390Розділ з

Процесуальні правовідносини та умови процесуальної діяльності

Глава ХУІ • • •

ЦИВІЛЬНІ

ПРОЦЕСУАЛЬНІ

ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття цивільних процесуальних правовідносин

Під час здійснення правосуддя в цивільних справах суд, учасники цивільного процесу виконують чимало процесуальних дій. Оскільки зміст процесуальних дій суду, інших суб'єктів процесуальної діяль­ності, а також порядок їх здійснення регламентовані нормами цивіль­ного процесуального права, то ці відносини набувають форми право­вих. Цивільні процесуальні правовідносини, таким чином, є засобом реалізації норм цивільного процесуального права. Цією обставиною і зумовлена та увага, яку приділяють розробці теорії правовідносин у науці цивільного процесуального права, і значення, якого ця тема набуває у вивченні навчального курсу цивільного процесу в цілому, а також окремих його інститутів.

Теорія правовідносин у прикладному аспекті найтісніше пов'язана з правотворчою та правозастосовною діяльністю. Аналіз цивільних процесуальних правовідносин — необхідний етап дослідження ефек­тивності чинного законодавства, у процесі якого аналізуються конкрет­ні правовідносини в їх співвідношенні з нормами права для того, щоб показати, наскільки правильно вони змодельовані в нормі, чи перед­бачені нормами права ефективні інструменти та засоби правового впливу тощо.

У науці цивільного процесуального права існують різні судження про те, що слід розуміти під цивільними процесуальними правовідно­синами. Ці судження у своїй основі відбивають стан проблеми право­відносин у загальній теорії права.

Більшість процесуалістів, виходячи з того, що предметом регулю­вання норм цивільного процесуального права виступають суспільні відносини, вважають, що цивільні процесуальні правовідносини — це суспільні відносини, урегульовані нормами цивільного процесуально­го права . Існує думка, що цивільні процесуальні правовідносини ви­никають із метою врегулювання інших, фактичних суспільних відно­син, яка була свого часу висловлена В. П. Мозоліним. Він зазначав, що в результаті правового регулювання відбувається не «перетворення» одних відносин на інші, а виникнення нових, таких, що раніше не іс­нували, ідеологічних відносин, — правових, які не замінюють собою

.. 2

інші відносини, а тільки закріплюють їх .

Порівняння названих підходів приводить до висновку, що в їх осно­ві лежать різні погляди на проблему співвідношення правової норми, правових та суспільних відносин.

Як відомо, суспільні відносини — це різноманітні зв'язки, що ви­никли між соціальними групами, класами, націями, а також усередині їх у процесі економічного, соціального, політичного, культурного життя й діяльності. Окремі особи вступають у суспільні відносини як члени (представники) тих чи інших соціальних угруповань та груп. Це означає, що головною специфічною особливістю суспільних відносин є їх зв'язок із соціальною діяльністю. І тому за наукового підходу до проблеми слід виходити з того, що цивільні процесуальні правовідно­сини, як і правовідносини взагалі, повинні бути результатом діяльнос­ті. Однак практична правова діяльність не має і не може мати свого самостійного предмета, не має такого предметного змісту, який би давав їй можливість існувати поза іншими суспільними відносинами.

З урахуванням цього і має простежуватися механізм реалізації норм права, співвідношення суспільних та правових відносин. Не існує «чисто» юридичних відносин, право не може створювати суспільні

1. Див.: Курс советского гражданского процессуального права [Тексті. Т 1 - М •

Наука, 1981. - С. 190.

2

Мозолин, В. П. О гражданско-процессуальном правоотношении [Текст] / В. П. Мозолин // Сов. государство и право. - 1955. - № 6. - С. 52.

392 відносини, які спершу виступають тільки як юридичні, а потім напов- нюються фактичним змістом.

Оскільки практично-правова діяльність не має свого власного пред­метного змісту, то правові відносини — це суспільні відносини, уре­гульовані правом. У результаті правової регламентації жодних нових відносин не виникає, бо правовідносини поза конкретними суспільни­ми відносинами існувати не можуть. Таким чином, називаючи відно­сини правовими, ми перш за все даємо не змістовну, а функціональну характеристику відносин, тобто вказуємо, що на них мали вплив пра­вова дія, впорядкування.

Отже, усе це дозволяє констатувати, що цивільні процесуальні право­відносини — це суспільні відносини, які регулюються нормами цивіль­ного процесуального права. Разом з тим такий підхід до поняття цивільних процесуальних відносин, їх характеристики не є повним. Він тільки фіксує механізм реалізації права через правовідносини. Однак крім цього важ­ливо визначити, хто є носієм суб'єктивного права, визначити місце і час виникнення та здійснення прав і обов'язків для конкретних осіб. Дійсно, будь-які правовідносини, у тому числі й цивільні процесуальні, визначають коло осіб, на які поширюється дія правових норм, закріплюють конкретну поведінку, яка повинна бути чи може бути здійснена, суб'єктивні права та обов'язки суб'єктів. Таке трактування правовідносин відображає той факт, що предметом безпосереднього правового регулювання завжди є суспіль­ні відносини визначеного виду.

Вирішальна конститутивна риса правовідносин полягає і в тому, що вони виражають індивідуалізований суспільний зв'язок між кон­кретними персоніфікованими особами. Так, скажімо, цивільне про­цесуальне право не регулює суспільні відносини взагалі, воно впливає безпосередньо на поведінку суду, сторін, третіх осіб, прокурора та інших суб'єктів у сфері цивільного судочинства. Розуміння правовід­носин як конкретних відносин дозволяє глибше зрозуміти їх роль у механізмі правового регулювання. На основі правових норм повинні складатися правові зв'язки між особами, які мають індивідуалізований характер. Неврахування цього призводить, наприклад, до формулю­вання концепції, яка зводить правоохоронну діяльність держави до юридичних обов'язків. Унаслідок такого підходу, наприклад, у про­цесуальній літературі дискутується питання: перед ким суд несе обов'язок щодо ухвалення рішення у цивільній справі.

Одні автори стверджують, що ухвалення рішення — обов'язок суду як перед державою, так і перед сторонами. Інші доводять, що суд несетакий обов'язок тільки перед державою. Деякі науковці вважають, що суд несе обов'язок без адресата, що означає певний, так би мовити, правовий стан .

Наведені теоретичні підходи не є досить обґрунтованими. Думка про те, що суд має обов'язок винести рішення перед державою, на­родом, не відповідає сутності правових зв'язків у цивільному судочин­стві та призводить до нівелювання права на судовий захист на фоні занадто абстрактних обов'язків суду як органу судової влади. У прин­ципі судова влада, на відміну від законодавчої та виконавчої гілок влади, не є підзвітною перед народом. Конституювання судової влади як такої означає її абсолютну незалежність і усунення від політичного процесу, оскільки функції судової влади мають бути досягнуті лише за умов її незалежності, яка, у свою чергу, необхідна для забезпечення захисту свободи. У дійсності право громадян, інших суб'єктів права вимагати судового захисту своїх прав та інтересів кореспондується конкретним органам правосуддя, які уповноважені розглядати та ви­рішувати цивільні справи, а тому й обов'язок винести рішення суд повинен нести тільки перед сторонами.

Далі слід звернути особливу увагу на таку конститутивну ознаку цивільних процесуальних відносин, як та, що процесуальні правовід­носини являють собою не тільки індивідуалізований, а й правовий зв'язок між суб'єктами на основі норм права та через їх суб'єктивні права і обов'язки. Тільки такою мірою, якою відповідні особи висту­пають як носії суб'єктивних прав та обов'язків, вони ставляться один до одного як учасники цивільних процесуальних правовідносин.

Така характеристика цивільних процесуальних правовідносин є дуже важливою. Перш за все судочинство в цивільних справах — це така діяльність, яка урегульована правом. Тому іноді твердять, що цивільні процесуальні правовідносини існують тільки у формі право­вих відносин. Це є правильним лише в тому розумінні, що для виник­нення процесуальних правовідносин завжди необхідно, щоб існували норми права, які передбачають дані правовідносини, що невластиве, наприклад, цивільному законодавству. Стаття 8 ЦК вказує, якщо ци­вільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами ци­вільного законодавства або договором, вони регулюються тими право­вими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).

Гурвич, М. А. Судебное решение [Текст] /М. А. Гурвич. - М . : Юрид. лит., 1976.

- С. 11-13.

У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права).

На відміну від цього цивільне процесуальне законодавство перед­бачає зовсім інше правило. У статті 2 ЦПК закріплена норма, згідно з якою цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, Цивільного процесуального кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право». Для здійснення завдань цивільного су­дочинства ст. 2 ЦПК має глибокий зміст, оскільки в ній закріплені високозначугці характеристики правосуддя в цивільних справах. їх можна звести до такого: законодавство про цивільне судочинство по­винно визначати однакові умови судової діяльності при здійсненні правосуддя в цивільних справах, тим самим забезпечити належну ре­алізацію права на судовий захист, ідею рівного та єдиного для всіх суду, що в сучасному розумінні означає гарантування загальновизнаного принципу права на суд.

У цивільному судочинстві закріплений дозвільний спосіб право­вого регулювання процесуальних відносин, тобто такий спосіб, за якого в даній сфері правового регулювання дозволено лише те, що прямо закріплено законом. Механізм правового регулювання у сфері цивільного судочинства при дозвільному способі правового регулю­вання характеризується також тим, що в цивільному процесі не до­пускається фактична процесуальна діяльність. Окремі вчені припус­кають можливість так званої фактичної процесуальної діяльності, оскільки в законі передбачити все неможливо . Як приклади наводять­ся випадки, коли всупереч статтям 119-121 ЦПК приймається заява про порушення справи, а недоліки у заяві виявляються вже після її прийняття суддею. Вони вважають, що недоліки заяви мають бути ви­правлені після її прийняття, а в цьому випадку обирається не перед­бачена цивільним процесуальним кодексом, тобто фактична процесу­альна форма додаткової позовної заяви. Таке судження є спірним.

У наведених прикладах мова не може йти про недоліки у чинному законодавстві та необхідність їх усунення, а вказані дії для цивільного процесуального права і для конкретної цивільної справи взагалі юри­дично нейтральні, в них немає ніякої потреби. Помилки, яких припус­тився суддя під час прийому заяви, ніяк не впливають на можливість розгляду справи по суті і можуть бути виправлені при попередньому

Див.: Боннер, А. Т. Гражданский процессуальный закон и фактическая процессуаль­ная деятельность [Текст] / А. Т. Боннер // Труды ВЮЗИ. - М., 1977. - Т. 1. - С. 45-59

.судовому розгляді цивільної справи у передбачених для неї процесу­альних формах, у судовому засіданні чи в рішенні суду. Але при цьому, природно, про фактичну процесуальну діяльність мова йти не може.

Свого часу в п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 р. № 9 «Про практику застосування судами процесу­ального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстан­ції» роз'яснялося, якщо порушення правил статей 137-139 ЦПК Укра­їни 1963 р. (вони передбачали підстави залишення заяви без руху) виявлені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового роз­гляду. Аналогічне рішення запропоновано і у п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. № 2 «Про застосування цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції». У ньому передбачено, якщо заява не відповідає ви­могам статей 119, 120 ЦПК або не сплачено судовий збір чи не опла­чено витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, суддя відповідно до вимог ст. 121 ЦПК постановляє ухвалу, в якій має бути зазначено конкретні підстави залишення заяви без руху, в тому числі й розмір несплачених судових витрат, і надає строк для усунення недоліків, тривалість якого визначається в кожному конкретному ви­падку з урахуванням характеру недоліків, реальної можливості отри­мання копії ухвали, яка повинна бути надіслана заявнику негайно, та їх виправлення. Якщо порушення правил статей 119, 120 ЦПК вияв­лені при розгляді справи, вони усуваються в ході судового розгляду або настають наслідки, передбачені п. 8 ч. І ст. 207 ЦПК.

Таким чином, можна зробити висновок, що цивільні процесуальні правовідносини — це виникаючі на основі норм цивільного процесуаль­ного права індивідуалізовані суспільні зв'язки між судом, що здійснює правосуддя, та учасниками цивільного процесу, які характеризуються на­явністю юридичних прав і обов'язків і забезпечують справедливий, неупе- реджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних прав, а також виконання винесених рішень як частини судового розгляду.

У теорії цивільного процесуального права, крім поняття цивільних процесуальних правовідносин, довгий час дискутується питання про те, скільки правовідносин виникає в конкретній цивільній справі. Окремі процесуалісти вважають, що в цивільному процесі виникають єдині комплексні багатосуб'єктні цивільні процесуальні правовідносини .

¹ Гражданское процессуальное право [Текст] / под ред. М. С. Шакарян. - М. : ТК Велби, Проспект, 2004. - С. 65-67; Штефан, М. Й. Цивільний процес [Текст] / М. Й. Штефан. - К. : Ін Юре, 1997. - С. 64-65.

396Найбільш поширеною є думка, що в цивільному процесі виникає сис­тема правовідносин, яка складається із правовідносин типу «суд — по­зивач», «суд — відповідач» і т. д., що правовідносин у справі стільки, скільки є учасників процесу'.

Теорія єдиних комплексних цивільних процесуальних правовідно­син не досить обґрунтована. У процесі розгляду цивільної справи, навпаки, виникає ряд правовідносин, які є взаємопов'язаними та вза- ємообумовленими, хоча за своїм змістом самостійними, оскільки їм притаманний комплекс цивільних прав та обов'язків, специфічний склад суб'єктів, підстав і часу їх виникнення та припинення.

Отже, цивільні процесуальні правовідносини завжди являють со­бою систему конкретних, індивідуалізованих правових зв'язків, які складаються під час розгляду цивільної справи у різні інстанційні періоди (у суді першої інстанції, судах апеляційної та касаційної ін­станцій, у Верховному Суді України) і у виконавчому провадженні. Цивільні процесуальні правовідносини, виходячи із дозвільного типу правового регулювання, виступають правовою формою цивільного судочинства.

Оскільки всі учасники цивільного процесу вступають у правовід­носини, як правило, із судом, то схематично система процесуальних правовідносин у суді першої інстанції виглядає таким чином: суд — позивач, суд — відповідач, суд — третя особа, суд — прокурор, суд — свідок тощо