4.4)Операції на відкритому ринку.

Суть операцій на відкритому ринку полягає у зміні пропозиції позикового капіталу у країні шляхом скуповування або продажу цінних паперів центральним банком, вливання фінансових коштів в економіку або масового їх продажу (вилучення ліквідних коштів). Покупці державних цінних паперів вилучають свої гроші з банків, відмовляються від капіталовкладень і придбання товарів тривалого користування, внаслідок чого скорочуються можливості фінансового розвитку економіки; при скуповуванні цінних паперів центральним банком ліквідні кошти потрапляють до фізичних і юридичних осіб і використовуються в народному господарстві.

Центральний банк має надзвичайно широкі можливості пропонувати на біржі й через банки державні цінні папери. Річ не лише в тому, що в нього пакети цінних паперів (вони — частина його активів), а й у тому, що центральний банк має право випускати цінні папери. їх випускають й інші суб'єкти держави: уряди штатів, земель, округів, муніципалітети, міністерство фінансів, державні компанії (пошти й телеграфу, залізниць, комунальних служб). Випуск цих цінних паперів і їх пропозиція на фінансовому ринку регулюються державними органами.

Щоб повністю уявити собі механізм операцій на відкритому ринку, треба з'ясувати, чому комерційні банки, а через них власники вільних фінансових коштів, клієнти біржі, іноземні інвестори купуватимуть або продаватимуть цінні папери саме тоді, коли лише цього забажає центральний банк відповідно до цілей економічної та ЗЕП. Примусове розміщення державних цінних паперів, що практикувалося тривалий час у соціалістичних країнах і яке спостерігалося в роки війни і повоєнного відновлення в окремих розвинених країнах, не відповідає принципам ринкової економіки, зокрема свободі прийняття рішень власником на основі матеріального інтересу. Тому примусове розміщення державних цінних паперів — типовий адміністративний засіб, що застосовується лише у виняткових випадках і є короткостроковим.

Купівля й продаж цінних паперів відбуваються, у принципі, добровільно покупцями і продавцями. Плануючи такі операції, керівництво центрального банку виходить з того, що власники капіталу (грошей або цінних паперів) вільно ухвалюють рішення, що збігається з цілями ЗЕП, тобто на ринку виникне достатня мотивація відповідно купівлі або продажу цінних паперів іноземним інвестором.

Центральний банк, по-перше, випускає нові високодохідні цінні папери у продаж, коли треба забезпечити відплив ліквідних коштів з економіки. По-друге, він домагається підвищення або зниження біржової ціни паперів, що перебувають в обороті залежно від цілей, тобто продаж цінних паперів можна забезпечити високим номінальним відсотком або зниженням ціни при збереженні номінального відсотка. Для скуповування паперів треба вчинити навпаки.

Природно, створення штучних стимулів для господарських суб'єктів в операціях з цінними паперами пов'язане з певними витратами центрального банку. Це одна з багатьох фінансових витрат економічної політики.

5)Вплив операцій депозитних установ на загальну суму грошових засобів. Простий депозитний мультиплікатор

Найбільш суттєвим і важливим джерелом формування та збільшення ресурсної бази комерційних банків виступають депозитні операції. Депозитними є пасивні операції банків із залучення грошових коштів юридичних і фізичних осіб у національній та іноземній валютах у формі вкладів (депозитів) шляхом їх зарахування на відповідні рахунки на певних умовах. Вклад (депозит) — це гроші, передані в банк їх власником для зберігання, та які залежно від умов зберігання числяться на тому чи іншому банківському рахунку. На процес формування заощаджень впливають різноманітні фактори, їх можна систематизувати, поділивши на п'ять груп: — основним фактором першої групи є державна політика, спрямована на забезпечення політичної стабільності та сталого розвитку національної економіки, запобігання кризовим ситуаціям, сприяння розвитку і підприємництва; — фактори другої групи пов'язані з динамікою основних економічних показників рівня інфляції, процентних ставок, безробіття тощо, а також з економічним розвитком регіонів та їх інфраструктури; — третя група факторів стосується розвитку банківської системи та системи кредитно-фінансових інститутів; — четверта — довіри до комерційних банків та інших кредитно-фінансових інститутів, ступеня поінформованості населення про їхню діяльність; — п'ята група факторів визначається демографічною ситуацією в країні (практика доводить, що рівень національних заощаджень вищий там, де більша частка молоді). Класифікація вкладів (депозитів) здійснюється за різними ознаками, основними серед яких є: — вид та статус вкладника; — термін вкладу. За першою ознакою виділяються вклади юридичних та фізичних осіб, резидентів і нерезидентів. За терміном користування вклади поділяються на дві великі групи — депозити до запитання та строкові. Кошти клієнтів у вкладах до запитання зберігаються на поточних рахунках, які відкриваються банком кожному клієнту. Особливістю функціонування вкладів до запитання є те, що гроші, які зберігаються, можуть бути в будь-який момент зняті готівкою з відповідного рахунка або перераховані за вимогою клієнта на інші рахунки в банках. За діючою практикою вітчизняні банки здебільшого не здійснюють плати за залишками на депозитних рахунках до запитання, оскільки розміри цих залишків є дуже нестійкими та слабо прогнозованими. Вагома частка ресурсів, які залучені саме у вклади до запитання, використовується банками для забезпечення необхідного рівня ліквідності та формування обов'язкових резервів у вигляді залишків на кореспондентському рахунку в Національному банку України. Разом з тим у повсякденній банківській діяльності складається ситуація, коли клієнти не використовують одразу всі кошти, що надходять на їхні поточні рахунки, залишаючи певну частку їх у розпорядженні банку на деякий термін. Ця частина ресурсів у вкладах до запитання використовується банком, як правило, у формі вкладень у найко-ротші за терміном повернення кредитно-інвестиційні активи. В цьому випадку банк отримує можливість заробляти, розміщуючи вільні залишки на поточних рахунках у відповідні доходні активи, а відтак сплачувати певний процент власникам депозитів до запитання за користування їхніми грошима. Платність вкладів цього типу дозволяє, в свою чергу, залучати ще більшу кількість поточних ресурсів, розширювати коло своїх операцій та збільшувати їх обсяги, що неодмінно сприятиме підвищенню конкурентоспроможності банку. В той же час з деяких вкладів до запитання діючою нормативною базою передбачена обов'язкова сплата процентів за їх залишками. Так, зберігання коштів Державного бюджету на банківських депозитах до запитання є для банку обов'язково платним та потребує нарахування і сплати процентів за залишками цих коштів розміром у 50% ставки рефінансування Національного банку України. Найбільш стабільними з точки зору прогнозування рівня залишків та визначення термінів повернення коштів є строкові вклади (депозити). Строкові вклади (депозити) — це грошові ресурси, які розміщуються їх власниками у банку для зберігання та зараховуються на відповідні депозитні рахунки на визначений термін з виплатою обумовлених процентів. Розвиток та диверсифікація послуг з обслуговування саме цих вкладів є пріоритетним завданням сучасного комерційного банку. Ресурси, залучені у строкові депозити, залишаються у розпорядженні банку в межах чітко обумовленого часового інтервалу, а тому можуть використовуватися для фінансування більш тривалих за терміном, а отже і більш доходних активних операцій. Відповідно і плата за залишками на строкових депозитах є значно більшою порівняно з вкладами до запитання та безпосередньо залежить від розміру та терміну зберігання грошей на цих вкладах. У сучасній практиці більшість комерційних банків надає можливість своїм клієнтам знімати за необхідності кошти зі своїх строкових депозитів до закінчення відповідного терміну дії депозитного договору. Це є досить вагомим фактором підвищення привабливості саме цього виду банківських депозитних операцій, хоча розмір процентної плати у разі дострокового зняття коштів або закриття вкладу взагалі значно зменшується. Комерційні банки в своїй поточній діяльності використовують різні форми строкових вкладів (депозитів). Однією з найбільш поширених форм виступають сертифікати, які, в свою чергу, поділяються на депозитні та ощадні. Депозитний сертифікат — це документ, що видається тільки юридичній особі у вигляді письмового свідоцтва банку про внесення грошових коштів, яке надає право власнику сертифіката після закінчення встановленого терміну отримувати суму внеску та відповідні проценти. Ощадний сертифікат — це аналогічний документ, але який видається виключно фізичній особі як свідоцтво про внесення нею грошей на банківський рахунок та надає право власнику на отримання відповідної суми і процентів. Депозитні й ощадні сертифікати випускаються банками як на певний строк, так і до запитання. Вони можуть бути іменними і на пред'явника. Згідно з чинним законодавством банківський сертифікат є цінним папером, а відтак він має значні переваги порівняно з іншими видами вкладів (депозитів): він може вільно продаватись і купуватись на фондовому ринку, виступати засобом платежу, застави тощо. У разі виникнення раптової необхідності в наявних коштах власник сертифіката може його продати безпосередньо банку або на вторинному ринку цінних паперів без загрози значної втрати від зниження процентної ставки, але з урахуванням терміну, що залишився до моменту погашення сертифіката. Найпоширенішими серед населення як за радянських, так і за пострадянських часів залишаються ощадні вклади. Ощадні вклади — це грошові заощадження фізичних осіб, що вносяться ними до банку з метою накопичення й отримання відповідного доходу у вигляді процентів. Кожному власнику ощадного вкладу видається спеціальна ощадна книжка. Ощадна книжка — це письмове свідчення (іменне або на пред'явника) про здійснення внеску у формі ощадного вкладу, в якому відображаються поступово усі операції із зарахування та зняття коштів з відповідного вкладного рахунка. Ощадні вклади часто використовуються як безстрокові депозити, тобто умови зберігання коштів на них не прив'язані до конкретних строків. Отже, власники ощадних книжок мають можливість одержувати гроші з ощадних вкладів або взагалі їх закрити у будь-який необхідний момент, але з обов'язковим попереднім повідомленням банку (як правило — за декілька днів) про цей намір. Як було зазначено вище, визначальними чинниками при встановленні плати за строковими депозитами є розмір вкладу та термін, на який вносяться грошові кошти. Чим більші сума та строк користування вкладом, тим відповідно вищою буде ставка процента. При визначенні рівня доходів вкладників від розміщення їхніх грошових коштів банки використовують схеми нарахування простих і складних процентів. Так, при використанні схеми простих процентів базою нарахування відповідної процентної ставки за кожний встановлений період буде одна і та сама основна сума строкового вкладу. При використанні схеми складних процентів дохід за кожний період обчислюється не з первісної суми вкладу, а із загальної суми, яка включає основну (первісну) суму та проценти, що були нараховані за всі попередні періоди. Таким чином, використання складних процентів (за інших однакових умов) однозначно є вигідним для вкладників банку, оскільки забезпечує їм більший дохід. Поряд із наведеними варіантами нарахування процентів значний вплив на рівень доходу вкладників справляє періодичність процентних нарахувань у межах встановленого терміну зберігання грошей на рахунку. Чим частіше здійснюється нарахування складних процентів, тим більшою буде остаточна сума вкладу на кінець терміну його використання. Це треба добре розуміти вкладникам і депозиторам, щоб орієнтуватись у різних схемах, які використовуються банками при залученні строкових владів. В останній час все більшої актуальності набуває розвиток системи страхування депозитів у комерційних банках, необхідність якої визнана більшістю країн світу. Сьогодні не існує єдиної універсальної схеми страхування депозитів для всіх країн, тому що, незважаючи на процес уніфікації банківського законодавства, національні особливості різноманітних типів банківських систем ще досить значні. Особливості страхування депозитів у кожній країні залежність від структури національної банківської системи, порядку функціонування системи контролю і нагляду, відносин держави з комерційними банками. Прийняті системи страхування депозитів підрозділяються на гарантовані та системи з законодавчо невизначеними гарантіями. Системи визначених гарантій застосовуються в тих випадках, коли обов'язок держави щодо захисту банківської системи юридично не закріплюється і базується на основі минулого досвіду. Система визначних гарантій властива країнам, у яких офіційна процедура гарантування депозитів відображена в державних і спеціалізованих банківських і фінансових законах, або в затверджених статутах фондів страхування депозитів. Системи із невизначеними гарантіями характеризує відсутність: — спеціального закону у вигляді юридичного зобов'язання щодо збереження вкладів у банках. На оцінювання можливої допомоги вкладникам впливають суб'єктивні чинники; — правил, які регламентують ліміти відшкодування і форми компенсацій, що дає можливість державі у випадку банкрутства провести фінансування на власний розсуд; — повноцінних фондів компенсації. Схема законодавчо закріплених гарантій, як правило, властива банківським системам із сильною залежністю банків від держави. У свою чергу, система визначних гарантій означає, що у випадку виникнення банківської кризи усі збитки будуть відшкодовуватися за рахунок засобів спеціально заснованих для цих цілей фондів. У практиці розвинутих країн діють різноманітні форми і види цієї системи, основу якої завжди складає фонд страхування депозитів. Система виражених гарантій може: — бути заснована на державній власності й знаходитися в державному керуванні; — керуватися державою, а фінансуватися як державою, так і банками; — спільно керуватися державою і банками за умови фінансування банками; — керуватися самими банками, коли депозитні інститути страхують один одного. Системи виражених гарантій можуть відрізнятись за охопленням застрахованих депозитів, характером і лімітами відшкодування. Основна ж відмінність усіх перерахованих форм від не виражених прямо систем страхування полягає в детальному викладі порядку їх утворення, функціонування в національному законодавстві. На сучасному етапі розвитку банківської системи України застосовується система виражених гарантій страхування депозитів. Положення "Про фонд гарантування вкладів фізичних осіб" встановлює засади функціонування Фонду гарантування вкладів, порядок відшкодування вкладів вкладникам банків-учасників Фонду, а також регулює відносини між Фондом, Кабінетом Міністрів України та Національним банком України. Основними завданнями фонду є: — забезпечення захисту прав фізичних осіб — вкладників банків — учасників (тимчасових учасників) Фонду шляхом відшкодування за рахунок його коштів вкладів, включаючи відсотки, у разі настання недоступності вкладів; — здійснення організаційно-управлінський заходів з метою забезпечення виплати вкладникам сум відшкодування втрат; — забезпечення надходження та акумуляції сум зборів з банків-учасників (тимчасових учасників) Фонду та інших коштів, призначених для здійснення відшкодування втрат; — забезпечення цільового використання коштів, що знаходяться на рахунках Фонду. Фонд гарантує кожному вкладнику банку — учаснику (тимчасового учасника) Фонду відшкодування коштів за його вкладами, включаючи відсотки, в розмірі вкладів на день настання недоступності вкладів у сумі, визначеній відповідно до закону України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб", величину відшкодування коштів за вкладами, включаючи відсотки, за рахунок коштів Фонду може бути збільшено за рішенням адміністративної ради Фонду залежно від тенденцій розвитку ринку ресурсів, залучених від вкладників банками-учасниками (тимчасовими учасниками) Фонду. У разі розміщення вкладником в одному з банків-учасників (тимчасових учасників) Фонду кількох вкладів Фонд гарантує відшкодування коштів за такими вкладами, включаючи відсотки, в обсязі загальної суми вкладів за станом на день настання недоступності вкладів, але не більше величини, встановленої відповідно до закону України "Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб". Вклади, обсяг яких становить менше 1 грн, не підлягають відшкодуванню. Відшкодування вкладів в іноземній валюті відбувається у національній валюті України після перерахування суми вкладу за офіційним курсом Національного банку України на день настання недоступності вкладів. Національна система страхування депозитів постійно удосконалюється, що зумовлюється конкретними економічними умовами розвитку України.

Простий депозитний мультиплікатор (m=1/r)визначає максимальну кількість нових депозитних грошей, що створюється однією грошовою одиницею надлишкових резервів при заданому рівні норми обов'язкового резервування. Максимальне розширення депозитів – збільшення грошей на чекових рахунках – визначається як добуток простого депозитного мультиплікатора і надлишкових резервів: DD = тЧЕ. Зменшення загальної кількості банківських резервів призводить до мультиплікативного скорочення депозитів. Збільшення резервних вимог також скорочує обсяг безготівкової грошової маси.

Таким чином, внаслідок банківського кредитування кількість грошей в економіці зростає. Процес емісії платіжних засобів у межах системи комерційних банків називаєтьсякредитною мультиплікацією,або мультиплікативним створенням депозитів. Кредитна мультиплікація визначає максимальний рівень кредитної експансії на внутрішньому ринку і, відповідно, максимальний обсяг грошової маси, що випускається банківською системою в обіг при певному рівні резервних вимог.

Первинне збільшення вкладів утримується зростанням пропозиції грошей в певних межах.

1. Не кожна позика створює приріст коштів на банківських рахунках. Якщо б банк відкрив позиковий рахунок для певної фірми, а інша фірма сплатила б таку ж суму як обсяг позики, то первинного зростання банківських вкладів не відбулося б. Лише чисті збільшення позик дають ефект зростання. Такий чистий приріст виникає тоді, коли національний банк купує державні цінні папери.

2. Існує межа зростання пропозиції грошей від одноразового збільшення вкладів. Як показують наведені числа, у ланцюгу розширення вкладів кожен наступний банк дає все менше зростання вкладів, оскільки мусить утримувати якусь частину готівки як резерв. Тому обсяг надлишкових резервів, у межах яких може бути зроблена позика, постійно зменшується.

3. Процес зміни пропозиції грошей може йти і у зворотному напрямку – до її зменшення. Подібно до того, як первинне зростання вкладів може привести до багаторазового збільшення їх загального обсягу, так і первинне скорочення може привести до падіння їх загального обсягу тією ж мірою. Розмір цього скорочення також обмежується розміром резервної частки.

4. Процес розширення може залишитись незавершеним. Якщо кожен банк у ланцюгу завжди надає у позику такі кошти, які за обсягом дорівнюють величині його надлишкових резервів, то розширення може відбуватись. Однак це може бути й не так. Третій чи п'ятий банк у ланцюгу може не знайти клієнта, якому варто надати кредит, і вирішить на якийсь час притримати надлишкові резерви. Або позичальники уздовж ланцюга знімуть готівку з деяких своїх вкладів, що призведе до скорочення банківських резервів та зниження позикової спроможності банків. За цих обставин потенційне розширення буде реалізоване тільки частково.

5. Процес розширення потребує певного часу. Так само, як і мультиплікативний процес інвестування, розширення пропозиції грошей у реальному житті наштовхується на чималі труднощі. Банки не збільшують свої позики відразу ж, як тільки зростають їхні резерви. Клієнти банків теж не відразу використовують банківські позики. У банківській справі тривалість оформлення операцій досить неоднакова, що не дозволяє точно передбачити період, за який початкове зростання вкладів пройде через усю систему. Розуміння механізму розширення пропозиції грошей дозволяє краще збагнути роль банківської системи. Засоби банківської системи врешті-решт мають одну мету і приводять до одного кінцевого результату – збільшення чи зменшення надлишкових банківських резервів. А це, відповідно, дає поштовх процесам розширення чи скорочення пропозиції грошей.