5.2. Організація роботи апарату суду з контролю за зверненням до виконання вироків, ухвал,

рішень і постанов із кримінальних, цивільних, господарських та адміністративних справ

Виконання судових рішень, обов’язковість якого закріплена на конституційному рівні (п.9 ч.3 ст. 129 Конституція України), конкретизується у процесуальних кодексах і пов’язується з набранням рішеннями законної сили. Європейський Суд з прав людини наголошує, що виконання будь-якого судового рішення є невід’ємною стадією процесу правосуддя і вагомим складником доступу до суду (“Кайсин проти України”, “Бурдов проти Росії”). З позиції Суду, це право було б примарним, якби національна правова система держави дозволяла остаточне, обов’язкове судове рішення залишати невиконаним на збиток одній із сторін. У Рішенні по справі “Бурдов проти Росії” Суд ще раз нагадав, що для держави є неприпустимим виправдання неможливості виконання судового рішення відсутністю належного фінансування. Не вживаючи заходів до виконання судових рішень, які набрали законної сили, упродовж тривалого часу, уряд позбавляє положення п. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого сенсу, а отже, порушує його.

Статистика свідчить, що рівень виконання судових рішень в Україні є вкрай незадовільним. Так, наприкінці 90-х рр. рішення судів в Україні виконувалися на рівні 20%, у 2005-2007 рр. цей показник становив близько 50%. За даними Верховного Суду України у 2006 р. найбільша частка невиконання судових рішень спостерігалася у м. Севастополі – 58,8 %, у областях Рівненській – 45,8; Полтавській – 45,5; Закарпатській – 45,4; Тернопільській – 44,9; Хмельницькій – 42,4; Харківській – 42,3 і Чернігівській – 41,9 %. У перспективі існує потреба досягти середньоєвропейського рівня, що становить близько 80%. Скарги на невиконання рішень судів складають найбільший масив справ щодо порушень ст. 6 Конвенції, які надсилають українські громадяни до Європейського Суду з прав людини.

Інститут виконання рішень суду нині є самостійною підгалуззю, адже з прийняттям Законів України “Про виконавче провадження” і “Про державну виконавчу службу” відповідні норми було вилучено з процесуально-правового регулювання, а судові виконавці віднесені до структури органів виконавчої влади і виведені з підпорядкування суддів. Такі зміни пояснювалися необхідністю підвищення ефективності виконання рішень суду і вивільнення суддів від виконання обов’язків, не пов’язаних з відправленням правосуддя. Однак практика показала, що повною мірою досягти цієї мети не вдалося. Виконання судових рішень у кримінальних справах покладено на Держдепартамент з виконання покарань, який у травні 2006 р. також було підпорядковано Міністерству юстиції України. Згідно з Законом “Про судоустрій України” на суддів покладається обов’язок контролю відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконанням судових рішень, постановлених під його головуванням (п. 3 ст. 23; п. 3 ст. 27; п. 3 ст. 40).

За Законом УРСР “Про судоустрій України” від 5 черв. 1981 р. виконання судових рішень покладалося на судових виконавців, які призначалися Міністерством юстиції АРК, начальниками управлінь юстиції обласних, Київської й Севастопольської міських держадміністрацій за поданням голови районного (міського) суду й підпорядковувалися голові останнього (ст. 64). На судових виконавців покладалося виконання рішень, ухвал і постанов по цивільних справах, виконання вироків, ухвал і постанов по кримінальних справах щодо майнових стягнень, а також інших рішень і постанов у передбачених законом випадках (ст. 65). Така ситуація створювала б більше можливостей організаційного контролю за станом виконання судових рішень з боку суддів. Тоді кожен суддя місцевого суду зможе ефективно використовувати надані йому цим Законом повноваження з контролю за своєчасним виконанням судових рішень, постановлених під його головуванням (п. 3 ст. 23).

Вироки, рішення, ухвали та постанови суду передаються на виконання після того, як вони набрали законної сили, крім випадків їх негайного виконання. Організація контролю за зверненням до виконання вироків, рішень, ухвал і постанов покладається на апарат суду.

Правовими засадами на вказаній ділянці діяльності апарату суду виступають: Конституція України, Закон України “Про судоустрій України”, процесуальні кодекси України, а також: 1) Інструкція з діловодства в місцевому загальному суді, затверджена наказом Державної судової адміністрації України № 68 від 27 черв. 2006 р.; 2) Інструкція з діловодства в апеляційному загальному суді, затверджена наказом Державної судової адміністрації України № 1 від 6 січ. 2006 р.; 3) Інструкція з діловодства в господарських судах України, затверджена наказом Голови Вищого господарського суду України № 75 від 10 груд. 2002 р.; 4) Інструкція з діловодства в апеляційному і місцевому адміністративних судах, затверджена наказом Державної судової адміністрації України № 155 від 5 груд. 2006 р.

Звернення до виконання судових рішень покладається на спеціально уповноважені на те органи виконавчої влади. За чинним законодавством це Державна виконавча служба і Державний департамент з питань виконання покарань, які входять до структури органів Міністерства юстиції України. Відповідно до Закону “Про судоустрій України” на суддів покладається обов’язок контролю відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, постановлених під його головуванням (п. 3 ст. 23; п. 3 ст. 27; п. 3 ст. 40). Вироки, рішення, ухвали та постанови суду передаються на виконання після набуття ними законної сили, крім випадків їх негайного виконання. Організація контролю за зверненням до виконання вироків, рішень, ухвал і постанов покладається на апарат суду.