативів, порядку ліцензування;

■ забезпечення розвитку галузі, контроль за діяльністю в сфері соціального обслуговування;

■ формування федерального бюджету та спеціалізованих фондів в частині ви­трат на соціальне обслуговування: встановлення федеральних податкових та інших пільг, стимулювання розвитку соціального обслуговування;

■ встановлення єдиної федеральної системи статистичного обліку та звітності в сфері соціального обслуговування;

■ організація й координація наукових досліджень з проблем, що мають зага­льнодержавне значення;

■ розвиток міжрегіонального та міжнародного співробітництва в галузі соціа­льного обслуговування.

Важливе практичне значення має законодавче закріплення джерел фінансу­вання соціальних служб Російської Федерації. Воно забезпечується норматив­ними відрахуваннями із бюджетів відповідного рівня в розмірі не менше 2 % витратної частини бюджету, а також:

■ надходжень із фонду соціальної підтримки населення за рахунок виділення частини коштів на соціальну підтримку сімей з дітьми;

■ додаткових коштів із обласного та місцевого бюджетів на забезпечення ці-

372

льових заходів з адаптації доходів населення до росту вартості життя;

■ доходів від платних послуг та від господарської діяльності закладів та під­приємств служби;

■ від приватизації державної власності, а також спецджерел: доходи від ві-деосалонів, барів, ігрових автоматів та іншої індустрії дозвілля, від комер­ційних магазинів, приватної та кооперативної оренди муніципального май­на, плати за землю та інші природні ресурси;

■ благодійних пожертвувань та внесків підприємств, громадських організацій та приватних осіб, надходжень від благодійних акцій.

Значний досвід нагромаджено в Росії по підготовці професійних кадрів соціальної роботи. Якщо в 1995 році десять російських вузів здійснили перший випуск спеціалістів вищої кваліфікації, то в 1997-98 навчальному році цією ро­ботою були зайняті понад 80 вищих навчальних закладів в 55 областях, краях і республіках. Серед них 10 державних академій, 62 державні університети, 9 інститутів соціального й гуманітарного профілю, 1 навчальний центр. Напри­кінці 1992 року почала роботу Рада учбово-методичного об'єднання (УМО) Російської Федерації в галузі соціальної роботи. Вона координує діяльність пе­дагогічної громадськості вузів у галузі підготовки кадрів, розробці підручників та учбово-методичної літератури, забезпечує інтеграцію російської вищої шко­ли у світове академічне співтовариство.³⁶¹

Важливе значення в підготовці кадрів вищої кваліфікації мало затвердження як Державного освітнього стандарту вимог до обов'язкового мінімуму змісту та рівня підготовки бакалавра, спеціаліста та магістра по спеціальності "Соціальна робота". Велику науково-дослідницьку роботу розгорнув створений у 1994 році Інститут соціальної роботи. Організовано випуск ряду спеціальних періодичних видань, зок­рема, журналу "Российский журнал социальной работьі». В деяких вузах відкрита аспірантура з підготовки спеціалістів вищої кваліфікації. Все це свідчить, що процес становлення соціальної роботи як науки й учбової дисципліни йде в РФ успішно. По суті, тут створена цілісна система підготовки і перепідготовки спеціалістів в одній із актуальних галузей людської діяльності - соціальній сфері.

Заслуговує на більш виважену й неупереджену нашу увагу також досвід соціа­льного захисту громадян на основі всебічного зміцнення соціальної сфери в сусі­дній Білорусії, оскільки наші країни розпочинали реформи в однакових стартових умовах, а через десять років виявилися з різним соціально-економічним результа­том. При цьому населення Білорусії на всьому пострадянському просторі зазнало

найменших соціальних втрат, а конкретний аналіз спростовує інформацію деяких ЗМІ про катастрофічний стан економіки цієї країни та убозтво народу. Достатньо сказати, що внутрішній валовий продукт за останні п'ять років зріс на 36%, обсяги продукції - на 65%, а інвестиції в основний капітал - на 26%. 2000 року Білорусія єдина із пострадянських країн, включаючи і країни Балтії, перевищила рівень 1990 р. з таких важливих економічних показників, як обсяги виробництва в про­мисловості і споживчих товарів, рівень реальних грошових доходів населення. За даними ООН, реальний ВВП на душу населення тут складає 6876 доларів СІЛА (в Україні - 3458). Економічна політика білоруського уряду несе реальну соціальну спрямованість, вигідну трудящим. Це передусім забезпечення населення роботою, житлом, продовольством. Кожен, хто хоче працювати, має таку можливість, оскі­льки ритмічно працюють усі промислові й сільськогосподарські підприємства. Тут реально проводиться стратегія на створення робочих місць, хоча це не озна­чає, що держава вимагає від підприємств наймати або зберігати певну кількість працівників, незважаючи ні на що і будь-якою ціною. Навпаки, ця стратегія нео­бов'язково передбачає необхідність надання державою субсидій з метою забезпе­чення зайнятості. Це значною мірою кореспондується із новітніми дослідженнями Всесвітнього банку, який вважає, що держава повинна запровадити політику, яка стимулює розвиток малих і середніх підприємств. В усьому світі такі підприємст­ва є основним джерелом забезпечення зайнятості, забезпечення доходу для сотень тисяч сімей. У Білорусії середня зарплата у народному господарстві складає 100 доларів США (в Україні - менше 50, що далеко до офіційно встановленого про­житкового мінімуму). При цьому Білоруська держава дотує більше 90% комуна­льних затрат своїх громадян, повністю - утримання дітей у дошкільних закладах, навчання в школах та середніх навчальних закладах. Безплатно одержують освіту понад 60 % студентів вузів.

Білоруським урядом успішно реалізується і такий пріоритет соціальної по­літики як забезпечення громадян житлом. За обсягами його будівництва про­тягом останніх років Білорусія займає перше місце серед країн СНД та Балтії. У 2000 році на 1000 чоловік населення тут введено 353 квадратних метра жит­ла (в Україні -108), причому у наших сусідів будується переважно соціальне, тобто безплатне житло, у нас таке перестали будувати, а те, що зводиться -престижне, недоступне для простих людей.

Третій пріоритет соціальної політики в Білорусії - забезпечення країни про­довольством. У сільське господарство тут щорічно держава вкладає близько півмільярда доларів, що на рівні державної підтримки АПК в країнах Євросою-зу. Тому наш сусід зміг уникнути катастрофічного спаду сільськогосподарсь-

374

кого виробництва, а провідні білоруські господарства по продуктивності дося-гли рівня передових європейських країн і нарощують темпи виробництва. В сучасній Білорусії на душу населення виробляється: 59 кг. м'яса (в Україні -34), 500 л. молока (в Україні - 268), 330 шт. яєць (в Україні -175), близько 900 кг. картоплі (в Україні - 255). До того ж, тут немає такого майнового розшаруван­ня, як у нас. В Україні 10% найбідніших громадян споживають в 6 разів менше м'яса та риби, в п'ять разів - молока, в чотири рази - яєць, утричі - овочів, в 9 разів - плодів та ягід, ніж 10% найбільш багатих.

Маючи роботу і задовільні умови життя вдома, білоруси не шукають щастя в чужих краях. За 10 років свою країну покинуло всього півтори тисячі її жите­лів, в той час як майже 500 тисяч українських спеціалістів працездатного віку, серед них до 3 тисяч кандидатів та докторів наук, нині працюють за межами рідної держави.

За останні роки в Білорусії не закрито жодного медичного закладу, школи, клубу, бібліотеки, спортивного залу. Навпаки, створювались і відкривались нові. Інша ситуація в Україні, де за цей час майже суцільно припинили своє функціо­нування в сільській місцевості заклади охорони здоров'я, культури, спорту.

Президентські вибори 2001 року в Білорусії засвідчили, що влада тут корис­тується повагою та підтримкою населення. Бо ця влада не допустила розкрадан­ня народної власності, базові підприємства й галузі залишилися в руках держави. Завдяки ефективній централізації управління, матеріальних та фінансових ресур­сів їй вдалося підняти зруйновану лібералами-реформаторами економіку, забез­печити роботою тисячі трудових колективів, уникнути масового безробіття та злиднів. Білоруська влада не лише зберегла, але й розширила соціальні гарантії для своїх громадян - достатнє пенсійне забезпечення, безплатну освіту, медичне обслуговування, житло. Важливим досягненням є й те, що ця країна не має міль­ярдних зовнішніх боргів, які б належало віддавати майбутнім поколінням. Немає і внутрішніх боргів, передусім із заробітної плати, пенсій, стипендій, допомоги на дітей, інших соціальних виплат. Незаперечний успіх і в тому, що білоруська влада захистила державні інституції від мафіозних кланів і не дозволила кримі-налітету стати політичною силою і диктувати свою волю народу.

Колосальні соціальні проекти, які знаходять народну підтримку, здійснюються на Кубі. Вони ведуть до вдосконалення існуючої в цій країні суспільної системи, яка ставить метою зробити свій народ «найбільш освіченим і культурним народом світу». Ці проекти включають 70 програм і сотні завдань, найбільш важливі з них в останні роки уже реалізовано. Безперечним успіхом є досягнення в системі осві­ти та охорони здоров'я, поліпшення продовольчого забезпечення. Щоденне спо-

375

живання на душу населення зросло з 1948 кілокалорій в 1994 році до 2578 - у 2000 році, а споживання білків за той же час збільшилося на третину.

За останні п'ять років на Кубі було побудовано 320 тисяч квартир, новосе­лами стали 1,2 мільйона чоловік.

"Наша соціальна справедливість забезпечує захист усіх громадян, - говорив 24 жовтня 2001 року Ф.Кастро на відкритті Школи соціальних працівників в Сантьяго-де-Куба. - Ми знаємо, що сталося у світі з тими, хто відмовився від соціалізму і став реалізовувати рецепти неолібералізму".

Як бачимо, в різних країнах залежно від економічного й політичного уст­рою складається і утверджується різна система соціального захисту громадян. З нею безпосередньо пов'язана і соціальна допомога знедоленим прошаркам на­селення. Якщо, приміром, у США пріоритетна роль у цьому належить приват­ному сектору, благодійним громадським організаціям, то в більшості європей­ських країн основний тягар проблем несуть державні структури. Так діють і в Росії, віддаючи перевагу державі не лише з тої причини, що приватний сектор, комерційні та інші недержавні структури до останнього часу були досить слаб­кими і нерозвинутими (ситуація уже дещо змінилася), але й тому передусім, що ці структури недостатньо цивілізовані, кримінальні в своїй значній частині (утаємничують доходи, не платять податки тощо).

Досвід наших найближчих сусідів може бути корисним для України і в пла­ні організації адресної допомоги найбільш злиденним групам населення (пре­старілим, інвалідам, одиноким, багатодітним сім'ям). На всьому пострадянсь­кому просторі великої соціальної гостроти набула проблема виживання родин, годувальники яких втратили робочі місця внаслідок згортання виробництва та закриття підприємств. Тому взаємокорисним є обмін досвідом соціальної робо­ти щодо подолання наслідків цього лиха, реалізації програм допомоги жертвам масового безробіття, узгодження і коригування у зв'язку з цим приватизацій­них процесів, підвищення відповідальності нових господарюючих структур рі­зних форм власності за відродження власного виробництва.

11.3. Теоретичні витоки і сучасні політико-правові засади соціальної роботи за рубежем

Зарубіжний досвід підтверджує, що соціальну роботу треба розглядати та­кож як діяльність для попередження негативних соціально-економічних тенде­нцій, пов'язаних з ними асоціальних наслідків у поведінці окремих осіб та груп. Слід не лише лікувати "соціальні болячки", але й запобігати їх. Адже для

суспільства набагато вигідніше, наприклад, не надавати матеріальну допомогу безробітним, а робити все необхідне для попередження безробіття, навчання людей, розвитку виробництва, створення нових робочих місць, перепрофілю-вання застарілих цехів, окремих підприємств. У цьому і полягає випереджаю­чий характер соціальної роботи. Орієнтиром для неї є соціальна політика, що визначає зміст, форми і методи соціальної роботи. Остання має бути динаміч-нішою порівняно з соціальною політикою і в кінцевому рахунку впливати на орієнтири і напрямки соціальної політики.

Як вид професійної діяльності соціальна робота в Сполучених Штатах Аме­рики пов'язана з ідеями нині відомих американських громадських активістів і вчених Джейн Адамс (1860-1935) та Мері Елен Річмонд (1861-1928).

Д.Адамс - лауреат Нобелівської премії миру (1931), соціолог, була одним із засновників чікагської школи соціології, родоначальницею теорії соціальної роботи, необхідність якої визнавалася самим існуванням різноманітних не-справедливостей у суспільстві, невлаштованості та бідності людей, інших соці­альних негараздів, яких, на думку Д.Адамс та її прибічників, можна позбутися шляхом соціального "лікування". ⁶

М.Річмонд - автор численних книг з питань соціальної роботи, зокрема, ве­ликий вплив на формування наукових основ соціальної роботи мало підготовле­не нею дослідження "Дружній візит до бідняків: керівництво для працюючих у благодійних організаціях" (1899). У наступній праці "Соціальні діагнози" (1917) М.Річмонд детально аналізувала свої методи соціальної роботи, важливішим з яких вона визнає індивідуальний підхід при виборі допомоги окремій людині чи сім'ї, що потрапила в скруту. Ця книга, а також підручник "Що таке соціальна індивідуальна робота" (1922) були основними в учбовому процесі різноманітних навчальних закладів з підготовки професійних соціальних працівників, котрі активно почали функціонувати в 30-40 роках XX століття у США та Європі. Ґрунтуючись на американській ідеології індивідуалізму, бідність та невлаштова­ність людей тут розглядалися як наслідок нездатності індивіда самостійно орга­нізувати своє незалежне ні від кого життя, тобто причинами, що цілком залежать від стану і якостей людини. Лише в деяких випадках визнавалася необхідність поліпшення соціального законодавства. Зокрема, М.Річмонд очолила кампанію за прийняття закону про становище жінок, покинутих своїми чоловіками, а та­кож вдосконалення законодавства на захист дітей. Проте вона не ставила за мету

структурні зміни чи створення альтернативної економічної системи, а виходила з того, що соціальні працівники, будучи неупередженими та об'єктивними, взмозі полегшувати долю людей, "соціально виліковувати" індивіда. Соціальні заходи вона поділяла на дві взаємодоповнюючі категорії: безпосередній метод зцілю­вання та побічний метод. Безпосередній метод - це прямий вплив на самого клі­єнта з допомогою пропозицій, порад, умовлянь, а також раціональних дискусій з метою залучення його до формування й прийняття рішень та наступних дій. По­бічний, непрямий метод включає можливості впливати на середовище і відпові­дно поліпшувати життєву ситуацію для людини. При тому головним напрямком впливу має стати сім'я. "Сім'я як така, - писала М.Річмонд, - продовжує залиша­тися основним інститутом, навколо якого повертаються наші долі".

Методи соціальної роботи, запропоновані М.Річмонд, були взяті за основу подальшого розвитку і трансформувалися в індивідуальний, груповий та об­щинний, хоча вченими поки що не досягнуто загальновизнаної згоди щодо їх класифікації. Найбільш сприйнятним визначенням методу соціальної роботи здається формулювання, запропоноване авторами учбово-методичного згаду­ваного посібника "Зарубежньш и отечественньш опьіт социальной работьі", підготовленого Московським соціально-технологічним інститутом.

Під методами в соціальній роботі мають на увазі специфічні види втру­чання (посередництва), що здійснюються на різних рівнях:

■ індивідуальному;

■ груповому;

■ общинному;

■ а також соціальне адміністрування і планування.

Індивідуальна соціальна робота - напрям, вид практики, система цінностей, які використовуються соціальними працівниками з метою допомоги індивідам та сім'ям у вирішенні психологічних, міжособистих, соціоекономічних проб­лем шляхом взаємодії з клієнтом.

Групова соціальна робота використовується з метою подання клієнту до­помоги шляхом передачі групового досвіду для розвитку його фізичного та ду­ховного потенціалу, формування соціальної поведінки. При цьому мають на увазі, що невелика група осіб з близькими інтересами та загальними проблема­ми регулярно збирається і включається у діяльність для досягнення загальної мети. Такою метою може бути: обмін інформацією, розвиток практичних чи соціальних умінь, зміна цінностних орієнтацій, перебудова асоціальної поведі­нки в позитивному напрямку тощо.

Общинна соціальна робота дозволяє розширити масштаби соціальної до­помоги в міських кварталах, громадах. Адже вона ефективно служить засобом узгодження традиційних методів та координації зусиль організаторів соціаль­ної допомоги. Це і соціально-політичний засіб задоволення сподівань і потреб тих нужденних людей, які опинилися в тяжкому становищі. Під поняттям "об­щинна соціальна робота" можна розуміти також інтеграцію всіх інших методів, з допомогою яких ставиться завдання, аби клієнт усвідомив залежність та взає-мообумовленість його особистих і суспільних інтересів, зацікавленість у розв'язанні конфліктних ситуацій.

Для нас безсумнівний інтерес становлять ті концепції соціальної роботи, які пе­редбачають активні, соціально спрямовані практичні дії людини для поліпшення свого становища. Як, наприклад, трактують свої погляди на таку концепцію доктор соціальної педагогіки з м. Гамбург (ФРН) Петер Кастнер та його колега Петер Кун-кель? За їхніми твердженнями, кожна людина є носієм двох начал - біологічного й соціального. Людські діяння як самоорганізуюча система в соціальному аспекті ре­гулюються символами (мовою, зокрема) і нормами, які обумовлюють індивідуальні дії залежно від загальноприйнятих норм та цінностей. Але поступки людини, не­зважаючи на регламентацію їх суспільними відносинами, мають прояви волюнта­ризму, тобто ірраціональні і незалежні від умов навколишнього середовища, однак залежні від суб'єктивних "певних ситуацій". Отже, виходячи з цього, соціальному працівникові необхідні не лише специфічні знання теорії та методів соціальної ро­боти, але й достатньо глибокі уявлення про суспільство, потреби та інтереси різних соціальних груп, законодавство та загальноприйняті норми, культурні та етнічні особливості людей, з якими доводиться працювати.

Разом з тим соціальний працівник може розраховувати на успіх у тому разі, коли він взаємодіє зі своїм клієнтом, враховує його статус та інші соціальні ха­рактеристики, знає індивідуальні фізичні й психічні фактори, тобто біологічні особливості людини, які так само, як і соціальні, проявляються у вчинках інди-відума. Отже, соціальна робота - це не лише теорія, але й мистецтво взаємодії з іншими людьми, що мають складні психологічні проблеми чи перебувають у тяжкій життєвій ситуації.

У відповідності з цією концепцією німецьких вчених соціальний працівник має справу з конфліктом, в основі якого лежить зіткнення природнього і соціа­льного. Візьмемо звичну для сучасності ситуацію. Сповнена сил молода, енергійна людина мріє про щасливе життя і благополуччя. Однак це залежить, як виявляється, не від неї особисто, а від суспільних відносин, майнового ста­новища, належності чи неналежності до певної соціальної групи, клану, наяв-

ності надійних джерел доходу. До того ж для досягнення поставленої мети ще треба отримати відповідну освіту й кваліфікацію, витримати конкуренцію для одержання цікавої і добре оплачуваної роботи. Тому досягнення мети, очікува­ного щастя, якого так хочеться уже сьогодні, відкладається на невизначене майбутнє. Тут соціальний працівник стикається з конфліктом, що зумовлений, вочевидь, завищеними потребами і запитами, а з другого боку - дуже обмеже­ними можливостями їх реалізації.

Серед різноманітних концепцій соціальної роботи доцільно виділити ті, які передбачають ситуаційний аналіз. Цікавою у цьому напрямку є теоретична концепція створення соціальних мереж (Network), що отримала підтримку в ході об'єднання Німеччини та в наступний період, коли з'явився так званий синдром "втрати ідентичності", характерний не лише для нових федеральних земель ФРН, але й для всього центрально-східноєвропейського регіону під час переходу до ринкової економіки. Розпад могутньої системи соціально-куль­турних та соціально-побутових відносин, який стався в колишніх соціалістич­них країнах в умовах трансформації в ринкове середовище, викликав необхід­ність нової системи соціальних відносин, що базуються на общинних методах соціальної роботи, орієнтованих на створення відповідних соціальних зв'язків за місцем проживання. Таким чином, соціальна робота у європейському вимірі сприймається у тісному взаємозв'язку з соціальною політикою і таким соціаль­ним інститутом, яким є соціальна держава.

На формування сучасної системи соціальної роботи та соціальної допомоги великий вплив зробили принципи Ельберфельдської системи, що одержали свою назву від міста, в якому вони ефективно застосовувались, а потім - всере­дині XIX століття були широко розповсюджені на території всієї Німеччини та частини Франції. Головні з них такі:

■ самостійність кожного опікування при розгляді часткових питань і центра­лізація загального напрямку справ;

■ індивідуалізація допомоги з детальним обстеженням кожного нужденного;

■ залучення до активної участі у справі опікування бідняцьких прошарків су­спільства.

Хоча з плином часу, із зміною суспільних формацій трансформувалися, удосконалювалися прийоми і форми соціальної роботи, але завжди головним її завданням було формування у тих, кому необхідна допомога, навиків самови-живання і здатності самому допомогти собі, тобто підвищення ступеня само­стійності клієнта, його можливостей контролювати своє життя і самому вирі­шувати проблеми, що виникають.

Саме на цих принципах базується система соціального захисту населення в США. Вона складається із різних соціальних програм, які регламентуються як федеральним законодавством, так і законодавством штатів, що дає можливість достатньо повно й оперативно враховувати потреби в соціальній допомозі окремих регіонів.

Державна система соціального забезпечення підтримується двома джерела­ми фінансування - за рахунок соціального страхування та державної допомоги. Виплати по соціальному страхуванню проводяться із страхових фондів, що утворюються за рахунок податку на соціальне страхування, який вносять як трудящі, так і підприємці. Державна допомога надходить із коштів федераль­ного бюджету, бюджетів штатів та інших органів влади.

Законом про соціальне страхування (1935 р.) встановлено два види соціаль­ного страхування - пенсії по старості та допомога по безробіттю. Законом пе­редбачена допомога деяким категоріям бідняків, передусім інвалідам та сиро­там. Згодом до цього закону внесено чимало поправок та змін, було введено виплату пенсій при втраті годувальника, допомоги із-за непрацездатності, не пов'язаної з виробничою травмою, запроваджено право на медичне страхуван­ня у віці 65 років і старше тощо.

Усі види соціального страхування, передбачені законом 1935 року та змі­нами до нього, об'єднані під назвою Загальна федеральна програма, яка фінан­сується за рахунок податку на соціальне страхування, що його сплачують най­мані робітники та службовці (в процентах до розміру заробітної плати), а також підприємці (в процентах до фонду виплаченої заробітної плати). Розміри цього податку складають переважно 14% доходів.

Що стосується штатів, то тут крім Загальної федеральної програми реалізу­ються регіональні програми на випадок виробничого травматизму чи профе­сійного захворювання. У відповідності із законом підприємці несуть відповіда­льність за каліцтво робітників на виробництві, компенсуючи їм виплати за тимчасову непрацездатність чи встановлені виплати сім'ї померлого від неща­сного випадку на виробництві. Основна частина грошової компенсації вно­ситься приватними страховими компаніями, оскільки більшість підприємців зазделегідь страхуються від подібних випадків.

Вагомою складовою частиною американської державної системи соціально­го захисту є допомога бідним. Тут не вимагається попередніх спеціальних вне­сків, критерієм її надання є нужденність чи злидні, а метою - забезпечення га­рантованого доходу, підтримка бідних сімей з дітьми, продовольча, житлова, медична допомога. Програмою забезпечення гарантованого доходу охоплені

престарілі, інваліди, сліпі. їм федеральний уряд виплачує субсидії, що склада­ють приблизно 60% доходу, відповідного "межі бідності". Розміри допомоги по цій програмі окремі штати можуть підвищувати залежно від власних мож­ливостей, вони також коригуються з врахуванням рівня інфляції. Програма до­помоги сім'ям з дітьми передбачає субсидії багатодітним з низькими доходами, де глава сім'ї - вдова, розлучена чи мати-одиначка. В ряді випадків допомога виплачується і тоді, коли глава сім'ї безробітний.

В рамках продовольчої допомоги бідним надаються продовольчі талони, відпо­відно до закону 1981 року, право на їх отримання мають особи чи сім'ї, чий доход не перевищує 125 відсотків від доходу "межі бідності". Є й інші види продовольчої допомоги: шкільні сніданки, допомога матерям з дитиною до року та інші.

Сім'ї з низькими доходами можуть отримувати житлові субсидії, які скла­дають до 2 тисячі доларів на рік на кожну бідну родину.

Програми медичного страхування і допомоги охоплюють до 50 млн. американців.

Окремо слід виділити приватні системи соціального страхування - колекти­вну за місцем роботи та індивідуальну. Підприємці розглядають свою участь в системі приватного страхування як засіб закріплення на власних підприємствах найбільш кваліфікованих робітників та адміністративного персоналу. Важливе значення в цьому має приватне пенсійне забезпечення, фонди якого у 1980 році перевищили 400 млрд. доларів, хоч такі пенсії отримувало втричі менше лю­дей, ніж державні. Справа в тому, що державні пенсії нараховуються при зага­льному трудовому стажі, а для нарахування приватної пенсії необхідний без­перервний трудовий стаж на одному підприємстві не менше 10 років.

У рамках системи приватного страхування власники фірм проводять так звані додаткові виплати. Це - оплата відпусток чи лікарняних листків, додаткової до­помоги по безробіттю, субсидій на продовження освіти, юридичні послуги.

Широку підтримку одержали в СІЛА індивідуальні пенсійні рахунки, які створюються шляхом відкладання працюючими щорічно 1,5 тис. доларів, що не обкладаються податками, на спеціальних рахунках в банках. Спеціальне фе­деральне агентство "Корпорація" як гарант приватних пенсій стежить за плато­спроможністю діючих пенсійних фондів та визначає порядок і суму компен­сації їхніх учасників у випадку банкрутства компаній чи фірм.

Соціальне законодавство країн Європи відрізняється від американського більш вагомою участю держави у визначенні напрямків, плануванні, фінансу­ванні та реалізації соціальної політики. З другого боку, місцеві органи самоупра­вління теж надають бідній частині населення більше видів соціальних послуг.

Повчальний досвід соціального забезпечення і допомоги нагромаджено в Фін­ляндії. Традиційний обов'язок общини, членів сім'ї чи родичів доглядати непраце­здатних був закріплений вперше в 1936 році у спеціальних законах про соціальний захист (про захист дитини, алкоголізм, бродяжництво). Таким чином, держава зробила крок до створення системи соціальних послуг у різних напрямках, попе­реджуючи адміністративними заходами небажані тенденції в житті суспільства.

У 70-ті роки завдяки економічним можливостям держави стало реальним збільшення видів і форм соціальних послуг. Різко розширюється мережа до­шкільних дитячих закладів, будинків для денного перебування неповноцінних дітей та дорослих, амбулаторного забезпечення хворих. Розвивається обслуго­вування немічних на дому, консультування з проблем виховання та сім'ї. Від­повідно до закону 1984 року про організацію соціального обслуговування усі раніше видані закони соціального характеру були систематизовані й осучасне­ні. До сфери соціального захисту населення були включені такі напрямки як охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, догляд престарілих, дитяче дошкіль­не виховання, допомога багатодітним сім'ям та матерям-одиначкам, безробіт­ним, інвалідам, страхування у зв'язку з хворобою, нещасними випадками тощо.

Соціальну політику почали розробляти і спільно реалізовувати держава і міс­цеві комуни. Важливу роль у цьому відіграють муніципальні органи влади. Ко­муни, опираючись на право збирання місцевих податків з населення та розташо­ваних там підприємств, самі вирішують питання про організацію на підвідомчій території сфери соціальних послуг і відповідають за її діяльність. Тому первинне соціальне та медичне обслуговування населення в Фінляндії повністю забезпе­чується муніципальними лікарнями й поліклініками, дитячими садками, інтерна­тами, будинками для престарілих, наркологічною службою та ін.

Повчальною стала проведена в Фінляндії дискусія про напрямки муніципаль­ної соціальної політики. Комунам запропонували приділяти більше уваги побуту населення, створенню сприятливих умов для виховання і розвитку дітей, поліпшенню комфортності житла. В рекомендаціях муніципалітетам визнавалось необхідним залучати громадськість до розробки місцевих генеральних планів, проектування й реалізації послуг - транспортних, торговельних, медичних і т.д. Зважаючи на те, що комуни не завжди спроможні в силу фінансових умов надати населенню усі необхідні соціальні послуги, велику допомогу їм надає держава. 460 діючих у державі комун поділено на 10 категорій залежно від рівня забезпе­чення та підтримки. З врахуванням цього держава надає комунам відповідні суб­сидії, що складають від 29 до 63 процентів усіх витрат на соціальні потреби.

Наприкінці XX століття соціальна політика Фінляндії пережила третій етап децентралізації. Якщо на першому етапі відбулася передача прав на її реаліза­цію від держави до регіонів і комун, на другому - від комун до мікрорайонів та общин, то на третьому етапі функції управління передаються колективам гро­мадян і навіть окремим особам. Це переконливо видно на прикладі державної політики в галузі охорони здоров'я. Державна рада розробляє і затверджує п'ятирічний план розвитку охорони здоров'я, в якому визначає основні цілі та напрямки роботи, необхідні для цього капіталовкладення. План щорічно пере­глядається, оновлюється і доповнюється. Муніципалітети складають свої плани з врахуванням субсидій центру, які затверджуються губернським управлінням. І, нарешті, колективи громадян мають право складати плани, виступати з ініці­ативами щодо розвитку тої чи іншої галузі соціальної політики чи розширення соціальних послуг різних видів у межах свого мікрорайону, вулиці, які врахо­вуються й фінансуються муніципальною владою.

В останні роки дуже багато відбувається зацікавлених дискусій навколо до­сягнень соціальної політики в Швеції здійснюваної на засадах так званого "шведського соціалізму". Система соціального обслуговування почала формува­тися тут ще наприкінці XDC століття. Число професійних працівників цієї сфери дуже швидко зростало в першій половині минулого століття. Цьому сприяло відкриття спеціальних вищих навчальних закладів з підготовки фахівців (соціо-номів): у Стокгольмі - в 1921 році, Ґетеборзі - 1944 році, в Лунді - в 1947 році. Пізніше такі вузи були зорганізовані в Умео, Еребру, Естерзунде. Нині вони що­річно випускають близько 1000 спеціалістів, а загальна кількість фахівців, зайня­тих у соціальній сфері оцінюється в 18 тисяч чоловік. Сюди належать юристи й лікарі, педагоги з вищою освітою. Але не тільки вони. Тут працює декілька со­тень тисяч людей без вищої освіти. Це помічники по дому, котрі доглядають хворих, посиділки біля інвалідів та розумово відсталих, що мають спеціальні на­вики соціального обслуговування і знаються в теоретичних питаннях соціономії.

Чинне законодавство Швеції чітко регламентує діяльність соціальних служб. Визначальними в цій сфері є законодавчий акт про соціальне обслуго­вування (введений у дію в січні 1981 року), акт про медичне обслуговування та охорону здоров'я (затверджений у січні 1983 року), акт про надання соціальних послуг розумово відсталим громадянам (прийнятий в січні 1986 року). Перший акт має два спеціальні додатки - "Про обов'язкове обслуговування молоді" та "Про обов'язкову допомогу алкоголікам та наркоманам".

Характерно, у цих законах, на відміну від чинних раніше, що акцентували ува­гу суспільства і влади на окремих аспектах соціальних послуг (економічна допо-

мога, турбота про дітей, про одиноких жінок і т.д.), реалізується інтегральний під­хід до соціального обслуговування як сфери діяльності. В ній взаємодіють соціа­льні служби, муніципальна та губернська влада, сім'ї та окремі громадяни. При тому враховуються навколишні фактори: структура населення, ситуація, що ото­чує людину за місцем проживання чи праці, рівень її освіченості, житлові умови, використання вільного часу тощо. Питання соціального та медичного обслуго­вування відносяться до компетенції муніципальних та губернських органів влади.

У рамках реалізації нових законодавчих актів муніципальній владі довелося організувати соціальне обслуговування на такому рівні, який гарантований гро­мадянам законом та відповідно до їхніх потреб та умов навіть в місцях тимчасо­вого проживання. Тому в кожному муніципалітеті довелося організувати дієзда­тні комітети соціальної допомоги, наділені повноваженнями згідно чинного за­конодавства, їхня діяльність спрямована по таких напрямках: планування со­ціального обслуговування, пошукових проектів у соціальній сфері; поліпшення соціальних умов конкретних груп населення (діти, престарілі, одинокі, інваліди); індивідуальна робота з окремими особами та сім'ями з конкретних проблем (економічна допомога, турбота про дітей і підлітків, робота з алкоголиками та наркомпанами, сприяння в налагодженні нормальних сімейних стосунків і т.д.).

Досягнення системи соціального забезпечення в Швеції безперечні. Адже вона гарантує кожному громадянинові можливість достойного існування і впевненість у соціальній захищеності. Перевага шведської моделі "держави благоденства" підтверджується й тим, що в разі невдоволення людини одержу­ваною соціальною допомогою вона може, згідно закону, звертатися до адмініс­тративного обласного суду і таким чином відстояти і задовольнити своє соціа­льне право громадянина на достойне життя.

У набутках країн з ринковою економікою найбільший інтерес представляє система соціальної роботи з різними групами населення, спрямованість соціа­льних послуг на створення максимально сприятливих умов для нормального функціонування передусім сім'ї як основного осередка суспільства. В цьому плані слід виділити зусилля на підтримку престарілих та дітей, чим забезпечу­ються дві взаємозв'язані проблеми - зміцнення сім'ї та захист інтересів най­більш соціально уразливих її членів.

Люди похилого віку в усіх країнах - найбільш незахищена категорія населен­ня. Це зумовлено тим, що їхній доход звичайно нижче середнього, а потреби в ме­дичному, побутовому обслуговуванні часто значно вищі. Труднощі ускладнюють­ся тим, що старі батьки, дідусі, басусі живуть окремо від молодших членів родини і їм важко без сторонньої допомоги справитися зі своїми недугами, одинокістю.

Виходячи з цих обставин, у США передбачено надання додаткових доходів людям похилого віку. Для них створюються фонди, програми спеціального об­слуговування та соціального забезпечення, надаються особливі пенсії по старо­сті, дешеве житло, продовольчі набори, транспортні послуги, розробляються й реалізуються заходи з активізації соціальної ролі, громадської діяльності пенсі­онерів. За це дедалі частіше беруть на себе відповідальність федеральні та міс­цеві органи влади. Всіляко сприяє соціалізації людей похилого віку федеральна політика спорудження житла для одиноких престарілих громадян, надання їм державних дешевих квартир.

Акт щодо американців похилого віку (1973 р.) передбачає фінансування продовольчих програм для престарілих. У багатьох містах США організовано індивідуальні (доставка додому) та колективні (центри харчування) форми за­безпечення продуктами людей похилого віку. Підтримується діяльність добро­вільних ентузіастів, шефська робота та інше. Запроваджено оплату з різних фо­ндів за догляд та допомогу за престарілими в домашній обстановці. При тому це не виключає і не замінює можливість їхнього улаштування в стаціонар, а лише переносить таку можливість на пізніший час.

У будинках-інтернатах вводяться нові форми обслуговування: денні лікарні, періодичні курси оздоровчого лікування, поєднання стаціонарного лікування з диспансерним. Одночасно з розвитком стаціонарів зусилля спрямовуються на розширення житлово-побутових послуг для старих людей, організацію догляду за ними у випадку хвороби та можливість звернутися за допомогою через сиг­нально-чергову систему. Житлово-побутове обслуговування включає: доставку на дім обідів, купання у ванній, педікюр, стрижку, укладку волосся, прання та обмін білизни, гімнастику з інструктором. У ряді випадків для старих і неміч­них людей можуть забезпечити ремонт та облаштування квартир, надання те-лефона в тимчасове користування, організацію культурного відпочинку.

Основна відповідальність за надання соціальної допомоги престарілим у Ве­ликобританії покладена на муніципальні відділи служби соціального забезпе­чення, що діють в Англії та Уельсі, патронажні відділи - в Шотландії, регіональ­ні комісії охорони здоров'я та соціального забезпечення - в Північній Ірландії. Вони прагнуть зробити життя своїх клієнтів незалежним у власному домі, поле­гшити його доставкою готових продуктів, наданням послуг пральні, іншої до­помоги по господарству. Медсестра із комунальної служби може допомогти прийняти ванну, зробить ін'єкцію чи перев'язку. У спеціальних центрах допомо­ги престарілим організовано кафе, майстерні, надаються перукарські послуги.

У пансіонатах передбачено як постійне, так і тимчасове перебування. Тут можна скористатися крім медичної допомоги ще й іншими побутовими послу-

гами, а персонал дбає про емоціональне, соціальне й рекреаційне благополуччя своїх підопічних, зважаючи на їхні проблеми, оскільки тут приймають сліпих, глухих чи психічно хворих пацієнтів.

Робота з дорослими інвалідами має свої особливості в різних країнах. У СІЛА во­ни першочергово забезпечуються пенсіями та страхуванням від нещасних випадків, медичним обслуговуванням. Соціальна підтримка інвалідів за плату від муніципалі­тетів здійснюється спеціалізованими організаціями й фондами. Вони забезпечують житлово-побутовий облаштунок, транспортні потреби, навчання й реабілітацію лю­дини, що раптово втратила здоров'я. Адаптаційна підготовка допомагає інваліду при­стосуватися до нових умов, освоїти різні технічні засоби, зміцнити психологічну са­мостійність та прагнення знайти застосування своїм здібностям. Завдяки переоблад­нанню квартири, освоєнню спеціальних пристосувань інваліди можуть налагодити самообслуговування, забезпечити своє життя порівняно незалежно. Підвищенню їх­ньої дієздатності допомагають спеціально переобладнані автомобілі, моторолери, пристосування в громадському транспорті, інформаційно-текстова аппаратура до те­левізора, телефон з підключеним дисплеєм, обладнання, що допомагають займатися посильними видами фізкультури та спорту. Надаючи транспортні послуги, соціальні служби доставляють людину з тяжкими формами інвалідності на роботу, в учбовий заклад, на концерт чи виставу в театрі, басейн тощо.

Повчальною є практика соціального обслуговування інвалідів та людей з фізичними вадами у Великобританії. Цією роботою тут зайнято широке коло кваліфікованих працівників, зорганізованих місцевою владою для допомоги інвалідам за місцем проживання, у денних центрах, в пансіонатах і гуртожит­ках, в лікарнях чи в інтернатах. Хоча все робиться можливе, аби інваліди могли жити вдома. Що стосується денних центрів, то їх декілька типів і вони обслу­говують людей з фізичними недоліками чи труднощами навчання. Цю справу забезпечують професійні команди, в складі яких досвідчені психологи, лікарі-терапевти, медичні сестри, інструктори та вчителі. Центри підготовки дорос­лих та центри соціального навчання продовжують тренінг з молодими людьми, котрі мають труднощі в навчанні після закінчення школи. Особливу увагу зве­ртають на самообслуговування та здобуття соціальних умінь, таких, зокрема, як робити покупки, готувати їжу, поводитися з грішми, користуватися громад­ськими місцями. Це і допомагає пацієнту жити в суспільстві й розраховувати на власні сили. В центрах також організують заняття з малювання, рукоділля, роботи по дереву, фізкультурі, читання й написання творів.

Останнім часом практикується створення невеликих сімейних груп з 3-4 інвалідів, які проживають общиною поруч з магазинами, громадським транс­портом та розважальними закладами. Штат таких пансіонатів залежить від

функцій, розміру центру та потреб людей, що там проживають. Сюди входять крім відповідального службовця також наглядач, вихователь, деякі пансіонати наймають кухара, прибиральницю та садівника.

Цікавий досвід комплексної реабілітації інвалідів у рамках кооперації на­громаджено в Польщі. Кооперативи інвалідів з допомогою соціальних служб займаються підбором необхідних професій та організацією відповідного на­вчання, забезпеченням умов праці, адекватних здоров'ю інвалідів, пристосу­ванням робочих місць до наявного дефекту в людини і т.д. Об'єднання й коо­перування інвалідів створює кращі умови не лише для медичної, але й соціаль­ної реабілітації. Це, зокрема, проведення активно^ відпочинку, колективної відпустки, надання різноманітної соціально-побутової допомоги інвалідам та їхнім сім'ям, створення перспективи громадського й професійного росту.

Майже в усіх розвинених країнах пріоритетною є соціальна робота з дітьми. Враховуючи ситуацію, її проблемами займаються окремі служби. В їх компе­тенцію входить: сприяння сім'ям в забезпеченні певного ступеня економічної самостійності; профілактика насилля над дітьми та їх експлуатації; створення та підтримка інституційних форм опіки; підтримка неінституційних форм, зок­рема, використання "общинних" форм опіки та інш.

В організаційному плані соціальна допомога дітям координується спеціаль­ним закладом, що діє в рамках певного територіально-адміністративного регіо­ну, його дочірні центри розташовані там, де проживає більшість його підопіч­них, співпрацюючи з "общинними" центрами допомоги сім'ям на цій території.

Ці структури покликані реалізувати загальнодержавну програму соціально­го обслуговування та відповідні регіональні плани. У США, наприклад, на ос­нові Закону про соціальне страхування (1935 р.) була прийнята програма допо­моги бідним сім'ям та дітям. Спочатку в ній передбачалась система виплат ма-лоімущим родинам. Потім стало очевидним, що грошова допомога не може розв'язати усіх проблем сприяння малозабезпеченим сім'ям з дітьми. Потрібні інші соціальні послуги, причому безплатні. Тому спеціальні заклади соціальної допомоги організують: групи професійного навчання для батьків, в разі необ­хідності допомагають у працевлаштуванні; догляд за дітьми, якщо їхні батьки працюють у вечірній час; створення при міських центрах здоров'я служб для одиноких матерів; роботу служб захисту дітей, що зазнали насилля з боку до­рослих; створення та інспектування дитячих будинків, сприяння родинам з прийомними дітьми, спостереження за адаптацією дитини в новій обстановці; розвиток так званих спеціальних служб для допомоги дітям в одержанні освіти, допомоги батькам у веденні домашнього господарства і т.д.

Як бачимо, орієнтація не стільки на дитину, як на родинні проблеми в ціло­му є характерною рисою дитячої соціальної служби. У США, Великобританії, навіть коли сім'я не входить в число користувачів такої програми, названі по­слуги вона одержує за деяку невелику оплату. Але така послуга, як захист ди­тини від проявів насилля надається безкоштовно всім категоріям населення. Крім того, в екстремальних випадках (хвороба батьків) соціальні служби бе­руть на себе турботу про дітей, незалежно від рівня доходу родини.

До складу дитячої соціальної служби входять: відділ інформації, який за­безпечує збір та обробку даних про роботу служби та потреби клієнтів; відділ апеляцій, який контролює дотримання прав клієнтів; консультативна рада, створюється із представників соціальної служби різних департаментів, проф­спілок, громадських організацій допомоги дітям, зацікавлених приватних осіб, клієнтів служби. Цей орган бере участь в розробці плану соціальної допомоги дітям, дає свої рекомендації щодо пріоритетних сфер вкладання коштів, допо­магає відбирати кандидатів на керівні пости в соціальній службі, контролює їхню роботу, здійснює зв'язок державної соціальної служби з різними комуна­льними формами соціальної допомоги дітям.

У компетенцію дитячої соціальної служби входять і питання усиновлення дітей-сиріт, що однак не може відбутися без рішення суду. Усиновленню пере­дує обов'язкова консультація, яку проводять органи соціального забезпечення чи спеціальна організація, що займається влаштуванням дітей в сім'ях. Мета консультації - забезпечити інтереси дитини, допомогти їй, з'ясувати всі про­блеми фактичних і прийомних батьків ще до прийняття юридичного акта про усиновлення, а якщо виникає потреба, то і в наступний період.

Специфічний напрям соціальної роботи за рубежем - допомога тим сім'ям, що мають розумово відсталих дітей. Враховуючи значимість цієї проблеми, в багатьох країнах цей напрямок регулюється чинним законодавством. У Швеції, наприклад, розумово відсталим особам гарантується доступ до освіти, розваг, знарядь і предметів праці, які дають їм можливість жити повнокровним життям (наскільки це можливо), користуватися благами нарівні з усіма громадянами.

Це дозволяє не обов'язково утримувати таких осіб у спеціальних пансіона­тах для розумово відсталих і створювати необхідні житлові умови в звичайних будинках, забезпечувати дітей кваліфікованим доглядом вдома. Цю складну роботу виконує спеціально підготовлений персонал, що перебуває на матеріа­льному утриманні в муніципалітетах. Вони ж фінансують спеціальні навчальні заклади для розумово відсталих, які готують їх до продуктивної праці з досяг­ненням повноліття і допомагають одержати оплачувану роботу.

В ряді країн Західної Європи, США, Канаді та Австралії крім лікарень та будинків-інтернатів для розумово відсталих створено ще спеціальні стаціонари та диспансери, налагоджено амбулаторне обслуговування, зокрема, малолітніх та неповнолітніх.

Практичне навчання дітей з інтелектуальними обмеженнями здійснює спе­ціальний сектор основної загальноосвітньої школи. Оволодіння певними про­фесіями організується державною системою забезпечення інвалідів з дефекта­ми розумового розвитку. З дорослими, котрі не можуть працювати на звичай­ному виробництві чи на спеціалізованих підприємствах, займаються інструкто-ри-фахівці з метою залучення їх до посильної праці.

Однією з найскладніших є проблема житлово-побутового облаштування ро­зумово відсталих, які живуть разом зі своїми постарілими батьками. Щоб під­готувати своїх клієнтів до самостійного побуту і ведення особистих справ, їх поселяють у спеціальні невеликі житлові комплекси під наглядом соціальних працівників, які допомагають здобути необхідні найпростіші навики самостій­ного життя, наскільки це реально можливо.

Важливою соціальною проблемою за рубежем є робота з дітьми-інвалідами та їх медико-соціальна адаптація. Головна мета зусиль у цьому напрямку - до­сягти такого становища, коли дитина-інвалід буде здатна реалізувати свою со­ціальну функцію так само, як і здорова дитина. До таких функцій (умінь) нале­жать: трудова діяльність, навчання, здатність до читання, писання, самостійно­го пересування, комунікативні здібності. Для більшості дітей-інвалідів оволо­діння цими навиками дається в результаті наполегливого і систематичного на­вчання. У ряді країн це завдання забезпечують спецшколи чи спецкласи зви­чайних шкіл, ефективним є навчання на дому. Найперше - це навчити дитину-інваліда основам грамоти і рахунку, пересування і соціальним навикам. Вони включають одягання, уміння користуватися столовими приладами, умивання, поводження з грішми, банківським картками, телефоном і транспортом.

Діти з деякими фізичними вадами можуть навчатися і за програмою для звичайних дітей. Але можливостей школи не завжди достатньо для бажаної ре­абілітації. Тому в Болгарії, Угорщині, на Кубі організовано денні реабілітаційні стаціонари, в яких забезпечуються умови для проведення комплексу відновлю-вальних заходів та відпочинку дітей. Для оволодіння певних професій органі­зовано спеціальні центри, відведено спеціально обладнані цехи на підприємст­вах, які часто і приймають на роботу своїх випускників, створюючи їм береж­ний режим праці. У ряді випадків надається і надомна праця.

Соціальні служби, покликані організувати і забезпечувати соціальну реабі­літацію дітей-інвалідів, у своїй діяльності керуються такими принципами: яко­мога ранній початок реабілітаційних заходів; безперервність та етапність їх проведення; комплексний характер реабілітаційних програм з врахуванням ме­дичних, педагогічних, психологічних, професійних, соціально-побутових, тех­нічних аспектів; індивідуальний підхід до визначення обсягу, характеру та спрямованості реабілітаційних заходів. Це досягається зосередженням в закла­дах і центрах реабілітації спеціалістів різних професій - лікарів, педагогів, пси­хологів, соціальних працівників, логопедів, трудотерапевтів, техніків з проте­зування, фахівців професійного навчання та інших спеціалістів, а також необ­хідного обладнання і приладів.

Значний обсяг роботи виконують соціальні служби стосовно допомоги сім'ям, де виховуються діти-інваліди. У таких родинах виникає чимало склад­них проблем, у тому числі медичних, економічних, педагогічних, психологіч­них, пов'язаних із захворюванням дитини, а також труднощами контактування з нею, придбанням необхідного обладнання, пристосуванням місця роботи і характеру праці батьків з врахуванням потреб та інтересів хворої дитини, фор­муванням специфічного укладу життя сім'ї. Залежно від характеру та обсягу цих проблем соціальні працівники формують і реалізують спеціальну програму допомоги родині, яка виховує дитину-інваліда.

Зважаючи на ситуацію в Україні, де в 2000 році від побутового насильства за­гинуло понад 12 тисяч жінок, значної уваги заслуговує зарубіжний досвід соціа­льної роботи з жінками, які зазнали насилля в своїх сім'ях. Причини цього дикого й огидного явища найрізноманітніші, але спеціалісти різних країн виділяють зли­дні та скруту, в яких перебувають родини, пияцтво та наркоманію, загальний культурний і духовний занепад суспільства. Аналізом проблеми займається спе­ціально заснований Інститут жінки, у ряді європейських країн функціонують уря­дові й громадські комісії з розслідування випадків нелюдського ставлення до жі­нок, створено спеціальні будинки-притулки, де змушені жити жінки - вигнанки з своїх домівок через жорстоке поводження з ними їхніх близьких. В Іспанії органі­зовано 16 таких будинків-інтернатів, де тимчасово поселяються жінки разом з ді­тьми, аби уникнути психофізичних травм. Тут вони проводять від 3 до 6 місяців, користуючись допомогою психологів, адвокатів, педагогів, соціальних працівни­ків. Із-за низького рівня освіти, відсутності необхідного фаху ці жінки мають об­межені можливості знайти добре оплачувану роботу, а відповідно і своє житло.

За висновком іспанських соціологів, можна виділити 6 видів агресії в сімей­них взаємовідносинах: спорадична агресія, яка є фіналом наростаючої в сім'ї на-

пруги, що приводить до фізичного насилля; повторювані, але не регулярні аг­ресії, які виникають після певного періоду співіснування з появою коханця чи коханки, при наявності в сім'ї хворої чи розумово відсталої дитини; багатопла­нові агресії, як є звичайною формою стосунків; агресія, пов'язана з хронічним алкоголізмом, результатом якого є стан білої гарячки; агресія на ґрунті шизоф­ренії одного із подружжя чи параноїдальних ревнощів партнера; агресії у взає­мовідносинах розведеного подружжя: посягання на чуже житло, сексуальні по­сягання, шантажування дітьми, невиплата аліментів та інше.

Фахівці пропонують кілька варіантів розв'язання проблеми агресії залежно від виду агресії:

■ прискорення ведення справ у судах (для першої та другої груп агресії);

■ роз'яснююча робота серед груп ризику та підвищення значимості будинків-притулків (для третього виду агресії);

■ медичне лікування (для четвертого та п'ятого виду агресії).

Для шостого типу агресії пропонується законодавче оформлення батьківсь­ких прав на дітей у відповідних судових інстанціях. У виняткових випадках, щоб уникнути небезпечного зіткнення між колишнім подружжям, дітей пови­нні передавати від одного подружжя іншому соціальні працівники.

Соціальним службам в Україні може нині стати в пригоді зарубіжний досвід соціальної роботи з дітьми, що втекли з дому чи бездомними дітьми. Як і в нас, їх на вулицю викидає переважно неблагополуччя в родинах, байдужість чи жо­рстоке ставлення батьків. Важливим дестабілізуючим фактором є злидні та го­лодування, хоч "романтика свободи" і пошук пригод часто захоплює і дітей з багатих сімей.

Для малолітніх втікачів та бездомних дітей соціальні служби західних кра­їн організують:

■ притулки та гуртожитки;

■ індивідуальні чи групові консультації;

■ бесіди з батьками з метою повернення дитини в сім'ю;

■ забезпечення місцем у виховному закладі, якщо в цьому є потреба;

■ надання консультативної та іншої допомоги родинам, в які повернулися ді­ти з метою їх зміцнення та недопущення нового розриву.

Центри і притулки для втікачів пропонують одночасно відповідні послуги для таких категорій осіб:

■ занедбані діти; діти, що займаються проституцією;

■ жертви статевих злочинів; злочинці, наркомани, рецидивісти.

У США сформувалися три основні моделі роботи з цими асоціальними категоріями.

Сітьова модель общин. Вона будується на основі координації діяльності між працюючими в общині організаціями та іншими носіями послуг. До них відносяться місцевий консультативний центр, притулок для втікачів та бездом­них, місцева поліція, суд у справах неповнолітніх, місцевий орган допомоги дітям, школи. Вони опрацьовують спільну програму своєї діяльності стосовно втікачів, способи її реалізації та врегулювання кризових ситуацій.

Общинна програма розвитку. Ця програма функціонує у формі центру на пев­ній території і пропонує цілий ряд сервісних послуг. Це можуть бути: підбір доб­ровільних опікунів; заснування та розвиток клубів, які приймають втікачів; розви­ток центру ресоціалізації, покликаного сприяти працевлаштуванню та забезпечу­вати соціальні служби додатковими засобами; організація "телефону довіри".

Центр для втікачів та безпритульних. Це невелика установа, яка може за­пропонувати тимчасове проживання, консультації та невідкладну допомогу в кризових ситуаціях юним втікачам, безпритульним та їхнім родичам. Центр організується найчастіше в притулку і співпрацює з цілою мережею доброві­льних опікунських закладів, кожен з яких може прийняти від 6 до 14 неповно­літніх на строк від одного дня до двох тижнів. Тут вони забезпечуються жит­лом, харчуванням, консультаціями.

Національна служба "телефонів довіри", що діє у США, надає безплатні по­слуги малолітнім втікачам. Це, зокрема, профілактичні консультації для підліт­ків, інформація про розташовані в районі проживання підлітка заклади соціа­льної допомоги, посередництво у наведенні контактів між підлітком та сім'єю (опікуном), інформація про центри чи соціальні служби для втікачів та без­притульних дітей і підлітків.

Навчанням та підвищенням кваліфікації соціальних працівників цих центрів займається створений у 1979 році Національний інститут соціальних послуг для молоді.

За рубежем накопичено повчальний досвід соціальної роботи з неповноліт­німи правопорушниками та підлітками "групи ризику". Зусилля в цьому на­прямку чітко координуються державними органами і будуються на основі спе­ціальних програм. У США в рамках таких програм діють невеликі виправні установи і служби, перебування в яких однак не ізолює неблагополучну дитину від своєї родини. Але тут підліток забезпечується житлом і харчуванням, з ним проводиться виховна робота відповідного профілактичного спрямування. При цьому робиться максимально, аби "вихопити" потенційного правопорушника із

формальної системи судів у справах неповнолітніх і передати турботу про ньо­го місцевим організаціям, які не належать до системи правосуддя. Тобто вивес­ти підлітків "групи ризику" за межі інтернатів, колоній або в'язниць, запропо­нувавши окремим молодим людям чи сім'ям у надзвичайних умовах альтер­нативу цікавого відпочинку, навчання, працевлаштування, участь у певних акціях і заходах. У таких випадках реалізують три типи програм.

Перша - базова програма поліції. Вона найчастіше реалізується спільно з іншими зацікавленими організаціями і враховує найтиповіші відхилення в по­ведінці неповнолітніх. Тут головна перевага віддається залученню підлітків до спорту, організовано спеціальні атлетичні клуби, інші цікаві заняття з метою відвернення молоді від шкідливих і небезпечних для суспільства діянь.

Друга - базова програма судів у справах неповнолітніх, яка концентрує свою увагу на тих особах, які притягалися до відповідальності за вчинені ними певні правопорушення.

Третя - це базова програма школи. Вона повною мірою враховує особливо­сті спеціальних шкіл, розрахованих на так званих "важких" і осуджених підліт­ків. Водночас вони передбачають можливість уникнути ізоляції окремих підлі­тків, дозволяючи їм відвідувати заняття, розраховані на всіх школярів.

Координаційними центрами в общинах з метою надання допомоги засудже­ним і незасудженим підліткам є так звані бюро соціальних послуг молоді, зу­силля яких спрямовані на забезпечення справедливого розгляду справ з тим, аби підлітки, чия поведінка потрапила в поле зору поліції через пропуски за­нять, визивної поведінки чи дрібних правопорушень, потрапили в "кваліфіко­вані руки" і могли уникнути некомпетентного ведення справи і передачі її в суд без надання допомоги общиною. Важливим при цьому є рекомендація та на­дання соціальних послуг, зокрема, консультативної допомоги сім'ям і окремим особам, медична допомога, забезпечення зайнятості, організація відпочинку тощо. В цілому ряді випадків направленню у виправний заклад чи прикріплен­ню до певної соціальної програми передує психіатричне обстеження в спеціа­льному діагностичному закладі для неповнолітніх.

Зрозуміло, що неповнолітні правопорушники, засуджені за серйозні злочини, направляються суддями у спеціалізовані заклади. Психіатричне освідчення бере на себе державна діагностична служба для молоді. За реалізацію опікунських про­грам, наприклад, у штаті Айдахо, відповідають дві приватні установи - дитячий будинок в Льюстоні та молодіжне ранчо в Раперті. Жорсткі виховні заходи прово­дить єдиний державний заклад - Центр соціальних послуг молоді в Сент-Ентоні.

Перед тим, як потрапити в Раперт чи в Сент-Ентоні, діти протягом ЗО днів обстежуються в Діагностичному центрі для неповнолітніх. За цей час готується висновок психолога та рекомендації щодо індивідуального підходу.

У названих вище виховних закладах діти та підлітки (від 9 до 18 років) жи­вуть в окремих будиночках чи гуртожитках квартирного типу. Тут проводиться з ними різнобічна робота з метою ресоціалізації після звільнення з місць позба­влення свободи.

Свої особливості має соціальна робота з умовно засудженими. На період умовного засудження підлітку визначається наставник, який у своїй роботі враховує всі обставини, що зачіпають спосіб життя засудженого, - його місце­перебування, заборону відвідувати певні кафе, ресторани чи інші розважальні заклади. Соціальний працівник в разі порушення цих застережень зобов'язаний повідомляти судді, але найголовніше - має допомагати підлітку у вирішенні всіх його проблем.

Останніми роками особливо загострилася в усіх без винятку розвинених країнах проблема соціальної профілактики та соціальної адаптації алкоголіків та наркоманів. При цьому люди самі створюють собі труднощі, щоб затим з неймовірними втратами їх позбуватися. Спочатку винаходять все нові сорти та види спиртних напоїв та наркотичних засобів, а потім шукають шляхи і мето­ди, як побороти шкідливі звички. Правда, успіхи тут не завжди бувають такими ж втішними, як на етапі розробки технологій та експериментування з новим "зіллям". Тому ситуація в багатьох регіонах світу, в тому числі на просторах СНД, набула загрозливого характеру. Алкоголізм і наркоманія породжують якісні зміни генофонду націй в бік деградації та фізичного каліцтва, порушен­ня соціального здоров'я суспільства. Проте медицина та психологія теж демон­струють неможливе: запатентовано чимало колективних і авторських методик, які дають можливість повернути клієнтів до нормального життя.

Методи та форми роботи з алкоголіками та наркоманами ставлять одне і те ж завдання - допомогти людині подолати згубну потребу спиртного чи наркотика, змінити ставлення до свого власного "Я". Адміністративні підходи тут не дають позитивного результату, про що свідчать спроби ввести "сухий закон" у багатьох країнах (США, СРСР). Ефективнішими в багатьох випадках стають "соціальні ліки", коли кожна людина на своєму місці стає "особою, яка приймає рішення", захоплюється роботою, усвідомлюючи себе творчою частинкою суспільства.

За спостереженнями зарубіжних аналітиків, найбільш досконалою і успіш­но працюючою є шведська система соціальної адаптації алкоголіків та нарко­манів. Юридично її забезпечує комплекс законів та законодавчих актів, що ре-

гулюють всі аспекти виробництва, торгівлі, експорту та імпорту, використання наркотичних засобів, а також покарання за злочинні дії в цій сфері.

Координацією всієї діяльності у цій сфері на всешведському рівні займаєть­ся Центральна рада з антиалкогольної та антинаркологічної освіти. Основна робота щодо профілактики наркоманії ведеться на рівні губерній та комун. У ній задіяні підрозділи соціальної служби, охорони здоров'я, народної освіти, поліції, виправні колонії, громадські об'єднання і приватні особи, наукові ін­ститути. В цій схемі головною ланкою є Соціальна комісія комунального управління, в складі якої працює спеціальний підрозділ з протидії розповсю­дженню наркоманії. До неї входять соціальні працівники, психологи, юристи, медики з досвідом антинаркологічної роботи.

Безпосередньо з наркоманами працюють міжрайонні групи та наркопатрулі, які виявляють осіб, схильних до вживання наркотиків на вокзалах, у місцях громадського користування, дискотеках, у неблагополучних в криміногенному відношенні кварталах. Крім того, особлива увага звертається на школи, гурто­житки, райони, населені імігрантами. В разі виявлення наркоманів їх спонука­ють звернутися за допомогою до лікаря - нарколога, а для направлення в меди­чний заклад необхідна згода самого хворого, оскільки в Швеції примусова гос­піталізація вважається порушенням прав людини. Як вважають шведські спеціалісти, лише свідоме лікування забезпечує його ефективність.

В обов'язок міжрайонних груп входить і робота з соціальної реабілітації нар­команів, їм допомагають адаптуватися до нормального життя, здобути спеціаль­ність, працевлаштуватися, знайти житло, подолати психологічний дискомфорт.

У Швеції видається дуже багато популярної літератури, листівок, плакатів, де в простій і переконливій формі розкривається шкідливість наркотиків та алкоголю, рекомендується, як позбутися шкідливої звички. Ці друковані видання виходять за рахунок бюджету комуни і розповсюджуються в навчальних закладах, за місцем проживання, в лікарнях, на робочих місцях. Соціальні служби залучають до роз'яснювальної роботи з молоддю експертів, які також проводять спеціальні за­няття з батьками, даючи їм знання щодо антинаркотичного законодавства, нарко­тичних засобів, навиків надання невідкладної допомоги в екстренних випадках.

В останнє десятиліття надзвичайно гострою для багатьох країн стала про­блема безпритульності. Як соціальне явище, вона набуває "вибухового" харак­теру в періоди суспільних потрясінь - воєн, голоду, екологічних локальних ка­тастроф, землетрусів та повеней, інших кризових явищ. Не обійшли ці лиха ко­лишні союзні республіки СРСР, а нині незалежні країни, передусім на Кавказі, в Середній Азії, і звичайно, Росію. Серйозно відчуває їх також Україна.

Аналізуючи причини безпритульності, російські соціологи дійшли виснов­ку, що вони останнім часом ще більше ускладнилися внаслідок ряду факторів: відсутності достатньої кількості житла та його високої ціни; безробіття, що зу­мовлює нестачу коштів на оплату житла; низьких доходів багатьох сімей та окремих громадян; соціальним нездоров'ям суспільства, мається на увазі зрос­тання частки душевнохворих, наркоманів, алкоголіків, осіб, що вийшли з місць ув'язнення, а також нездорові відносини в сім'ях.

Безпритульні - особлива категорія людей "групи ризику", яка вимагає особ­ливої участі соціальних служб. "Цим людям треба допомогти побудувати свій дім," - так сформулювали своє завдання соціальні працівники в Росії, а релізува-ти його можна, якщо проблема достатньо вивчена і зрозуміла. Факторами неба­ченого зростання кількості безпритульних в Росії та в усьому СНД стали: розвал СРСР, нестабільність у взаємовідносинах новостворених держав, міжнаціональні конфлікти, розгул та наслідки ринкової стихії, регламентація прописки. Суттєво зменшилися можливості міліції в боротьбі з бродяжництвом та жебрацтвом.

Соціологічні дослідження цієї проблеми дали такий результат: 37,5% без­притульних виписані з постійного місця проживання у зв'язку з конфліктами в сім'ї, 39% - перебували раніше в місцях ув'язнення, 47,3% - нічого доброго про своє дитинство сказати не змогли. Серед безпритульних виявилось 10% жі­нок. За даними Московського центру реабілітації дітей та підлітків, число під­кинутих та безпритульних дітей в період 1990-93 років збільшилося на 56%. У Москві у цей час нараховувалося понад 30 тисяч безпритульних дітей.³⁶³

Нагромаджений досвід росіян з цієї проблеми дозволяє і в Україні визначи­ти основні категорії та характеристики безпритульних. Це - бомжі, мешканці горищ та підвалів, пожильці гуртожитків, нічліжок, будинків, призначених до зносу, кочуючі цигани, бездоглядні діти, що втекли з дому, викинуті "на вули­цю" інваліди, алкоголіки, наркомани. Але особливої уваги заслуговують люди, які втратили "дах над головою" з незалежних від них причин: біженці, виму­шені переселенці, військові, що змінили місце перебування разом з дислокаці­єю військових підрозділів, мігранти.

У 1993 році в Росії було понад 320 тисяч біженців та вимушених переселен­ців, 80% з них росіяни, крім того 25 мільйон росіян виявилися за межами Росії, а 3 мільйони мали намір повернутися на свою історичну батьківщину. Тому в довгочасній державній програмі "Міграція" було передбачено завчасний відбір регіонів для можливого розселення біженців, створення структур соціального захисту (житло, транспорт, медобслуговування, соціокультурна сфера та інше).

В Росії уже є значний досвід соціальної допомоги безпритульним. Для них відкриваються будинки нічного перебування, нічліжки, для бродяг та бомжів організуються "телефони довіри", працюють притулки, соціальні центри, дитя­чі будинки, Центри соціальної реабілітації. У 1992 році засновано Російський Фонд допомоги біженцям "Соотечественники" з регіональними відділами в 20 містах Росії, у Смоленській, Воронезькій, Бєлгородській та інших областях. Є приклади створення житлово-будівельних товариств та асоціацій фермерських господарств (у Пскові було 18 таких організацій), які здійснювали комплексну допомогу переселенцям. Для розв'язання житлової проблеми безпритульних російські соціальні служби запропонували, як варіант, залучити грошові кошти населення, а також ввести нову диференційовану систему оплати квартир, роз­ширити житлово-кооперативне будівництво, всіляко матеріально сприяти інди­відуальному житловому будівництву.

Соціальне законодавство західно-європейських країн зорієнтовано на значну до­помогу неповним сім'ям. Це викликано тим, що питома вага таких родин тут досить значна: у Швеції - 32, в Данії - 26, в Фінляндії -15, Великобританії - 14, Австрії -13, Франції - 10%. Виділяють чотири стратегії соціальної допомоги цим сім'ям.

Стратегія допомоги малозабезпеченим. У Великій Британії половина оди­ноких батьків отримують матеріальну допомогу в рамках програми "Підтримка доходу". При цьому одинока мати може залишатися вдома до досягнення ди­тиною 16 років, перебуваючи на утриманні держави. Одинокі матері також одержують допомогу на дітей, безплатно користуються послугами державних лікарень та мають переважне право на одержання державного житла.

Стратегія соціальної допомоги одиноким матерям. У Норвегії їм надається спеціальна материнська допомога, і вони можуть залишатися вдома до 10-річного віку дитини. Неповні сім'ї одержують також допомогу на дітей, якщо один із бать­ків не платить аліменти, допомогу на оплату житла, безплатну медичну допомогу та різні пільги в оподаткуванні. У рамках цієї стратегії всі одинокі матері живуть вище рівня бідності, але гірше, ніж повні сім'ї. Така політика зумовлює ситуацію, що одинокі матері працюють значно рідше заміжніх, але після досягнення дитиною де­сяти років і закінчення виплати допомоги зазнають значних труднощів з працевла­штуванням, оскільки за цей час втратили кваліфікацію і звикли бути вдома.

Стратегія допомоги усім родинам з дітьми. У Франції всі сім'ї одержують сімейну допомогу - як загальну, так і залежно від доходу. Вона включає основ­ну допомогу , допомогу на оплату житла, спеціальну допомогу матерям з діть­ми до одного року, оплачувану матері (батькові) відпустку для догляду за ди­тиною. Така політика виділяє родини з дітьми від тих, хто їх не має, забезпе-

чуючи першим мінімальний рівень життя. Допомога батькам до досягнення ди­тиною 3 років виплачується незалежно від того, працюють вони чи ні.

Стратегія, орієнтована на поєднання одинокими батьками батьківської та професійної ролей. У Швеції така політика зорієнтована не на "підтримку бідно­сті", а на мінімізацію нерівності. Тут реалізуються програми, орієнтовані на створення робочих місць, стимулювання до одержання освіти, навчання, перена­вчання та зайнятість, в тому числі і матерів з малолітніми дітьми. Одинокі мате­рі, так само як в Норвегії, одержують спеціальну допомогу, але вона надається дітям, а не на утримання непрацюючої матері. Працюючі батьки мають широкий вибір різних форм позасімейного догляду за дітьми. Будь-хто із батьків може ви­користати оплачувану річну відпустку для догляду за дитиною; їм оплачуються дні хвороби дитини чи ті дні, коли треба відвідати школу; робочий день для од­ного з батьків, де є дитина дошкільного віку, скорочується на кілька годин.

Спеціалісти вважають, що ефективнішою є політика, орієнтована одночасно на зайнятість одиноких батьків і на розвиток всіх форм соціальної допомоги, яка дає змогу поєднувати професійну й батьківську ролі (догляд за дітьми, гну­чкий чи скорочений графік роботи, безплатне перенавчання тощо). При цьому всім малоімущим родинам з дітьми виплачується грошова допомога на дітей та на оплату чи придбанння житла, а одиноким батькам, які не отримують допо­моги від подружжя, додаткову державну допомогу.

Значний розвиток одержали в СІЛА групи самодопомоги і групи підтримки. Всі вони об'єднані в одну з найбільших громадських організацій - "Батьки без партне­рів", що нараховує понад 200 тисяч чоловік, 65% із них - розлучені жінки середнього класу. Члени організації обмінюються педагогічним досвідом, разом проводять вихі­дні та відпустки, надають юридичну підтримку одна одній, виступають з пропозиція­ми щодо перегляду податкової політики та в сфері житлового законодавства, сприя­ють розвиткові всіх форм соціальної допомоги для догляду за дітьми. Дня цієї катего­рії одиноких батьків видається спеціальний журнал, заснована своя бібліотека.

Характерні особливості має соціальна робота з неповними сім'ями в Авст­ралії. Тут одинокі батьки - мати чи батько (з 1957 року) отримують державну допомогу в рамках державної програми "Допомога для підтримки одиноких". У 1989 році створено спеціальний державний фонд, до якого перераховується фіксований процент від заробітку одного з батьків, який не платить аліментів. Особливі категорії пенсій одержують вдови з неповнолітніми дітьми та ті, яким уже виповнилося 50 років.

Оскільки більшість матерів в Австралії не мають вищої освіти, на початку 70-х років минулого століття була створена спеціальна державна програма стимулювання одиноких матерів до навчання у вузах. їх приймають туди після

проходження спеціальних тестів, при цьому крім державної допомоги вони одержують ще й стипендію. В університетах, в свою чергу, створені спеціальні групи для студентів старше 25 років. Досвід засвідчив, що ця програма є до­сить ефективною як щодо психологічного самопочуття та подальшої професій­ної кар'єри матерів, так і щодо виховання дітей та їхнього майбутнього.

Враховуючи розширення міжнародного співробітництва України в різних сферах, активізацію обміну досвідом, налагодження контактів і зв'язків з но­вими зарубіжними партнерами, необхідність розробки й реалізації спільних проектів та програм, зокрема, і в соціальній роботі, велике значення має гли­боке знання її суб'єктами основних міжнародних документів, що визначають сучасні підходи в оцінці людини як особистості, представника національної спільноти, світового співтовариства (характерні ознаки деяких найважливіших правових актів цього плану наведені в додатку).

11.4. Європейські моделі практичного навчання спеціалістів у галузі соціальної роботи

Важливе значення в розвинених країнах надається добору, навчанню, підви­щенню кваліфікації соціальних працівників, контролю і заохоченню їх діяльності.

Соціальну роботу можна вважати професією "людських послуг", так само, як медицину і право. Адже для належного виконання своїх функцій соціальний працівник повинен мати особливі спеціальні знання, йому мають довіряти ко­ристувачі цих знань і порад заради їх власних інтересів. З другого боку, сто­сунки між соціальним працівником та його клієнтом є нерівними, бо соціальний працівник виступає від імені влади чи певних громадських струк­тур. Отже, соціальна робота разом з правом, медициною та іншими ана­логічними професіями вимагає дотримання і певних норм етичного кодексу, що гарантує користувачу захист від неправильного ставлення до нього.

Центральними фігурами практичного навчання соціальній роботі у Велико­британії є керівники практики. Вони акредитуються своїми агентствами і в перс­пективі отримують від екзаменаційної ради спеціальне звання "Керівник практи­ки" за представлені роботи про свої досягнення в цій професійній сфері.³⁶⁴

У Франції склалася диференційована багаторівнева система підготовки спе­ціалістів соціальної служби.³⁶⁵ Добрим підґрунтям цієї системи є своєчасна

професійна орієнтація та допрофесійна підготовка, що проводиться в загально­освітніх школах. Діючі типи та види підготовки працівників соціальної сфери послідовно зв'язані між собою, що дозволяє вирішувати проблеми зайнятості, тарифікації й оплати праці підготовлених спеціалістів, водночас враховуючи зростаючі вимоги, попит на працівників цієї сфери.

Важливою умовою одержання фаху соціального працівника є наявність пе­вних особистих якостей, мотивації, життєвого досвіду, які виявляються на спе­ціальному екзамені, а також повна середня освіта, підтверджена дипломом ба­калавра відповідного профілю. Підготовка більш високого рівня передбачає також дво- чи трьохрічний досвід професійної діяльності з обов'язковою атес­тацією працедавця або організації. Все це має сприяти захисту сфери соціаль­ної роботи від професійної некомпетентності чи випадкових людей.

Підготовка соціальних працівників включає варіативну частину, що охоп­лює основи наук, широкі галузі знань, загальні методики та регіональні складо­ві, які конкретизують конкретні ситуації. Значний обсяг підготовки зосередже­ний в регіональних центрах, інститутах, спеціалізованих школах підготовки персоналу для соціальної роботи. Тут апробуються різні моделі та форми дія­льності, акумульовано значний потенціал досвіду підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників соціальної сфери.

Важливо підкреслити, що система підготовки соціальних працівників у Франції побудована за принципом безперервності освіти. При цьому теорети­чне навчання в учбовому закладі чергується з періодами цільової практики, стажування в різних соціальних службах, установах та організаціях. Проте обидві складові підготовки реалізуються на основі єдиної навчальної програми, мають єдину мету і оцінюються за чітко визначеними критеріями.

Базовою характеристикою соціальних професій незалежно від профілю та спе­ціалізації є уміння забезпечувати допустиме і цілеспрямоване посередництво між особистістю, сім'єю, з одного боку, та суспільством, державними організаціями та громадськістю, з другого; виконувати роль партнера, з'єднуючої ланки між особи-стітю та соціумом, між дітьми та дорослими, родиною та суспільством. Необхід­ною якістю професійної придатності є уміння працювати в умовах неформального спілкування, що спонукає виявленню ініціативи, активної позиції клієнта, здат­ність будувати відносини з ним на рівних, на основі діалогу, співпереживати з клі­єнтом за вирішення його проблем. Отже, діяльність соціальних педагогів і праців­ників перебуває в особливій зоні довір'я між людьми, налаштованій на взаєморо­зуміння. До людей цих професій в усіх країнах ставиться вимога володіти навиками впливу не лише на свого безпосереднього клієнта, але і на його оточен-

401

ня, на ситуацію в соціумі. Необхідними якостями є психологічна грамотність, роз­винуте почуття такту, добра комунікабельність та організаторські здібності, духо­вна та загальна культура високого рівня, уміння аналізувати соціальні явища, ус­відомлювати своє місце і роль у суспільному житті, чіткі моральні приципи.

До групи соціальних професій у Франції входять: ассистент соціальної слу­жби, радник з соціальної та сімейної економіки, спеціалізований вихователь, вихователь раннього дитинства, вихователь з соціальної правозахисної діяль­ності молоді, аніматор соціально-культурної роботи.

Підготовкою фахівців вищої кваліфікації для цієї сфери займаються універ­ситети. Зокрема, університетський диплом технології соціальних кар'єр перед­бачає три спеціалізації: соціальна та соціокультурна анімація, соціальний за­хист, спеціалізоване виховання. Анімація як ідея, покликана гуманізувати віль­ний час, одержала розвиток у всіх розвинених країнах. Саме у Франції у післявоєнні роки вперше появилося поняття соціально-культурної анімації. В майбутньому поступово через Раду Європи в Страсбурзі та ЮНЕСКО ці по­няття були широко розповсюджені на нашому континенті.

Досить цікавий французький досвід підготовки "спеціалізованих виховате­лів", їхня сфера діяльності охоплює різні форми впливу на дітей, підлітків, а також дорослих, що мають фізичні, психічні недоліки або відхилення в поведі­нці, чи перебувають у несприятливому соціокультурному середовищі. Відбір кандидатів на здобуття цієї спеціальності особливо прискіпливий, бо виховате­лю доводиться мати справу з багатьма різноманітними факторами виховного процесу: родиною, лікарями, педагогами, соціальними працівниками.

За висновком міжнародних аналітиків, у Франції функціонує надзвичайно диференційована багаторівнева система підготовки спеціалістів для соціальної сфери, починаючи з багатопрофільної професійної орієнтації і допрофесійної підготовки в загальноосвітній школі і закінчуючи підготовкою теоретиків-вчених, які все ж таки повинні пройти всі попередні рівні навчання та мати се­рйозний особистий практичний досвід.

Вважається, що французька система підготовки працівників соціальної сфе­ри найдосконаліша і найефективніша в світі. Це зумовлено вочевидь і тим, що вона є однією із найстаріших, має тривалу та цікаву історію. Але водночас вона і динамічно розвивається, оновлюється, реформується. Соціальна робота у Франції нерозривно пов'язана з розвитком держави та суспільства. Цей досвід цікавий для України ще й в силу спільності наших культурних традицій, що єднають нас ще з часів Київської Русі.

11.5. Соціальна держава і соціальний захист населення: аргументи "за" і "проти"

Перетворення провідних промислових центрів Західної Європи в так звані "соціальні держави" після Другої світової війни, як вважають "нові праві", ма­ло і негативні наслідки, оскільки воно додало віри прибічникам ідеї соціальної справедливості у можливість країн шляхом "інтервенції" в соціальну сферу по­долати злидні, безробіття та хвороби, в той час як ці проблеми є складовою ча­стиною економічного й соціального життя суспільства. "Нові праві" критику­ють соціальну державу за те, що в ній акцент робиться на правах, а не на відпо­відальності та обов'язку. Тобто, що моя країна може зробити для мене, а не що я можу зробити для своєї країни.

Іншими словами, сама віра прибічників соціальної держави в те, що вона може бути механізмом зміни суспільного життя, роблячи його більш рівноправним, мі­німізуючи чи навіть повністю усуваючи злидні, задовольняючи потреби, створю­ючи більш альтруїстичний та взаємовідповідальний один за одного етнос, здаєть­ся їхнім критикам наївною та небезпечною. Бо держава, в особі її чиновників та професіоналів, не може повсякчас знати, що треба громадянам і тому зусилля в цьому напрямку щодо надання адресної допомоги переважно бувають малоефек­тивні, беручи до уваги сумнівний альтруїзм державної бюрократії. Адже вона, як засвідчив досвід останніх років і в Україні, найбезпосереднішим чином відволікає ресурси, направляючи їх в руки багатих, які спроможні платити хабарі, позбавля-ючи ресурсів бідних, які не можуть цього робити. Корупція в державному апараті сприяє схваленню рішень на користь капіталоінтенсивного виробництва (де при­бутковість вища), а не трудоінтенсивної діяльності, яка може принести користь бідним. Корупція послаблює уряди та їхню здатність боротися з бідністю. Вона призводить до зменшення податкових надходжень і, таким чином, скорочення ре­сурсів на комунальне обслуговування. Якщо адміністрація вважається корумпова­ною, то чесні люди намагаються уникати державної служби, що погіршує якість кадрів. У загальному плані корупція роз'їдає тканину суспільного життя і веде до зростання беззаконня та руйнування соціальної та політичної стабільності.

Щоб звернути увагу на цю проблему, "Міжнародна транспарентність" в остан­ні роки публікує індекс корумпованості в різних країнах, складений на основі до­сліджень думки ділових людей. У 2000 році серед 90 країн Україна зайняла третє місце за рівнем корупції та організованої злочинності, а в 2001 році перемістилась на 9 місце, після неї йдуть Азербайджан, Болівія, Камерун, Кенія, Індонезія, Уган-

да, Нігерія, Бангладеш. При тому можливості контролю за діями державної бюро­кратії дуже проблематичні, як з боку політиків, так із боку суспільства.

Ця неефективність підтверджується тим, що в одних сферах бачимо перена­сичення послугами, а в інших їх катастрофічно не вистачає. До того ж значна частина державних витрат в соціальній сфері припадає на ті верстви населення, які їх не дуже потребують. За образним висловом одного з американських вче­них Дж.Грея, "соціальна держава є рекет з боку середнього класу, що не має морального виправдання чи смислу". Адже ті, хто має вплив і владу, хто фор­мує та реалізує політику, неминуче одержують і перевагу. Оцінюючи неефек­тивність соціальної держави, американський політолог Чарльз Маррей виніс такий вердикт щодо політики боротьби з бідністю, яка проводиться в США: "Ми намагалися дати більше забезпечення бідним, замість цього ми породили більше бідних. Ми намагалися посунути бар'єри, аби люди уникли бідності і, не бажаючи цього, побудували пастку."³⁶⁶

З точки зору цих вчених, соціальна держава особливо негативно впливає на фо­рмування національного характеру та базових соціальних цінностей. Головний ре­зультат цього впливу - зниження рівня індивідуальної та соціальної відповідальнос­ті. Це пов'язано з рядом обставин. По-перше, люди починають вірити в те, що їхні потреби в більшій мірі повинна задовольняти держава, а не вони самі. По-друге, ідеологи "правих" переконані, що захист людей від наслідків їхніх власних вчинків приводить до індивідуальної безвідповідальності. По-третє, соціальна держава в принципі не визнає особистої відповідальності людини за власний добробут, і тому саме Британська держава, за словами англійця С.Барнетта, перетворила британців в "напівграмотний, некваліфікований, нездоровий та інституціналізований пролетарі­ат, що висить на грудях материнської держави". "Нові праві" вважають, що соціа­льна держава формує специфічні соціальні групи з відповідною культурою, які про­тягом багатьох років живуть виключно на її утриманні. Більше того, надаючи коро­ткочасну допомогу людям, соціальна держава, не бажаючи того, нерідко сприяє поведінці, що має довгочасні негативні наслідки. Так, допомога по безробіттю, на­приклад, заохочує людей до неробства чи, на крайній випадок, не сприяє наполег­ливому пошуку місця застосування своїх сил та вміння. Допомога одиноким мате­рям потурає безбатьківству. Страхування з непрацездатності створює умови, за яких легке недомагання можна видати за втрату працездатності взагалі. Дуже нега­тивно "нові праві" ставляться щодо програм допомоги бідним.

Ще два негативні соціальні наслідки, вважають "нові праві", породжує соціа­льна держава. Перший - дестабілізацію родини, оскільки заохочує батьків-одино-чок, знищує ключову роль батька в сім'ї. Другий - зниження ролі так званих посе­редницьких структур між державою та людиною. До цих структур відносять сім'ю, сусідів, місцеві товариства та об'єднання, громадські організації, церкву. Якраз їхня роль у розвитку громадянських почуттів, намірів людини ідентифіку­вати себе з крупнішими соціальними групами, в усвідомленні того, що обов'язок по відношенню до ближнього не обмежується справною сплатою податків, різко знизилася із-за державного соціального забезпечення. В політичному плані соціа­льна держава, на думку "нових правих", необдумано бере на себе відповідальність за вирішення питань, які неможливо розв'язати в принципі. Це - знищення бідно­сті, поліпшення здоров'я нації, вирівнювання можливостей в сфері освіти. Прова­ли тут неминучі, що й приводить до втрати авторитету та влади.

Однак реальна практика дає немало прикладів "непотоплюваності соціальної держави". Наприклад, у Великій Британії наприкінці 70-х - початку 80-х років минулого століття виявилося, що для підтримки соціальних послуг на гідному людини рівні, оснащення їх сучасним технічним обладнанням та висококваліфі­кованими кадрами були потрібні асигнування, які держава взяти на себе була не­спроможна. Тому урядові правих консерваторів М.Тетчер довелося суміщати, по­єднувати приватні та державні системи соціального обслуговування, поступово "вкорінювати" перші у другі. У лікарнях, що належали Національній службі охо­рони здоров'я, частина ліжок почала здаватися пацієнтам за плату, водночас і час­тина обслуговуючого персоналу разом з державною зарплатою почала отримувати доплати за рахунок пацієнтів. Швидкими темпами йшов процес створення прива­тних поліклінік, лікарень, санаторіїв. Висококваліфіковані лікарі також стали практикувати лікування хворих за окрему плату від пацієнтів. В шкільній освіті поряд з державними та напівдержавними навчальними закладами широкий розви­ток отримали приватні школи, що надало цій системі нових позитивних якостей.

Успіх західноєвропейських неоконсерваторів з їхніми гострими нападками на соціальну державу на рубежі 70-80 років показав розчарування та незадово­лення значної частини населення, в тому числі робітників можливостями соці­альної держави. Це значною мірою пояснюється високим рівнем бюрократизму в соціальній сфері, що зумовило відчуження рядових громадян. До того ж час­тина з них віддавали перевагу зниженню податків над можливістю отримувати соціальну допомогу. Багато хто повірив, що скорочення витрат на соціальне забезпечення допоможе зберегти робочі місця та рівень заробітної плати. Люди виявилися розділеними на групи, інтереси яких в соціальній сфері часто всту-

пали в конфлікт. Розділилися думки і між політиками щодо майбутнього соціа­льної держави. Одні вважали, що вона ще довго буде існувати, інші висловлю­вали сумнів у можливості її виживання.

Якщо подивитися на позицію західних неомарксистів, то на сучасному етапі більшість із них заперечує революційний шлях боротьби з капіталістичною си­стемою, підтримуючи ідеї докорінних соціальних реформ у рамках існуючої капіталістичної системи. У зв'язку з цим може виникнути запитання, наскільки програми подібного типу можуть бути реалізовані, якщо до влади в окремих країнах прийдуть ліві уряди. Переважаючою є точка зору, що спроби радика­льно щось змінити в суспільних відносинах неминуче викличе жорсткий опір класу капіталістів, який має у своєму розпорядженні політичні, економічні та навіть насильницькі засоби, аби не допустити цього.

Висловлюються і дещо оновлені погляди на забезпечення соціальної справед­ливості та усунення нерівності в доходах. Неомарксисти вважають, що різниця в рівнях заробітної плати має бути не суттєвою, а заробітки та привілеї менедже­рів - відкриті для громадськості. Мета цих заходів - "не ідеальна рівність, яка є абсурдною ідеєю, а боротьба за приблизну рівність, що є зовсім іншою справою."

Оцінка перспектив соціальної держави багато залежить від віри чи невіри в здатність державної влади шляхом впливу на економіку успішно реалізувати поставлені завдання в соціальній сфері. Помірковані консерватори переконані в можливостях держави, більше того, вважають це необхідним, оскільки ринок не є в повній мірі саморегульованим механізмом. Ліберали, у принципі не за­перечуючи ролі держави в гармонізації соціальних відносин, вважають необ­хідним для розв'язання соціальних проблем максимально задіяти інститути громадянського суспільства. Соціал-демократи погоджуються з необхідністю державного регулювання, маючи намір рухатися далі - від управлінського ка­піталізму до соціалізму. Неомарксисти твердо переконані, що державно регу­льована економіка більш ефективна, але сумніваються в успіхові такого регу­лювання в умовах капіталізму. Для того необхідна трансформація самої держа­ви. В протилежність їм "нові праві" вважають, що спроби державного втручання лише перешкоджають нормальному економічному розвиткові: рин­кові не потрібна держава, уряди навряд чи здатні на щось конструктивне, крім законодавчих та фінансових рамок для дії ринкових сил.

Серйозні розходження існують і щодо проблеми використання економічно­го зростання для розв'язання соціальних завдань. Для "нових правих" економі­чний підйом - абсолютно необхідна умова підвищення доброжитку. Помірко­вані консерватори та ліберали в принципі погоджуються з цим, однак вважа-

406

ють, що економічне зростання має супроводжуватися заходами, які б забез­печували справедливий розподіл його результатів. Для соціал-демократів еко­номічний ріст потрібен, однак лише за умови, що він матиме соціальну спря­мованість. "Зелені" вважають необхідним припинити економічне зростання і зосередити увагу держави на перерозподілі уже надбаних у суспільстві матері­альних і духовних благ.

Досить оптимістичні прогнози на перспективу подолання бідності, як по­стійного супутника всіх без винятку країн, висловлюються в щорічних доповідях ООН про розвиток людини. "Якою б надзвичайно амбіційною ця мета не здава­лася, вона нам по плечу," - підкреслювалося в доповіді за 1997 рік. Практично усі країни-учасники Всесвітньої зустрічі на вищому рівні в інтересах соціально­го розвитку в 1995 році взяли на себе зобов'язання щодо реалізації цього за­вдання. Хоч ситуація тут в останні роки навіть погіршала. Четверта частина на­селення світу живе в умовах страшних злиднів. "Найбільш різке погіршення ста­новища протягом останніх десяти років, - підкреслено в уже згадуваній доповіді ООН, - мало місце в Східній Європі та країнах Співдружності Незалежних Дер­жав (СНД). Злидні по доходах, в яких раніше жила лише незначна частина насе­лення, охопила нині майже третину населення - 120 мільйонів чоловік живуть нижче межі бідності, яка складає 4 долари США на день."

Що стосується промислово розвинених країн, то тут в умовах за межею бідності, встановленої в розмірі половини індивідуального медіанного доходу, живе понад 110 мільйонів чоловік. Армія безробітних тут нараховувала в 1997 році 37 мільйонів чоловік. "Незважаючи на зростання рівня безробіття, - наголошувалося далі в допо­віді, - традиційні методи захисту від злиднів розмиті в результаті тиску на державні витрати. У таких промислово розвинених країнах, як Сполучене Королівство та Сполучені Штати спостерігається різке підвищення рівня бідності."³⁶⁷

Бідність та злидні проявляють себе через ті поневіряння, які зазнає людина протягом свого життя. Бідування може означати більше, ніж відсутність необ­хідних матеріальних складових для життєдіяльності. Воно може проявлятися у відсутності можливостей та вибору базових потреб людини - провести довге, здорове, творче життя, мати почуття власної гідності, свободи, гордості, бути поважаним іншими людьми.

Останнім часом, особливо після терористичних актів 11 вересня в Нью-Йорку та Вашингтоні, людству довелося зіткнутися з трьома надзвичайно серйо-

зними проблемами, які взаємопосилюють одна одну: тероризмом, війною та еко­номічною кризою. Вони супроводжуються жахливими соціальними наслідками.

Особливо турбує економічна криза, яка веде до загострення усіх існуючих проблем. Актуальними завданнями для всієї людської спільноти в XXI столітті залишається подолання таких соціальних лих:

■ злидні, голод та хвороби, від яких щорічно гинуть десятки мільйонів людей;

■ неграмотність, неосвіченість, безробіття, експлуатація праці та проституція мільйонів дітей;

■ наркобізнес та наркоманія, в яких задіяно сотні мільярдів доларів;

■ відмивання награбованих у народу капіталів;

■ нестача питтєвої води, дефіцит житла, лікарень, комунікацій, шкіл та учбо­вих закладів.

Як бачимо, економічна криза та її супутні фактори підривають життєво ва­жливі права усіх людей планети. Особливо негативно впливає криза на бороть­бу за сталий, стабільний розвиток, охорону навколишнього середовища та за­хист природи від безжального руйнування, що веде до отруєння води та атмос­фери, знищення озонового шару, хижацького вирубування лісів, опустошення земель, збіднення та навіть зникнення окремих видів тваринного й рослинного світу. Зрозуміло, що на це ні в якому разі не можна закривати очі. Людство має боротися за своє виживання. Роль і значення соціальної роботи за цих умов незмірно зростають скрізь, в тому числі і в нашій країні. Нагромаджений світо­вий досвід і його творче застосування та примноження - важливий напрям суспільної трансформації, формування в Україні соціальної держави, виходу нашої країни на прогресивний, цивілізований шлях розвитку.

Резюме

■ Інституціалізація соціальної роботи відбулася у багатьох європейських кра­їнах на рубежі ХІХ-ХХ століть у період інтенсивного розвитку капіталізму з метою пом'якшення гостроти суспільних суперечностей.

■ У нашій країні з давніх часів сформувалися традиції благодійництва, соціа­льної опіки і підтримки людей, які опинилися у скрутному становищі.

■ За сучасної суспільної трансформації різко загострилися соціальні пробле­ми, вони набули системного, затяжного характеру. Головне лихо України -бідність абсолютної більшості населення. Для подолання цієї та інших хро­нічних виразок потрібна науково обґрунтована соціальна політика. Євро­пейським інструментом реалізації є соціальна робота.

408

■ На пострадянському просторі ведуться активні пошуки власної моделі цієї ро­боти. Здобутки найближчих сусідів становлять неабиякий інтерес для України.

■ Творчого застосування заслуговує також досвід соціальної політики і роботи, на­громаджений соціальними державами Заходу, де він постійно вдосконалюється.

■ Першочергового значення набуває за цих умов у нас вивчення і запрова­дження ефективних форм та методів підготовки кадрів, що довели свою життєвість у соціально розвинених країнах світу.

■ Перед лицем глобалізації соціальних проблем міжнародне співробітництво у цій сфері стає важливою передумовою їх мінімізації і подолання.

409

РОЗДІЛ 12 СУЧАСНИЙ СТАН СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ В США

■ Історія соціальної роботи в США

■ Професійні організації соціальних працівників

■ Теоретичні основи підготовки соціальних працівників і моделі практики

■ Види професійної діяльності та рольові моделі соціального працівника

■ Підготовка фахівців

■ Види соціальних агентств і служб та практика соціальної роботи

У США соціальна робота розглядається як професійна діяльність з надання допомоги індивідам чи групам коммьюніті (співтовариству) для поліпшення чи відновлення їхньої здатності соціального функціонування і створення сприятли­вих соціальних умов для досягнення цілей.³⁶⁸ Соціальна робота відрізняється від інших професій (таких як психологія і психіатрія) тим, що вона надає та відпові­дає за якість соціальних послуг для населення. У той час як багато професій пра­гнуть до більш глибокої спеціалізації, соціальна робота, як і раніше, орієнтується на широкий спектр послуг і готує фахівців широкого профілю.

12.1. Історія соціальної роботи в США

Як професія соціальна робота в Америці існує порівняно недавно. Перші праобрази соціальних служб стали виникати в містах на початку XIX століття. Спочатку агентства чи служби були приватні і створювались із ініціативи релі­гійних груп. І до початку XX століття послуги, в основному, надавалися релі­гійними діячами і представниками з заможних прошарків суспільства, що не мали спеціальної підготовки в галузі соціальної роботи, не мали знань про по­ведінку людини і не мали чіткого уявлення, як допомагати людям. Основними видами допомоги в ті періоди були надання їжі чи даху, а рішення психоемо­ційних проблем покладалося на релігійні навчання.

Соціальні служби того періоду намагалися допомогти бідним, безробітним, хворим, людям із психічними розладами і сиротам. Діяльність різних служб не координувалася, а іноді вони дублювали одна одну. Тут, як і у Великобританії виникли суспільства благодійних організацій. Вони пропонували такі послуги:

різні види допомоги індивідам і родинам, поєднували свої зусилля для рішення соціальних проблем на рівні співтовариства.

Благодійні організації розглядали справи кожної людини, що зверталася до них за допомогою; з'ясовували, чи дійсно люди потребували фінансової під­тримки; проводили реєстрацію усіх, хто звертався до них; намагалися коорди­нувати цю інформацію з іншими службами, щоб людина не могла одержувати допомогу відразу в декількох службах. Нужденних людей відвідували вдома так звані "дружні візитери". Ці люди були волонтери (добровольці) і за свою роботу грошей не одержували. Вони частіше допомагали порадою, ніж гроши­ма і намагалися навчити людей різним життєвим навичкам, таким, наприклад, як пошук роботи, економія і т.д. Більшість з них були жінки.

У кінці XIX століття, знов за прикладом Великобританії, у СІЛА були створені перші дома поселенців. У Великобританії, у Лондоні, в 1884 році був вперше від­критий Тойнби Хол - перший будинок для поселенців. Першими службовцями в таких будинках були дочки священиків. Вони були представниками середніх і вищих соціальних прошарків, але проживали разом з непривілейованими катего­ріями населення, щоб випробувати всі тяготи життя людей незабезпечених. Ці люди навчали представників бідних прошарків моральним цінностям, англійській мові, професійним навичкам, намагались допомогти поліпшити безпосереднє ото­чення. Крім цього, співробітники брали активну участь у складанні звертань в уряд, у законодавчі органи по зміні ситуації таких людей.

Одне з найбільш відомих імен цього руху - Джейн Адамс. Вона організувала будинок поселенців у Чикаго і за свою діяльність була нагороджена Нобелівською премією світу.³⁶⁹ Одними з перших оплачуваних соціальних працівників були ви­конавчі секретарі благодійних організацій. Наприкінці ХГХ століття держава стала наймати виконавчих секретарів для того, щоб вони навчали дружніх візитерів і допомагали визначати, чи дійсно люди потребують матеріальної допомоги.

Щоб проводити таку роботу, необхідно було встановити стандарти і розро­бити програму підготовки таких фахівців. У 1898 році була розроблена перша програма підготовки благодійних працівників Нью-Йоркським суспільством благодійних організацій. У 1904 році Нью-Йоркська школа філантропії розро­била річний курс підготовки соціальних працівників. Незабаром коледжі й уні­верситети стали відкривати факультети соціальної роботи.

Ричард Кабот увів медичну соціальну роботу в Массачусетському шпиталі загального профілю в 1905 році.³⁷⁰

Поступово соціальних працівників стали наймати школи, суди, дитячі уста­нови, клініки та інші структури.