§ 3. Витрати, пов'язані з розглядом справи

До витрат, пов'язаних з розглядом судової справи, згідно з ч. З ст. 79 ЦПК належать: витрати на правову допомогу; витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до суду; витрати, пов'язані із за­лученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, витрати, пов'язані з публікацією у пресі оголошення про ви­клик відповідача.

Витрати на правову допомогу. Якщо сторони користуються по­слугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які надають правову допомогу, вони повинні оплатити їх послуги. Ці витрати не покладаються на сторони, якщо правова допомога надається безоплат­но (ч. 1 ст. 84 ЦПК). Випадки та порядок надання безоплатної правової допомоги у цивільних справах передбачені в розділі III Закону України «Про безоплатну правову допомогу» від 02.06.2011 р. № 3460-УІ.

Граничний розмір витрат на правову допомогу має встановлюва­тися в законі. Наведене дозволить запобігти досить поширеній прак­тиці явного завищення вимог щодо відшкодування з протилежної сторони у складі судових витрат сум, сплачених адвокату чи іншому фахівцю у галузі права, за участь у розгляді справи.

На цей час граничний розмір компенсації витрат на правову до­помогу встановлюється постановою Кабінету Міністрів України «Про

граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держа- ви» від 27.04.2006 р. № 590. Відповідно до Додатку до вказаної по­станови граничний розмір витрат, пов'язаних з правовою допомогою стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, якщо компенсація сплачується іншою стороною, не повинно перевищувати суму, що об­числюється виходячи з того, що зазначеній особі виплачується 40 % розміру мінімальної заробітної плати за годину її роботи; якщо ком­пенсація відповідно до закону сплачується за рахунок держави — суму, що обчислюється виходячи з того, що особі, яка надає правову допо­могу, виплачується 5 % розміру мінімальної заробітної плати за повний робочий день.

Витрати фізичних осіб, пов'язані з оплатою правової допомоги при розгляді судом справ про оголошення померлою фізичної особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати фізичну особу загиблою від певного нещасного ви­падку, або інших обставин внаслідок надзвичайних ситуацій техноген­ного та природного характеру, несуть юридичні особи, на території яких мав місце нещасний випадок внаслідок таких надзвичайних си­туацій.

Витрати сторін та їх представників, що пов'язані з явкою до

суду, включають витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту та найманням житла.

Відповідно до Додатку до постанови Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за ра­хунок держави» від 27.04.2006 р. № 590 витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту та за наймання житла сторони, на користь якої ухвалено судове рішення, її представникові не можуть переви­щувати встановлені законодавством норми відшкодування витрат на відрядження. Згідно з п. 7 Постанови Кабінету Міністрів України «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, уста­новами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» від 02.02.2011 р. № 98 з подальшими змінами та доповненнями за наявності підтвердних до­кументів відшкодовуються: витрати на проїзд (у тому числі на пере­везення багажу, бронювання транспортних квитків) до місця відря­дження і назад, а також за місцем відрядження (утому числі на орен­дованому транспорті); на оплату вартості проживання у готелях (мо­телях), інших житлових приміщеннях; на побутові послуги, що вклю­чені до рахунків на оплату вартості проживання у місцях проживання (прання, чищення, лагодження та прасування одягу, взуття чи білизни), але не більш як 10 відсотків сум добових за всі дні проживання; на бронювання місць у готелях (мотелях) у розмірах не більш як 50 від­сотків вартості місця за добу; на користування постільними речами в поїздах; на оплату вартості страхового поліса життя або здоров'я відрядженого працівника або його цивільної відповідальності (у разі використання транспортного засобу) за наявності оригіналу такого поліса з відміткою про сплату страхового платежу, якщо згідно із за­конодавством необхідно здійснити таке страхування; на обов'язкове страхування та інші документально оформлені витрати, пов'язані з правилами в'їзду та перебування у місці відрядження; на оплату службових телефонних розмов; комісійні витрати у разі обміну валю­ти. При цьому витрати на харчування, вартість якого включена до ра­хунків на оплату вартості проживання у готелях (мотелях), інших житлових приміщеннях або до проїзних документів, оплачуються від­рядженим працівникам за рахунок добових витрат. Гранична норма витратна наймання житлового приміщення з врахуванням включених до рахунків на оплату вартості проживання витрат на користування телефоном (крім витрат на службові телефонні розмови), холодильни­ком, телевізором та інших витрат (крім витрат на побутові послуги) у межах України за добу становить не більше 250 гривень (Додаток № 1 до Постанови Кабінету Міністрів України від 02.02.2011 р. № 98). Враховуючи п. 9 вказаної Постанови витрати на проїзд у м'якому ва­гоні, суднами морського та річкового транспорту, повітряним тран­спортом за квитками 1 класу та бізнес-класу, фактичні витрати, що перевищують граничні суми витратна найм житлового приміщення та на перевезення багажу понад вагу, вартість перевезення якого входить до вартості квитка того виду транспорту, яким користується працівник, відшкодовуються згідно з підтвердними документами з дозволу керів­ника, тобто у випадку, якщо особа доведе, що вказані витрати були викликані об'єктивними, незалежними від неї, обставинами.

Стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, та її представ­никові сплачуються іншою стороною добові (уразі переїзду до іншого населеного пункту), а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять. Відповідно до Додатку № 1 до Постано­ви Кабінету Міністрів України «Про суми та склад витрат на відря­дження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які пов­ністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджет­них коштів» від 02.02.2011 р. № 98 з подальшими змінами та доповнен­нями встановлено, що сума добових витрат у межах України стано­вить ЗО гривень. Компенсація за втрачений заробіток обчислюється за кожну годину пропорційно від розміру середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять — пропорційно від роз­міру мінімальної заробітної плати.

Розмір середньомісячного заробітку визначається на підставі абз. З п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.95 р. № 100.

Відповідно до Додатку до постанови Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за ра­хунок держави» від 27.04.2006 р. № 590 загальний розмір виплати за втрачений заробіток стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, її представникові не може перевищувати суму, розраховану за відпо­відний час виходячи із трикратного розміру мінімальної заробітної плати; за відрив від звичайних занять — не може перевищувати роз­міру мінімальної заробітної плати, обчисленого за фактичні години відриву від звичайних занять.

Витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, пере­кладачів та проведенням судових експертиз. Відповідно до ч. 1 ст. 86 ЦПК витрати, пов'язані з переїздом до іншого населеного пункту свід­ків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла, а також проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи.

Розмір витрат, пов'язаних з переїздом до іншого населеного пункту свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів, найманням ними житла визначається як і розмір витрат, пов'язаних з переїздом до іншого на­селеного пункту сторін та їх представників, а також найманням житла.

Згідно з Додатком до Постанови Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держа­ви» від 27.04.2006 р. № 590 витрати, пов'язані з проведенням експер­тизи не можуть перевищувати нормативну вартість проведення відпо­відних видів судової експертизи у науково-дослідних установахМін'юсту. Відповідно до Додатку до Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликають­ся до органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним спеціалізованим установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів, що затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710, з подальшими змінами і доповненнями нормативна вартість однієї експертогодини у державних спеціалізова­них установах судових експертиз становить: експертиза проста — 31,3 грн; експертиза середньої складності — 39,1 грн; експертиза особливої складності — 47 грн. При цьому вартість однієї експертого­дини коригується щороку станом на 1 січня з урахуванням індексу споживчих цін (індекс інфляції) за відповідний період.

Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка за­явила клопотання про проведення експертизи. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її опла­ту несуть обидві сторони порівну. У разі неоплата судової експертизи у встановлений судом строк суд скасовує ухвалу про призначення су­дової експертизи.

Добові (уразі переїзду до іншого населеного пункту), а також ком­пенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свід­кам, спеціалістам, перекладачам, експертам сплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення.

Частина 3 ст. 86 ЦПК, Додаток до Постанови Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з роз­глядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» від 27.04.2006 р. № 590 передбачають, що ком­пенсація за втрачений заробіток свідкам, спеціалістам, перекладачам та експертам у зв'язку з явкою до суду обчислюється за кожну годину пропорційно від розміру середньомісячного заробітку. Загальний роз­мір виплати не може перевищувати суму, розраховану за відповідний час виходячи із трикратного розміру мінімальної заробітної плати. Компенсація за відрив від звичайних занять вказаним особам обчис­люється пропорційно від розміру мінімальної заробітної плати і не може перевищувати її розміру, обчисленого за фактичні години від­риву від звичайних занять.

Витрати на оплату послуг спеціаліста і перекладача обчислюються за кожну годину пропорційно до середньої заробітної плати особи. 454Загальний розмір виплати не може перевищувати суми, розрахованої за відповідний час виходячи із трикратного розміру мінімальної за­робітної плати.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 ЦПК з метою з'ясування обставин спра­ви, яка розглядається в порядку окремого провадження, суд може за власного ініціативою витребувати необхідні докази, тобто викликати свідків, призначати експертизу тощо. Якщо виклик свідків, призна­чення експертизи, залучення спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, відповідні витрати відшкодовуються за рахунок Державного бюджету України.

Наведені вище витрати також відшкодовуються за рахунок Дер­жавного бюджету у випадках звільнення сторін від сплати судових витрат або зменшення їх розміру.

Витрати, пов'язані з проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду спра­ви, несе сторона, яка заявила клопотання про вчинення цих дій. Якщо клопотання про вчинення відповідних дій заявлено обома сторонами, витрати на них несуть обидві сторони порівну. Відповідно до Додатку до Постанови Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри ком­пенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» від 27.04.2006 р. № 590 граничний розмір витрат, пов'язаних з проведенням огляду до­казів за їх місцезнаходженням та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи, не може перевищувати 50 % розміру мінімальної за­робітної плати за сукупність дій, необхідних для розгляду справи.

Витрати, пов'язані з публікацією у пресі оголошення про виклик відповідача. Чинне законодавство України не містить окремої норми, яка б визначала порядок сплати цих витрат, а також їх розмір. Вбачаєть­ся, що ці витрати несе позивач під час дачі оголошення про виклик до суду відповідача, місце проживання або фактичного перебування якого невідоме. При цьому друкований засіб масової інформації, в якому по­винно розміщуватися таке оголошення, має бути визначений Кабінетом Міністрів України за поданням Державної судової адміністрації відпо­відно до Постанови Кабінету Міністрів України від 25.01.2006 р. № 52 «Про порядок визначення друкованого засобу масової інформації, у яко­му розміщуються оголошення про виклик до суду відповідача, третіх осіб, свідків, місце фактичного проживання (перебування) яких невідо­ме». Після закінчення розгляду справи ці витрати розподіляються у за­гальному порядку, визначеному ст. 88 ЦПК.• •• § 4. Повернення судового збору. Розподіл

судових витрат між сторонами

Сплачена сума судового збору повертається за ухвалою суду у разі: зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом; повернення заяви або скарги; відмови у відкритті провадження у справі; залишення заяви або скарги без розгляду (крім випадків, якщо такі заяви або скарги залишені без розгляду у зв'язку з повторним неприбуттям позивача або за його клопотанням; закриття провадження у справі (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір»). Перелік підстав для повернення судово­го збору є вичерпним.

Від повернення судового збору слід відрізняти стягнення його у складі судових витрат на користь особи, що сплатила судовий збір і виграла справу, зі сторони, проти якої постановлене рішення (ч. 1 ст. 88 ЦПК). Повернення судового збору провадиться в порядку, вста­новленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики.

У випадках зменшення розміру позовних вимог або внесення су­дового збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом, судовий збір повертається у розмірі переплаченої суми; в інших випадках — повністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 88 ЦПК у разі задоволення позову у повному обсязі суд стягує з відповідача на користь позивача понесені ним і до­кументально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати стягуються з відповідача на користь позивача пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а з позивача на користь відповідача — пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Частина 2 ст. 86 ЦПК передбачає, що якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від оплати судових витрат, з другої сто­рони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів Укра­їни. Так, відповідно до п. 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держа­ви» від 27.04.2006 р. № 590 у тому випадку, коли обидві сторони у ци- 456вільній справі звільнені від оплати судових витрат, вони компенсують- ся за рахунок держави Державною судовою адміністрацією в їх фак­тичному розмірі, але не більше від граничних розмірів компенсації таких витрат, викладених у Додатку до постанови.

У разі звільнення позивача від сплати судового збору останній після закінчення розгляду справи стягується з відповідача в дохід дер­жави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, якщо від сплати судового збору звільнено відповідача, а рішення постанов­лено на користь позивача, судовий збір відноситься на рахунок держа­ви. При залишенні позову без задоволення, закритті провадження у справі або залишенні без розгляду позову позивача, -звільненого від оплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компен­суються за рахунок держави.

Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаючи спра­ву на новий розгляд, змінює рішення або постановляє нове, суд відпо­відно змінює розподіл судових витрат, враховуючи при цьому і ті ви­трати, які сторони понесли у зв'язку із поданням апеляційної та каса­ційної скарги і розглядом справи у судах цих інстанцій.

У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповіда­чем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягу­ються з позивача. Якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача. Уявляється, що така заява позивача може бути зроблена або в письмовій, або в усній формі під час судового засідання до ви­несення ухвали про закриття провадження у справі. Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судо­вих витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат. В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі за­лишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необгрунтованих дій позивача. Уявляється, що така заява відповідача може бути зроблена або в письмовій, або в усній формі під час судового засідання до винесення ухвали про закриття проваджен­ня у справі. У протилежному випадку відповідачу необхідно звертати­ся до суду з позовною заявою. Визнання позову чи добровільне задо­волення вимог відповідачем після пред'явлення позову не звільняє його від відшкодування понесених позивачем судових витрат при ухвален­ні рішення або при закритті провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову з мотивів задоволення його вимог відповідачем.

У тому разі коли питання про судові витрати не було вирішено при ухваленні рішення, суд, що його ухвалив, вирішує це питання відпо­відно до п. 4 ч. 1 ст. 220 ЦПК за заявою осіб, які беруть участь у спра­ві, чи з власної ініціативи шляхом ухваленням додаткового рішення. У зв'язку з цим питання про судові витрати не можуть вирішуватися іншим судом або шляхом пред'явлення позову в іншій справі (ч. 6 п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12.06.2009 р. № 2).

Питання для самоконтролю

1. Які функції виконує інститут судових витрат?

2. На кого покладається тягар сплати судових витрат, в яких випадках вони можуть бути зменшені?

3. Від чого залежить розмір судового збору?

4. Яким є порядок сплати судового збору?

В яких випадках підлягають сплаті витрати, пов'язані з роз­глядом справи

?Глава XX —

ЗАХОДИ

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО

ПРИМУСУ

шшшшшішишшш § 1. Поняття процесуального примусу

До прийняття ЦПК України 2004 р. цивільне процесуальне законо­давство не містило такого консолідованого інституту, як заходи про­цесуального примусу, хоча в процесуальній літературі у різні часи ставилось питання про необхідність дослідження проблематики ци­вільної процесуальної відповідальності. Досліджуючи проблему про­цесуальної відповідальності, усі автори погоджувалися з тим, що вид відповідальності доцільно виділяти на підставі галузевих критеріїв та розглядати цивільну процесуальну відповідальність як різновид юри­дичної відповідальності. Так, М. Й. Штефан зазначає, що вихідною основою для правильного розуміння цивільної процесуальної відпо­відальності є норми цивільного процесуального права, що передбача­ють відповідальність за окремі види цивільних процесуальних право­порушень .

Доктринальну адаптацію таких методологічних підходів можна знайти у постанові Міжпарламентської асамблеї держав — учасниць СНД від 16 червня 2003 р. № 21-6, якою затверджений перероблений варіант концепції та структури Модельного кодексу цивільного судо­чинства для держав — учасниць СНД. У Модельному кодексі пропо­нується спеціальна глава «Підстави та заходи процесуальної відпові­дальності», яка має містити поняття та склад процесуального право­порушення, підстави та заходи відповідальності, порядок розгляду заяв про застосування заходів відповідальності.

п_Р облема заходів процесуального примусу знайшла своє відбиття у Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедли­вого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Згідно з п. 6 розд. 4 Концепції необхідно посилити відповідальність учасників процесу за недобросовісне користування процесуальними правами та

Штефан, М. Й. Санкції цивільного процесуального права [Текст] / М. И. Штефан // Вісн. Акад. прав, наук України. - 2003. - № 2-3. - С. 484

.за невиконання процесуальних обов'язків (наприклад, за навмисне зволікання процесу). Формами відповідальності можуть бути не лише існуючі заходи процесуального примусу, а й застосування судом стяг­нень за невиконання вимог суду, покладання на учасників процесу відшкодування судових витрат у підвищеному розмірі.

Деякі автори, враховуючи невдалі спроби довести необхідність регламентації інституту процесуальної відповідальності у попередні роки, знову підтримують розробку доктрини цивільної процесуальної відповідальності.'Так, Д. Д. Луспеник вважає необхідним доповнити ЦПК нормою, яка б передбачала цивільну процесуальну відповідаль­ність особи, що зловживає своїми процесуальними правами або не виконує покладені на неї процесуальні обов'язки .

Консолідована регламентація заходів процесуального примусу здійснювалась під впливом положень, які висловлювались науковцями. При цьому слід звернути увагу на те, що при розробці ЦПК підхід розробників до цієї проблеми змінювався. У проекті ЦПК, який ви­носився на перше читання, відповідна глава мала назву «Заходи про­цесуальної відповідальності» і передбачала штраф як один із видів процесуальної відповідальності. При виборі виду і меж процесуальної відповідальності за судом закріплювалась необхідність враховувати ступінь тяжкості вчиненого процесуального порушення і можливість звільнення від процесуальної відповідальності та її пом'якшення.

У більшості країн Європи, США такий інститут, як процесуальна відповідальність чи заходи процесуального примусу, відсутній. Так, ЦПК Франції, Німеччини, Польщі, Росії передбачають окремі заходи процесуального примусу, як правило, у главі, яка регулює судовий розгляд. ЦПК Франції, закріпивши принцип належної поваги до суду, передбачає можливість головуючого видалити із зали будь-яку особу, яка не виконує його розпоряджень, і можливості порушення проти такої особи кримінального чи дисциплінарного переслідування (ч. 2 ст. 439 ЦПК Франції).

У правовій теорії під правовим примусом розуміють конкретні за­соби впливу, які пов'язані з обмеженнями в тій чи іншій формі свобо­ди особи. Як і правовий примус, цивільний процесуальний примус теоретично має бути спрямований на обмеженням в тій чи іншій фор­мі свободи осіб — учасників цивільного процесу. При цьому слід за­значити, що примус у цивільному судочинстві має місце не тільки в тих

Луспеник, Д. Допит сторін під присягою [Текст] / Д. Луспеник // Юрид. вісн. України. - 2006. - № 29. - С. 9.

46

0випадках, коли той чи інший засіб впливу спрямований на обмеження передбачених законом прав та свобод, а й і тоді, коли самим законом обмежується можливість вибору поведінки. Тобто примус у цивільно­му судочинстві може мати різний ступінь визначеності.

Правовий примус як такий перш за все виявляється у різних формах юридичної відповідальності: кримінальної, адміністративної, дисци­плінарної і майнової, а також у застосуванні уповноваженими держав­ними органами та посадовими особами інших заходів примусового впливу щодо осіб, які не виконують вимоги правових норм .

Крім того, правовий примус — складне за своєю структурою яви­ще, яке охоплює заходи юридичної відповідальності та заходи захисту (відновлення) правопорядку. Юридична відповідальність полягає у за­стосуванні заходів правового примусу до правопорушників з метою покарання особи, яка вчинила правопорушення. Заходи захисту (від­новлення) правопорядку — це різновид правового примусу, який за­стосовується для поновлення нормального стану правовідносин через спонукання суб'єктів права до виконання тих чи інших обов'язків. Виходячи з цього, юридична відповідальність відрізняється від заходів захисту такими ознаками: а) за спрямованістю (відповідальність спря­мована передусім до порушника, а захист права не тільки і не стільки до порушника, скільки до управомоченого); б) за підставами застосу­вання — юридична відповідальність настає лише за наявності право­порушення (винне, осудне діяння, яке завдає шкоди суспільству), за­стосування заходів правового захисту допускається і в силу об'єктивно- протиправного діяння, а в деяких випадках і за відсутності протиправ- ності; в) за функціями (функція юридичної відповідальності — штраф­на, кримінальна, заходів захисту — забезпечення виконання юридич­ного обов'язку); г) за способами впливу на поведінку суб'єктів права (юридична відповідальність завжди передбачає морально-психологічний вплив на особу та пов'язана з осудом правопорушника, спричиненням певних позбавлень. Заходи правового захисту забезпечують поновлен­ня права і мають більш загальний характер, наприклад, визнання пра­ва його примусовим виконанням .

Виходячи з наведених теоретичних міркувань, правовий примус, що застосовується в цивільному процесуальному судочинстві, можна

^ив.: Чечина, Н. А. Об уголовно-процессуальной и гражданско-процессуальной ответственности [Текст] / Н. А. Чечина, П. С. Элькинд // Сов. государство и право. -

1973.-№ 9.-С. 35-36.

2

Див.: Кожевников, С. Н. Государственное принуждение: особенности и содержание [Текст] / С. Н. Кожевников // Сов. государство и право. - 1978. - № 5. - С. 52-53

.умовно розділити на два поняття: родове — «примус у цивільному судочинстві» та видове — «процесуальний примус». Усю сферу при­мусу в цивільному судочинстві, виходячи із загальних теоретичних підходів, слід також структурувати на заходи юридичної відповідаль­ності та заходи захисту (відновлення) правопорядку, які не є формами юридичної відповідальності. При цьому, говорячи про юридичну від­повідальність у цивільному судочинстві як різновид правового при­мусу, слід відмітити, що підстави для застосування такого заходу правового примусу виникають у цивільному процесі, але вона потребує певних самостійних процедур реалізації відповідальності (криміналь­ної, адміністративної, дисциплінарної). Так, питання про притягнення особи до відповідальності за прояв неповаги до суду вирішується судом негайно після вчинення порушення, для чого у судовому засіданні із розгляду цивільної справи оголошується перерва (ч. З ст. 162 ЦПК). І тому в механізмі власне цивільного процесуального регулювання підстави існування процесуальної відповідальності відсутні. Виходячи з цього, не можна погодитись із пропозиціями щодо необхідності й до­цільності регламентації тих чи інших форм цивільної процесуальної відповідальності і, зокрема, виділяти таку її підставу, як зловживання процесуальними правами. Припускаючи існування цивільної проце­суальної відповідальності особи, що зловживає своїми процесуальни­ми правами або не виконує покладені на неї обов'язки, слід виходити з існування самостійного виду правопорушення — цивільного про­цесуального, однак законодавство такого не передбачає. При цьому встановлення процесуальної відповідальності має пов'язуватися з на­слідками нездійснення або неналежного здійснення особистого інте­ресу, що в цілому не відповідає теорії юридичної відповідальності. Крім того, примус щодо сторін та інших осіб, які беруть участь у спра­ві, і які мають юридичну заінтересованість у вирішенні справи, до реалізації своїх прав та виконання своїх обов'язків під загрозою за­стосування заходів процесуальної відповідальності, не відповідає ні методу правового регулювання цивільних процесуальних відносин, ні принципам цивільного процесу та протирічить загальній конструкції юридичної відповідальності.

Цивільний процесуальний примус — це сукупність передбачених ЦПК заходів примусового впливу, які покликані забезпечити виконан­ня обов'язків учасниками процесу та належне виконання завдань ци­вільного судочинства. Процесуальний примус включає різні за ступе­нем правові обмеження. Крім того, він повинен, по-перше, мати певні 462

межі ефективності в механізмі правового регулювання цивільних про­цесуальних правовідносин, тобто бути оптимальним за результатами свого правового впливу. По-друге, загальна спрямованість примусу повинна визначатися завданнями, які стоять перед судочинством як справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспо­рюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 1 ЦПК).

Такий підхід має концептуальний характер і є підґрунтям для ви­сновку, що процесуальний примус у регулюванні цивільних процесу­альних відносин не може засновуватися на конструкції юридичної відповідальності. Разом з тим у сфері цивільного судочинства можуть бути використані і використовуються в межах їх ефективності такі заходи правового примусу, які спрямовані на захист правопорядку, тобто заходи захисту, які не мають характеру юридичної відповідаль­ності. До них належать скасування незаконних судових рішень, про­цесуальні тяжкості і превентивні заходи.

Найбільш характерною та специфічною формою процесуального примусу як різновиду заходів захисту (відновлення) правопорядку, є скасування або зміна незаконного або необгрунтованого судового рішення. Скасування або зміна незаконного або необгрунтованого рішення — це найбільш типова санкція, яка має примусовий, обов'язковий характер для режиму цивільного судочинства. Оскіль­ки в рішеннях об'єктивується воля суду, яка впливає на розвиток процесуальних відносин і через них — на матеріально-правову сфе­ру головних учасників процесу, то у поновленні режиму законності судочинства та правопорядку в цілому санкція скасування має най­більшу вагу. її потенціал полягає і в тому, що вона безпосередньо забезпечує реалізацію завдань, передбачених ст. 1 ЦПК. Ця санкція має більш загальне значення у правовому регулюванні, ніж інші про­цесуальні санкції, за цілями застосування. Значення вказаної санкції полягає в тому, що вона характеризує режим процесуального регу­лювання в цілому, максимально сприяє здійсненню функції право­суддя по цивільних справах, захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтер­есів юридичних осіб, інтересів держави'.

¹ Див.: Комаров, В. В. Метод правового регулювання цивільних процесуальних

правовідносин [Текст] : автореф. дис канд. юрид. наук / В. В. Комаров. - X., 1980. -

С. 9.Процесуальні тяжкості — специфічний для цивільного судочинства різновид процесуального примусу, який також не можна ототожнювати з процесуальною (юридичною) відповідальністю. Особливість проце­суальних тяжкостей полягає в тому, що вони покладаються на особу як наслідок здійснення належного їй права без додержання вимог проце­суального закону. До процесуальних тяжкостей належать: відмова у від­критті провадження (ст. 122 ЦПК), залишення позовної заяви без руху (ч. 1 ст. 121 ЦПК), повернення заяви (ч. З ст. 121 ЦПК), залишення за­яви без розгляду'(ст. 207 ЦПК), закриття провадження у справі (ст. 205 ЦПК), позбавлення праватадеякі інші процесуальні наслідки. Основний зміст регулювання цивільних процесуальних відносин виявляється саме в аспекті зазначених санкцій, які характеризують значну послабленість правового примусу в процесуальному регулюванні. Єдиним процесу­альним засобом, який дозволяє уникнути таких негативних наслідків для зацікавлених осіб, — це дотримання ними форм судочинства, які базуються на засадах змагальності та диспозитивності.

Превентивні заходи — заходи процесуального примусу, які засто­совуються для припинення протиправних дій або для запобігання їх негативним наслідкам. їх система закріплена у ст. 91 ЦПК. Вони не мають на меті покарання правопорушника, хоча й застосовуються у зв'язку з порушенням встановлених у суді правил або протиправно перешкоджають здійсненню цивільного судочинства.

Таким чином, уперше закріпивши на законодавчому рівні заходи про­цесуального примусу, їх зміст та систему (статті 90,91 ЦПК), законодавець звузив систему засобів процесуального примусу тільки до тих, які мають превентивну функцію. Усе це піддає сумніву необхідність виділення в окрему главу заходів процесуального примусу, оскільки в такому ви­гляді вони в цілому не відтворюють окремий інститут цивільного про­цесуального права. Глава 9 ЦПК має назву «Заходи процесуального при­мусу», а по суті в ній закріплені тільки превентивні заходи, які є лише одним із різновидів заходів процесуального примусу.

Відповідно до вигценаведеного, ознаками заходів процесуального примусу, які передбачені главою 9 ЦПК, є такі: 1) це різновид право­вого примусу; 2) їх застосування можливе тільки в рамках цивільного процесу; 3) суб'єктом застосування заходів процесуального примусу виступає суд; 4) види примусових процесуальних заходів визначені законом; 5) застосування заходів примусу допускається тільки до суб'єктів, вказаних у законі; 6) застосування заходів примусу здійсню­ється на підставі та в порядку, вказаному законом; 7) державно-владний 464 характер відносин; 8) процесуальний примус може виявлятися у фі­зичному або психологічному впливі на певного учасника судочинства;

9. примус застосовується на підставі процесуального акта-ухвали;

10. сфера застосування процесуального примусу має обмежений ха­рактер і в цілому не характеризує специфіку правового регулювання у сфері цивільного судочинства.

шшшшшвштшш § 2 . Під с ґави зас і 'осу ванн я заходів процесуального примусу

Застосування превентивних заходів цивільного процесуального примусу передбачає втручання перш за все у сферу процесуальних прав учасників процесу, а також у певну сферу особистих прав грома­дян. Тому застосування заходів примусу можливе лише за наявності достатніх передбачених законом підстав.

Під підставами застосування заходів цивільного процесуального примусу слід розуміти сукупність передбачених ЦПК обставин, необ­хідних і достатніх для того, щоб їх застосування було визнане закон­ним.

Підстави застосування заходів цивільного процесуального при­мусу слід розглядати в двох аспектах, по-перше, в загальноюридично- му плані, як сукупність правових норм, відповідно до яких вони вста­новлюються і застосовуються. По-друге, у кожному конкретному ви­падку їх застосування, коли їх підстави становлять ті чи інші обстави­ни, передбачені законом.

Юридичною підставою застосування заходів процесуального при­мусу виступають норми цивільного процесуального права, які перед­бачають конкретний захід примусу за порушення відповідного право­вого обов'язку.

Відповідно до ч. 1 ст. 90 ЦПК підставами застосування заходів процесуального примусу є порушення встановлених у суді правил або протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства. Зазначені обставини як підстави застосування заходів процесуального примусу мають загальний характер і конкретизуються в нормах ЦПК, які передбачають підстави застосування того чи іншого заходу про­цесуального примусу. Так, відповідно до ст. 92 ЦПК попередження застосовується за порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого, видалення із зали судовогозасідання — застосовується у разі повторного вчинення зазначених дій. Тимчасове вилучення доказів для дослідження застосовується уразі неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподання (ч. 1 ст. 93 ЦПК). Привід свідка може бути застосований до належно ви­кликаного свідка, який без поважних причин не з'явився в судове за­сідання або не повідомив про причини неявки (ч. 1 ст. 94 ЦПК).

Таким чином, на відміну від традиційного визначення єдиної під­стави, якою є правопорушення у розумінні винного, протиправного діяння, яке тягне за собою застосування заходів примусового впливу, що характерно для застосування кримінальної, адміністративної від­повідальності (злочин чи адміністративний проступок та іншої відпо­відальності), ЦПК як підстави застосування заходів процесуального примусу передбачає лише порушення встановлених у суді правил, під якими слід розуміти дії, якими порушується порядок під час судового засідання чи не виконуються розпорядження головуючого, та проти­правне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства, яке по­лягає в неподанні без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом та неповідомлення причин їх неподання, а також неявки без поважних причин у судове засідання або неповідомлення про причини неявки.

При цьому порушення встановлених у суді правил чи протиправне перешкоджання здійсненню правосуддя можливе удвох його формах: діяння, яке порушує правові заборони, та бездіяльність, яка порушує правові приписи. Так, у формі дії здійснюється порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого (ст. 92 ЦПК). Неподання без поважних причин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідомлення причин їх неподан­ня (ст. 93 ЦПК), неявка в судове засідання або неповідомлення про причини неявки (ч. 1 ст. 94 ЦПК) — здійснюється у формі бездіяль­ності.

При цьому ЦПК не зобов'язує суд встановлювати вину особи, яка порушує встановлені в суді правила або протиправно перешкоджає здійсненню цивільного судочинства. В усіх цих випадках достатнім для застосування заходів процесуального примусу є сам факт пору­шення встановлених у суді правил або протиправного перешкоджання здійсненню цивільного судочинства.

Щодо осіб, до яких можуть бути застосовані заходи процесуально­го примусу, ЦПК не встановлює жодних загальних вимог. Аналіз норм

ЦПК (статті 92-94), в яких містяться підстави застосування того чи іншого заходу процесуального примусу, дає підстави віднести до таких осіб: по-перше, учасників цивільного процесу; по-друге, осіб, при­сутніх у судовому засіданні; по-третє, фізичних та юридичних осіб, у яких знаходяться письмові та речові докази, що були витребувані судом.

Застосування заходів процесуального примусу є правом суду. Це випливає з норм ЦПК, які передбачають заходи примусу за конкретні правопорушення, і надають суду право самому вирішувати питання про необхідність застосування чи незастосування заходів процесуаль­ного примусу до конкретної особи.

Частина 2 ст. 90 ЦПК закріплює дві основні вимоги щодо порядку застосування заходів процесуального примусу. Так, заходи процесу­ального примусу застосовуються судом негайно після вчинення по­рушення. Дана вимога свідчить про відсутність розриву в часі між вчиненням порушення та застосуванням судом того чи іншого заходу примусу. Наприклад, якщо вчинено порушення порядку під час судо­вого засідання особою, присутньою в судовому засіданні, під час до­питу свідка, суд, не припиняючи допит свідка, має право застосувати передбачений ЦПК захід процесуального примусу.

Інша вимога стосується порядку застосування заходів процесуаль­ного примусу і передбачає необхідність оформлення застосування заходу процесуального примусу шляхом постановления ухвали. При цьому ухвали про застосування попередження та видалення із зали судового засідання постановляються судом, не виходячи до нарадчої кімнати, із занесенням до журналу судового засідання, а ухвали про тимчасове вилучення письмових чи речових доказів та про привід свідка оформляються окремим процесуальним документом, постанов­ляються в нарадчій кімнаті. Ухвала суду про застосування заходу про­цесуального примусу не може бути оскаржена в загальному порядку.

— § 3 . Види заходів процесуального примусу

Передбачені ч. 1 ст. 91 ЦПК заходи процесуального примусу можна умовно розділити на дві групи залежно від їх функціональної спрямо­ваності. До першої групи заходів процесуального примусу належать попередження та видалення із залу судового засідання. Вони спрямова

­ні на забезпечення належної поведінки учасниками цивільного процесу. До другої групи заходів належать тимчасове вилучення доказів для до­слідження судом та привід, які спрямовані на отримання доказів.

Попередження — це роз'яснення порушнику про те, що його по­ведінка не відповідає встановленим у суді правилам і що йому слід припинити вчинення подібних дій, інакше до нього буде вжито більш суворий примусовий захід. Таким чином, змістом попередження є як інформування особи про здійснення нею протиправної поведінки, так і вимога до особи про те, від яких дій вона має утриматися, або які дії вона повинна виконати для припинення правопорушення.

Попередження може бути застосовано судом до учасників цивіль­ного процесу (осіб, які беруть участь у справі, та інших учасників цивільного процесу) та осіб, які не є учасниками процесу, і присутні в судовому засіданні. Підставою застосування попередження є пору­шення порядку в судовому засіданні або невиконання розпоряджень головуючого. Порушення порядку в судовому засіданні або невиконан­ня розпоряджень головуючого може виявлятися як у формі дій, так і бездіяльності. Порядок поведінки в судовому засіданні учасників процесу, а також осіб, які не є учасниками процесу, передбачає наяв­ність писаних та неписаних (моральних, звичаєвих) правил поведінки, яких слід дотримуватися в судовому засіданні, а також результат до­тримання цих правил. Вони зводяться до підкорення всіх своїх дій відповідним розпорядженням головуючого та неперешкоджання нор­мальному ходу судового засідання. Застосування до особи попере­дження оформляється ухвалою суду, яка заноситься до журналу судо­вого засідання та не підлягає оскарженню.

Видалення із залу судового засідання полягає у застосуванні судом офіційного припису до особи-порушника покинути зал судового за­сідання. Видалення із залу судового засідання може бути застосоване у разі повторного вчинення зазначених у статті дій та після того, як загроза примусу, яка містилася в ухвалі, не мала наслідків. Зміст дано­го заходу процесуального примусу полягає в позбавленні права учас­ників цивільного процесу та інших осіб, присутніх у судовому засідан­ні, знаходитись у залі судового засідання. Стаття 92 ЦПК пов'язує даний захід процесуального примусу тільки з видаленням із залу су­дового засідання, і тому можна стверджувати, що його дія обмежена часом проведення процесуальних дій у судовому засіданні в даний момент, тобто до закінчення розгляду справи, відкладення розгляду справи, зупинення провадження у справі.

468Видалення із залу судового засідання, як і попередження, за­стосовується до осіб, які беруть участь у справі, інших учасників цивільного процесу, а також осіб, які не є учасниками цивільного процесу, але присутні в судовому засіданні, у разі повторного неви­конання розпоряджень головуючого чи повторного порушення по­рядку під час судового засідання. При цьому повторність має місце тільки в тому випадку, коли особа, до якої вже застосовувалось по­передження за порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого, вчиняє аналогічне пору­шення вдруге в межах одного судового засідання. З точки зору за­безпечення порядку під час судового засідання видалення із залу судового засідання є заходом припинення порушення, оскільки фактично унеможливлює подальше порушення встановленого по­рядку цією особою.

Частина 2 ст. 92 ЦПК окремо передбачає наслідки видалення із залу судового засідання перекладача у разі повторного порушення ним порядку під час судового засідання або невиконання розпоря­джень головуючого. При цьому у разі повторного порушення поряд­ку під час судового засідання або невиконання розпоряджень голо­вуючого перекладачем суд оголошує перерву і надає час для його заміни. Видалення із залу судового засідання оформлюється ухвалою судді, яка заноситься до журналу судового засідання і не підлягає оскарженню.

При виборі того чи іншого заходу процесуального примусу, в тому числі й при застосуванні видалення із залу судового засідання, суд має враховувати правові наслідки, що настають у зв'язку із застосуванням даного заходу процесуального примусу, щоб воно не стало апеляційним чи касаційним приводом для оскарження рішення. Так, застосування даного заходу процесуального примусу до осіб, які беруть участь у справі, позбавляє їх процесуальних прав у сфері доказування та впливу на розвиток процесу. Особливу увагу суд повинен звертати при застосуванні даного заходу до законних представників, оскільки на­слідком їх видалення є позбавлення права на захист.

Щодо інших учасників цивільного судочинства, то при видаленні із залу судового засідання їх процесуальні права обмежуються меншою мірою. Разом з тим суд повинен враховувати, що видалення свідка, експерта, спеціаліста може вплинути на можливість встановлення того чи іншого факту, що має значення для вирішення справи.

Видалення із залу судового засідання інших осіб, присутніх у су­довому засіданні, не позбавляє їх процесуальних прав, оскільки вони ними не наділялись, та не впливає на винесення рішення по справі.

Підставою застосування такого заходу, як тимчасове вилучення доказів для дослідження судом, є противоправне перешкоджання здій­сненню цивільного судочинства у формі неподання без поважних при­чин письмових чи речових доказів, що витребувані судом, та неповідом­лення причин їх неподання. Тимчасове вилучення доказів для до­слідження судом полягає у припиненні володіння, а як наслідок — ко­ристування й розпорядження особою, яка вчинила правопорушення, певною річчю або документом.

Слід зазначити, що умовою застосування даного заходу процесу­ального примусу є наявність ухвали суду про витребування письмових чи речових доказів (ст. 137 ЦПК), яка має характер владного право- застосовного акта, на підставі якого виникає обов'язок у певної особи надати суду витребуваний доказ або повідомити про причини його неподання. При невиконанні цього обов'язку без поважних причин суд виносить ухвалу про тимчасове вилучення письмового чи речового доказу, яка є підставою примусового здійснення цього обов'язку.

Підставою застосування приводу є протиправне перешкоджання здійсненню цивільного судочинства у формі неявки в судове засідання свідка без поважних причин або неповідомлення свідком причин не­явки. У першому випадку протиправність дій свідка полягає в тому, що він порушує встановлений ч. 2 ст. 50 ЦПК обов'язок з'явитися до суду у визначений час, а повідомлені ним причини неявки визнані судом неповажними. В іншому випадку протиправність полягає в по­рушенні обов'язку, передбаченого ч. З ст. 50 ЦПК, — завчасно повідо­мити суд уразі неможливості прибуття за викликом. Основною умовою застосування даного заходу процесуального примусу є наявність до­казів, які підтверджують належність виклику свідка до суду.

В ухвалі суду про привід до суду повинно бути зазначено: повне ім'я фізичної особи, яка підлягає приводу, місце проживання, роботи чи навчання, підстави застосування приводу, коли і куди ця особа має бути доставлена, кому доручається здійснення приводу. За відсутнос­ті в ухвалі окремих даних, що не дозволяє встановити свідка, який підлягає приводу, або місце його перебування, і з'ясувати їх неможливо орган внутрішніх справ негайно повинен сповістити про це суд, що виніс ухвалу про привід.

Суд мае право визначати конкретний орган внутрішніх справ, який буде здійснювати привід свідка. Ухвала про привід у суд пере­дається до виконання до органу внутрішніх справ за місцем про­вадження в справі або за місцем проживання, роботи чи навчання особи, яка підлягає приводу. Але, як правило, ухвала про привід виконується органом внутрішніх справ за місцем фактичного про­живання свідка.

Не підлягають приводу в суд особи, зазначені у ст. 52 ЦПК, а також малолітні та неповнолітні особи, вагітні жінки, інваліди першої і дру­гої груп, жінки, які мають дітей віком до шести років або дітей- інвалідів.

Особа, яка виконує привід після встановлення свідка, який підлягає приводу, зобов'язана оголосити йому ухвалу про привід під розписку. Відмова від підпису із зазначенням мотивів зазначається в ухвалі і за­тверджується виконавцем приводу. Така вимога забезпечує виконання п. 2 ст. 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо негайного поінформування свідка, який доставляється приводом, зрозумілою для нього мовою про підстави його приводу, фактичне за­тримання.

При посиланні особи, яка підлягає приводу, на хворобу або інші обставини, що фактично перешкоджають виконанню приводу, негайно оповіщається суд, що виніс ухвалу. До повідомлення додається: рапорт виконавця, копії листків непрацездатності та інші документи, що під­тверджують зазначені обставини. Якщо в особи, яка підлягає приводу, відсутні поважні причини неявки, їй оголошується строк прибуття чи виїзду до місця виклику, роз'яснюються порядок і правила оплати ви­трат, наслідки ухилення від явки. Якщо особа, яка підлягає приводу, виявила бажання добровільно слідувати до місця виклику, від неї бе­реться письмове зобов'язання про явку в зазначений строк, яке на­чальник органу внутрішніх справ негайно надсилає в суд, що виніс ухвалу. У разі відмови від добровільної явки особа, яка підлягає при­воду, доставляється до місця виклику примусово у супроводі праців­ника міліції. Застосування зброї, наручників, зв'язування або інших спеціальних засобів при цьому забороняється.

У разі неможливості приводу особа, яка виконує ухвалу суду, через начальника органу внутрішніх справ негайно повертає її до суду з письмо­вим поясненням причин невиконання. і і § 4. Відшкодування майнових збитків

Відповідальність у вигляді відшкодування судових витрат, а також майнових збитків, заподіяних у зв'язку із забезпеченням доказів, несе особа, яка подала заяву про забезпечення доказів до пред'явлення позову у разі неподання позовної заяви у встановлений законом строк (ч. 4 ст. 133 ЦПК), а перед особою, щодо якої вжито заходів забезпе­чення позову — позивач за збитки, завдані їй у разі скасування заходів забезпечення позову, набрання законної сили рішенням про відмову у задоволенні позову чи ухвалою про закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду (ч. 1 ст. 155 ЦПК). Заявник зобов'язаний відшкодувати держателю цінного папера на пред'явника або векселя збитки, заподіяні йому забороною здійснювати будь-які операції з цінним папером на пред'явника або векселем, у разі ухва­лення судом рішення про відмову в задоволенні заявленої вимоги (ч. 1 ст. 268 ЦПК).

Понесені стороною у справі витрати (ст. 79 ЦПК) мають розгляда­тися як збитки, а обов'язок з їх відшкодування — як майнова цивільна відповідальність. На підставі ст. 88 ЦПК стороні, на користь якої ухва­лено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і докумен­тально підтверджені судові витрати.

Відповідач повинен нести судові витрати тому, що він не виконав цивільний обов'язок, порушив суб'єктивне матеріальне право позива­ча, який змушений був звернутися до суду за захистом і поніс судові витрати. У зв'язку з тим, що такі витрати позивач зазнав внаслідок неправомірних дій відповідача, відповідач повинен відшкодувати їх позивачу. Такий підхід підтверджується й положенням ЦПК (ч. 1 ст. 89), відповідно до якого суд за заявою відповідача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витрат з відповідача, якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відпо­відачем після пред'явлення позову. Отже, відшкодування позивачу судових витрат відповідачем є за своєю природою цивільно-правовою відповідальністю і засобом, який забезпечує виконання суб'єктом цивільних правовідносин своїх обов'язків. Питання про компенсацію понесених стороною, на користь якої ухвалено рішення, докумен­тально підтверджених судових витрат суд вирішує під час ухвалення рішення (ст. 214 ЦПК).

Позивач несе відповідальність з відшкодування відповідачу поне­сених останнім судових витрат у випадку відмови суду в задоволенні

472 позову, за заявою відповідача уразі відмови позивача від позову, тобто у зв'язку з тим, що ним був пред'явлений безпідставний позов та за вимогою відповідача у випадках закриття провадження у справі, а та­кож у разі залишення заяви без розгляду внаслідок необгрунтованих дій позивача (статті 88, 89 ЦПК). Така відповідальність позивача є та­кож цивільно-правовою, а не процесуальною.

н Питання для самоконтролю

1. Як співвідносяться поняття «примус у цивільному судочин­стві» та «процесуальний примус»?

2. Які заходи правового примусу можуть бути застосовані у сфері цивільного судочинства?

3. Чи є процесуальний примус різновидом юридичної відпо­відальності?

4. Яким є призначення передбачених ЦПК заходів процесуаль­ного примусу?

5. Чи зобов'язаний суд встановлювати вину особи для засто­сування заходів процесуального примусу?

6. Чи передбачені ЦПК обмеження щодо віку особи, до якої може бути застосовано заходи процесуального примусу?

Яким є порядок відшкодування майнових збитків у зв'язку із застосуванням заходів процесуального примусу?Розділ 4

Доказування та докази