42Глава I. Сфера цивіїьного процесу

нлмюсті (суб'єктивні права і законні інтереси) наказного провадження, процесуальний порядок розгляду цих справ є суто документарним, не підбиває правосудні засади (принципи) цивільного судочинства. Окре­ме провадження, навпаки, з точки зору об'єкта судового захисту (суб'єктивні права та юридичні інтереси) та предмета судової діяль­ності (відсутність спору про право) не містить правосудних ознак.

У світлі таких підходів очевидно, що сучасний цивільний процес, базуючись на позовному провадженні та його інститутах, все ж таки підбиває специфічний стиль національного цивільного процесу, який їіісповано на фундаментальному позовному провадженні, яке є формою здійснення судової влади і правосуддя у цивільних справах та інших судових провадженнях — наказному й окремому, які мають квазіпра- іюсудний характер.

Як відзначалося, судові провадження визначають предметну ха­рактеристику цивільного судочинства і за своїм складом та змістом характеризуються специфікою процесуальних правовідносин та їх елементів, специфікою процесуального доказування та процесуально- документального оформлення результатів розгляду справи і особливи­ми функціями актів судової влади. Що стосується процесуальних правовідносин, то вони виступають правовою формою процесуальних проваджень та виникають із приводу розгляду цивільної справи, пере­гляду та виконання судових рішень тощо. Суб'єктами цивільних про- і іесуальних правовідносин є органи судової влади — • суди та учасники цивільного процесу — позивач, відповідач, треті особи, свідки, екс­перти та ін. Головне, що слід підкреслити, цивільні процесуальні правовідносини персоніфікують учасників цивільного судочинства, ничкачають їхні права і обов'язки відповідно до процесуальних функ­цій і тим самим гарантії справедливого судочинства. Що стосується процесуального доказування, то воно як елемент процесуального про­вадження спрямоване на визначення фактів, необхідних для розгляду цивільної справи, збір та дослідження доказів. Для кожного процесу­ального провадження є характерними своя специфіка доказування щодо предмета доказування, суб'єктів доказування, засобів доказування тощо. Врешті-решт у структурі судового процесуального провадження важливе місце мають процесуальні акти—документи, які закріплюють ті чи інші результати процесуальної даяльності учасників проваджен­им (рішення, ухвали суду тощо), яким притаманна така унікальна властивість, як законна сила.Отже, провадження цивільного процесу — специфічна конструкція, морфологічна модель розгляду цивільної справи, що відбиває предмет­ну характеристику цивільного судочинства з точки зору матеріально- правової природи справ, що розглядаються, специфіку доказування фактів як юридико-фактологічної основи справи та результатів розгляду справи, які відбиваються у процесуальних актах — документах.

Традиційно цивільний процес характеризується у структурному плані не лише через судові провадження, а й через стадії цивільного судочинства, які відбивають логіко-часові (просторові) характеристи­ки судової діяльності і процесуальної діяльності всіх учасників цивіль­ного процесу

У процесуальній літературі під стадією цивільного процесу розу­міють сукупність процесуальних дій суду, учасників процесу, спрямо­ваних на певну процесуальну мету (порушення справи, підготовка справи до судового розгляду та ін.).

При тому даються різні класифікації щодо складу стадій цивільно­го судочинства, які суттєво відрізняються одна від одної. Наприклад, пропонується виділяти такі стадії:

1. подання заяви до суду (ст. 118 ЦПК), на якій можуть мати місце такі ускладнення:

• залишення заяви без руху (ч. 2 ст. 121 ЦПК);

• повернення заяви (ч. З ст. 121 ЦПК);

2. відкриття провадження у справі (ст. 122 ЦПК);

3. провадження у справі до судового розгляду (гл. З ЦПК), яка по­діляється на дві підстадії:

• попереднє судове засідання (ст. 130 ЦПК);

• підготовка справи до судового розгляду (ч. 6 ст. 130 ЦПК);

4. судовий розгляд (гл. 4 статті 157-196 ЦПК), який закінчується ухваленням судового рішення;

5. звернення судового рішення до виконання .

В іншому випадку виокремлюють такі стадії:

впровадження в суді першої інстанції (від порушення справи до винесення рішення чи іншої заключної постанови);

2. провадження в суді другої інстанції (оскарження і перегляд рі­шень і ухвал, які не набрали законної сили, — апеляційне чи касацій­не провадження);

3. провадження з перегляду рішень, ухвал і постанов у порядку нагляду;

Цивільний процес України: академічний курс [Текст]: [підруч. для студ. юрид. спец, вищ. навч. закл.]; [за ред. С. Я. Фурси]. - К.: Вид. Фурса С. Я .; КНТ, 2009. - С. 58.

2. 44провадження з перегляду рішень, ухвал і постанов за нововияв- деними обставинами;

^ ¹

2. виконавче провадження .

Як видно, наведені точки зору, незважаючи на певну єдність родо­вих ознак у визначеннях процесуальних стадій, приводять до різних висновків щодо їх номінації. Якщо у першому випадку в цілому не чаперечується не лише понятійна, а й фактична автономність стадій, то у другому — стадії ототожнюються з процесуальними проваджен­нями. Ці точки зору відбивають достатньо сталі погляди на поняття та структуру стадій цивільного процесу, які склалися у процесуальній теорії. Разом з тим очевидно, що теоретична та практична суть стадій­ності цивільного судочинства розуміються по-різному і головне, що слід підкреслити, науковці в основному змішують стадії з проваджен­нями цивільного судочинства. У структурі цивільного судочинства, як комплексної системи, правадження цивільного судочинства та стадії мають самостійне значення і їх не можна ототожнювати.

Стадійність юридичного процесу в цілому і цивільного судочинства кжрема слід розглядати з позицій загальнологічної характеритики здійснення процесуальних дій та з позиції функціональних проявів всієї процесуальної діяльності. У першому випадку, виходячи із того, що цивільне судочинство — це процедура розгляду і вирішення ци­вільної справи (юридичної справи), а також система операцій з нор­мами права, скерована на застосування норм матеріального та про­цесуального права (правозастосування), слід виділяти логічні стадії правозастосування, які відбивають логічну послідовність юридичних операцій при застосуванні правових норм. У другому випадку, вихо­дячи з того, що цивільне судочинство — система процесуальних дій суду та учасників цивільного судочинства, яка не зводиться до простої сукупності їх одноактних дій, слід виділяти стадії функціонального характеру, які відбивають просторові характеристики, алгоритм про­цесуальних дій суду чи учасників цивільного судочинства в межах

2

певного часового періоду .

У цьому зв'язку привертають увагу судження Ю. К. Осипова з при­воду структури стадій цивільного судочинства. Він зауважив, що за­стосування норм цивільного процесуального права, як і норм будь-якої

1. Гражданское процессуальное право [Текст] : учебник / С. А. Алехина, В. В. Бла-

жсев и др. ; под ред. М. С. Шакарян. - М . : ТК Велби, Изд-во Проспект, 2004. - С. 24.

2

Теория юридического процесса [Текст] / под ред. проф. В. М. Горшенева. - Харь­ков : Вища школа, 1985. - С. 127-130.

галузі права, з точки зору внутрішньої логіки цієї діяльності, включає три основні елементи правозастосування: встановлення фактичних обставин конкретної процесуальної ситуації, що дає можливість за­стосувати ту чи іншу норму цивільного процесуального права; вибір і аналіз норми права, що підлягає застосуванню; владне вирішення процесуального питання, застосування відповідної норми права та ухвалення судового акта. При цьому будь-який лравозастосовний акт передбачає існування принаймні трьох стадій: порушення діяльності із застосування права; підготовка; здійснення правозастосовного акта (дії). У своїй сукупності вони утворюють правозастосовний цикл. Най­частіше цивільна справа охоплює кілька правозастосовних циклів, які мають різні процесуальні цілі: розглянути справу по суті, перевірити правосудність судового рішення тощо, тобто на прийняття різнохарак­терних правозастосовних актів (рішення суду першої інстанції, апеля­ційна ухвала, касаційна ухвала і т. ін.), але таких, які скеровані на виконання загальних завдань цивільного судочинства. У кінцевому підсумку автор доходить висновку, що провадження цивільного судо­чинства становлять самостійні правозастосовні цикли, а стадії засто­сування норм процесуального права — етапи правозастосовної діяль­ності в межах відповідного правозастосовного циклу, відокремлені у часі, й послідовності його частини'. У такому аспекті, як видно, правозастосовні цикли є не що інше, як процесуальні провадження цивільного судочинства, а процесуальні стадії — складові процесуаль­них проваджень.

Співзвучні судження висловлені Т. Сахновою, яка стадію цивіль­ного процесу визначає як частину процесу, яка призначена для вирі­шення самостійного процесуального завдання на певному етапі його розвитку. Стадія судочинства являє собою систему процесуальних дій, яка характеризується відносною відокремленістю і закінченістю право­вого регулювання, самостійністю предмета правового регулювання. Стадійність руху цивільного процесу визначена законодавчо, і цей по­рядок переходу від однієї стадії до іншої не може бути порушений. Етапи розгляду цивільної справи авторкою також виділяються в межах існуючих проваджень цивільного процесу. За її твердженнями, про­вадження справи в суді першої інстанцій' включає такі стадії:

Осипов, Ю. К. Элементы и стадии применения норм советского гражданского процессуального права. Проблемы применении норм гражданского процессуального права [Текст] /Ю. К. Осипов // Науч. тр. Свердл. юрид. ин-та. Вып. 48. - Свердловск,

1978. -С. 42 ^л4 .

• порушення цивільної справи (гл. 12 ЦПК РФ);

• підготовка справи до судового розгляду (гл. 14 ЦПК РФ);

• судовий розгляд і винесення судового рішення чи інше закінчен­ня справи в суді першої інстанції (глави 15, 16, 18, 19 ЦПК РФ) .

Як видно, Ю. К. Осипов номінував процесуальні стадії перш за все

з точки зору логіки судового правозастосування, виділяючи стадії ло­гічного характеру, — встановлення фактичних обставин конкретної процесуальної ситуації, вибір і аналіз норми права, що підлягає за­стосуванню, вирішення судом питання матеріального або процесуаль­ного права, застосування відповідної норми права, ухвалення судово­го акта, а також з точки зору функцій процесуальної діяльності як комплексної системи процесуальних дій суду та учасників цивільного судочинства, виокремлюючи стадії функціонального характеру. Т. Сах- і іова ж акцентувала увагу на стадіях функціонального характеру — по­рушенні цивільної справи; підготовці справи до судового розгляду; судовому розгляді й винесенні судового рішення чи іншому закінчен­ні справи в суді.

Представляється, що у структурі цивільного судочинства, оскільки цивільне судочинство є формою захисту суб'єктивних прав, свобод та інтересів, доречно виокремлювати і стадії логічного, і стадії функціо­нального характеру. Стадії логічного та функціонального характеру, по суті, характеризують цивільне судочинство з точки зору того, що цивільне судочинство як певна організаційно-правова форма здійснен­ня судової влади і правосуддя у цивільних справах розглядатиметься ик різновид правозастосування, що здійснюється судом, та як проце­дура розгляду цивільної справи (процесуальна діяльність), що забез­печує систему процесуальних гарантій та право на справедливий су­довий розгляд. При цьому в теоретичному плані такий підхід ґрунту­ється на тому методологічному положенні, що в межах режиму судо­чинства і категорій науки цивільного процесуального права слід виді­ляти поняття правозастосування та правозастосовної діяльності, які не 2

Є тотожними .

Що стосується стадій логічного характеру, то вони складають ал­горитм судового правозастосування і становлять органічну єдність

1. Сахнова, Т. В. Курс гражданского процесса: теоретические начала и основные

институты [Текст] / Т. В. Сахнова. - М. : Волтере Клувер, 2008. - С. 64.

2

Див.: Васильев, А. М. О правоприменении и процессуальном праве [Текст] / А. М. Васильев // Тр. ВЮЗИ. Проблемы соотношения материального и процессуаль­ного права. - М,1980. - С. 4-14.

встановлення фактичних обставин цивільної справи, вибору й аналізу норм права, що підлягають застосуванню, ухвалення судового акта по застосуванню норм процесуального чи матеріального права. Що сто­сується стадій функціонального характеру, то вони можливі тільки в рамках конкретних проваджень цивільного судочинства і характери­зують алгоритми процесуальної діяльності не як одноактних дій суду чи окремого учасника цивільного судочинства, а як генералізовані сукупності їхніх процесуальних дій у комплекси, спрямовані на по­рушення цивільної справи, підготовку справи до судового розгляду, судовий розгляд і ухвалення судового рішення.

Понятійна та структурна автономність стадій функціонального характеру в системі цивільного судочинства, крім вказаних характе­ристик, дозволяє також визначати нормативні, гносеологічні та фак­тичні межі процесуальних стадій, що є важливим для конкретної ха­рактеристики процесуальних стадій цивільного судочинства. Така ін­терпретація стадій судочинства була дана В. С. Зеленецьким вже давно, але, незважаючи на принципову важливість, у літературі залишилась недооціненою .

Нормативні межі процесуальної стадії передбачаються процесу­альним законодавством у спосіб визначення власне системи процесу­альних дій суду і учасників цивільного судочинства, які допустимі, та часових параметрів їх здійснення. Нормативні межі процесуальної стадії закладають умови їх процесуальної можливості та здійсненнос­ті з точки зору передбачених законом процесуальних наслідків. Нор­мативні межі процесуальних стадій закладають такий сутнісний чин­ник судочинства, як темпоральність, який, незважаючи на свої фор­мальні характеристики, опосередковано сприяє досягненню завдань судочинства щодо розгляду цивільної справи, остаточного її вирішен­ня і досягненню такої загальноправової цінності, як правова визначе­ність у застосуванні права. У цьому зв'язку саме і визначається зна­чущість такого інституту цивільного процесуального права, як інститут процесуальних строків і строків розгляду цивільних справ, який став у контексті ч. 1 ст. 6 ЄКПЛ принциповим для оцінки ефективності судочинства з точки зору реалізації права на справедливий судовий розгляд і, зокрема, такої його складової, як права на розгляд справи у розумні строки .

^еленецкий, В. С. Возбуждение государственного обвинения в советском уголов­ном процессе [Текст] / В. С. Зеленецкий. - Харьков : Вища школа, 1979. - С. 38.

2

Див. главу XVIII цього підручника.

Гносеологічні межі процесуальних стадій визначаються тим, що, виходячи із змістовних ознак процесуальної діяльності, важливими для розгляду та вирішення цивільної справи є діяльність з доказування ти оцінки доказів судом, розпорядчі дії сторін, які впливають на ре­зультати розгляду цивільної справи, відповідні ритуально-церемоніальні форми здійснення процесуальної діяльності тощо. У цьому відношен­ні цивільне судочинство — це система потоків процесуальної інфор­мації. Потоки процесуальної інформації, які й становлять основу перш ча все юридико-фактологічного складу судової справи, мають свою ко її фігурацію залежно від проваджень цивільного судочинства і перед­усім проваджень, що мають вертикально інтегруючу природу. В цьо­му аспекті очевидним є те, що гносеологічні межі стадій цивільного судочинства визначаються функціями відповідних судів (суду першої інстанції, апеляційного суду тощо), процесуальними можливостями учасників цивільного судочинства щодо надання доказів, специфікою оцінки наявних доказів судом тощо.

Фактичні межі процесуальних стадій, на відміну від нормативних і гносеологічних, характеризуються тим, що у реальній практиці ци- иільного судочинства розгляд цивільної справи за формальним показ­ником темпоральності може і не відповідати вимогам процесуального законодавства щодо строків розгляду цивільних справ. Разом з тим

ч точки зору принципів справедливого судочинства очевидно, що це не може бути перешкодою для подальшого й остаточного розгляду цивільної справи, оскільки правосуддя має бути здійснено за будь-яких умов, а тому фактичні межі процесуальних стадій мають бути досяг­нуті, і з точки зору публічних, і з точки зору приватних інтересів пра- иосуддя. На наш погляд, не випадково в результаті довготривалої практики Європейський суд з прав людини сформулював концепти права на справедливий судовий розгляд перш за все як право на розгляд справи в розумні строки.

Структурним компонентом цивільного судочинства, крім процесу­альних проваджень та стадій цивільного судочинства, є також проце­суальний правовий режим. Мінімальним рівнем достатності характе­ристики процесуального режиму є його інтерпретація як синтетичної конструкції, яка складається з принципів, що діють у сфері цивільного судочинства; засобів та способів їх реалізації, та реально існуючих процесуальних гарантій .

Див.: Теория юридического процесса [Текст] / под ред. проф. В. М. Горшенева. - Хорьков : Вища школа, 1985. - С. 151

.Судочинство є диференційованим відповідно до судової спеціалі­зації. Якщо до прийняття КАС існував дуалізм двох цивілістичних порядків судочинства (дуалізм судової цивільної юрисдикції) — ци­вільного і господарського судочинства, то у цей час мова йде про подальшу диференціацію процесуальної сфери, що свідчить про певну законодавчу концепцію розбудови окремих режимів судочинства.

Цивільний процес як форма реалізації правосуддя і права громадян на судовий захист має свою предметну сферу. Визначення сфери ци­вільного процесу важливе, бо вона є показником секторального функ­ціонування в державі судової влади і правосуддя. Цивільний процес розраховано на здійснення правосуддя в широкій галузі правовідносин, які характеризуються юридичною рівністю їх учасників (цивільних, сімейних тощо). Коло цивільних справ, які суди розглядають у поряд­ку цивільного судочинства, визначені процесуальним законодавством (ст. 15 ЦПК), яке закріплює в основному правила цивільної юрисдик­ції, а в окремих випадках — конкретні справи, віднесені до юрисдик­ції цивільних судів.

У порядку цивільного судочинства розглядаються позовні справи, справи наказного та окремого провадження. Цивільні суди розглядають справи про оскарження рішень третейських судів, про видачу виконав­чих листів на примусове виконання рішень третейських судів, про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу, а також про визнання та надання дозволу на виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу (ч. 4 ст. 15 ЦПК). Такимчином, сферацивіль- ного процесу опредмечує соціальну функцію правосуддя в цивільних справах, профілює його певну групу суспільних відносин і допускає розгляд і вирішення будь-якої цивільної справи, який забезпечує одна­ковий стандарт судового захисту.

Процесуальне законодавство, диференціюючи процесуальну сферу взагалі, визначає юрисдикційні повноваження та компетенцію цивіль­них, адміністративних та господарських судів (ст. 15 ЦПК, ст. 17 КАС, ст. 12 ГПК).

На відміну від цивільного судочинства господарські суди за за­гальним правилом розглядають спори, що виникають при укладанні, зміні, розірванні й виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна та з інших підстав, справи про банкрутство тощо (ст. 12 ГПК). Що стосується адміністративних судів, то їх юрис­дикція поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку зі здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій, а також у зв'язку з публічним формуванням суб'єкта владних повноважень шляхом виборів або референдуму, тобто публічно-правові спори, за винятком тих, що віднесені до юрисдикції інших судів чи органів (ст. 17 КАС).

Слід зазначити, що до прийняття КАС у порядку цивільного судо­чинства відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 24 ЦПК 1963 р. здійснювалося пра­восуддя і у справах, що виникали з адміністративно-правових відносин, н яких громадянин перебуває з державним органом або службовою особою (наприклад, справи по скаргах на рішення, дії чи бездіяльність державних органів, юридичних або посадових осіб у сфері управлін­ської діяльності, а також спори, що виникають із застосування законо­давства про вибори за заявами прокурора про визнання правового акта незаконним; по скаргах на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби тощо, перелік яких наводився у ст. 236 ЦПК 1963 p.).

Тому прийняття КАС певним чином було наслідком втручання у сферу цивільного судочинства. Крім того, КАС, по суті, став «дублю­ючим» нормативним актом стосовно ЦПК, оскільки конструкція адмі­ністративного судочинства заснована на позовному провадженні як фундаментальному для цивілістичного судового процесу. Можна врешті-решт констатувати, що адміністративне судочинство в цілому сприйняло також цивільну процесуальну форму здійснення правосуд­дя зі всіма її атрибутами — процесуальними провадженнями, проце­суальними стадіями, процесуальними режимами та інститутами (по­зову, сторін, третіх осіб тощо). Отже, наявність однотипних порядків розгляду справ, без сумніву, буде стимулом до дискусії про співвідно­шення цивільного і адміністративного судочинства та цивільного про­цесуального й адміністративного процесуального права. Що стосуєть­ся господарського судочинства, то і структурно, і нарівні процесуаль­них інститутів він історично є певним аналогом ЦПК.

Таким чином, у процесуальній сфері очевидним є факт судової спеціалізації та розгалуженості, диференціації процесуального зако­нодавства, що становить особливість національного процесуального законодавства.

Судова спеціалізація у сфері судової влади визначена конституцій­но і вона стосується системи судів. Щодо організації судової влади (судової системи), то вона будується відповідно до таких засадничих конституційних положень, як територіальність та спеціалізація (ст. 125 Конституції України). Оскільки способи здійснення спеціалізації та територіальності можуть бути різними, то конституційні приписи формулюють функціонування судової влади лише нарівні принципів і, власне, безпосередньо з цих конституційних приписів не випливає необхідність формування системи адміністративних, господарських та інших судів чи окремих різновидів адміністративного, господарського та інших видів судочинства.

У теорії процесуального права питання інституалізації спеціалізо­ваних судів і відповідно — процесуального законодавства було і зали­шається дискусійним. Законотворча практика, як відомо, також йде різними шляхами — або в напрямі необмеженої диференціації, або, на­впаки, — уніфікації судової системи та процесуального законодавства. Як класичні приклади у континентально-правовій системі існує два діа­метрально протилежних підходи, що втілені в судовій системі та про­цесуальному законодавстві Франції і Німеччини. Наприклад, францу­зькі адміністративні трибунали стали частиною виконавчої влади, а ко­мерційні суди — частиною загальних судів. У той же час адміністратив­ні суди в Німеччині є частиною загальної судової системи, більше того, вони є спеціалізованою гілкою судової влади, їх процесуальна діяльність 52 регулюється Законом про адміністративне судочинство і лише окремі процесуальні питання регулюються ЦПК Німеччини. Комерційні суди також є відокремленими як самостійна гілка судової влади.

Господарські суди були створені завдяки трансформації існуючих свого часу органів державного арбітражу, а арбітражний процес транс­формований у господарське судочинство, виходячи з тривалої історії іс­нування спеціальної юрисдикції для розгляду господарських спорів . Що стосується адміністративних судів та адміністративного судочинства, то мова йде про суттєві кроки щодо конституювання адміністративної юс­тиції як самостійної гілки судової влади. Разом з тим очевидно, що вектор розвитку українського процесуального законодавства та прийняття КАС відбиває лише певні підходи законодавця щодо форми впровадження та новелізації адміністративної юстиції в сучасний період, оскільки засади адміністративної юстиції були закладені у ЦПК України 1963 р. та на­ступними дуже суттєвими змінами цього Кодексу.

Історико-правовий аналіз еволюції адміністративної юстиції не роз­криває і не може розкривати зміну законодавчого підходу щодо створен­ня адміністративних судів та спеціального порядку адміністративного судочинства. І тому за великим рахунком, на перший погляд було зайвим або створення адміністративних судів, або прийняття спеціального про­цесуального кодексу. Формально суди загальної юрисдикції були по­тенційно готові забезпечити абстрактний і конкретний судовий нормо- контроль і через це — функціонування адміністративної юстиції, оскіль­ки, здійснюючи захист прав у сфері публічних владних відносин, суди визнавали ті чи інші нормативні чи індивідуальні правові акти незакон­ними. Швидше за все, адміністративна юстиція більшою мірою потре­бувала змін у правозастосуванні, ніж у правовій регламентації. Але все ж таки на тому етапі судово-правової реформи зміна практики застосу­вання стала визначальною і тому створення адміністративної юстиції як системи спеціалізованих судів було практичною необхідністю.

Український законодавець, таким чином, пішов шляхом формальної диференціації судових процедур і створення окремих процесуальних кодексів (ЦПК, КАС, ГПК), хоча ідоктринально, і практично диферен­ціація юрисдикції судів і навіть створення спеціалізованих судів не приводить обов'язково до необхідності існування та прийняття різних процесуальних законів. Оскільки в основу конструкції цивілістичних процесів (усіх, крім кримінального) покладені позов та позовне про­вадження, то базові інститути цивільного процесуального права та цивільного процесу можуть бути основою єдиного процесуального кодексу, який може містити правила розгляду цивільних, господарських та адміністративних справ.

Річ у тім, що оптимізація судової влади переважно стосується тих чинників, які забезпечують ефективність судочинства через впрова­дження належних процедур судового розгляду. При цьому, визначаючи суттєву роль процедур для забезпечення права на справедливий судо­вий розгляд, слід зауважити, що ресурс судової влади зосереджується в судовій юрисдикції, дискреційних повноваженнях суду та обов'язковості судових рішень. Що ж стосується, власне, судових про­цедур, то вони відбивають окремий і дуже суттєвий самоціннісний аспект правосуддя, який є загальним і не залежить безпосередньо від предмета судового розгляду, тобто юрисдикції судів, що додатково свідчить про універсалізацію позовних форм захисту. Порівняльний аналіз процесуальних кодексів підтверджує в основному те, що прин­ципові відмінності ЦПК, ГПК та КАС стосуються тільки правил юрис­дикції, а не процесуальних процедур різних видів судочинства.основних напрямах, які за визначенням засновників руху М. Каппел- летті та Б. Гарта дістали назву «хвилі» .

«Перша хвиля» була націлена головним чином на полегшення досту­пу до правових інститутів представників соціально незахигцених, бідних верств населення. У межах цієї «хвилі» також досліджувалися питання судових витрат та механізмів, за допомогою яких можна було зменшити вартість судового розгляду в офіційних державних судах. «Друга хвиля» пов'язувалася з вирішенням проблем представництва групових та колек­тивних (розкиданих) інтересів у справах споживачів та у справах, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища. «Третя хвиля» реформи та наукових досліджень була продовженням перших двох і стала реакцією на певне розчарування, викликане повільним вирішенням проблеми розширення можливостей «доступу до права». Це змусило реформаторів звернути свою увагу на процедури, які повинні полегшити розгляд певних категорій справ у судах, у тому числі розробку альтерна­тивних процедур, які можуть замінити судовий розгляд справи. Ця остан­ня «хвиля» отримала назву «підхід доступу до правосуддя».

Таким чином, у межах руху «Доступ до правосуддя» вади та недо­ступність правосуддя пов'язувалися, по-перше, з перешкодами мате­ріального характеру, які не дають можливості бідним верствам насе­лення звернутися за захистом своїх прав до суду (високі судові витра­ти, неможливість звернення за допомогою до адвоката тощо). По-друге, з відсутністю спеціальних процедур, які б давали змогу ефективно захищати права та інтереси не окремої особи, а певної групи, колекти­ву, яких неможливо персоніфікувати на момент порушення справи в суді. По-третє, зі складністю, дорожнечею судочинства та дуже по­вільним розглядом справ у судах, необхідністю спрощення цивільного судочинства, уведення спеціальних альтернативних процедур для ви­рішення певних категорій справ.

шиїяшиї—ш § 2. Доступність правосуддя як міжнародний стандарт

У сучасній літературі існує дуже багато точок зору щодо сутності доступності правосуддя у цивільних справах. При цьому найбільш поширеною є позиція, відповідно до якої доступність правосуддя роз-

¹ СарреІІеКі, М. Ассевз (о 'ивіісе: ТЬе \УогИш(1е Моуетепі *о Маке Яі^Апіз ЕЯЄСІІУЄ: А Оепегаї Керогі [Техі] /М. СарреІІеЙі, В. ОагіЬ //Ассезз Іо Тцяіісе - Мііап

1978. -Уоі. 1.-Р. 21-54.

56

глядається як принцип цивільного процесу. Визначаючи сутність та­кого принципу, вчені пов'язують його або із забезпеченою державою можливістю усякої зацікавленої особи звернутися в порядку, встанов­леному цивільним процесуальним законом, до суду за захистом своїх прав й інтересів та відстоювати їх у судовому порядку, або з широкими і різноманітними процесуальними гарантіями зацікавлених осіб, що забезпечують їм реальну можливість брати активну участь у захисті прав протягом усього процесу. Однак із цим погодитися не можна.

По-перше, принципи цивільного процесуального права є об'єктив­ними, знаходять своє нормативне закріплення в законі і є правовими вимогами, а не правовими можливостями або їх гарантіями на відміну під ординарних норм права. Як зазначає Г. А. Борисов, виведений та сформульований принцип набуває значення вимоги необхідної пове­дінки як соціального орієнтиру, в якому закладено в найзагальнішому вигляді зміст суспільно необхідної поведінки, та має більш загальний характер вимог, найвищу стабільність, визначає загальну лінію право­вого регулювання як безпосередньо, так і через правові норми та ін.

І Іо-друге, кількість принципів, що складають систему, не може збіль­шуватися або зменшуватися довільно за бажанням того чи іншого вченого. Як справедливо вказувала Н. О. Чечина, постійні спроби вве­дення в систему все нових та нових принципів, так само, як і розчле­нування тих, що вже існують, на частини може потягнути за собою негативне ставлення до поняття принципів та призвести до розшару­вання їх об'єктивно існуючої системи. Легкість конструювання все нових і нових принципів є небезпечною перш за все тому, що створює неправильне уявлення про нестабільність системи, тобто про можли­вість не лише введення нових принципів, але й знищення старих, про

2

підмову від сталих відомих принципів . По-третє, у науці доведено, що як принципи не можуть бути визнані положення, які повторюють за містом інші принципи або з них випливають . Доступність правосуд­дя, як зазначали О. Т. Боннер і В. В. Тихонович, є наслідком дії ряду принципів цивільного судочинства: диспозитивності, змагальності,

Проблемы науки гражданского процессуального права [Текст] / В. В. Комаров,

И, Л. Бигун, В. В. Баранкова ; под ред. В. В. Комарова. - X.: Право, 2002. - С. 150.

2

Чечина, Н. А. Основные направления развития науки советского гражданского процессуального права [Текст] / Н. А. Чечина // Избранные труды по гражданскому процессу. - СПб.: Изд. Дом С.-Петерб. гос. ун-та, 2004. - С. 499-500.

Див.: Рожнов, О. В. Принцип оперативности в гражданском процессуальном прпве [Текст] : дне. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. В. Рожнов ; Нац. юрид. акад. Украины. - Харьков, 2000. - С. 26.процесуального рівноправ'я, усності, національної мови судочинства та ін.

Закріплення ж на конституційному та галузевому рівні права на звернення до суду за судовим захистом, з якого найчастіше і виводить­ся принцип доступності правосуддя в цивільних справах, означає лише, що держава гарантує кожній особі можливість звернутися до суду за захистом своїх прав, свобод та інтересів, а суд зобов'язаний відкрити провадження у справі й вчинити всі необхідні дії щодо надання такого захисту. Однак це не означає, що держава не може на рівні галузевого законодавства передбачати умови, додержання яких внаслідок специ­фічності діяльності щодо здійснення правосуддя, а також особливостей цивільної процесуальної форми є необхідним для реалізації вказаного права. Крім того, наявність складних та тривалих процедур судового розгляду може робити правосуддя по суті недоступним, навіть за на­явності законодавчо закріпленого та гарантованого державою права на звернення до суду за судовим захистом. Наявність широких та різно­манітних процесуальних гарантій зацікавлених осіб, що забезпечують їм реальну можливість брати участь у захисті протягом усього про­цесу, також не означає доступність правосуддя, оскільки навіть за участю зацікавленої особи процедура розгляду та вирішення справи може бути несправедливою, а, відповідно, захист позбавляється сенсу, тобто є недоступним.

Принципи цивільного процесуального права слід розглядати як певні гарантії доступності цивільного судочинства, а сама доступність правосуддя у цивільних справах є загальним стандартом правосуддя та в певному розумінні збігається із справедливістю, тобто із сутністю правосуддя.

Інституціалізація доступності на міжнаціональному рівні як між­народний стандарт правосуддя відбувалася поступово у міру форму­вання та забезпечення права на доступ до правосуддя спочатку на національному, а потім і на міжнародному рівні й остаточно відбула­ся з прийняттям у межах Ради Європи Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод 1950 p., яка у п. 1 ст. 6 закріпила, що кожен при визначенні його цивільних прав та обов'язків або при роз­гляді будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти

¹ Боннер, А. Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуаль­ного права [Текст] / А. Т. Боннер. - М.: ВЮЗИ, 1987. - С. 14; Тихонович, В. В. Прин­цип процессуальной экономии в советском гражданском процессуальном праве [Текст] : автореф. дис. ...канд. юрид; наук/В. В. Тихонович. - Минск, 1975. - С. 11.

11. 58ього, має право на справедливий публічний розгляд справи в розумний строк незалежним та неупередженим судом, створеним на підставі закону. Як зазначив Європейський суд з прав людини, «Конвенція має на меті захист не теоретичних чи ілюзорних, а конкретних і дієвих прав. Це зауваження стосується, зокрема, права доступу до правосуд­дя, беручи до уваги помітне місце, яке займає в демократичному сус­пільстві право на справедливий судовий розгляд»'.

Заінтересованість міжнародного співтовариства у затвердженні доступності правосуддя як певного єдиного для всіх стандарту, необ­хідного для забезпечення захисту прав та свобод, який гарантується н кожній демократичній правовій державі, та втілення цього стандарту м національні правові системи сприяла тому, що зусиллями країн — членів Ради Європи були вироблені та прийняті Комітетом Ради Євро­пи резолюції та рекомендації з питань забезпечення більш простого доступу громадян до ефективного правосуддя: резолюції № (78) 8 від 02.03.78 р. про юридичну допомогу та консультації та № (76) 5 від

18.02.96 р. про юридичну допомогу у цивільних, торгових та адміні- 2

стративних справах , рекомендації № К (93) 1 від 08.01.93 р. про ефек­тивний доступ до закону та правосуддя для найбідніших прошарків з

населення , № К (86) 12 від 16.09.86 р. відносно заходів щодо недопу-

г ⁴

щення та скорочення надмірного робочого навантаження на суди , № К (81) 7 від 14.05.81 р. стосовно шляхів забезпечення доступу до правосуддя , № К (84) 5 від 28.02.84 р. щодо принципів цивільного су­дочинства, спрямованих на удосконалення судової системи , № К. (94) 12

7

від 13.10.94 р. про незалежність, ефективність та роль суддів , № К. (95) 5 від 07.02.95 р. відносно введення в дію та покращення функціонування систем і процедур оскарження з цивільних та торгових справ , № К (95)

11. від 11.09.95 р. стосовно відбору, обробки, надання та архівації судових рішень у правових інформаційно-пошукових системах .

1. Де Сальвиа М. Прецеденты Европейского Суда по правам человека. Руководящие принципы судебной практики, относящиеся к Европейской конвенции о защите прав человека и основных свобод. Судебная практика с 1960 по 2002 г. [Текст] / Де Сальвиа

М. - СПб.: Юрид. центр Пресс, 2004. - С. 284.

2

Доступ к правосудию [Текст] // Рос. юстиция. - 1997. - № 6. - С. 2-3.

'Там само. -№ 9. - С. 2-3.

"Там само. -№ 7. - С. 8.

5. Там само. - № 6. - С. 4.

6. Там само. - № 7. - С. 5-6.

7. Там само. - С. 3 ^л 1 .

8. Там само. -№ 10. - С. 2-4.

" Там само. - № 11. - С. 2-4.

Ратифікація Європейської конвенції про захист прав людини і осно­воположних свобод — важлива подія для правових систем європей- ці.ких країн, оскільки вона стала ефективним міжнародно-правови

мінструментом захисту прав людини. Зокрема, особа, яка звертається до суду, отримує можливість посилатися безпосередньо на Конвенцію щодо захисту конвенційних прав, а також на практику Європейського суду з прав людини. Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про ви­конання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практи­ку Суду як джерело права.

Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав люди­ни і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та про­токолів № 2,4, 7 та 11 до Конвенції» передбачає, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав лю­дини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, не­урядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секре­таря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Кон­венції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини. Виходячи з цього, Конвенція є складовою частиною національного законодавства і має реалізовуватися завдяки прагненню судових ін­станцій гармонізувати норми Конвенцій' із законодавством України у реальній практиці судів.

Верховний Суд України також звертає увагу на обов'язковість за­стосування судами України міжнародних договорів у своїх рішеннях та постановах Пленуму. Так, у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної "немайнової" шкоди» від 31 березня 1995 р. зазначено, що відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ра­тифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, що як і інші міжнародні договори, підлягають застосуванню при розгляді справ судами .

Як міжнародний договір ЄКПЛ має певний формальний пріоритет щодо чинних законів, але, застосовуючи ЄКПЛ, слід виходити з того, що найвищий пріоритет має Конституція України щодо чинних для України міжнародних договорів. Відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції

Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України в цивільних справах 1963-2006 pp. [Текст]. - X. : Одіссей, 2007. - С. 298.

62

України укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конститу­ції України. Отже, у системі нормативних актів України ЄКПЛ має силу закону та формальний пріоритет перед іншими законами у ви­падках конкуренції та інкорпорована у правову систему України через механізм ратифікації. Факт приєднання до ЄКПЛ покладає надержав- учпсниць обов'язок привести своє законодавство у відповідність до < иропейських стандартів.

йплив на правозастосовну практику національних судів мають і рішення ЄСПЛ, але механізм такого впливу є специфічним. Конт­рольні органи Ради Європи не висловлювалися щодо обов'язковості рішень ЄСПЛ, держави — учасниці Конвенції, як правило, здійсню- ннли відповідні заходи загального або спеціального характеру, що нипливали з рішень ЄСПЛ. Рада Європи, в принципі, утримується від певного унормування наслідків прийняття рішень ЄСПЛ, але її позиція щодо виконання ЄКПЛ та рішень ЄСПЛ відтворена у Рекомендації М' 1-1(2000)2 Комітету міністрів щодо перегляду справ та поновлення провадження у справі на внутрішньодержавному рівні у зв'язку з рі­шеннями Європейського суду з прав людини від 19 січня 2000 р. У цій Рекомендації Комітет міністрів відзначив, що відповідно до ст. 46 Кі )і і венції держави—учасниці Конвенції прийняли на себе зобов 'язання дотримуватися рішень ЄСПЛ. Крім того, Протокол № 14 зміцнив механізм реалізації рішень ЄСПЛ, передбачивши можливості роз­гляду ним справ щодо невиконання власних рішень, хоча ні ЄСПЛ, ні Комітет міністрів Ради Європи не можуть примусити державу, на­приклад, до вжиття тих чи інших заходів загального характеру—змін шіціонального законодавства та загальної практики застосування шконодавства.

У правовій теорії поширена точка зору, що рішення ЄСПЛ мають прецедентами характер для національної судової практики. Разом із цім слід мати на увазі, що ЄСПЛ приймає різні з точки зору впливу на практику національних судів рішення. Так, відповідно до Конвенції (411Л ухвалює рішення по конкретних справах (статті 42,43, 44), рі­шення та ухвали про неприйнятність заяв, що надходять до суду (СІ. 45), звернення колегії членів Великої палати з питань тлумачення мбо застосування положень Конвенції чи Протоколів до неї або інших серйозних питань загального характеру (п. 2 ст. 43). В останньому ви- нидку Велика палата ухвалює у справі постанови. Нарешті ЄСПЛ відповідно до п. 1 ст. 47, ст. 49 ЄКПЛ за клопотанням Комітету міні­стрів ухвалює консультативні висновки щодо тлумачення Конвенції та Протоколів до неї.

З 2004 р. ЄСПЛ почав ухвалювати так звані «пілотні рішення», які стосуються невирішеної структурної або системної проблеми держа­ви — учасниці Конвенції і які спонукають ту чи іншу державу до при­йняття відповідних заходів загального характеру щодо їх подолання. Крім того, набуття чинності Протоколом № 14 до ЄКПЛ у 2010 р. ле­гітимізувало спрощений порядок розгляду скарг, із приводу яких ЄСПЛ виніс «пілотнірішення», а також можливість призупиняти розгляд усіх інших аналогічних справ до ухвалення «пілотного рішення». Тим са­мим державі-порушниці надається час для прийняття відповідних за­ходів, у тому числі надати компенсацію всім жертвам аналогічних порушень, а також внесення змін до національного законодавства. Важливо, що реалізація «пілотних рішень» передбачає постійний діа­лог між державою-відповідачкою та Комітетом міністрів, на який по­кладений нагляд за реалізацією рішень ЄСПЛ.

Як видно, у системі актів, що ухвалюються ЄСПЛ, є акти застосу­вання і акти тлумачення ЄКПЛ та Протоколів до неї. Причому, неза­лежно від характеру рішень Суду, вони є обов'язковими для держав — учасниць Конвенції. Цей висновок є похідним від обов'язку держав дотримуватися вимог ЄКПЛ.

Формальна обов'язковість усіх рішень ЄСПЛ не знімає питання щодо природи їх, так би мовити, прецедентності та меж такої прецедентності. Цілком очевидно, що традиції правових систем континентальної Євро­пи щодо застосування прецеденту в принципі є непорушними, але що стосується рішень ЄСПЛ, то вони мають загальнообов'язковий характер в силу визнання такого національним законодавством. Прецедентність рішень ЄСПЛ слід розглядати не лише з точки зору, власне, прецедент­ного характеру, а з точки зору загальнообов'язковості. Загально­обов'язковість є ширшою за своїм значенням властивістю рішень ЄСПЛ. Для практики застосування рішень Суду саме цей аспект є найголовні­шим та відбиває необхідність застосування у судовій практиці різних за своїм характером рішень ЄСПЛ.

Буквальне тлумачення ст. 1 Закону України «Про ратифікацію Кон­венції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» може привести до висновку, що для України є обов'язковими тільки рішен­ня Суду, які ухвалені проти України. Але ЄСПЛ, навпаки, виходить з універсальності своєї практики, незважаючи на суб'єктний склад 64 справ, і більше того, у своїх прецедентах посилається на всю на­явну судову практику. Такий підхід ЄСПЛ відбиває принцип право­вої визначеності як фундаментальної універсали правової системи, заснованої на ЄКПЛ, та забезпечує прогнозованість рішень ЄСПЛ. При застосуванні ЄКПЛ українські суди мають застосовувати всю практику ЄСПЛ, тобто як відносно України, так і щодо інших держав.

З точки зору важливості застосування ЄКПЛ і практики ЄСПЛ слід підкреслити, що застосування Конвенції та впровадження європей­ських стандартів прав людини потребує забезпечення захисту прав, що надаються Конвенцією, у повному обсязі. Це означає, що у випадках, коли національні суди відмовляються розглядати аргументи, які ґрун­туються на ЄКПЛ, саме по собі це може кваліфікуватися як порушен­ня Конвенції. Так, у справі Хіро Балані проти Іспанії Європейський суд установив, що відмова вищої судової інстанції розглянути головну підставу апеляції була порушенням права на справедливий судовий розгляд за ст. 6 Конвенції .

Практика Європейського суду з прав людини є різноманітною, вона може суттєво впливати на практику національних судів. Мова йде про застосування ЄКПЛ та практики ЄСПЛ у справах про захист майнових прав, честі й гідності та ділової репутації, поваги до приватного життя, свободи думки, совісті та віросповідання, свободи вираження, при виникненні питань справедливого судового розгляду тощо.

Визначальним чинником, що забезпечує реалізацію ЄКПЛ, прак­тики ЄСПЛ національними судами, є визнання юрисдикції ЄСПЛ обов'язковою з питань тлумачення та застосування Конвенції і Про­токолів до неї, застосування судами Конвенції має здійснюватися з урахуванням практики ЄСПЛ задля унеможливлення будь-якого по­рушення Конвенції. Тому судам при ухваленні рішень слід враховува­ти постанови ЄСПЛ, в яких дається тлумачення положень ЄКПЛ і які потребують застосування в конкретній справі. Похідним від цього с також те принципове положення, що неправильне застосування міжнародно-правових норм може бути підставою для скасування або зміни судового акта за національним процесуальним законодавством.

З точки зору судового правозастосування та з огляду на те, що на­ціональне законодавство, норми ЄКПЛ та рішення ЄСПЛ взаємодіють як взаємодоповнюючі системи, застосування норм Конвенції та рішень ЄСПЛ саме по собі, крім того, слід визнати доречним та ефективним

1. Ьмр://лу\ҐШ.есЬг.сое.іпІ/ЕСНК.

65

З Курс цивільного процесуКонцепція права на справедливий судовий розгляд розвивалася протягом тривалого часу. Перші спроби закріпити складові та визна­чити сутність вищезазначеного права можна простежити в англійській

І великій хартії вольностей 1215р., «Петиції про права» (Англія, 1628 p.), НиЬеаз Согрик Асі 1679 p., «Білі про права» (США, 1791 p.), п'ятій та чотирнадцятій поправках до Конституції США (1886 р.) тощо.

На міжнародному рівні право на справедливий судовий розгляд ініерше було закріплено у ст. 8 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 p.). Подальша його інституалізація відбувалася на регіо­нальному рівні. Так, складові вищезазначеного права можна знайти ни. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ст. 8 Американської конвенції про права людини (1969 p.), ст. 7 Африканської хартії прав людини та народів (1981 р.), ст. 6 Кон­цепції СНД про права та основні свободи людини (1995 р.), ст. 47 Хартії Європейського Союзу (2000 р.) тощо.

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних еиобод серед конвенційних прав, які повинні гарантуватися державами, чнкріплює право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, і (становленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усьо­го судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадсько­го порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Сфера застосування права на справедливий судовий розгляд визна­чена в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Аналіз цієї статті дає можливість з'ясувати коло об'єктів, су­довий захист яких має відбуватися з додержанням вимог справедливо­го судового розгляду. Ними виступають права та обов'язки, що мають цивільно-правовий характер.

Зміст категорії «цивільний» є найбільш суперечливим питанням у ирецедентній практиці Європейського суду з прав людини. Спочатку під цивільними правами та обов'язками розумілися виключно такі, що охоплювалися поняттям «приватні права». Сучасна практика Європей­ського суду з прав людини свідчить про те, що як «цивільні права та обов'язки», крім позовів, що безпосередньо випливають із приватно­правових відносин у класичному розумінні слова (право власності, сімейне право та ін.), можуть розглядатися й будь-які інші позови, на­слідки яких впливають на права та обов'язки, що мають приватний характер. Так, до справ, у яких йдеться про «цивільні права та обов'язки», незважаючи на можливість віднесення їх національним законодавством до галузей публічного права, Європейський суд від­носить такі справи: про надання дозволу на зайняття професійною діяльністю, а саме лікарською або адвокатською; про надання чи від­кликання ліцензії або дозволу на право займатися підприємницькою діяльністю, наприклад, відкликання у ресторану ліцензії на продаж алкогольних напоїв; відкликання дозволу утримувати лікувальну клі­ніку; надання дозволу відкрити приватну школу та ін.; про експропрі­ацію, примусове об'єднання земельних ділянок чи їх планування, про відмову в наданні дозволу на будівництво чи інші види операцій, пов'язаних із нерухомістю, які мають прямі наслідки для здійснення права володіння власністю; про використання та здійснення права власності; щодо питань соціального забезпечення, у тому числі: надан­ня права на соціальне страхування, на отримання медичної страховки, допомоги з інвалідності та державних пенсій; надання соціальної до­помоги взагалі; зобов'язання сплачувати соціально-страхові внески; щодо передачі дітей на державне забезпечення; доступу батьків до дітей, взятих під опіку державою, та з інших питань щодо процедур опіки, піклування чи усиновлення; щодо дій адміністративних органів

з питань, пов'язаних із контрактами, у тому числі про відмову адміні­стративних органів затвердити угоди між приватними особами або відмову адміністративних органів надати дозвіл на утримання влас­ності, придбаної шляхом примусового продажу майна; щодо завдання шкоди внаслідок адміністративних чи кримінальних проваджень; щодо права на відшкодування грошових сум, сплачених як податок; про право індивіда на повагу своєї репутації з боку іншої приватної особи; щодо питань конституційного чи публічного права, якщо їх вирішення може бути вирішальним для цивільних прав та обов'язків.

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не застосовується до податкових спорів, утому числі про встановлення розмірів податкових ставок, незважа­ючи на те, що вони мають майновий характер. Як було зазначено в рішенні у справі Феррадзіні проти Італії, суд вважає, що податкові питання становлять частину основного пакета прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер. Беручи до уваги, що Конвенція та протоколи до неї мають тлумачитися в контексті всієї сукупності їхніх положень, Суд також зазначає, що стаття 1 Протоколу № І, яка стосується захисту права власності, зберігає право за держа­ною запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для забез­печення сплати податків. Хоча Суд не надає вирішального значення цьому факторові, він все-таки бере його до уваги. Суд вважає, що по­даткові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов'язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов'язково створюють для платника податків.

При вирішенні питання щодо поширення п. 1 ст. 6 Конвенції до справ державних службовців Європейський суд з прав людини засто­совує функціональний критерій, що ґрунтується на визначенні харак­теру повноважень та обов'язків, які виконуються державним службов­цем. У рішенні в справі Пеллегрін проти Франції Суд підкреслив, що усередині державних органів деякі посади передбачають виконання функцій загального характеру або участь у здійсненні державної влади, їх носії користуються, таким чином, маленькою часткою імунітету Держави. Останнє, таким чином, має законний інтерес у вимозі від своїх службовців особливого довірливого та порядного ставлення. На- инаки, відносно інших посад, які не передбачають цієї важливості «державного органу», цей інтерес відсутній. Зі сфери застосування ц. 1 ст. 6 Конвенції виключаються пише спори, що порушуються держав­ними службовцями, обов'язки яких є типовими для державної служби, оскільки на неї покладено публічну відповідальність за захист загаль­нодержавних інтересів або інтересів інших державних органів. Яскра­вим прикладом такої діяльності є збройні сили, поліція, суди. На прак­тиці Суд не з'ясовуватиме у кожному випадку, чи посада заявника —

ч огляду на характер його обов'язків і відповідальності — прямо або опосередковано пов'язана із здійсненням визначених публічним правом повноважень, а також обов'язків щодо забезпечення захисту загально­державних інтересів або інтересів інших державних органів. Відтепер жодні спори між адміністративними органами та службовцями, які обіймають посади, пов'язані із здійсненням визначених публічним правом повноважень, не входять до сфери застосування п. 1 ст. 6.3 ін­шого боку, всі спори стосовно пенсій належать до сфери застосування II. І ст. 6, оскільки з виходом на пенсію працівників особливі відноси­ни між ними і державними органами припиняються. Крім того, вказа­на стаття застосовується й до судового провадження між звільненим державним службовцем та її/його колишнім працедавцем, коли спір стосувався невиконаних фінансових зобов'язань після звільнення.

Отже, справи, в яких однією зі сторін є державний службовець, будуть підпадати під дію ч. 1 ст. 6 Конвенції за умови, якщо вони сто­суються пенсій або виконання колишнім роботодавцем фінансових зобов'язань після звільнення державного службовця. Інші справи мо­жуть розглядатися із застосуванням гарантій, передбачених ч. 1 ст. 6 Конвенції, якщо державний службовець обіймає посаду, не пов'язану із здійсненням визначених публічним правом повноважень.

Крім наведеного, не підпадають під дію п. 1 ст. 6 Конвенції такі справи: щодо еміграції та громадянства; щодо військового обов'язку; щодо політичних прав, у тому числі обиратися на вищі державні по­сади; щодо права на отримання безоплатної освіти; щодо відмови у видачі паспорту; щодо юридичної допомоги у цивільних справах; щодо права на безоплатне медичне обслуговування; щодо рішення Держави в односторонньому порядку виплатити компенсації жертвам стихійного лиха; щодо видачі патентів.

Цивільні права та обов'язки, що підпадають під сферу застосуван­ня ч. 1 ст. 6 Конвенції, мають бути спірними, тобто має існувати спір відносно них. Спір має бути «справжнього та серйозного характеру». При цьому, як свідчить практика Європейського суду з прав людини, спір про право буде існувати утому випадку, якщо права, про які йдеть­ся у справі, охороняються чи визнаються внутрішнім законодавством. Таким чином, уявляється, що під спором у сенсі ч. 1 ст. 6 Конвенції слід розуміти розбіжності, суперечки юридично заінтересованих осіб із приводу наявності чи відсутності права, обов'язку, їх сутності, ство­рення, зміни чи припинення правовідносин, що випливають із норми права, або, інакше кажучи, розбіжності, суперечки мають правовий характер.

Право на справедливий судовий розгляд останнім часом стало предметом обговорення багатьох вчених і практиків у різних галузях права. У літературі та на практиці сталою є точка зору, що це право має декілька складових елементів (аспектів): право доступу до судової процедури; право на справедливий розгляд упродовж розумного стро­ку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; право на публічний розгляд справи; право брати участь у судовому розгляді справи, маючи рівні можливості з іншою стороною, право допитувати свідків та ін. Деякі вчені проводять їх класифікацію, поділяючи на інституціональні, органічні та процесуальні елементи права на спра­ведливий судовий розгляд. Однак єдиної точки зору з приводу того, які це елементи, не існує.Уявляється, що право на справедливий судовий розгляд слід роз­глядати у широкому й вузькому значенні. У широкому значенні це право закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції і його можна взагалі ототожни­ти з правом на доступ до правосуддя, тобто кожна особа повинна мати можливість ініціювати судовий розгляд справи щодо своїх цивільних прав і свобод та отримати справедливий і ефективний судовий захист.

І Ірк цьому особа повинна мати безпосередній доступ, не обтяжений якимись юридичними чи фактичними перешкодами, до судової уста­нови і розгляд справи має відбуватися з додержанням усіх вимог, що передбачені п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод, оскільки мова не може йти про справедливий судовий розгляд, якщо справа розглянута, наприклад, з порушенням вимоги публічності, розумності строків, незалежності чи безсторонності суд­дів тощо.

У вузькому значенні право на справедливий судовий розгляд охоп­лює лише вимогу «справедливої» процедури, яка в тексті статті Кон­цепції про захист прав людини і основоположних свобод використо­вується поряд із вимогами незалежності та безсторонності суду, пу­блічності й розумності строку судового розгляду. Даючи визначення справедливості у вузькому значенні, Європейський суд з прав людини і ииділяє такі вимоги, які не вказані в п. 1 ст. 6 Конвенції, наприклад, ііалежне сповіщення та слухання, прийняття до уваги судом лише до- качів, отриманих законним шляхом, винесення обгрунтованого рішен­ня, принцип рівності сторін у змагальному процесі, заборону втручан­ня законодавця у процес здійснення правосуддя, принцип правової певності. З метою уникнення тавтологій право на справедливий судо- пий розгляд у вузькому значенні має називатися правом на належну судову процедуру.

Отже, можна запропонувати виділяти такі основні складові елементи права на справедливий судовий розгляд у широкому зна­ченні:

• необтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи;

• належна (справедлива) судова процедура;

• публічний судовий розгляд;

• розумний строк судового розгляду;

розгляд справи незалежним та безстороннім судом, встановленимНеобтяжений юридичними та економічними перешкодами доступ до судової установи. Європейський суд з прав людини у справі Толдер проти Сполученого Королівства зазначив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 (п. 1) Конвенції містила детальний опис гарантій, що нада­ються сторонам у цивільних справах, і не захищала б передусім те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, — доступ до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм позбавляються сенсу, якщо немає самого судового розгляду. В іншому рішенні у справі Ейрі проти Ірландії Європейський суд за­значив, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, і вказав, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефектив­ними і здійснюються на практиці. З наведеного випливає, що особа зможе отримати справедливий судовий розгляд лише за умови, якщо матиме реальний доступ до суду При цьому він не повинен обтяжува­тися якимись перешкодами.

Як юридичні перешкоди, що обмежують реалізацію права на доступ до суду, можна виділити існування на національному рівні норм, які взагалі виключають розгляд тієї чи іншої категорії справ з юрисдикції суду або встановлюють умови, додержання яких дозволяє відкрити провадження у справі (пред'явлення позову законним представником, додержання строків позовної давності тощо). У цьому контексті Євро­пейський суд з прав людини займає таку позицію, що право на доступ до суду не є абсолютним, воно може бути обмежене. Це випливає зі змісту цього права, оскільки воно за своїм характером вимагає регу­лювання з боку держави. При цьому держави користуються певною свободою розсуду при встановленні таких обмежень, але мають вра­ховувати такі вимоги. Так, обмеження права на доступ до суду, що запроваджуються державою, не повинні взагалі позбавляти особу права на захист, тобто завжди мають залишатися альтернативні спосо­би захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод чи інтересів, розгляд питань про які виключений з юрисдикції суду. Крім того, обмеження не будуть сумісними із п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо вони не мають право­мірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою.

До економічних обмежень, що можуть зробити звернення до суду неможливим попри всю формальну доступність останнього, слід від- 72 нести необхідність сплати судових витрат або внесення грошових коштів на депозит суду. Європейський суд з прав людини у цьому кон­тексті не вказує на необхідність скасування зазначених вище інститу­тів, але відмічає, що розмір грошових коштів, які сплачуються при чверненні до суду, має бути розумним або, іншими словами, співвід­носним із правом, що захищається. Крім того, мають існувати меха­нізми щодо звільнення від сплати судових витрат, надання розстрочки чи відстрочки від їх сплати залежно від майнового становища особи.

До економічних обмежень та певною мірою юридичних обмежень доступу до правосуддя можна також віднести необхідність обов'язкової участі адвоката у справі, неможливість отримання правової допомоги «наслідок її дорожнечі або відсутність процесуальних механізмів її надання. Незважаючи на те, що обов'язок надання безоплатної право­вої допомоги, закріплений в п. З (с) ст. 6 Конвенції, поширюється лише на кримінальне судочинство, Європейський суд з прав людини займає таку позицію, що п. 1 ст. 6 Конвенції слід розуміти таким чином, що держава повинна зробити все для надання юридичної допомоги, якщо вона виявляється доцільною для забезпечення реального доступу до судового розгляду; законом встановлено обов'язкове представництво заявника адвокатом; внаслідок складності провадження у справі. Втім запровадження системи правової допомоги є одним із засобів, за до­помогою якого держава може забезпечити позивачам реальне право на вирішення спору щодо їхніх цивільних прав та обов'язків шляхом судового розгляду. Крім того, існують інші засоби, наприклад, спро­щення процедури. У будь-якому випадку, право вибору таких заходів залишається за державою.

Належна (справедлива) судова процедура. Право на розгляд спра­ви з додержання справедливої процедури безпосередньо закріплене в п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. І Іри цьому в своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини достатньо широко тлумачить вищезазначену вимогу.

Так, по-перше, елементом належної судової процедури є група ви­мог, які спочатку були вироблені в процесі розгляду кримінальних справ, але потім були поширені й на провадження у цивільних справах: належне сповіщення та слухання, прийняття до уваги доказів, отрима­них лише законним шляхом, обґрунтованість рішення.

По-друге, елементами належної процедури, виходячи з прецедент­но'! практики Європейського суду з прав людини, є принцип «рівності вихідних умов», або, як його ще називають, принцип «рівності сторін» і принцип змагальності. Принцип «рівності вихідних умов» (рівності сторін) вимагає надання кожній стороні достатньої можливості пред­ставити свою справу в умовах, які не дають їй значних переваг перед її опонентом, а принцип змагальності означає, що сторони мають пра­во знайомитися зі всіма доказами або запереченнями, що залучені до справи, висловлювати свою думку про їх наявність, зміст і достовір­ність у відповідній формі та відповідний час, у разі необхідності — у письмовій формі та заздалегідь.

По-третє, до елементів належної судової процедури можна віднести вимогу про заборону втручання законодавця у процес здійснення пра­восуддя. Вимогу про заборону законодавчого втручання слід поширю­вати не тільки на випадки, коли держава або державні органи є сторо­нами у справі. Це положення поширюється і на випадки законодавчо­го втручання держави в цивільно-правові (приватноправові) відносини шляхом звільнення однієї сторони від виконання своїх зобов'язань або цивільно-правової відповідальності без згоди іншої сторони.

По-четверте, Європейський суд з прав людини також визнає одним з елементів справедливого судового розгляду принцип правової пев­ності, або, як його ще називають в літературі, принцип правової визна­ченості. Цей принцип випливає з принципу верховенства права і ви­магає, щоб у випадках, коли суди винесли остаточне рішення з якогось питання, їхнє рішення не підлягало сумніву. З принципом правової певності тісно пов'язана вимога безповоротної реалізації судових рі­шень, що також випливає з принципу верховенства права, і яку можна розглядати як складову принципу правової певності.

Публічний судовий розгляд. Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод прямо закріплює, що кожен має право на публічний розгляд його справи. Судове рішення проголошу­ється публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засі­дань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократич­ному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Проводячи буквальне тлумачення вищезазначеної норми, Європей­ський суд з прав людини до поняття «публічність» включає проведен- 74 ця судових засідань у відкритому режимі, за якого до залу судового засідання мають допускатися не лише сторони та їхні представники, н й усі бажаючі. При цьому сторони мають бути заздалегідь повідом­лені про слухання таким чином, щоб мати можливість вирішити пи­тання, чи здійснювати своє право на явку до суду, з'явитися до залу судового засідання. Закритий же судовий розгляд може бути проголо­шений лише з підстав, прямо зазначених у законі. Хоча ані дух, ані літера п. 1 ст. 6 Конвенції не перешкоджає особі відмовитися від пуб­лічного розгляду за власним спеціально вираженим бажанням або з мовчазної згоди.

Останніми роками Європейський суд з прав людини почав «публіч­ність» судового розгляду пов'язувати з його усністю принаймні нарівні першої інстанції, оскільки «публічність» втрачає будь-який сенс в умо- ініх повністю письмового процесу, за якого сторони позбавлені можли­вості обмінюватися своїми усними судженнями, репліками, давати усні пояснення суду з приводу причин їх звернення за захистом своїх пору­шених, невизнаних чи оспорюваних прав, свобод-чи інтересів.

Незалежно від того, чи був розгляд справи відкритим або закритим, судове рішення завжди має проголошуватися публічно. При цьому Європейський суд з прав людини виходить із того, що форма такого «публічного проголошення» може визначатися на національному рів­ні держав-учасниць по-різному, залежно від особливостей конкретно­го провадження, стадії судового розгляду, ролі суду, і вона не зводить­ся виключно до зачитування тексту судового рішення при всіх при­сутніх. Так, допускається передавати письмовий варіант повного су­дового рішення в канцелярію суду, де кожен бажаючий може з ним ознайомитися. Але, як було встановлено в рішенні у справі Бірюков проти Росії, якщо суд під час судового засідання зачитує лише резо­лютивну частину судового рішення, а повний текст судового рішення направляє сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, не даючи можливості громадськості з ним ознайомитися, наведене є по­рушенням публічного порядку проголошення судового рішення.

Розумний строк судового розгляду. Поняття «розумний строк» судового розгляду є найбільш розробленою категорією в прецедент- ній практиці Європейського суду з прав людини. Так, при розгляді справ з цього питання Суд вирішує два основних питання: який саме період слід брати до уваги та чи був такий період розумним у контек­сті п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Щодо першого питання практика Європейського суду з прав лю­дини однозначно підкреслює необхідність брати до уваги весь період провадження, який починається з моменту подання позову до суду, але може розраховуватися і з більш раннього моменту, коли, наприклад, попередня досудова процедура врегулювання спору обов'язково має передувати зверненню до суду. При цьому такий період не може по­чинати обліковуватися раніше, ніж держава-учасниця ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод. Що стосується моменту закінчення цього періоду, слід враховувати, що Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначав, що ви­конання рішення, винесеного будь-яким судом, слід розглядати як обов'язкову складову частину судового провадження, тобто він триває до завершення процедури виконання рішення.

У своїй прецедентній практиці Європейський суд з прав людини виходить із того, що розумність тривалості судового провадження необхідно оцінювати у світлі обставин конкретної справи та врахову­ючи критерії, вироблені Судом.

Першим критерієм є складність справи, тобто обставин і фактів, що ґрунтуються на праві (законі) і тягнуть певні юридичні наслідки. Вона може бути пов'язана як з питаннями факту, так і з правовими аспектами: характер фактів, які необхідно встановити; кількість питань, які розглядаються в межах однієї справи; віддаленість, з точки зору простору та часу, між подіями та фактами, що розглядаються, та про­цесом судочинства; кількість свідків та інших аналогічних проблем, пов'язаних зі збором показань свідків; міжнародні фактори; приєднан­ня справи до інших справ, а також вступ у процес нових осіб.

Другим критерієм оцінки розумності строку судового розгляду є, за визначенням Європейського суду з прав людини, поведінка заявни­ка. Якщо затримка розгляду справи відбувається з його вини, то це, безумовно, є фактором, що послаблює ефективність скарги. Однак не можна вимагати від заявника активної співпраці із судовою владою. Крім того, поведінка заявника не буде розглядатися як така, що спри­чиняє затягування процесу, якщо він використовує засоби оскарження, доступні за національним законодавством, з метою захисту власних інтересів.

Третім критерієм є поведінка державних органів, оскільки тільки затримки, в яких можна звинуватити державу, можуть виправдати ви­сновок про невиконання вимоги, що стосується «розумного строку». У деяких випадках затримка розгляду справи і перевищення розумних 76 строків викликаються перевантаженням судової системи. Останнє може бути пов'язано або з певними надзвичайними ситуаціями, напри­клад, економічний спад, коли держава заздалегідь не може передбачи­ти збільшення кількості спорів, або з існуванням більшої кількості справ, ніж здатна розглянути судова система. У першому випадку тим­часове накопичення роботи не тягне за собою відповідальність дого­вірних держав за затримку за умови, що вони достатньо оперативно вживають заходів щодо усунення надзвичайної ситуації такого роду. В іншому випадку Суд визнає неправомірним продовження державою строків розгляду понад ті, які можна припустити як розумні.

Останнім, четвертим, критерієм є значущість для заявника питання, яке перебуває на розгляді суду, або особливе становище сторони у про­цесі. Так, наприклад, як зазначає Європейський суд з прав людини, без зволікань повинні розглядатися справи про піклування про дітей і права доступу до них, трудові спори та справи, пов'язані з травматизмом, а також інші справи, при розгляді яких є важливою терміновість.

Розгляд справи незалежніш та безстороннім судом, встановленим законом. Під «судом» у практиці Європейського суду з прав людини розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури.

Указаний орган має бути встановленим законом. Ця фраза поши­рюється не лише на правову основу самого існування «суду», а й до­тримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Так, наприклад, суд не буде вважатися таким, що встановлений зако­ном, якщо під час розгляду справи ним були застосовані повноважен­ня, які не передбачені для даного виду суду чинним законодавством. Вищезазначений вираз поширюється також і на законність складу суду, який розглядає справу, тобто останній має бути призначений із додер­жанням усіх вимог процесуального закону. Таким чином, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, суд буде вважатися вста­новленим законом лише за умови, що він утворений безпосередньо на підставі закону, діє в межах своєї предметної, функціональної та тери­торіальної юрисдикції й у законному складі суду.

Суд має відповідати ряду вимог, що передбачені в п. 1 ст. 6 Конвен­ції про захист прав людини і основоположних свобод і вироблені пре­цедентною практикою Європейського суду з прав людини, а саме бути незалежним та неупередженим.

При визначенні того, чи може суд вважатися «незалежним», слід враховувати спосіб призначення членів суду, строк перебування на посаді, існування гарантій від зовнішнього впливу та наявність у суду зовнішніх ознак незалежності. Стосовно вимоги «неупередженості» суду Європейський суд виділив два аспекти. По-перше, орган, який розглядає справу, повинен бути безстороннім суб'єктивно, тобто жоден його член не повинен мати будь-якої особистої заінтересованості або упередженості. Вважається, що суддя є неупередженим, якщо немає доказів, які б свідчили про протилежне. По-друге, такий орган також має бути неупередженим з об'єктивного погляду, тобто він повинен надати достатні гарантії, які б виключали будь-які законні сумніви стосовно цього.6. Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи щодо доступності правосуддя у цивільних справах

Аналізуючи діяльність органів Ради Європи, не можна не помітити, що особлива увага приділяється питанням міжнародних стандартів у сфері судочинства. Доказом цього є низка актів, ухвалених Комітетом 80 міністрів Ради Європи, які відтворюють такі міжнародні стандарти у сфері судочинства, як незалежність та безсторонність судів, їх орга­нізація та судове самоврядування тощо.

Ряд актів Комітету міністрів Ради Європи відносять, власне, до цивільного судочинства та безпосередньо до доступності правосуддя у цивільних справах, оскільки це питання е однією зі складових тако­го базового права, як право на справедливий судовий розгляд. До таких актів належать: Резолюція (76) 5 про безоплатну правову допомогу и цивільних, господарських і адміністративних справах від 18 лютого 1476 p.; Резолюція (78) 8 про безоплатну правову допомогу і юридич­ні консультації від 2 березня 1978 p.; Рекомендація № Я (81) 7 щодо шходів, що полегшують доступ до правосуддя від 14 травня 1981 p.; Рекомендація № R (84) 5 щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення судової системи, від 28 лютого 1984 p.; Рекомендація № R (93) 1 про ефективний доступ до закону і право­суддя для найбідніших верств населення від 8 січня 1993 p.; Рекомен­дація № R (95) 5 щодо запровадження та покращення функціонування систем і процедур оскарження по цивільних і господарських справах під 7 лютого 1995 p.; Рекомендація № R (2000) 2 щодо повторного роз­гляду або поновлення провадження у певних справах на національно­му рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини під 19 січня 2000 p.; Рекомендація № R (2002) 10 щодо медіації в ци­вільних справах від 18 вересня 2002 p.; Рекомендація № R (2005) 12, що містить форму заявки на отримання правової допомоги за кордоном під 15 червня 2005 р. тощо. Резолюції та рекомендації не мають фор­мально юридичної сили.

Наприклад, Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи є актами, що не мають юридичної сили для держав-членів, а є лише втіленням висновків або Парламентської асамблеї Ради Європи, яка є виключно дорадчим органом, або висновків власне Комітету міністрів. Разом з тим висновки цих органів є авторитетними узгодженими висновками легітимних представників усіх держав-членів організації, а отже, уза­гальненням належної практики та принципів, що мають бути досягну­ті кожною державою-членом. Таким чином, це норми, які мають дуже важливий моральний авторитет і можуть формувати так зване «м'яке право», яке може утворювати зобов'язання за міжнародним правом. Крім того, ст. 15 Статуту Комітету міністрів передбачає, що Комітет міністрів може вимагати від уряду інформацію щодо виконання заходів, передбачених у рекомендаціях. Хоча відповідальність за невиконання державою рекомендованих заходів не передбачена, але Комітет міні­стрів може включити факти бездіяльності держави до своїх звітів, що може мати політичні наслідки для держави, яка не дотримується реко­мендацій Ради Європи.

Через свої Рекомендації та Резолюції Комітет міністрів здійснює, так би мовити, авторитетний «тиск» на держави-члени. Саме цим можна пояснити ту значущу роль, яку відіграли ці акти у гармонізації права та безпосередньо у формуванні стандартів доступності право­суддя в цивільних справах у Європі. Запровадження нових норм та гармонізація права через конвенції є набагато складнішими з огляду на складний Процес їх прийняття на відміну від процесу прийняття рекомендацій, які не потребують ратифікації з боку держав-членів.

Завдяки діяльності Комітету міністрів Ради Європи в законодавство та практику держав-членів увійшли такі принципи, як безоплатна право­ва допомога в судовому провадженні, вільний вибір кваліфікованого за­хисника, право на надання адвоката за рахунок держави, якщо особа не може сплатити гонорар, інформування громадськості про засоби захисту в судовому порядку, простота судових та позасудових процедур, сприян­ня доступу до позасудових методів розв'язання конфліктів та ін.

Наприклад, Рекомендація № R (81) 7 Комітету міністрів Ради Євро­пи від 14 травня 1981 р. щодо шляхів полегшення доступу до право­суддя містить ряд пропозицій, реалізація яких підвищує доступність до правосуддя. Мова йде про розширення механізмів примирення сторін або дружнього врегулювання спорів до прийняття його до провадження або ж у ході розгляду; про оптимізацію судового процесу, який зазвичай повинен складатися не більш як із двох судових засідань: перше засідан­ня може мати підготовчий характер, а в ході другого повинні надаватися докази, заслуховуватися доводи сторін і прийматися рішення; про за­стосування санкцій відносно будь-якої сторони, що не здійснює необ­хідні процесуальні дії у встановлені законом або судом строки (до таких санкцій можуть належати позбавлення права на здійснення процесуаль­ної дії, рішення про відшкодування збитків і покриття витрат, накладен­ня штрафу, залишення заяви без розгляду); про надання суду повнова­ження або негайно ухвалювати рішення по суті спору, або застосувати такі санкції, як накладення штрафу, покладання обов'язку зобов'язати відшкодувати збиток, позбавлення права на здійснення процесуальної дії у разі винесення підсумкового рішення у справі у максимально ко­роткі терміни після його закінчення та ін.

Рекомендація № R (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи щодо принципів цивільного судочинства, спрямованих на вдосконалення

82 судової системи, від 28 лютого 1984 р. передбачає, що деякі норми та процедури цивільного судочинства, прийняті в державах-членах, у де­яких випадках є перешкодою для ефективного відправлення право­суддя. Такі норми (процедури) можуть вже не відповідати потребам сучасного суспільства та ними можуть зловживати учасники процесу в цілях затягування судового розгляду. З метою запобігання подібним зловживанням суд повинен відігравати активну роль у забезпеченні швидкого судового розгляду, поважаючи при цьому права сторін, зо­крема, право на безсторонність. Активна роль суду забезпечується можливістю вимагати від сторін таких пояснень, які суд визнає необ­хідними, та особистої явки; викликати свідків, особливо в тих випад­ках, коли мова йде про інтереси інших осіб, крім тих, що беруть участь у справі; контролювати допит свідків; виключати з участі у розгляді свідків, чиї можливі свідчення не стосуються цієї справи, обмежувати кількість свідків у справі.

Рекомендація № R (95) 5 Комітету міністрів Ради Європи щодо запровадження та покращення функціонування систем і процедур оскар­ження по цивільних і господарських справах від 7 лютого 1995 р. за­кріплює необхідність існування можливості контролю за будь-яким рішенням суду нижчого рівня судом вищого рівня з повним інформу­ванням сторін про їх право на оскарження та умови такого оскарження (наприклад, строки, в які має бути подана апеляція). Крім того, ця Рекомендація передбачає заходи, які виключать з права на апеляцію неналежні питання — позовні вимоги на невеликі суми, запроваджен­ня вимоги щодо одержання дозволу суду на подання апеляції, установ­лення граничних строків щодо здійснення права на оскарження, від­строчення здійснення права на оскарження з ряду попередніх питань до подання основної апеляції по суті справи. Суттєвим є положення про заходи запобігання зловживанням системою оскарження, які до­зволяють зменшити навантаження судів від необгрунтованих скарг,

о також перерахування конкретних заходів із підвищення ефективності процедур оскарження, з переліку яких держави-члени можуть вибрати найбільш доцільні та дієві для своєї судової системи.

Рекомендація № R (2002) 10 щодо медіації в цивільних справах від 18 вересня 2002 р. стала керівною настановою для розуміння медіації як засобу врегулювання спорів, альтернативних судовим рішенням, та дає визначення медіації, окреслює сферу її застосування, способи її організа­ції, регламентує процес медіації, навчання та відповідальності медіаторів, надає приблизний зміст угод, досягнутих унаслідок медіації

.Питання для самоконтролю

1. Причини виникнення всесвітнього руху «Доступ до право­суддя».

2. Які чинники можуть перешкоджати доступності цивільного судочинства?

3. Чим доступність правосуддя як міжнародний стандарт від­різняється від принципів цивільного процесу?

4. Як Європейська конвенція про захист прав людини і осно- .воположних свобод закріплює право на' справедливий судо­вий розгляд?

5. Які складові права на справедливий судовий розгляд були сформульовані безпосередньо Європейським судом з прав людини?

6. Якою є роль Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у судовому правозастосуванні?

Які рекомендації Комітету міністрів Ради Європи становлять основу гармонізації процесуального законодавства у сфері цивільного судочинства?Глава III III III III III я III H III III H III III III III III III III III III III III III III III ЦИВІЛЬНЕ

ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ ПРАВА

•ям § 1. Предмет цивільного процесуального

права

Цивільне процесуальне право є самостійною галуззю права і має притаманний йому предмет правового регулювання. Розгляд питань про судову владу і правосуддя в цивільних справах, про форму здій­снення правосуддя в рамках цивільного процесу приводить до виснов­ку, що предметом процесуального права є суспільні відносини, які виникають при здійсненні правосуддя в цивільних справах. Цивільне процесуальне право визначає порядок розгляду і вирішення цивільних справ, установлюючи для кожного суб'єкта процесуальної діяльності права та обов'язки, тобто міру можливої або належної поведінки.

Згідно із ст. 1 ЦПК завданнями цивільного судочинства є справед- лпний, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, Інтересів держави. Тому суспільні відносини, які виникають при здій­сненні правосуддя в цивільних справах, мають специфічний характер. Нони виникають у зв'язку з необхідністю судового захисту суб'єктивних ирпн, свобод або інтересів фізичних осіб, юридичних осіб або держави. Якщо суспільні відносини, які є предметом правового регулювання гшіузей матеріального права (цивільного, сімейного, житлового, тру­дового та ін.), виникають для досягнення певних економічних та інших цілей, то суспільні відносини у сфері здійснення правосуддя в цивіль­них справах виникають з метою розгляду цивільної справи зі спору між заінтересованими особами та судового захисту порушених, неви- Чі-Іаних або оспорюваних суб'єктивних прав, свобод або інтересів. Тыким чином, суспільні відносини, які становлять предмет цивільного процесуального права, виникають у зв'язку з реалізацією заінтересо- ІІІшими особами права на судовий захист.

Такий підхід до премета цивільного процесуального права як га­лузі нрава став традиційним і майже загальновизнаним. Разом з тим

8

5у 60-х роках минулого століття М. Б. Зейдер запропонував концепцію ширшого розуміння предмета цивільного процесуального права. Автор обґрунтовував ту позицію, що предметом цивільного процесуального права є більш широке коло відносин, які виникають не тільки при роз­гляді цивільних справ судами у порядку цивільного судочинства, а й при розгляді цивільних справ іншими органами цивільної юрисдикції, виходячи із того, що законодавство передбачає множинність процесу­альних форм захисту цивільних прав (арбітраж, товариські суди, но- таріттощо) . За Такого підходу очевидно, що поняття цивільного судо­чинства та цивільного процесу не збігаються і не є тотожними. Цивіль­ний процес є більш узагальнюючим поняттям, який охоплює і цивіль­не судочинство, й інші юрисдикційні процедури розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту суб'єктивних прав та інтересів учас­ників цивілістичних правовідносин.

Теорія широкого розуміння предмета цивільного процесуального права мала своїх прибічників, втім не дістала підтримки та подальшої розробки. У наш час вона практично залишилася поза увагою теоре­тиків цивільного процесу. Однак, враховуючи об'єктивні чинники, диференціацію процесуальної сфери, виходячи з упровадження спеці­алізації судової діяльності та диференціації судових процедур відпо­відно до судової спеціалізації, виникнення різних форм судочинства, ця проблема як наукова так чи інакше може знову постати.

Уявляється, що широкий підхід до теоретичної конструкції цивіль­ного процесу є до кінця недооціненим. Він за своєю суттю був серйоз­ною спробою побудови теорії цивільного процесу нарівні виявлення найбільш загальних закономірностей формування процесуальної сфе­ри та функціонування системи органів цивільної юрисдикції. Дійсно, саме в контексті широкого розуміння цивільного процесу як системи процесуальних процедур, заснованих на інститутах позовного прова­дження цивільного судочинства, а також альтернативних форм захис­ту цивільних прав, які забезпечують доступність власне цивільного судочинства і правосуддя у цивільних справах, прослідковується пев­на гармонізація процесуальної сфери правового регулювання. Крім того, вище зверталась увага на те, що, незважаючи на законодавчу практику впровадження різних форм судочинства (цивільного, госпо-

Див.: Зейдер, Н. Б. Предмети система советского гражданского процессуально­го права [Текст] / Н. Б. Зейдер // Правоведение. - 1962. - № 3. - С. 81; Советский гражданский процесс [Текст] / под ред. С. Ю. Каца, Л. Я. Носко. - Киев : Виша школа, 1982. - С. 4-8.

дарського, адміністративного), сутнісна їх єдность підтверджує все ж таки можливість прийняття єдиного цивільного процесуального кодексу, що дозволить оптимізувати процесуальне законодавство в ці­лому.

Цивільне процесуальне право як самостійна галузь права генетич­но і функціонально пов'язане з іншими галузями права. Генетично цивільне процесуальне право пов'язано з конституційним правом, і-удоустрійним правом та кримінальним процесуальним правом, гос­подарським процесуальним правом та адміністративним процесуаль­ним правом. Функціонально цивільне процесуальне право пов'язано ) цивільним, сімейним, трудовим, адміністративним, фінансовим та іншими галузями матеріального права.

Генетичні зв'язки цивільного процесуального права ґрунтуються на існуванні норм, які становлять основу цивільного процесуального за­конодавства (зв'язок із конституційним правом) або мають міжгалузевий Юрактер (принципи організації й діяльності судових органів, інститут показів, преюдиціальність судових постанов, виконання вироків у час­тій майнових стягнень за правилами цивільного процесу, правила юрисдикції та ін. — притаманне для галузей процесуального права).

Функціональні зв'язки цивільного процесуального права виявля­ються у факті застосування судом норм матеріального права при роз­гляді й вирішенні цивільних справ. Так, відповідно до ст. 16 ЦК спо- I ббами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкоду­вання майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної їлади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місце- 111 <і о самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, атакож інши­ми способами, передбаченими законом або договором.

Правильне застосування відповідних норм матеріального права бе іпосередньо впливає на законність судової діяльності, законність актів правосуддя. Стаття 8 ЦПК передбачає законодавство, на підставі и ко і о суд вирішує справи.

Відповідно до сталих догм цивільного судочинства, якщо суд не­правильно застосував норму матеріального права, рішення по справі Відлягає скасуванню (статті 311,338 ЦПК), що свідчить про важливість застосування норм матеріального права в аспекті законності судових рішень та правосудності судової діяльності з точки зору завдань судо­чинства.

Отже, грань взаємозв'язку цивільного процесуального права з ін­шими галузями матеріального права проходить через застосування судом чинного законодавства, яке регулює матеріально-правові від­носини. Дана обставина багатьма вченими не враховується, що при­зводить до неправильного трактування взаємозв'язку цивільного про­цесуального права з іншими галузями права. Наприклад, нерідко ствер­джується, що цивільне процесуальне право має залежний характер, визначається галузями матеріального права. Ці твердження нівелюють самостійність цивільного процесуального права.

Проблема співвідношення процесуального і матеріального права привертає увагу перш за все тому, що реальна законодавча практика, як зазначалось, йде шляхом уведення різних порядків судочинства — ци­вільного, господарського, адміністративного. Крім того, особливої ак­туальності вона набуває і у зв'язку з подальшою диференціацією та ін­теграцією матеріальних галузей права та вдосконаленням процесуальних форм захисту прав, свобод та інтересів. Вияв цінності (ефективності) цих форм і тенденцій їх подальшого розвитку пов'язано із встановленням меж впливу матеріального права на форму процесу, ступенем детермі­нованості процесуальної форми матеріальним правом .

Співвідношення матеріального, перш за все цивільного права, та цивільного процесуального права традиційно визначають як співвід­ношення змісту й форми та залежності процесуального права від га­лузей матеріального права. При цьому процесуальний порядок роз­гляду цивільних справ кваліфікують як форму примусової реалізації матеріально-правових вимог і, отже, одну з форм здійснення суб'єктивного права. При примусовій реалізації суб'єктивного права особливості матеріального права впливають на сам процес (процедуру) судочинства, тому порядок судочинства в судах має визначатися з ура­хуванням характеру матеріальних правовідносин .

Таке розуміння природи цивільного процесуального права не узго­джується з фундаментальними началами диспозитивності у приватно­му праві та у цивільному процесі. Правовий примус у цивілістичних відносинах має бути мінімальним, оскільки завжди існує можливість

1. Див.: Гукасян, P. Е. Избранные труды по гражданскому процессу [Текст] / Р. Е. Гу­касян. - М. : Проспект, 2008. - С. 353.

2

Див.: Рожкова, М. А. Основные понятия арбитражного процессуального права [Текст] /М. А. Рожкова. - М., 2003.-С. 191.

диспозитивного, добровільного виконання цивілістичних обов'язків, використання різних форм медіації при розгляді правових конфліктів. Крім того, цивільне право — це не лише класична самостійна галузь права, а й ядро приватного права в цілому'. Що стосується цивільного процесуального права та сфери його реалізації, тобто цивільного про­цесу, то воно якщо не належить до галузі публічного права, то більшою мірою тяжіє до публічного права, оскільки у сфері регулювання ци­вільного процесуального права мають місце суттєві прояви процесу­альної диспозитивності. Причиною цього є те, що сторонами цивіль­ного судочинства виступають суб'єкти приватноправових відносин і тому природа матеріально-правових відносин, незважаючи на публіч­ність діяльності суду, не може бути знівельована при вирішенні спору про право та розгляді цивільної справи органом судової влади.

Диспозитивність сторін у цивільному процесі щодо цього має фундаментальне значення. Приватні інтереси сторін, механізм їх здій­снення через реалізацію суб'єктами приватного права конституційно­го права на судовий захист у процедурах цивільного судочинства ви­ступають тим специфічним моментом, який закладає основи само­стійності цивільного процесуального права. У зв'язку з цим можна сказати, що цивільне судочинство за своєю природою є приватнопра­вовим (виходячи з мети реалізації завдань судочинства), втім має публічно-правовий характер (справедливий, неупереджений та своє­часний розгляд цивільних справ становлять і публічні інтереси право­суддя як соціального інституту).

Таким чином, проблема співвідношення матеріального і процесу­ального права як галузей права має строго визначений аспект. Мова може йти про міжсистемні зв'язки цивільного процесуального права та матеріального права в аспекті функціонування матеріально-правового та процесуально-правового у механізмі правового регулювання в ці­лому. Щодо цього матеріальне право без процесуальних гарантій не може потенційно бути реальним та високозначущим. Процедури судо­чинства та судові рішення в механізмі правового регулювання у певних випадках неможливості реалізації матеріальних прав надають їм пра­вової визначеності, що забезпечує і правопорядок у цілому. Тобто цивільний процес забезпечує формалізацію та неоспоримість конкрет­них суб'єктивних прав та обов'язків. А це означає, що кваліфікація

Цивільне право [Текст] : підручник : у 2 т. / В. І. Борисова (кер. авт. кол.), Л. М. Баранова, Т. І. Бєговата ін. ; за ред. В. І. Борисово ї, І. В. Спаси бо-Фате свої,

В. Л. Яроцького. - X. : Право, 2011.-Т. 1.-Є. 5-11.

співвідношення процесуального і матеріального права як форми і зміс­ту є принципово неправильною.

У зв'язку з проблематикою співвідношення матеріального та про­цесуального права в літературі існує також точка зору, що це співвід­ношення можна розглядати в аспекті не галузей права, а норм матері­ального і норм процесуального права. При цьому стверджується, що норми матеріального права впливають на норми процесуального пра­ва. Таке твердження також є явним перебільшенням. У теорії цивільно­го процесуального права доведено, що норми процесуального права за предметом їх правового регулювання умовно можна розділити на де­кілька груп: а) група норм, які регулюють відносини з формування по­зову та розпорядження ним; б) група норм, які регулюють доказову ді­яльність суду, осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників про­цесу; в) група норм, які регулюють правове становище суду (його струк- туру, організацію, повноваження). Жодна з норм, що входять до цих груп, не знаходяться у такому співвідношенні з нормами матеріального права, яке можна було б назвати співвідношенням форми та змісту. Жодна з цих норм не є способом застосування або взагалі реалізації норми матері­ального права. Автор пояснює це тим, що матеріальне право (у тому числі цивільне право) поліморфне, а процесуальне право, на відміну від матеріального, є монолітним. Норми процесуального права не відокрем­лені одна від одної, а призначені для сумісної з іншими нормами дії. Поліморфність матеріальних галузей права і монолітність процесуальної галузі свідчать про те, що процес може бути способом застосування норм різних галузей права. При цьому зміни та доповнення у випадку необ­хідності мають бути внесені лише до тієї групи норм, яка регулює від­носини з визначення та розпорядження предметом позову й правомоч­ності суду при ухваленні рішення'.