§ 4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

Судове рішення як акт правосуддя повинно бути обґрунтованим, тобто ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвер­джених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. З ст. 213 ЦПК).

Формування доказового матеріалу з цивільної справи потребує врахування всіх необхідних доказів, однак воно виключає подання, витребування, дослідження доказів, які не належать до справи. Стат­тя 58 ЦПК передбачає, що суд приймає до розгляду лише ті докази, які мають значення для справи, тобто в ній сформульовано правило про належність доказів.

Належність доказів інколи трактують не як правило з певним зміс­том, а як ознаку самих судових доказів або як умову допущення до­казів у процес. Вважаємо, що належність доказів — це правило, яке адресовано і суду, і всім суб'єктам доказування — особам, які беруть участь у справі.

Суд відповідно до правил належності повинен регулювати процес формування доказів, необхідних для обґрунтування судового рішення. У законі не міститься вказівки на коло доказів, які мають бути зібрані з тієї чи іншої справи.

Правило належності, хоч і сформульоване для суду, але стосується і процесуальної діяльності осіб, які беруть участь у справі. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані також керуватися правилом належ­ності доказів і надавати докази, необхідні й достатні для вирішення тієї чи іншої справи.

Питання про належність доказів вирішується судом, однак, при­ймаючи таке рішення на підставі розсуду, суд все-таки керується об'єктивними критеріями.

При вирішенні питання про належність доказів суд бере до уваги предмет доказування, тобто коло тих юридичних фактів з конкретної справи, які передбачені нормою матеріального права, на основі якої буде вирішена цивільна справа. Предмет доказування — той критерій, який допомагає правильно застосувати правило про належність до­казів. Помилка суду у визначенні належності доказів веде до збирання непотрібних доказів або до того, що не досліджуються надані докази, які стосуються справи.

У цивільному процесуальному праві міститься чимало норм, які забезпечують реалізацію правила про належність доказів у цивільному процесі. Так, згідно із ст. 119 ЦПК у позовній заяві повинні бути ви­кладені обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і докази, що підтверджують кожну обставину. Статті 134, 136, 137 ЦПК перед­бачають, що особи, які заявляють клопотання про витребування або дослідження письмових, речових доказів, виклик свідка, зобов'язані вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами.

Крім належності доказів, цивільне процесуальне законодавство передбачає і правило допустимості засобів доказування. Згідно з ци­вільним процесуальним законодавством наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інші об­ставини, що мають значення для правильного вирішення справи, вста­новлюється такими засобами: поясненнями сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідки, показаннями свідків, письмовими доказами, речовими доказами і висновками експертів (ст. 57 ЦПК). Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК).

Допустимість засобів доказування також є однією з найважливіших умов, які забезпечують законність і обґрунтованість судових рішень.

Допустимість судового доказу, як випливає з наведених статей ЦПК, — це відповідність його процесуальної форми (засобів доказу­вання) вимогам закону, яку потрібно розглядати у широкому і вузькому плані.

Правило допустимості в широкому розумінні закріплено в ч. 2 ст. 57 ЦПК і допускає наявність певного кола засобів доказування, в яких можуть міститися фактичні дані, з тим, щоб вони могли бути судовими доказами. Це правило має виключний характер, оскільки встановлене законом коло засобів доказування не може бути розшире­не або звужене за розсудом суду. Так, суд не може покласти в обґрун­тування висновків по справі фактичні дані, одержані телефоном або під час особистої бесіди, і, навпаки, не може відмовити у використан­ні перерахованих у ч. 2 ст. 57 ЦПК засобів доказування, якщо таке обмеження не передбачене законом.

Правила допустимості у вузькому розумінні закріплені у ст. 59 ЦПК і стосуються передусім тих випадків, коли по справі можуть бути до­пустимі тільки певні засоби доказування з числа передбачених законом. Вони конкретизуються в нормах матеріального права. Наприклад, згідно із ч. 1 ст. 218 ЦК недотримання простої письмової форми угоди позбавляє сторону можливості у разі спору посилатися на її підтвер­дження на показання свідків.

Згідно з Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердже­ним постановою Кабінету Міністрів України від 2.12.2009 р. № 1317, процедура проведення медико-соціальної експертизи призначається хворим, що досягай повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, інвалідам з метою вияв­лення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, про­фесійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.

Медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертають­ся для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профі- лактичного закладу охорони здоров'я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що під­тверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених за­хворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричи­няють обмеження життєдіяльності.

Медико-соціальна експертиза потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання проводиться після по­дання акта про нещасний випадок на виробництві, акта розслідування професійного захворювання за встановленими формами, затвердже­ними постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112, висновку спеціалізованого медичного закладу (науково- дослідного інституту професійної патології чи його відділення) про професійний характер захворювання, направлення лікувально- профілактичного закладу охорони здоров'я або роботодавця чи проф­спілкового органу підприємства, на якому потерпілий одержав травму чи професійне захворювання, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків, суду чи про­куратури. Якщо потерпілий не належить до категорії осіб, обслідуван­ня яких згідно з діючим положенням покладено на медико-соціальну експертну комісію (МСЕК), то встановлення причин інвалідності, ступеня втрати працездатності провадиться судово-медичною експер­тизою за правилами, передбаченими для МСЕК.

Для встановлення психічного стану громадянина в момент вчинен­ня дії або розгляду цивільної справи допустимим буде тільки такий засіб доказування, як висновок судово-психіатричної експертизи.

Треба зазначити, що правила допустимості судових доказів, які приписують для встановлення окремих обставин справи використання певних засобів доказування, не звільняють суд від обов'язку оцінюва­ти достовірність таких доказів з урахуванням усієї сукупності зібраних у справі доказів.

Щоб правильно визначити допустимість того чи іншого доказу, необхідно перевірити не тільки відповідність процесуальної форми доказу вимогам закону, а й дотримання передбаченого законом про­цесу їх формування. Результатом порушення вимог закону, які став­ляться до порядку формування засобів доказування як процесуальної форми судових доказів, є недопустимість цих засобів доказування, неможливість використання фактичних даних, які містяться в них, при розгляді справи.

Одним із засобів збирання доказів є судове доручення. Воно повин­но бути виконане з дотриманням усіх вимог закону. Згідно із ст. 132 ЦПК виконання судових доручень здійснюється судом з дотриманням усіх встановлених законом процесуальних правил. Неприпустимими є передача виконання судового доручення технічним працівникам, а також відібрання письмових пояснень замість з'ясування поставлених в ухвалі питань у судовому засіданні із складанням протоколу. Свідки повинні попереджатися про відповідальність задачу свідомо неправ­дивих показань і відмову від свідчень. Огляд і дослідження письмових і речових доказів потрібно здійснювати всім складом суду, проведення експертизи — в порядку, передбаченому законом.

Крім того, що фактичні дані мають бути одержані за допомогою певних засобів доказування, із додержанням встановленого законом процесу формування цих засобів, закон містить певні вимоги, які став­ляться до самих носіїв фактичних даних і до процесуальної форми сприйняття фактичних даних. Так, ст. 51 ЦПК містить положення щодо осіб, які не підлягають допиту як свідки.

ш-шшт § 5. Стандарт доказування та оцінка доказів судом

Стандарт доказування характеризує можливість закінчення роз­гляду цивільних справ при наявності певних передумов (системи пе­редумов) для ухвалення рішення на користь тієї чи іншої сторони. Категоріально стандарт доказування — це сукупність критеріїв, на підставі яких суд ухвалює рішення по справі .

Перш за все стандарт доказування визначає кінцеву мету доказуван­ня і можливість ухвалення рішення відповідно до цього. Сучасна систе-

І. В. Решетнікова зауважує, що стандарі доказування г швидше за все терміном англо-американським (див.: Решетникова, И. В. Доказательственное право в граждан­ском судопроизводстве [Текст] / И. В. Решетникова. - Екатеринбург : Изд-во Гуманит. ун-та, 1997.-С. 271).

ма доказування, про що йшла мова, передбачає як мету цивільного процесу розгляд справи за умов дотримання процесуальної справедли­вості як системи процесуальних гарантій, що випливає із ст. 1 ЦПК.

Система доказування визначально засновується на тягарі доказу­вання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При цьому ключовою для визначення наслідків реалізації таких специфічних обов'язків (тягаря доказування) виступає заінтересованість у розгляді цивільної справи на свою користь. Ніякої юридичної відповідальності пасивна у доказуванні сторона не несе, оскільки тягар доказування не аналог юридичних обов'язків, сторони не несуть юридичних обов'язків щодо подання доказів і розкриття всіх обставин справи, зокрема і тих, які не бажані для сторін з точки зору їх правової позиції та процесу­альної заінтересованості або не є бажаними для сприятливого завер­шення процесу. Таким чином, сторони можуть притримувати докази на свою користь.

Умовою стандарту доказування є те, що спір підлягає розгляду судом лише у межах заявлених позовних вимог та наданих сторонами доказів. Суд ухвалює рішення на основі досліджуваних доказів і до­ведених сторонами обставин цивільної справи. При цьому, вирішуючи справу, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням.

Як видно, стандарт доказування визначає можливість ухвалення судового рішення залежно від того, якою мірою сторона спромоглася виконати свої функції у процесуальному доказуванні.

Така модель стандарту доказування ставить питання, які вже по­чали обговорюватися в процесуальній літературі, про ймовірність у правосудді при розгляді цивільних справ і можливість ухвалення рішення на основі ймовірності встановлення фактів, що входять до предмета доказування, та використання статистичних даних для вста­новлення фактів, що мають значення для справи'.

Що стосується оцінки доказів судом, то цивільне процесуальне законодавство передбачає, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення (ст. 212 ЦПК).

Оцінка доказів складається з визначення судом достовірності й до­статності доказів.

Решетникова, И. В. Доказательственное право в гражданском судопроизводстве [Текст] / И. В. Решетникова. - Екатеринбург : Изд-во Гуманит. ун-та, 1997. - С. 279-286.

Визначення достовірності доказів зводиться до перевірки доброякіс­ності джерела доказів, а також самого процесу формування доказів. На­приклад, даючи оцінку достовірності показання свідка, суд повинен пере­вірити, чи міг свідок правильно сприймати факти, чи в змозі даний свідок їх запам'ятати, а також чи правдиво він дає про них показання. При оцін­ці достовірності висновку експерта суд має перевірити компетентність експерта, при оцінці письмових доказів — їх справжність тощо.

Після встановлення достовірності доказів суд визначає їх достат­ність, тобто вирішує питання про те, чи є можливість на підставі зі­браних по конкретній справі доказів зробити певний висновок про наявність фактів, які належать до предмета доказування, про права і обов'язки сторін. Але цей умовивід суд робить, враховуючи стандарт доказування.

Оцінка доказів судом може бути попередньою, остаточною і конт­рольною. Попередню оцінку доказів здійснює суд до виходу до на- радчої кімнати. Остаточна оцінка здійснюється судом у нарадчій кім­наті і є підставою для ухвалення рішення по справі. Контрольну оцін­ку доказів здійснюють вищестоящі суди при перевірці законності й обгрунтованості судових рішень.

Визначення судом достовірності й достатності доказів складає сутність оцінки доказів у цивільній справі. Однак для правильного розуміння механізму оцінки доказів необхідно керуватися передбаче­ними законом положеннями оцінки доказів. Ці положення закріплені у вже згадуваній ст. 212 ЦПК.

Перш за все судова оцінка доказів здійснюється за внутрішнім переконанням суддів. Внутрішнє переконання — це заснований на доказах висновок суду про обставини справи. Положення про оцінку доказів за внутрішнім переконанням випливає з принципу здійснення правосуддя тільки судом, повноважень суду остаточно вирішувати питання про права й обов'язки сторін.

Докази повинні бути оцінені судом всебічно, у повному обсязі й об'єктивно. Положення про повноту оцінки доказів означає, що суд повинен вивчити і використати докази в повному обсязі, який є до­статнім для правильних висновків суду по суті справи. Положення про всебічність і об'єктивність розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи означає, що суд повинен взяти до уваги всі докази, які обґрун­товують як вимоги позивача, так і заперечення відповідача.

Нарешті при оцінці доказів суд повинен керуватися тим положен­ням, що жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.

Це означає, що докази повинні оцінюватися за їх властивостями, і жо­ден із доказів не має переваги над іншим. Вищестоящі суди наперед не мають права вирішувати питання про достовірність, недостовірність або перевагу того чи іншого доказу.

ИІІИЯ § 6. Забезпечення доказів

Цивільне процесуальне законодавство передбачає, що особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є не­можливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів (ст. 133 ЦПК).

Забезпечення доказів — це заходи, спрямовані на збереження відо­мостей про обставини справи, коли є підстави припускати, що вико­ристання цих відомостей у подальшому може стати утрудненим або неможливим (від'їзд свідка у тривале закордонне відрядження, втрата якостей речі тощо).

Забезпечення доказів віднесено виключно до компетенції судів. Згідно із ч. 2 ст. 133 ЦПК способами забезпечення судом доказів є до­пит свідків, призначення експертизи, витребування та (або) огляд до­казів, у тому числі за їх місцезнаходженням. У необхідних випадках судом можуть бути застосовані інші способи забезпечення доказів.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову.

У разі подання заяви про забезпечення доказів до подання позовної заяви заявник повинен подати позовну заяву протягом трьох днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У разі неподання по­зовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпе­чення доказів, зобов'язана відшкодувати судові витрати, а також збит­ки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (ч. 4 ст. 133 ЦПК).

У заяві про забезпечення доказів мають бути зазначені: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що подання потрібних до­казів може стати неможливим або ускладненим, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів розглядається судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено — місцевим загальним судом, у межах територіальної підсудності якого можуть бути вчинені про­цесуальні дії щодо забезпечення доказів.

Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Присутність цих осіб не є обов'язковою.

У разі обгрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскар­ження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.

Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення до­казів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші матері­али щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу (ст. 135 ЦПК).

« ш п и н и Питання для самоконтролю

1. Яким є зв'язок змагальності цивільного судочинства та моделі доказування?

2. Якими є суттєві ознаки доказування як процесуальної ді­яльності?

3. Яким є коло суб'єктів доказування у цивільному процесі?

4. Що таке «тягар доказування»?

5. Дайте поняття судових доказів та засобів доказування. Яке їх співвідношення?

6. Що таке предмет доказування і як він визначає належність та допустимість засобів доказування?

7. Які факти не потребують доказування?

8. Яким є значення стандарту доказування у судовому право- застосуванні?

За якими правилами суд оцінює докази?Глава XXII • »ші,Л^иш.ш.«Ч,-^и,»і ,^и — — — • СУДОВІ ДОКАЗИ

« « • § 1. Пояснення сторін, третіх осіб

та їхніх представників

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників є одним із засобів доказування. Ці пояснення мають статус доказів за умов, що сторони, треті особи та їхні представники допитані як свідки та по­яснення давалися за їх згодою (ст. 62 ЦПК).

Доказове значення мають лише ті пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників, в яких містяться відомості про факти, що мають значення для справи.

Поряд із поясненнями по суті справи сторони, треті особи та їхні представники мають право надавати свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового розгляду, брати участь у допиті свідків і експертів, висловлювати свою думку з приводу змісту й до­стовірності письмових і речових доказів тощо. Подібні пояснення поряд із заявами розпорядчого характеру (визнання позову, відмова від позову тощо) не є доказами у справі.

Таким чином, пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників мають неоднакове значення, а доказами в цивільній справі можуть бути тільки ті пояснення, які містять відомості про факти, що належать до предмета доказування. У поясненнях сторін виділяють: 1) повідомлен­ня, відомості про факти, тобто докази; 2) волевиявлення; 3) су­дження про юридичну кваліфікацію правовідносин; 4) мотиви, аргу­менти, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обста­вини у вигідному для себе аспекті; 5) прояв емоцій, настрою'. Такий підхід можна застосовувати і до пояснень третіх осіб та представників сторін (третіх осіб).

Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників як засіб до­казування в цивільному процесі мають істотне значення, виходячи з того, що тягар доказування несуть сторони по справі. Визнаючи за сторонами, третіми особами та їхніми представниками право давати пояснення, закон передбачає скасування рішення, якщо справу роз-

Див.: Треушников, М. К. Судебные доказательства [Текст] / М. К. Треушников. - М. : АОА «Изд. дом "Городец"», 2004. - С. 159.

глянуто у відсутності будь-кого з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання (ст. 314 ЦПК).

Відсутність усних або письмових пояснень сторін або третіх осіб, їхні представників, які не з'явилися в судове засідання, може призвес­ти до постановления судом необгрунтованого рішення, оскільки утруд­нюється з'ясування взаємовідносин сторін. Тому навіть у випадках неявки без поважних причин у судове засідання особи, яка бере участь у справі, питання про можливість розгляду справи за її відсутності повинно вирішуватися судом з урахуванням необхідності її пояснення для з'ясування взаємовідносин сторін і достатності доказів.

Особливе значення пояснень сторін та третіх осіб визначається тим, що вони є учасниками спірних правовідносин і можуть дати повні відомості щодо фактів, які мають значення для справи. З цим пов'язані і функції їхніх представників.

Специфікою пояснень сторін та третіх осіб як засобів доказування є те, що сторони (треті особи) юридично заінтересовані в результатах справи і дача пояснень — їх право, а не обов'язок. Разом з тим їх па­сивність у доказовій діяльності призводить до ухвалення рішення не на користь пасивної сторони.

Зазначена специфічна ознака пояснень сторін (третіх осіб) осо­бливо виявляється в судовому засіданні. Суд визначає порядок допиту свідків, експертів і дослідження всіх інших доказів лише після заслу­ховування пояснень сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Це дає можливість суду обрати найбільш доцільний і швидкий шлях дослідження і перевірки всього доказового матеріалу, в ході якого мають бути підтверджені або спростовані твердження сторін (третіх осіб). Така регламентація ходу судового засідання з цивільної справи орієнтує суд на критичне ставлення до тих пояснень, які надані сторо­нами (третьою особою) з метою обґрунтування і захисту своїх прав та законних інтересів.

Суд не може будувати висновки лише на заявах сторін (третіх осіб) і повинен запропонувати сторонам (третім особам) обґрунтовувати свої твердження. Не тільки твердження сторін (третіх осіб), а й визнання фактів, якими вони обґрунтовують свою позицію, не є обов'язковими для суду і приймаються тільки тоді, коли немає сумніву, що визнання відповідає обставинам справи. Тому наявність одного лише посилання сторони (третьої особи) на те, що її твердження про факти, які мають значення для справи, не спростовано, не може розглядатися якдостат- ній доказ. Цим визначається і значення пояснень представників сторін (третіх осіб).

Є два види пояснення сторін (третіх осіб): твердження і визнання. Сутність тверджень полягає в тому, що в них містяться відомості про факти, які згідно із законом повинна доказувати сторона як суб'єкт доказування. Сутність же визнання в іншому. Визнання сторони — це таке пояснення, що містить відомості про факти, які згідно із законом повинна доказувати інша сторона.

На відміну від пояснень сторін (третіх осіб) про факти, які відпо­відають їх процесуальній заінтересованості, а тому потребують об­ґрунтування іншими засобами доказування, визнання фактів, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, які суперечать її процесуальній заінтересованості, може стати достатнім, і, отже, єдиним доказом наявності відповідного факту, якщо, на думку суду, визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози або помилки.

У зв'язку з цим виникає питання щодо суб'єктів такого роду визнан­ня. На наш погляд, це право має персоніфікований характер і реалізу­ється перш за все самою стороною (третьою особою). Що стосується визнання факту, який повинна доводити суду сторона, і який визна­ється судовим представником, то тут суду слід більш уважно підходи­ти щодо оцінки наслідків такого визнання.

Визнання стороною (третьою особою) факту звільняє іншу сторо­ну (третю особу) від його доказування, якщо суд визнає цей факт встановленим. Про прийняття судом визнання стороною факту має бути винесена ухвала.

Судове визнання стороною (третьою особою) факту може бути як усним,так і письмовим.

Визнання факту, зроблене не в судовому засіданні, не є доказом. Будучи доказовим фактом, воно само потребує доказування, тобто об­ґрунтування іншими доказами.

Так, факт позасудового визнання відповідачем батьківства у спра­ві про встановлення батьківства суд встановлює на підставі доказів, які з достовірністю його підтверджують.

Особливе процесуальне значення має визнання стороною (третьою особою) факту, для підтвердження якого допустимі лише певні засоби доказування — письмові докази або нотаріальна форма угоди.Недотримання передбаченої законом форми угоди позбавляє сто­рону (третю особу) права у випадку спору посилатися для підтвер­дження її дійсності на показання свідків.

Процесуальне значення визнання стороною (третьою особою) фак­ту укладання угоди без дотримання юридичної форми полягає в тому, що визнання факту робить можливим підтвердження угоди будь-якими засобами доказування, у тому числі й показаннями свідків.

Таким чином, особливості допиту сторін, третіх осіб та їх пред­ставників зводяться до такого:

1. сторони, треті особи та їхні представники можуть бути допита­ні як свідки тільки за їх згодою;

2. ініціатором допиту може бути як позивач, відповідач, їх пред­ставник, так і суд;

3. вказані особи можуть бути допитані як свідки тільки про відомі їм обставини, що мають значення для справи;

4. вони дають показання як свідки згідно із правилами, встановле­ними ЦПК (статті 180 — 182);

5. вказані особи мають право відмовитись від давання показань за наявності підстав, передбачених законодавством (правовий імунітет).