10. Визначте підстави та процесуальні наслідки залишення за­яви без розгляду.Глава хху 11 Рішення суду першої інстанції

. . - _§ 1. Поняття і види судових

рішень

При здійсненні правосуддя суд звершує багато різних за своїм змістом і юридичним характером процесуальних дій: вирішує справу по суті, закінчує справу без ухвалення рішення, вирішує клопотання сторін, третіх осіб тощо. Судження і волевиявлення суду з цих чи інших питань мають владний характер і втілюються у відповідну процесу­альну форму — форму процесуальних рішень. Судові рішення — уза­гальнюючий термін судових актів, які суд приймає при вирішенні будь-якого питання.

Рішення суду залежно від питання, яке вирішується судом, поді­ляються на два види: ухвали і рішення.

Ухвалами вирішуються питання, пов'язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупи­нення або закриття провадження у справі, залишення заяви без роз­гляду у випадках, встановлених законом.

Рішенням вирішується справа по суті після її розгляду.

Щодо сутності судового рішення в юридичній літературі мають місце різні думки. Одні автори розглядали рішення як наказ суду, звернений до сторін і інших осіб, які беруть участь у справі , інші визначали сутність судового рішення як владного підтвердження спірного правовідношення, що перетворює його шляхом примусово­го веління в безспірне загальнообов'язкове правило поведінки не тільки для сторін, але і для всіх, порушення якого може потягти за

собою певні юридичні наслідки. Елемент наказу при цьому розгля-

2

дався як джерело примусовості та загальнообов'язковості . Деякі автори розглядали питання сутності судового рішення у зв'язку із

^ив.: Абрамов, С. Н. Советский гражданский процесе [Текст] / С. Н. Абрамов. -

М : Госюриздат, 1952. - С. 263.

2

Див.: Гурвич, М. А. Решение советского суда в исковом производстве [Текст] / М. А. Гурвич.-М. : ВЮЗИ, 1 95 5.-С. 24-31.

завданнями, формою та змістом судової діяльності. При цьому під­креслювалось, що за конкретними «елементами наказу та підтвер­дження» прибічники теорії наказу не бачать цілого, основного — су­дового захисту прав, а прибічники теорії підтвердження, у свою чергу, не враховують, що основне в діяльності суду не «владно під­твердити спірне правовідношення», а захистити права сторін та правопорядок у державі. Головна ознака судового рішення, на думку цих авторів, полягає в тому, що воно захищає права сторін та право­вий порядок . Дещо пізніше вчені намагались новелізувати цю про­блему і висловили думку про те, що сутність судового рішення ви­значається нормою права, яке застосовується судом як органом дер­жавної влади з метою регулювання суспільних відносин. Вони під­дають критиці ту позицію, відповідно до якої рішення, винесене су­дом, набуває саме визначальної сили, що воно самостійно впливає на права та обов'язки суб'єктів, встановлює індивідуальні правила поведінки, і не погоджуються з тими процесуалістами, які визначають сутність судового рішення як владне підтвердження спірного право­відношення та перетворення його в безспірне загальнообов'язкове правило поведінки, оскільки з цього визначення випливає, що рішен­ням замінюється норма права, що врегульовує суспільні відносини. На їхню думку, судове рішення є актом правосуддя, що здійснює за­хист суб'єктивних прав шляхом застосування норм права для вирі­шення спору по суті та встановлення фактів, що мають юридичне

значення, тобто судове рішення розглядається ними передусім як

2

правозастосовчии документ .

Окремим напрямом дослідження проблеми судового рішення ста­ла його інтерпретація як акта правосуддя та як процесуального доку-

3

мента, в якому викладено цей акт . Основним аргументом подвійного

1. Див.: Авдюков, М. Г. Судебное решение [Текст] / М. Г. Авдюков. - М. : Юрид.

лит., 1959. - С. 15-21.

2

Див.: Гражданский процесе [Текст] / под ред. Н. А. Чечиной, Д. М. Чечота. - М. :

Юрид. лит., 1 96 8.-С. 249.

з

Див.: Гурвич, М. А. Решение советского суда в исковом производстве [Текст] /М. А. Гурвич. - М. : ВЮЗИ, 1955. - С. 6; Ринг, М. Вопросы гражданского процес­са в практике Верховного суда СССР [Текст] / М. Ринг. - М. : Госюриздат, 1957. - С. 217; Пушкарь, Е. Г. Исковое производство в советском гражданском процессе [Текст] / Е. Г. Пушкарь. - Львов : Вища шк., 1978. - С. 32; Проблемы науки граждан­ского процессуального права [Текст] / под ред. В. В. Комарова. - Харьков : Право, 2002.-С. 192.

розуміння судового рішення було те, що в останньому, яку кінцевому, завершальному процесуальному документі, можуть міститися не тіль­ки певні висновки про наявність або відсутність дійсного права або інтересу між сторонами процесу та іншими особами, які беруть участь у справі, не тільки вказівка щодо поведінки осіб у майбутньому, а й деякі інші судження: час і місце ухвалення рішення, найменування суду, що ухвалив іменем України рішення, прізвище та ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді), прізвище та ініціали секретаря судового засідання, найменування сторін та інших осіб, які брали участь у справі. Крім цього, у рішенні можуть міститися судження роз'яснювального характеру. Таким чином, особлива юридична та со­ціальна природа судового рішення дає підстави вважати його перш за все актом реалізації легітимної судової влади, що здатний привести в дію універсальний механізм захисту права. Тому природа судової влади та ті риси, які характеризують правосуддя як форму її реалізації, мають стати тими вихідними положеннями, що визначають сутність судового рішення.

У літературі з цього приводу зазначалось, що суть судового рі­шення опосередковується метою і завданням цього процесуального акта як акта органу судової влади. Визначення суті рішення суду тим, чим воно об'єктивно є в реальній дійсності серед актів органів суду та інших органів держави, стане можливим, якщо виходити із завдань цивільного судочинства, з особливостей правосуддя, його функцій по застосуванню норм права до фактичного складу право­вого питання, що було предметом дослідження суду, із суб'єктивних та об'єктивних меж судового рішення. Оскільки судове рішення є актом правосуддя, у цивільних справах визначення його суті не­віддільно від завдань і мети правосуддя, на досягнення яких воно

спрямоване, від політичної, економічної і юридичної його характе-

1

ристики .

Узагальнюючи наведене, можна зробити висновок, що судове рі­шення як акт судової влади — це правозастосовчий акт, ухвалений іменем України, оформлений у вигляді процесуального документа, що владно підтверджує правовідносини сторін на основі встановлених у судовому засіданні фактичних обставин справи.

шшшшяштшшя* § 2. Вимоги, яким повинно відповідати судове рішення

Щоб судове рішення виконувало функцію захисту порушених, не­визнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, воно має відпо­відати певним вимогам.

Статтею 213 ЦПК передбачені вимоги, яким повинно відповідати рішення суду. У цій статті зазначено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Вимоги щодо законності й обгрунтованос­ті рішення суду є фундаментальними і характеризують у цілому його правосудність.

Законність — одна із головних рис рішення суду. В юридичній літературі під законністю деякі процесуалісти розуміють дотримання судом при розгляді і вирішенні цивільних справ діючих норм матері­ального і процесуального права .

Можна погодитись із тим, що законне рішення суду є результатом правильного застосування матеріального і процесуального права, але ця думка виражена не зовсім точно. Законність — це якісний стан рішення, яке характеризується правильним застосуванням судом при розгляді і вирішенні справи норм матеріального і процесуального права.

Згідно зі ст. 8 ЦПК суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Судом засто­совуються й інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдик­ції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційно­го Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.

Див.: Гуреев, П. П. Судебное разбирательство гражданских дел [Текст] / П. П. Гу- реев. - М. : Госюриздат, 1958. - С. 168; Авдюков, М. Г. Судебное решение [Текст] / М. Г. Авдюков. - М. : Госюриздат, 1959. - С. 103; Тертышников, В. И. Основы граж­данского судопроизводства Украины [Текст] / В. И. Тертышников. - Харьков, 2006. - С. 166-167

.У разі невідповідності правового акта закону України або міжна­родному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який має вищу юри­дичну силу.

У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.

Норми права інших держав суд застосовує у разі, якщо це встанов­лено законом України чи міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Суд вирішує справи у сфері державних -закупівель з урахуванням особливостей, визначених Законом України «Про здійснення держав­них закупівель».

Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого — суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

При вирішенні цивільних справ суд може припускатися помилок у застосуванні норм матеріального права. Вони вважаються поруше­ними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню (ч. 2 ст. 309 ЦПК). Так, у грудні 2001 p. JI. звер­нувся до суду з позовом до Рівненської митниці про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, посилаючись на те, що працівники митниці 16 серпня 2001 р. безпідставно стягнули з нього 105 грн мит­них платежів за провезення в пасажирському поїзді запчастин до вело­сипеда вартістю 150 грн.

Рівненський міський суд рішенням від 29 листопада 2002 p., за­лишеним без зміни ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 17 березня 2003 p., у задоволенні позову відмовив.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України задо­вольнила касаційну скаргу позивача з таких підстав.

Залишаючи без зміни рішення місцевого суду про відмову в задо­воленні позову, суд апеляційної інстанції послався на ст. 1 Закону України від 13 вересня 2001 р. «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів і транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадя­нами на митну територію України», який набрав чинності з 24 листопа­да 2001 р. Однак, як випливає з матеріалів справи, спірні платежі в сумі 105 грн за провезення через митний кордон запчастин до велосипеда JI. оплатив 16 серпня 2001 p., тобто на той час Закон, на який послався суд, ще не був чинним, а порядок обкладення митом предметів, які ввозять­ся громадянами в Україну, регулювався Постановою Верховної Ради України від 5 травня 1996 р. «Про проект Закону України про порядок обкладення податками предметів, які переміщаються громадянами через митний кордон України» та відповідним Декретом Кабінету Міністрів України від 11 січня 1993 р. «Про порядок обкладення митом предметів, які ввозяться (пересилаються) громадянами в Україну».

Оскільки суд не застосував закон, який підлягає застосуванню до розглядуваних правовідносин, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вищеназвані рішення місцевого і апеляцій­ного суду скасувала, справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції .

Таким чином, для того щоб правильно застосувати норми матері­ального права, суду необхідно, по-перше, правильно кваліфікувати спірні правовідносини і, по-друге, правильно витлумачити і застосу­вати норму матеріального права до конкретних правовідносин.

Утім законність рішення суду пов'язана не тільки з правильним застосуванням норм матеріального права. Законним слід вважати рі­шення, яке ухвалене в повній відповідності зі змістом і вимогами норм процесуального права. Недотримання цих правил тягне за собою ухва­лення неправосудного рішення. Так, у листопаді 2003 p. M. звернулася до суду з позовом до К. про встановлення батьківства та стягнення аліментів на дитину.

Феодосійський міський суд АР Крим рішенням від 21 квітня 2005 р. позов задовольнив: установив, що К. є батьком Д. 27 жовтня 1998 р. н., та стягнув із нього на користь M. аліменти на дочку Д. у розмірі % частини з усіх видів його заробітку щомісячно.

Апеляційний суд АР Крим рішенням від 28 листопада 2005 р. рі­шення місцевого суду скасував та ухвалив нове рішення про відмову в позові, на яке була подана касаційна скарга.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України ді­йшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові, апеляційний суд виходив із того, що позивачкою не надано доказів на підтвердження факту ведення спіль­ного господарства із відповідачем, а тому правових підстав для задо­волення позову немає.

Проте погодитися з таким висновком апеляційного суду не можна, оскільки він ґрунтується на неправильному застосуванні норм процесу­ального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Із матеріалів справи вбачається, що за клопотанням позивачки місцевий суд 26 лютого і 29 вересня 2004 р. призначав судово-генетичну експертизу для встановлення біологічного батьківства К. стосовно Д. 27 жовтня 1998 р. н., від проведення якої відповідач ухилявся, хоча, як зазначено у п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейно­го кодексу при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стяг­нення аліментів», якщо відповідач у такій справі ухиляється від учас­ті у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід.

Апеляційний суд повинен дослідити докази, які суд першої інстан­ції дослідив із порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами. Переглядаю­чи справу, апеляційний суд обмежився лише опитуванням сторін, а нових доказів у справі не досліджував. Проте в ч. 2 ст. 57 ЦПК зазна­чено, що пояснення сторін набувають статусу доказів лише тоді, коли сторони допитуються судом як свідки.

Таким чином, апеляційний суд на порушення вимог статей 303,309 ЦПК, не зазначивши, у чому полягає порушення встановленого по­рядку дослідження доказів судом першої інстанції, не дослідивши будь-яких нових доказів, не вирішивши питання про проведення екс­пертизи та примусовий привід відповідача, своїх обов'язків, визна­чених законом, належним чином не виконав.

За таких обставин ухвалене у справі рішення суду апеляційної ін­станції не можна визнати законним і обґрунтованим, атому воно було скасоване ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 червня 2007 р. з підстав, передбачених у частинах 2, 3 ст. 338 ЦПК, з передачею справи на новий розгляд до того ж апеляційного суду .Як зазначалось у літературі, законність рішення суду залежить не тільки від дотримання процесуальних норм сторонами й іншими осо­бами, які беруть участь у справі. Законність рішення суду залежить більшою мірою від суду, від дотримання ним приписів норм цивільно­го процесуального права, які визначають повноваження суду, а також порядок розгляду і вирішення цивільної справи .

Крім законності, рішення суду повинно бути обґрунтованим. Об­ґрунтованість рішення суду — це його правильність з фактичного боку. Обґрунтованим є рішення, як зазначено в ч. З ст. 213 ЦПК, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони поси­лаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

До обставин, які мають значення для справи, належать юридичні факти матеріально-правового характеру, що піддягають встановленню для вирішення цивільної справи по суті, визначення прав і обов'язків сторін. Встановленню піддягають також і процесуально-правові юридичні факти, на які посилаються сторони у своїх вимогах і запереченнях.

Встановлені судом обставини мають бути обґрунтовані лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення. Вони повинні підтверджуватися засобами доказування, переліченими у ч. 2 ст. 57 ЦПК. Якщо збирання окремих доказів у справі проводилось на основі судового доручення або шляхом забезпечення доказів, допиту свідків за місцем їх перебування, огляду на місці чи при відкладенні розгляду справи, рішення може бути мотивоване посиланням на ці докази лише за умови, якщо протоколи були оголошені і розглянуті в судовому за­сіданні, а фактичні дані, що містяться в них, були досліджені судом у сукупності з іншими доказами. З цими матеріалами повинні бути ознайомлені особи, які беруть участь у справі, їх представники, а в необхідних випадках — експерти і свідки. Особи, які беруть участь у справі, можуть дати пояснення з приводу відомостей, що містяться в названих матеріалах.

Умовою обґрунтованості судового рішення є також відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи, правам і обов'язкам сторін. Для того щоб суд досяг істини по справі, потрібно, щоб його висновок ґрунтувався на всебічному, повному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи

¹ Див.: Проблемы науки гражданского процессуального права [Текст] / под ред. В. В. Комарова. - Харьков : Право, 2002. - С. 199.

632і правильній оцінці доказів. Суди не завжди обґрунтовують свої висно­вки. Так, у грудні 2003 p. С. звернувся до суду з позовом до Т. і Г. про усунення перешкод у здійсненні права власності та виселення, поси­лаючись на те, що квартира необхідна йому для проживання, а відпо­відачки, його колишня дружина та її дочка, добровільно виселитися з квартири не бажають, порушуючи таким чином його право як влас­ника квартири.

Голосіївський районний суд м. Києва рішенням від 19 лютого 2004 p., яке залишив без зміни Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 22 квіт­ня 2004 p., позов С. задовольнив.

В ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верхов­ного Суду України від 9 листопада 2005 р. зазначено таке. Розгляда­ючи питання про усунення перешкод у користуванні квартирою, суд мав з'ясувати, на які передбачені законом підстави для виселення від­повідачок посилається позивач, оскільки відповідно до ст. 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обме­жений у праві користуватися ним інакше як з підстав і в порядку, пе­редбачених законодавством. Задовольняючи позов, суд першої інстан­ції цих вимог закону не врахував.

Згідно зі ст. 156 ЖК припинення сімейних відносин із власником бу­динку (квартири) не позбавляє колишніх членів його сім'ї права користу­ватися займаним приміщенням. Право вимагати в судовому порядку ви­селення колишніх членів сім'ї власник жилого будинку (квартири) має відповідно до ст. 157 ЖК, але за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 116 ЖК. На це положення закону суд також уваги не звернув і не з'ясував, з яких підстав, передбачених нормами ЖК, позивач має право порушувати питання про виселення Т. і Г. зі спірної квартири.

Таким чином, суд не навів переконливих доводів обґрунтування рішення про виселення відповідачок зі спірної квартири, а тому рішен­ня Голосіївського районного суду м. Києва від 19 лютого 2004 р. та ухвала Апеляційного суду м. Києва від 22 квітня 2004 р. були скасова­ні і справа направлена на новий розгляд до суду першої інстанції .

Крім законності й обґрунтованості, рішення повинно бути повним.

Повнота судового рішення означає, що в судовому рішенні мають бути вирішені всі заявлені вимоги, вказано їх розмір, а також виріше­не питання про негайне виконання і судові витрати.

У рішенні суд повинен вказати, хто має право, а хто несе обов'язок, у чому конкретно вони полягають і відносно якого об'єкта. Згідно зі ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, повинен зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або зазначити, що обов'язок чи право стяг­нення є солідарним.

Повним слід вважати таке рішення, в якому вирішено питання не тільки про право, а й про розмір присудженого. Наприклад, рішення про поділ спільного майна подружжя буде повним, якщо суд не тільки вкаже про поділ майна, а й перерахує речі, які переходять у приватну власність кожному з подружжя, а також визначить їх ціну.

У силу вимоги повноти в судовому рішенні повинно бути виріше­но питання про негайне виконання. Згідно зі ст. 367 ЦПК рішення суду підлягає обов'язковому негайному виконанню у справах: про стягнен­ня аліментів — у межах суми платежу за один місяць; про присуджен­ня працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць; про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом, іншим ушко­дженням здоров'я або смертю фізичної особи, — у межах суми стяг­нення за один місяць; про поновлення на роботі незаконно звільнено­го або переведеного на іншу роботу працівника; про відібрання дити­ни і повернення її тому, з ким вона проживала; про розкриття банком інформації, якя містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

Суд, ухвалюючи рішення, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визна­чених пп. 1, 2 і 3 ст. 367 ЦПК.

У судовому рішенні має бути вирішене питання про судові витрати. Про звільнення кого-небудь з осіб, які беруть участь у справі, від су­дових витрат повинно бути вказано в рішенні. Якщо позов пред'явлено до кількох відповідачів, судові витрати стягуються з них пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Судове рішення повинно бути визначеним, тобто таким, у якому чітко вирішене питання про наявність або відсутність прав і обов'язків у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Будь-які сумніви повинні бути усунуті у правовідносинах між сторонами.

Разом з тим вимога визначеності не виключає можливості ухвален­ня факультативних рішень. Так, суд, присуджуючи майно в натурі, повинен вказати в рішенні вартість майна, яку належить стягнути з від­повідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна не буде в наявності. Якщо у зв'язку з неподільністю речі виділення частки в натурі неможливе, з тієї сторони, якій залишається це майно, на ко

­ристь інших учасників спільної власності стягується грошова компен­сація в розмірі дійсної вартості належної їм частки майна, залишеного цій стороні.

Вимога визначеності також не виключає можливості ухвалення факультативних рішень і тоді, коли на відповідача покладається обов'язок вчинення певних дій, якими встановлюється інший спосіб виконання у випадку неможливості виконання рішення первісно перед­баченим способом. Наприклад, суд, ухвалюючи рішення, яким на від­повідача покладається виконання певних дій, не пов'язаних із переда­чею майна або грошових сум, може в тому рішенні зазначити, що у разі невиконання відповідачем рішення протягом встановленного строку позивач має право вчинити цю дію за рахунок відповідача, стягнувши з нього суми необхідних витрат.

Із вимоги визначеності випливає недопустимість альтернативних рішень. Як відомо, цивільне право передбачає можливість альтерна­тивних зобов'язань. Наприклад, згідно із ч. 1 ст. 678 ЦК покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від про­давця за своїм вибором: пропорційного зменшення ціни; безоплат­ного усунення недоліків товару в розумний строк; відшкодування витрат на усунення недоліків товару. Однак у процесі розгляду спра­ви сторона повинна з декількох вимог вибрати одну, по якій суд і ви­несе рішення.

Рішення суду, крім вимог законності, обґрунтованості, визначенос­ті і повноти, повинно бути ясним. Згідно з вимогою ясності в рішенні суд повинен вказати повну і правильну назву сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, чітко сформулювати своє судження відносно їх прав і обов'язків з тим, щоб рішення суду було належним чином ви­конане.

До вимог, яким повинно відповідати судове рішення, належить також вимога точного викладення рішення. Точність є вимогою, яка пред'являється до змісту судового рішення. Відповідно до цієї вимоги зміст рішення повинен бути викладений безпомилково і здійснені без­помилкові підрахунки. Точне, тобто безпомилкове, викладення рішен­ня сприяє своєчасному його виконанню.

Таким чином, вимоги, які пред'являються до судового рішення, характеризують сутність судового рішення як акта правосуддя, а зов­нішнім його вираженням є процесуальний документ.