§ 3. Зміст судового рішення

Судове рішення як акт правосуддя має не тільки сутністні характе­ристики з точки зору змісту і функцій, воно повинно характеризувати­ся і як процесуальний документ.

Рішення суду як процесуальний акт-документ фіксує висновок суду як акта судової влади, в якому відображається і завершується процес застосування судом норм матеріального і процесуального права при вирішенні цивільних справ. Рішення суду як процесуальний документ дає можливість вищестоящим судам при необхідності перевірити його з точки зору законності й обґрунтованості, а також формувати судову практику, аналіз якої дозволяє зробити висновок про стан законності і якості застосовуваних судом законів.

Згідно із ст. 215 ЦПК рішення суду як акт-документ складається з вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин.

У вступній частині рішення зазначаються: час та місце його ухва­лення; найменування суду, що ухвалив рішення; прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали се­кретаря судового засідання; ім'я (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

Описова частина рішення повинна містити: узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, які беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом. По складних цивільних справах у випадках, коли цивільна справа була предметом розгляду не перший раз через те, що рішення скасовувалось судами апеляційної або касаційної інстанцій і справа передавалась на новий розгляд, у рішенні слід викладати рух справи в різних судових інстанціях.

У мотивувальній частині рішення повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом і визначені відповідно до них правовідно­сини; мотиви, з яких суд вважає встановленими наявність або відсут­ність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно- правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свобо­ди чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; рішення повинно грунтуватися на доказах з урахуванням вимог про їх належність і допустимість. Якщо суд не прийняв відмови від позову, визнання позову, він повинен це мотивувати.

Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущений без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведено

.Мотивувальна частина кожного рішення повинна мати посилання на норми матеріального права, якими суд керувався при вирішенні спору, норми процесуального права і інші джерела права. Пленум Верховного Суду України в п. 12 постанови від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» вказав, що в мотивувальній частині кожного судового рішення повинно бути посилання на закон та інші нормативно-правові акти матеріального права (назва, стаття, її частина, абзац, пункт, підпункт закону), у відповідних випадках — на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов'язки сторін у спірних правовідносинах, на статті 10, 11, 60, 212 та 214 ЦПК (статті 224-226 ЦПК — при ухваленні заочного рішення) й інші норми процесуального права, керуючись якими суд установив обставини справи, права та обов'язки сторін. У разі необхідності мають бути посилання на Конвенцію та рішення Європейського суду з прав людини, які згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р. № 3477-ІУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» є джерелом права та підлягають застосуванню в даній справі'.

Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (ч. 8 ст. 8 ЦПК), і при цьому слід конкретизувати, на яких загальних засадах він обґрунтовує своє рішення. Вирішення справи по аналогії права чи аналогії закону при наявності в чинному законодавстві правової норми, яка належить до спірних правовідносин, слід вважати порушенням закону.

У мотивувальній частині рішення викладаються всі розрахунки суду по визначенню розміру майна, що присуджується, мотиви різних процесуальних дій, наприклад про відстрочку чи розстрочку виконан­ня рішення тощо.

Рішення суду, в якому мають місце порушення норм ЦПК щодо його змісту, підлягають скасуванню. Так, у січні 2001 p. К. звернувся до суду з позовом до ВАТ «Ямпільрайагротехсервіс» про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати, компенсації втрати частини заробітної плати та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

ВАТ звернулося із зустрічним позовом до К. про відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, пославшись нате, що в липні 1998 р.

він самовільно виїхав із гаража підприємства на автомобілі КАМАЗ-5410, під час експлуатації якого вийшов з ладу двигун, чим підприємству заподіяно шкоду.

Могилів-Подільський районний суд Вінницької області від 10 червня 2002 р. (яке залишив без зміни Апеляційний суд Вінницької області ухвалою від 12 вересня 2002 р.) обидва позови задовольнив частково.

У касаційній скарзі К. просив скасувати ухвалені у справі рішення та направити справу на новий розгляд у суд першої інстанції, послав­шись на порушення судами норм процесуального права.

Ухвалою Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України від 27 січня 2005 р. задовольнила касаційну скаргу К. з таких підстав.

Розглядаючи позовні вимоги ВАТ про відшкодування матеріальної шкоди, суд на порушення вимог статей 202, 202 , 203 ЦПК 1963 р. не визначився з правовою нормою, що регулює спірні правовідносини; у рішенні не послався на норми КЗпП, а помилково керувався цивіль­ним законодавством — ст. 440 ЦК 1963 р. Крім того, мотивувальна частина рішення не містить розрахунків, з яких суд виходив при задо­воленні грошових вимог .

Резолютивна частина судового рішення містить у собі висновки по суті розглянутих вимог. У ній, зокрема, має бути зазначено: пов­ністю чи частково задоволено позовні вимоги або в позові відмов­лено; які саме права позивача визначено або поновлено; розмір гро­шових сум чи перелік майна, присуджених стороні; вартість майна, яку належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення майна не виявиться у наявності; які конкретно дії і на чию користь відповідач повинен вчинити або яким іншим передбаченим законом способом має захищатися порушене право; в яких межах допускаєть­ся негайне виконання рішення, коли суд зобов'язаний або вправі його допустити.

Якщо в одному провадженні об'єднано кілька вимог або прийнято зустрічний позов чи позов третьої особи, яка має самостійну вимогу, в цій частині належить сформулювати, що саме ухвалив суд по кожній позовній вимозі.

Резолютивна частина рішення завжди викладається з урахуванням конкретних обставин і відповідно до норм матеріального права, якими суд керувався. Так, вирішуючи справи про визнання наявності або від­сутності тих чи інших правовідносин, суд при задоволенні позову зобов'язаний у разі необхідності зазначити в резолютивній частині рішення і про ті правові наслідки, які тягне за собою таке визнання (наприклад, про анулювання актового запису про реєстрацію шлюбу в разі визнання його недійсним тощо). У справі про розірвання шлюбу суд, крім того, повинен: визначити, при кому з подружжя, що розлуча­ється, і хто з дітей залишається, а також із кого з батьків і в якому роз­мірі стягуються кошти на утримання дітей; встановити порядок поділу майна в натурі або в частковому відношенні між подружжям, що роз­лучається; визначити до сплати суму в передбачених законодавством розмірах, яка підлягає сплаті подружжям (одним або обома) при ре­єстрації розірвання шлюбу.

Закон не передбачає включення до змісту рішення висновків З питань, не пов'язаних із вирішенням справи по суті. Тому в ній не­припустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в са­мостійне провадження або закриття провадження по них, залишення без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (ч. 2 ст. 208 ЦПК), які постановляються у вигляді самостійно­го процесуального документа і можуть постановлятися одночасно з рішенням.

Якщо по справі відповідачами є декілька осіб, то в резолютивній частині слід вказати, які обов'язки покладаються на кожного зі спів­відповідачів. Як зазначено в ч. 1 ст. 543 ЦК, уразі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати ви­конання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. У такому випадку в резолютив­ній частині рішення суд повинен вказати одне зобов'язання відповіда­чів перед позивачем чи позивачами.

Суд може при ухваленні рішення надати відстрочку або розстроч­ку його виконання. Відстрочка виконання рішення — це перенесення виконання рішення на інший точно встановлений термін. Розстрочка виконання — це виконання рішення частинами, порядок і строки яко­го повинен визначити суд.

Відстрочка і розстрочка виконання рішення можлива, коли при розгляді справи будуть встановлені обставини, що утруднюють вико­нання рішення (хвороба відповідача або членів його сім'ї, знаходжен­ня у відрядженні, відсутність присудженого майна в натурі, стихійно­го лиха тощо).Слід зазначити, що відстрочка або розстрочка виконання рішення може бути здійснена тільки судом, який розглядає справу по першій інстанції.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власного ініціа­тивою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звер­нутися до суду чи іншого органу, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про зміну способу і порядку виконання рішення (ст. 373 ЦПК).

Суд, який ухвалив рішення, може вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. Забезпечення виконання рішення — це вжиття судом заходів, які гарантують реальне його ви­конання. Забезпечення виконання рішення спрямоване проти несум­лінних дій відповідача, який може сховати майно, розтратити його, знецінити чи продати.

Незважаючи на відмінності, які існують у порядку розгляду справ по окремих видах судових проваджень, ЦПК передбачає для всіх єди­ну форму вирішення справи по суті шляхом ухвалення рішення. Згід­но з ч. З ст. 235 ЦПК справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.

У зв'язку з цим у п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду Укра­їни від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній спра­ві» підкреслено, що вимоги щодо порядку ухвалення рішення суду, його змісту, а також проголошення рішення суду як єдиної процесу­альної форми вирішення справи є обов'язковими для позовного та

1

окремого провадження .

Рішення суду ухвалюється негайно після закінчення розгляду спра­ви і проголошується прилюдно. Головуючий роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення може бути відкладено на строк не більш як п'ять днів із дня закінчення розгляду справи, але вступну і резолютивну частини суд має проголосити в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи. Рішення суду, що містить вступну та резолютивну частини, має бути підписане всім складом суду і приєднане до справи (ч. З ст. 209 ЦПК).

ШППТ^ЛТШШЖ § 4_Ф Усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив

Кожне рішення повинно відповідати вимогам, які до нього пред'являються. При порушенні вимог суд, який ухвалив рішення, як правило, не може сам скасувати або змінити це рішення (ч. 2 ст. 218 ЦПК). Допущені недоліки виправляються вищими судами. Але деякі з них, пов'язані з неповнотою, неясністю і неточністю судового рішення, можуть виправлятися тим судом, який ухвалив це рішення, шляхом ухвалення додаткового рішення (ст. 220 ЦПК), його роз'яснення (ст. 221 ЦПК), ата- кож виправлення описок та арифметичних помилок (ст. 219 ЦПК).

Додаткове рішення суду— це такий акт правосуддя, яким усува­ються недоліки судового рішення, пов'язані з порушенням вимог його повноти.

Додаткове рішення суду ухвалюється тоді, коли суд не вирішив усі заявлені вимоги у справі або не розв'язав окремі процесуальні питан­ня. Згідно із ст. 220 ЦПК суд, що ухвалив рішення, може за заявою осіб, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: 1) стосовно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішен­ня; 2) суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної суми грошових коштів, які підлягають стягненню, майно, яке підлягає пе­редачі, або які дії треба виконати; 3) суд не допустив негайного вико­нання рішення у випадках, встановлених ст. 367 ЦПК; 4) судом не вирішено питання про судові витрати.

На практиці є випадки, коли судом ухвалюються додаткові рішен­ня при відсутності обставин, визначених у ст. 220 ЦПК. Так, у березні 2003 р. Б. звернулася до суду з позовом до державного підприємства «Харківський метрополітен» (далі — ДП), третя особа — Ф., про по­новлення на роботі та стягнення заробітної плати.

Ленінський районний суд м. Харкова рішенням від 26 листопада 2003 р. у задоволенні позову про поновлення на роботі Б. відмовив і зобов'язав управління ДП змінити дату її звільнення на 8 лютого 2003 p., внести в наказ про звільнення і в трудову книжку відповідні зміни та провести оплату листка непрацездатності.

Апеляційний суд Харківської області рішенням від 19 травня 2004 р. зазначене рішення суду скасував і ухвалив нове, яким поновив Б. на роботі з 3 лютого 3003 р. і постановив стягнути з ДП на її користь

14. тис. 959 грн заробітної плати за час вимушеного прогулу.

Додатковим рішенням цього ж суду від 16 червня 2004 р. зменше­но розмір заробітної плати за час вимушеного прогулу з 14 тис. 959 грн до 9 тис. 922 грн.

У касаційних скаргах Б. і ДП просили скасувати додаткове рішен­ня апеляційного суду через порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Верховний Єуд України, обґрунтовуючи своє рішення, зазначив, що додаткове рішення може бути постановлено судом за наявності обставин, визначених у ст. 214 ЦПК (1963 p.), зокрема: якщо відносно якої-небудь позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази, давали пояснення, не постановлено рішення; якщо суд, розв'язавши питання про право, не зазначив точного розміру присудженого стяг­нення або які дії треба виконати; якщо суд не вказав про негайне ви­конання рішення у випадках, передбачених у ст. 217 ЦПК (1963 p.); якщо суд не вирішив питання про судові витрати.

Як убачається із змісту заяви, відповідач просив виправити допуще­ні судом помилки в частині розрахунків заробітної плати за час виму­шеного прогулу, тобто фактично оспорив рішення апеляційного суду в частині правильності визначення середньомісячного заробітку Б.

Оскільки порушення процесуального права привело до неправиль­ного вирішення справи, Судова палата у цивільних справах Верховно­го Суду України скасувала додаткове рішення апеляційного суду і на­правила справу на новий розгляд до цього ж суду .

Питання про ухвалення додаткового рішення може бути порушене особами, які беруть участь у справі, чи з власної ініціативи суду до закінчення строку на виконання рішення. Цей строк може бути по­новлений, якщо суд визнає причину його пропущення поважною за правилами, передбаченими ст. 73 ЦПК.

Суд ухвалює додаткове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з викликом сторін, проте їх неявка не перешкоджає розгляду цього питання.

На додаткове рішення може бути подано скаргу до апеляційного суду.

Про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

Якщо на рішення подана апеляційна скарга і поряд з цим поруше­но питання про ухвалення додаткового рішення, суд повинен спочатку вирішити питання про додаткове рішення, а потім направити справу для розгляду в апеляційній суд.

Крім додаткового рішення суд може усунути недоліки також шля­хом його роз'яснення.

Роз'яснення рішення суду — це уточнення і більш ясний виклад дійсного змісту рішення. Згідно із ст. 221 ЦПК підставою роз'яснення рішення є його незрозумілість для осіб, які брали участь у справі, або для державного виконавця.

Неясним є рішення, в якому не вказано повну або правильну назву сторони чи третьої особи. Рішення потребує роз'яснення і тоді, коли виникають нові обставини, які не мають впливу на його суть, але є перепоною для його виконання (правонаступництво, зміна розміру присуджених аліментів, стягнення на двох чи більше дітей після до­сягнення одним із них повноліття, зміна особи, яка повинна отриму­вати аліменти, тощо).

Приводом до роз'яснення рішення є утруднення чи неможливість його виконання. У зв'язку з цим, як правило, роз'яснюється резолю­тивна частина судового рішення, але може бути роз'яснена і мотиву­вальна. Необхідність у цьому виникає для підтвердження преюдиці­ально встановленого факту чи правовідносин, визнаних судовим рі­шення, що набрало законної сили.

Роз'яснення рішення суду провадиться судом за заявою осіб, які брали участь у справі, а також державного виконавця.

Подання заяви про роз'яснення рішення допускається, якщо воно ще не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред'явлене до примусового виконання (ч. 2 ст. 221 ЦПК). Якщо рішення виконано частково, то роз'яснення повинно стосуватися тієї частини, яка не виконувалась, але за умови, що строк для пред'явлення рішення до виконання ще не закінчився.

Заява про роз'яснення рішення, подана після закінчення строку для його примусового виконання, залишається без розгляду.

Заява про роз'яснення рішення розглядається судом протягом десяти днів. Неявка осіб, які брали участь у справі, і (або) державного виконавця не перешкоджає розгляду питання про роз'яснення рішення суду.

Ухвала, в якій роз'яснюється рішення суду, надсилається особам, які брали участь у справі, а також державному виконавцю, якщо рі­шення суду роз'яснено за його заявою.

Кожне рішення повинно бути точним. Точність як вимога до судо­вого рішення полягає у безпомилковому викладенні змісту судового 2і- 643 рішення, а також здійсненні безпомилкових підрахунків. Але іноді при ухваленні рішення суди допускають описки та арифметичні помилки.

Описка — це мимовільна (випадкова) помилка в рішенні, яка до­пущена при його викладенні. Описка — це також помилка у право- писі, у розділових знаках, у смисловому викладенні речення. Тому описками є мимовільні, граматичні, орфографічні і стилістичні по­милки, які викликають неточне викладення змісту рішення суду. До них можна віднести викривлення, допущені у прізвищі судді, прізвищі, імені та по батькові сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, неправильні звороти мови, стилістично неправильно складені речення, розділові знаки, якщо вони викривляють дійсний зміст рішення.

Арифметична помилка — це помилка у підрахунках. Під поняттям «підрахунок» слід розуміти арифметичні дії: додавання, віднімання, множення, ділення.

Описка та арифметична помилка — це помилки, які свідчать, що рішення суду є неточним. Виправлення описок та арифметичних по­милок у судовому рішенні здійснюється тим судом, який його ухвалив, не змінюючи сутності цього рішення.

Виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішен­ні стосується тих випадків, коли такі помилки виявились після ухва­лення і проголошення рішення. Якщо такі недоліки судового рішення будуть виявлені після проголошення рішення, то суд може їх виправи­ти як за власною ініціативою, так і за заявою осіб, які беруть участь у справі.

Закон не містить жодних обмежень відносно строків для здійснен­ня дій із виправлення судового рішення. Проте слід виходити з того, що при цьому діють загальні строки виконавчої давності (один рік). Заява про виправлення описок чи арифметичних помилок у судовому рішенні розглядається протягом десяти днів із дня її надходження.

Питання про внесення виправлень вирішується у відкритому судо­вому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, повідомляються про час і місце проведення засідання. їх неявка не перешкоджає розглядо­ві питання про внесення виправлень.

Ухвала про внесення виправлень у судове рішення постановляєть­ся в нарадчій кімнаті тим складом суду, який розглядав справу. Ухвала оформлюється як окремий процесуальний документ, додається до справи і з цього часу є складовою частиною судового рішення.

Ухвала суду про внесення виправлень у рішення може бути оскар­жена в апеляційному порядку.

шшш—шшшшш § 5. Законна сила судового рішення

Рішення суду набирає законної сили після закінчення десятиден­ного строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

У цивільній процесуальній літературі поняття законної сили судо­вого рішення визначається по-різному. Одні автори вважають, що за­конна сила судового рішення — це його правова дія, яка виявляється в тому, що наявність або відсутність прав, а також фактів, які лежать у їх основі, встановлюється остаточно, і в тому, що визначені рішенням суду права підлягають негайному виконанню за вимогою управомоче-

ної особи . Інші — під законною силою судового рішення розуміють

2

його обов'язковість (загальнообов'язковість) . Деякі вчені вважають, що рішення, яке набрало законної сили, стає незмінним, тому що не можна вимагати його перегляду в касаційному порядку, а також змі­нювати в будь-якому іншому порядку .

Серед вчених існує думка, що законна сила судового рішення озна­чає набуття ним властивостей акта правосуддя, спрямованого на ви­конання завдань цивільного судочинства: захист прав і охоронюваних законом інтересів громадян і організацій; зміцнення законності і право­порядку та виховання громадян, посадових і службових осіб у дусі неухильного виконання Конституції, законів України, поваги до правил співіснування, честі і гідності людини. Властивість судового рішення, що набрало законної сили, виявляється у правових наслідках, які воно викликає: авторитетність, загальнообов'язковість, стабільність, не­змінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність і реалізо-

4

ваність .

Уявляється, що законна сила рішення хоча і розкривається в його наслідках, але має свій зміст, який не можна замінювати наслідками законної сили судового рішення.

^ив.: Авдюков, М. Г. Судебное решение [Текст] / М. Г. Авдкжов. - М.: Госюриз­дат, 1959.-С. 137.

2

Див.: Клейман, А. Ф. Советский гражданский процесе [Текст] / А. Ф. Клейман. -

М. : Изд-во Моск. ун-та, 1954. - С. 249-250.

3

Див.: Гурвич, М. А. Общеобязательность и законная сила судебного решения

[Текст] / М. А. Гурвич. - М. : ВЮЗИ, 1971. - Т. XVII. - С. 176.

4Відповідно до ст. 223 ЦПК законна сила — це правова дія судово­го рішення, сутність якої полягає у його незмінності і виключності.

Незмінність судового рішення означає неможливість переглядати і спростовувати в апеляційному порядку рішення, яке набрало законної сили, для сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, тобто не­можливість апеляційного оскарження.

Виключність означає неможливість після набрання рішенням за­конної сили для осіб, які беруть участь у справі, та для їх правонаступ­ників заявляти в суді ті ж позовні вимоги, з тих же підстав, а також оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідно­сини.

Подання для розгляду тотожної заяви неприпустиме також і у ви­падках, коли при первісному розгляді спір між сторонами було остаточ­но вирішено ухвалою суду про затвердження мирової угоди або про прийняття відмови позивача від своїх вимог. Повторне звернення з таким же позовом неможливе і в інших випадках, передбачених ст. 205 ЦПК.

Законна сила судового рішення має об'єктивні та суб'єктивні межі.

Законна сила судового рішення з точки зору об'єктивних меж озна­чає дію судового рішення з приводу тих правовідносин, прав і обов'язків, які були предметом рішення суду, а також щодо тих юридичних фактів, які були його підставою.

Об'єктивні межі законної сили судового рішення завжди визнача­ються його предметом. У випадках, коли предмет судового рішення не збігається з предметом судового розгляду, така невідповідність може бути усунута шляхом ухвалення додаткового рішення чи шляхом ска­сування в апеляційному або касаційному порядку.

Законна сила судового рішення з точки зору суб'єктивних меж по­ширюється на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі. Усі ці суб'єкти не можуть вдруге подати той самий позов до суду.

Законна сила судового рішення поширюється тільки на тих юри­дично заінтересованих осіб, котрі притягувались у процесі як особи, які беруть участь у справі, та мали можливість захищати в суді свої права. На особу, яка мала юридичну заінтересованість у справі, але не була притягнута як учасник процесу, законна сила рішення не поши­рюється, і вона може оспорювати ті самі факти і правовідносини в ін­шому процесі.

Якщо справу було розпочато Уповноваженим Верховної Ради Укра­їни з прав людини, прокурором, органом державної влади, органом місцевого самоврядування, фізичною та юридичною особою (ст. 45 ЦПК),

646то рішення суду, що набрало законної сили, є обов'язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу.

Таким чином, суб'єктивні межі законної сили судового рішення визначаються колом осіб, які беруть участь у справі, та їх правонас­тупників.

Поширення суб'єктивних меж законної сили судового рішення на осіб, які не є учасниками спірних правовідносин, призводить до ухва­лення неправосудного рішення. Так, Іршавський районний суд Закар­патської області рішенням від 24 березня 2004 р. позов задовольнив і зобов'язав міського голову оформити та видати позивачам свідоцтва про право власності на земельні ділянки та державні акти на право власності.

Відповідно до п. 34 ст. 26 Закону від 21 травня 1997 p. № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Статтею 33 цього Закону передбачено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні та делего­вані повноваження, зокрема реєстрація суб'єктів права власності на землю, реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі, видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею.

У статті 42 цього Закону визначено повноваження міського голови, з яких вбачається, що до його компетенції оформлення і видача сві­доцтв про право власності на земельну ділянку не входять.

Отже, суд першої інстанції безпідставно зобов'язав міського голо­ву вчинити дії, які належать до компетенції міської ради.

Ураховуючи викладене, суд першої інстанції не з'ясував характеру правовідносин та учасників правовідносин, що має суттєве значення для правильного вирішення спору .

Якісна характеристика судового рішення, яке набрало законної сили, проявляється і в правових наслідках, які воно викликає. Такими наслідками є: здійсненність, преюдиціальність і обов'язковість.

Під здійсненністю слід розуміти можливість примусового виконан­ня судового рішення незалежно від волі особи, яка зобов'язана вико­нати певну дію щодо цього рішення.

Преюдиціальність — це неможливість для осіб, які брали участь у справі, та їх правонаступників оспорювати, а для суду — досліджу­вати в іншому процесі факти і правовідносини, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили. Згідно з ч. З ст. 61 ЦПК обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміні­стративній справі, що набрало законної сили по одній справі, не до­казуються при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або поста­нова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій осо­би, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК).

Судові рішення, що набрали законної сили, згідно зі ст. 14 ЦПК обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого само­врядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

Державні органи і службові особи зобов'язані здійснювати необ­хідні дії щодо оформлення і реєстрації прав, визначених рішенням суду, а також сприяти його виконанню. Наприклад, при задоволенні позовів про визнання шлюбу недійсним, про розірвання шлюбу, про скасуван­ня усиновлення та інших потрібна реєстрація вказаних фактів в органах РАЦСу. При цьому оформлення і реєстрація цих та інших фактів мож­лива лише після того, як рішення набрало законної сили.

У частині 4 ст. 223 ЦПК закріплене правило, яке є винятком із не­змінності законної сили рішення суду. Якщо після набрання рішенням законної сили, яким із відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них. Це стосується, зокрема, рішень про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю фізичної особи при зміні в період ви­плати аліментів чи відшкодування шкоди заробітної плати, сімейного чи майнового стану, ступеня втрати потерпілим професійної працез­датності, складу сім'ї померлого, підвищенні розміру мінімальної за­робітної плати у визначеному законодавством порядку, у разі зростан­ня в попередньому календарному році середньої заробітної плати в галузях національної економіки.

шшшшшвшшшт § 6. Ухвали суду першої інстанції

Рішення суду, якими оформлюються і закріплюються дії судді і суду при розгляді і вирішенні цивільних справ, називаються ухвалами. Ними застосовуються норми цивільного процесуального права.

П оняття ухвал суду першої інстанції формулюється на базі одної, основної і наче б то єдиної ознаки, за якою відрізняється ухвала від рішення, а саме: ухвалами справа не вирішується по суті, а рішеннями справа вирішується по суті. З цього виходить і законодавець. У части­ні 2 ст. 208 ЦПК вказано, що питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь в справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупи­нення або закриття провадження в справі, залишення заяви без роз­гляду у випадках, передбачених ЦПК, вирішуються судом шляхом постановления ухвал.

Таким чином, ухвали — це специфічні акти суду, які створюють цілісність і єдність здійснення правосуддя.

Здійснення правосуддя входить до компетенції суду, і для забез­печення належного вирішення справи необхідна постійна направле­ність руху процесу, керівництво ним. Так, справа буде предметом розгляду в суді у випадку, коли суд прийме заяву та постановить про це ухвалу про відкриття провадження у справі (ч. 5 ст. 122 ЦПК). Стат­тя 23 ЦПК передбачає право осіб, які беруть участь в справі, заявляти відводи судді, секретарю судового засідання, експерту, спеціалісту і перекладачу. У цьому випадку суд вислуховує думки осіб, які беруть участь у справі, думки осіб, яким заявлено відвід, але заява про відвід вирішується в нарадчій кімнаті ухвалою суду, що розглядає справу. Заява про відвід кільком суддям або всьому складу суду вирішується простою більшістю голосів (ст. 24 ЦПК).

Розпорядчі дії сторін (визнання позову і укладення мирової угоди) також підпадають під контроль суду. Його контрольні повноваження мають владний характер і оформлюються відповідними ухвалами.

Отже, шляхом постановления ухвал суд реалізує норми цивільного процесуального права, атому вони, як і рішення суду, є правозастосов- чими актами, в яких виражена владна воля суду як органу судової влади. При цьому владна воля суду виявляється не відносно позовних вимог і заперечень проти них, а відносно різних питань, що виникають у процесі здійснення правосуддя по конкретній цивільній справі

.Для того щоб ухвала була актом правосуддя, мають бути дотрима­ні такі умови: а) постановления ухвали повинно бути передбачено законом; б) вона повинна бути постановлена судом; в) постановлению ухвали повинні передувати передбачені цивільним процесуальним законом дії, приведення і установлення саме таких обставин, з наяв­ністю яких закон пов'язує можливість постановления відповідної ухвали; г) ухвала повинна бути виражена у певній процесуальній фор­мі і містити передбачені ЦПК реквізити.

Названі умови знаходяться в тісній єдності, і недотримання будь-якої з них приводить до незаконності судової ухвали. Так, В. Г. і А. Г. звер­нулися до суду з позовом до 3. про звільнення від сплати періодичних платежів у зв'язку з тим, що здоров'я відповідачки відновилось, а їх матеріальне становище погіршилось. Ухвалою Сімферопольського місь­кого суду позивачам у прийнятті позовної заяви було відмовлено.

Скасовуючи названу ухвалу, президія Кримського обласного суду вказала, що відмова у прийнятті позовної заяви може мати місце тіль­ки при наявності підстав, передбачених ст. 136 ЦПК 1963 р. У відпо­відності з вимогами цієї статті суд не може відмовляти позивачеві в прийнятті позовної заяви з тих підстав, що він не надав доказів на підтвердження своїх позовних вимог .

Ухвали суду першої інстанції, які набрали законної сили, набувають рис, що характеризують законну силу судових рішень як актів право­суддя.

Незважаючи на складність поняття законної сили ухвал суду першої інстанції, на теоретичне і практичне значення цього питання, воно явно недостатньо розроблено в юридичній науці і звичайно вирішується по аналогії з питаннями про законну силу судового рішення як акта право­суддя.

У ЦПК немає статті, спеціально присвяченої законній силі ухвал суду першої інстанції в тому значенні, як це питання вирішується, наприклад, про судові рішення (ст. 223 ЦПК) чи рішення і ухвали суду апеляційної

інстанції (ст. 319 ЦПК) чи касаційної інстанції (ст. 349 ЦПК).

2

Однак у ст. 14 ЦПК зазначено, що судові рішення , що набрали законної сили, поряд з іншими властивостями, набувають обов'язковості, тобто стають обов'язковими для всіх органів державної влади і органів

^ив.: Практика судів України в цивільних справах [Текст] //Бюл. законодавства

і юрид. практики України. - 1995. - № 3. - С. 212.

2

Згідно із ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у двох формах: ухвали і рі­шення.

місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, поса- дових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними догово­рами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Украї­ни, — і за її межами.

Не викликає сумнівів питання про обов'язковість судових ухвал для сторін того процесу, в якому ці ухвали були постановлені. Сторо­ни — позивач і відповідач — повинні виконувати рішення суду, яке міститься в ухвалі. Це випливає із самої природи правосуддя як форми реалізації судової влади. Те саме можна сказати і про обов'язковість постановленої судом ухвали для інших суб'єктів цивільного процесу — третіх осіб, представників сторін і третіх осіб, органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, а також заявників у справах окремого впровадження.

Судові ухвали є обов'язковими для фізичних та юридичних осіб, які не беруть участь у розгляді і вирішенні справи. Обов'язковість судової ухвали для цих суб'єктів випливає як із авторитету суду як органу держави, так і із того положення, що суд як орган реалізації судової влади здійснює примус з метою дотримання норм цивільного процесуального права.

Судові ухвали як акти по застосуванню норм цивільного процесу­ального права є обов'язковими лише в межах процесуальної право­відносини, в якій реалізується та чи інша норма цивільного процесу­ального права. Це дуже важливе положення виключає, таким чином, дію судової ухвали, постановленої по конкретній цивільній справі, відносно прав і інтересів фізичних і юридичних осіб, які не брали участі у справі.

Таким чином, законна сила ухвал суду першої інстанції як актів правосуддя виникає в принципі на підставі тих же обставин, що і за­конна сила судових рішень.

Момент набрання законної сили ухвалами судів першої інстанції чинним цивільним процесуальним законодавством не визначається. У частині 2 ст. 294 ЦПК лише зазначено, що апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'яти днів із дня її проголошення. У разі якщо ухвалу було постановлено без участі осо­би, яка її оскаржує, апеляційна скарга подається протягом п'яти днів з дня отримання копії ухвали.

Апеляційна скарга, подана після закінчення строків, установлених цією статтею, залишається без розгляду, якщо апеляційний суд за за

­явою особи, яка її подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.

При розгляді і вирішенні справи судом постановляється значна кількість ухвал.

За своїм змістом ухвали суду першої інстанції різноманітні. Одні ухвали розв'язують питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, інші — про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття прова­дження в справі, залишення заяви без розгляду тощо.

Ухвали підрозділяються на ухвали, які постановляються одноособово суддею, і ухвали, які постановляються судом у колегіальному складі.

Суддя одноособово постановляє ухвали тоді, коли він одноособово розглядає цивільні справи. Згідно з ч. 1 ст. 18 ЦПК розгляд цивільних справ у судах першої інстанції провадиться суддею одноособово, який є голо­вуючим і діє від імені суду. У випадках, встановлених ЦПК, розгляд справ провадиться колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді.

За змістом і впливом на розвиток процесу ухвали підрозділяються на підготовчі, такі, що перешкоджають виникненню і руху процесу, заключні й окремі.

Підготовчі — це такі ухвали, якими вирішуються питання, пов'язані з виникненням і розвитком процесу (про порушення цивільної справи, судові доручення, забезпечення доказів, витребування за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, письмових, речових доказів, звуко- і відеозаписів, призначення експертизи, притягнення до процесу нових осіб, які беруть участь у процесі, тощо). До цієї групи можуть бути віднесені і ухвали, які постановляються в процесі судового розгляду з клопотань осіб, які беруть участь у справі.

До таких, що перешкоджають виникненню і руху процесу, належать ухвали про залишення позовної заяви без руху, повернення заяви, від­мову в порушенні цивільної справи, про зупинення провадження в справі, про відмову ухвалити додаткове рішення тощо.

Заключні — це такі ухвали, якими закінчується провадження спра­ви без ухвалення судового рішення. До них належать ухвали про за­криття провадження у справі і про залишення заяви без розгляду.

Згідно із ст. 211 ЦПК суд, виявивши при розгляді цивільної справи порушення закону та встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення 652цих причин та умов. Про вжиті заходи протягом місяця з дня надхо­дження окремої ухвали повинно бути повідомлено суд, який постано­вив окрему ухвалу.

Залишення відповідною службовою особою без розгляду окремої ухвали суду або невжиття заходів щодо усунення зазначених у ній по­рушень закону, а також несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу тягнуть за собою накладення штрафу від п'яти до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (ст. 185 КпАП).

Ухвали, які постановляються судом у судовому засіданні, як пра­вило, постановляються в нарадчій кімнаті і складаються з чотирьох частин: вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин. Від­повідно до ст. 210 ЦПК у вступній частині ухвали зазначаються: час і місце її постановления, прізвище та ініціали судді та секретаря судо­вого засідання, повне ім'я (найменування) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, предмет позовних вимог; в описовій — суть питання, що вирішується ухвалою; у мотивувальній — мотиви, з яких суд дійшов своїх висновків, посилання на закон, яким керувався суд, постановляючи ухвалу; у резолютивній — висновок суду, срок і по­рядок набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

Ухвали, які постановляються судом без виходу до нарадчої кімна­ти, заносяться до журналу судового засідання. У них потрібно зазна­чити суть питання, що вирішується ухвалою, мотиви, з яких суд дійшов своїх висновків, і посилання на закон, яким керувався суд, постанов­ляючи ухвалу, а також висновок суду.

тттяаяшштт Питання для самоконтролю

1. Поняття судових рішень, їх види.

2. Яким вимогам повинно відповідати судове рішення?

3. За якими ознаками судові рішення відрізняються від актів інших органів публічної влади?

4. Які засоби усунення недоліків рішення судом, який його ухвалив?

5. Які є підстави для ухвалення додаткового рішення?

6. Які є підстави для роз'яснення рішення?

7. Які є підстави для виправлення описок та явних арифметич­них помилок у судовому рішенні?

8. Охарактеризуйте законну силу судового рішення та його правові наслідки.

9. Які є особливості ухвал суду першої інстанції та їх види?

Розділ 6

Спрощені провадження (процедури) цивільного судочинства