27 Ран, виявлених на тілі забитого, лише одна смертель-

на. У тому Ж Римі у І ст. нашого літочислення за участі

лікарів розроблено закон, який визначав максимальний

.строк вагітності (11 місяців).

Відомий Кодекс Юстиніана (529—534 pp.) кодифіку-

вав систему Римського права і визначив місце лікарів у

судовому процесі, підкреслюючи, що "лікарі, власне, не

свідки, вони більш судді, ніж свідки".

В європейських країнах раннього Середньовіччя ліка-

рі до судових процесів не запрошувались, бо судді тих

часів покладались, в основному, на результат поєдинку

між ворогуючими сторонами чи на "суд Божий" — ви-

пробування водою і вогнем.

На Далекому Сході — у Китаї, ще в VI ст. н. е. з'яв-

ляються судово-медичні праці. У 1247 році там вийшов

п'ятитомний компендіум "Сі-Юань-лу", автором якого

був Сун-ци. Цей твір містить розділи про смерть і трупні

зміни, асфіксію, тілесні ушкодження, отруєння, аку-

шерську та гінекологічну експертизи, прижиттєвість тер-

мічних ушкоджень і багато інших важливих питань судо-

вої медицини. Саме Сун-ци вперше описує трупні плями,

трупне заклякання та ознаки смерті від удару блискав-

ки. Збірник Сун-ци мав великий вплив на суддів Китаю і

перевидавався багато разів. Це сприяло розвитку судо-

вої медицини у Кореї та Японії.

Якщо зазирнути в глиб вітчизняної історії, то поба-

чимо, що в той самий період (XI—XIII ст.) у правовому

збірнику "Руська правда" ушкодження, заподіяні людині,

поділялись на дві групи: тяжкі та легкі. ї-\жаль, у ста-

родавніх законодавчих актах слов^ян, та "^"Двінська

статутна1 грамота";, не вказувалось, • хт ^<ав про-

водити обстеження потерпілих і тру |^& ^лля

огляду трупів виділялися строк*"

люди, яких називали "тижденн'

майбутніх коронерів.

З розвитком у Європі мет-

підвалини для створення

могла б допомогти право

У XIV ст. у місті М

лили провести розг

трупів починають г

рез півтора—два

ся послугами л:

Значним г

меччині імг

дексу, вг

регламр

дослу

тіл •

.є»

Першу спробу його систематизації зробив відомий

французький хірург Амбруаз Паре (1517—1590), який

мав значний досвід виступів у паризькому суді. У

1562 Р. Він проводить у Парижі перший судово-медич-

ний розтин трупа. У "Судово-медичному пораднику" і

"Трактаті про висновки лікарів та бальзамування трупів"

він. подає важливі відомості з таких питань, як характер

і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, у тому числі й

вогнепальних, визначення дівоцтва, термін вагітності,

повішення, задушення зашморгом, утеплення, отруєння

чадним газом, смерть від блискавки, бальзамування

трупів. Наприкінці трактату наводяться зразки судово-

медичних висновків.

Послідовником і продовжувачем справи А. Паре став

італієць, особистий лікар Папи Римського — Паоло Зак-

хей. У своїй книзі він виклав "Судово-медичні питання"

(1621) стан судової медицини на XVII ст.

У цьому столітті у Німеччині починають призначати

постійних окружних судових лікарів, як експертів залу-

чають видатних вчених того часу, а у надзвичайно

складних випадках експертизи виконують цілі медичні

факультети. Німецька школа судових медиків була од-

нією з найсильніших у Європі, навіть назву "судова ме-

дицина" дав цій дисципліні у 1690 році німецький лікар

Йоган Бонн — автор праці "Основи судової медицини".

Згодом назва "судова медицина" закріпилась майже у

всіх країнах Європи, з кінця XVII ст. почалось її викла-

дання, а у XVIII ст. ця наука остаточно сформувалася як

самостійна науково-практична медична дисципліна.

М. 1. Райський (1961) виділяє три етапи становлення

судової медицини в Європі. Перший етап — це окремі, а

у XI—XIII ст. частіші залучення лікарів судовими влада-

ми до вирішення питань, які потребують медичних

знань. Другим і важливим етапом є фіксація у Кодексі

"Кароліна" (XVI ст.) положення щодо обов'язкової учас-

ті лікарів, за необхідності, у процесі судочинства. Третій

етап — це подальше набуття знань і досвіду, вироблен-

ня практичних навичок із узагальненням та систематиза-

цією їх в окрему дисципліну — судову медицину. Ця

градація етапів найбільш чітка.

Багата практика європейських ме'

Ним відкриттям безпосередньо у

приклад візьмемо хоча б гідрост

Галена, що застосовується для

дженості дітей до наших часіг

у 1677 р., а увів у практику

Судові медики XVIII ст

кладаючи підвалини су;»

ня мала праця Плеи

отрути і протиотру4

кож книга ''Еле'

(1781). У 1799 .

перекладі. Зн?

диків відігра

Фодера (1"

Парал

в Росії

дили

У '

т

була

у Санкі

ХУШст.іь

в губернських .

ложенні про них

ральні правила, ліка^

З того часу розтин труїі.

тут судової медицини прий».

Медичною радою Міністерства внутрішніх справ у

l829; р. затверджено "Правила дяя1 лікарів при судово-

медичному огляді і розтині мертвих тіл". Їх основою

стала робота проф. і. В. Буяльського (1789—1866) на ту

саму тему, написана ним ще у 1824 році;

Статут судової медицини перероблено у 1842 р., коли

були остаточно зафіксовані структура судово-медичної

служби Росії, форми роботи та її зміст. Цей Статут про-

існував практично без змін до 1917 року.

Викладання судової медицини в Росії почалось напри-

кінці XVIH єт. спочатку у медичних училищах, де воно

W мало певної системи і обмежувалось лише спорадич-

нцм показом судово-медичних розтинів. У 1798 р. у Пе-

тербурзі та Москві відкрились Медико-хірургічні акаде-

мії, в план роботи яких вже було введено "судово-лікар-

ську науку". В Петербурзі у цей час лекції читав

перший завідуючий кафедрою проф. Рінгебройн. Через

вісім років його змінив проф. С. О. Громов. Він відомий

як автор першого російського підручника із судової ме-

дицини (1832), яким користувалось не одне покоління

студентів і лікарів Росії.

При Московському університеті кафедра анатомії,

фізіології та лікарсько-судової науки була створена у