§ 2. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору

Згідно із статтями 34, 193 ЦПК треті особи, які заявляють само­стійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити у справу до початку судових дебатів, подавши позов до однієї чи обох сторін. Вони користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спо­ру, заінтересовані у вирішенні справи і вступають у процес, порушений позивачем, оскільки вважають, що права чи законні інтереси, з при­воду яких виник спір між сторонами, належать їм. Заявляючи само­стійні вимоги щодо предмета спору, вони тим самим заявляють про наявність у них самостійних прав, відмінних та не залежних від прав сторін. Тому вступ у справу третьої особи, яка заявляє самостійні ви­моги, не тягне процесуальної співучасті на стороні позивача. Третя особа посідає автономне процесуальне становище поряд із позивачем, а тому інтереси третьої особи і первісних сторін протилежні та ви­ключають один одного.

При вступі у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, суд розглядає спільно дві вимоги (позивача та третьої особи), хоча ці вимоги могли б бути розглянуті і в різних судо­вих провадженнях. Причому обов'язковою умовою спільного розгляду вимог позивача та третьої особи, як випливає із ст. 34 ЦПК, є єдиний предмет спору. Цю умову необхідно враховувати для правильного ви­рішення питання про можливість прийняття заяви у третьої особи та її вступ у процес.

На думку одних науковців, предмет спору — це не тільки матері­альний об'єкт, з приводу якого виник спір між позивачем та відповіда­чем, а й правовідносини, з яких виник спір. Інші вважають, що пред­метом спору можуть бути і обов'язки з приводу володіння, користу­вання, розпорядження майном, особистими немайновими благами, виконання робіт, надання послуг, дій, що виникають із договорів купівлі-продажу, дарування тощо. Уявляється, що предметом спору про право цивільне завжди виступають спірні матеріальні правовідно­сини, а не об'єкти цивільних справ. Цей висновок випливає із ст. 15 ЦПК, відповідно до якої суд розглядає справи по спорах, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Вирішуючи спори, суд встановлює наявність чи відсутність відпо­відних правовідносин і робить висновки про права та обов'язки сторін. Оскільки третя особа заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору сторін, то, природно, вона, як і самі сторони, заінтересована при роз­гляді та вирішенні справи в установленні наявності чи відсутності відповідних правовідносин і вирішенні справи по суті.

Отже, основою участі третіх осіб у справах, які вже перебувають у провадженні суду, є наявність у них самостійних вимог щодо пред­мета спору, а також характер, що виключає їх юридичну заінтересова­ність і з позивачем, і з відповідачем. Цей висновок має практичне значення для правильного вирішення судом (суддею) питання про до­пуск третьої особи до участі у справі.Якщо третя особа пред'являє вимоги до позивача чи до відповіда­ча або до обох сторін, однак ці вимоги не направлені на предмет спору між сторонами, що знаходиться на розгляді суду, в допуску до участі у справі третій особі необхідно відмовити. Невиконання цього поло­ження призвело б до вступу в цивільну справу особи, яка не має від­ношення до предмета спору і не має юридичної заінтересованості в даній справі.

Наприклад, був би явною помилкою у спорі про виселення наймача через неможливість спільного проживання в будинку, що належить на праві особистої власності, допуск до участі у справі як третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, іншого наймача, що просить відшкодувати збиток, завданий майну відповідачем; чи до­пуск до участі у справі про відібрання дитини як третьої особи, яка за­являє самостійні вимоги щодо предмета спору, особи, що не має право­вих підстав на її виховання, тобто юридично не заінтересованої.

У статті 34 ЦПК передбачено, що треті особи, які заявляють само­стійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити в справу, пред'явивши позов до однієї чи обох сторін. Ці особи мають усі про­цесуальні права і обов'язки позивача. Отже, формою вступу третьої особи у справу є звернення до суду з позовною заявою. Тому норми, які регулюють порядок подання позовної заяви та прийняття заяв у цивільних справах (статті 118-121 ЦПК), повинні застосовуватися й при вирішенні питання про прийняття заяви від третьої особи.

Так, позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, повинна за змістом і формою відповідати закону (ст. 119 ЦПК). Третя особа повинна подати позовну заяву з копіями відповідно до кількості відповідачів. Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні ви­моги щодо предмета спору, як і заява позивача у справі, оплачується судовим збором, також сплачуються витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.

Перелічені вимоги закону є необхідною умовою дотримання по­рядку вступу третьої особи у справу.

У процесуальній літературі ставиться рідко, а вирішується не­однаково питання про процесуальні наслідки недотримання вимог закону про порядок подання позовної заяви третьої особи про вступ у справу, хоча це питання має принципове практичне значення, а його правильне вирішення гарантує третій особі право на судовий захист.

Чинне законодавство це питання прямо не регулює, однак вказівка у ст. 34 ЦПК на форму вступу в справу третьої особи, яка заявляє само- 312стійні вимоги щодо предмета спору, дозволяє зробити висновок про те, що при вирішенні питання про допуск третьої особи в справу по­винен застосовуватися або інститут залишення заяви без руху (ст. 121 ЦПК), або інститут відмови у прийнятті заяви (ст. 122 ЦПК).

Однак слід підкреслити, що процесуальне законодавство в цій частині потребує вдосконалення у зв'язку з тим, що стосовно третіх осіб інститути залишення заяви без руху й відмови у прийнятті заяви достатньою мірою не узгоджені. Лише ч. 9 ст. 193 ЦПК говорить про те, що позовну заяву від третьої особи, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, подану після початку судових дебатів, суд своєю ухвалою повертає заявнику.

Якщо позовна заява третьої особи не відповідає вимогам закону чи не сплачені судові витрати, то є підстави ставити питання про залишен­ня заяви без руху (ст. 121 ЦПК). Разом з тим слід мати на увазі, що треті особи вступають у вже розпочатий процес іншими особами і роз­гляд між ними спору не можна ставити в повну залежність від виправ­лення недоліків позовної заяви третьої особи. Тому застосування інсти­туту залишення заяви без руху і надання третій особі строку для ви­правлення недоліків у заяві чи сплати судових витрат процесуально виправдано, якщо цей строк не перебільшує строку розгляду цивільних справ (ст. 157 ЦПК). Якщо заява третьої особи про вступ у справу по­дана в судовому засіданні, однак не відповідає вимогам закону чи не оплачена державним митом і немає можливості відкласти розгляд спра­ви на підставах, передбачених ст. 191 ЦПК, то розгляд спору між пер­вісними сторонами ставити в залежність від виправлення недоліків позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, та відкла­дати розгляд справи не можна. У даному випадку необхідно відмовити у прийнятті позовної заяви третьої особи. Попри всю універсальність ст. 122 ЦПК, яка передбачає підстави для відмови в прийнятті заяви, жоден з її пунктів не можна застосувати відносно процесуальної ситуа­ції, яка розглянута. Вихід тут бачиться в доповненні ст. 122 ЦПК.

Крім дотримання порядку подання позовної заяви, умовою допус­ку третьої особи у справу є наявність у неї права на звернення до суду, яке залежить від наявності передбачених законом підстав (ст. 122 ЦПК). Наприклад, у прийнятті позовної заяви третьої особи слід від­мовити, якщо є таке, що набрало законної сили, постановлене по спо­ру між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, рі­шення суду чи ухвала суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін; якщо у провадженні суду є справи по спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, та в деяких інших випадках.

Таким чином, наявність у третьої особи самостійних вимог щодо предмета спору та юридичної заінтересованості у вирішенні справи, порушеної первісним позивачем, дотримання порядку звернення в суд і наявність права на пред'явлення позову в сукупності складають умо­ви для прийняття позовної заяви третьої особи й допуску її в справу. Іншого законодавство не містить.

У юридичній літературі зустрічаються й інші міркування. Напри­клад, стверджується, що при вирішенні питання про допуск цих осіб у процес суд повинен виходити також із доцільності спільного роз­гляду основного позову та позову третьої особи. З цим погодитися не можна.

Треті особи можуть вступити у справу тільки за своєю ініціати­вою.

Згідно із ст. 130 ЦПК під час проведення попереднього судового засідання суддя, зокрема, вирішує питання про склад осіб, які брати­муть участь у справі. Стосовно третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, це, зокрема, означає, що суддя може повідомити третю особу про наявність у провадженні суду справи, у вирішенні якої заінтересо­вана третя особа. Залучати третю особу в справу суддя не може.

Вступ третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо пред­мета спору, а також відмова в допуску до участі у справі повинні оформлятися ухвалою суду (судді). За змістом закону (ст. 293 ЦПК) на ухвалу суду (судді) про допуск третьої особи не може бути подана апеляційна скарга. Щодо можливості оскарження ухвали про відмову в допуску третьої особи в процес між первісними сторонами, то в лі­тературі з цього приводу даються різні рекомендації.

На думку одних вчених, третя особа не може подати апеляційну скаргу на ухвалу суду, якщо їй відмовлено в допуску до участі в про­цесі між первісними сторонами, оскільки в цих випадках третя особа не обмежена можливістю здійснювати своє право на захист шляхом пред'явлення самостійного позову поза процесом між первісними сторонами. Існує і протилежна думка. Дійсно, з одного боку, відмова у прийнятті позовної заяви (у відкритті провадження у справі) третьої особи не заважає можливості захисту своїх прав; з другого боку, ст. 293 ЦПК передбачає можливість оскарження ували суду про відмову у від­критті провадження у справі. За систематичним тлумаченням закону треба застосовувати ст. 122 ЦПК.

Вступивши у справу із самостійними вимогами, третя особа по­сідає становище, наближене до становища позивача. Після вступу в справу третьої особи, яка заявила самостійні вимоги щодо предмета спору, справа за клопотанням цієї особи розглядається спочатку.

Інколи третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, змішують зі співпозивачами, що вступили у справу після її порушення. Однак співпозивачі, на відміну від третіх осіб, не пред'являють жодних вимог до позивача. Інтереси співпозивачів не виключають один одного, ви­моги ж третьої особи завжди виключають вимоги позивача.

Третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, вступає в справу шляхом подання позовної заяви. Виникає питання про те, хто із сторін у справі є відповідачем за позовом третьої особи. У ЦПК говориться, що третя особа може пред'явити позов до однієї чи обох сторін (ст. 34).

У юридичній літературі заперечується обґрунтованість норми, яка закріплена у ст. 34 ЦПК. Одні автори висловлюють думку, що відпо­відачами за позовом третьої особи завжди є дві сторони. Інші вважають, що відповідачами за позовом третьої особи можуть бути дві сторони разом чи тільки позивач, а звернення із позовом тільки до відповідача неможливе.

Дане питання має принципове значення. Залежно від того, хто за­лучений третьою особою як відповідач, повинні розподілятися судові витрати і формулюватися рішення суду в справі. Суд (суддя) повинен приймати заяву третьої особи лише в тому випадку, коли в ній конкрет­но вказано відповідача (ст. 119 ЦПК).

На нашу думку, ст. 34 ЦПК є обґрунтованою та передбачає всі можливі випадки визначення відповідачів за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Найбільш частими є випадки, коли третя особа пред'являє позов до обох сторін. Так, Ф. звернулась із позовом про виселення із житла С. та Н. як піднаймачів. Відповідачі пред'явили зустрічний позов про визнання за ними права на кімнату, яку вони займали. Виконком всту­пив у справу із самостійними позовними вимогами до Ф. про виселен­ня як особи, що втратила право на займану житлову площу, а до С. та

Н. — про виселення як тимчасових жильців. Тут вимоги третьої особи щодо позивача і відповідачів у первісному позові мають самостійний предмет і самостійні підстави.

Третя особа також може пред'явити позов тільки до позивача. Так, II. залишив заповіт, де вказав, що все майно, яке залишиться після його смерті, він заповідає дочці І. Виконавцем заповіту був призначений 3.,

який відмовився видати майно. І. пред'явила в суд позов до 3. про передачу майна покійного батька.

Друга дочка покійного Е. вступила у справу як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги, пред'явивши позов до І. про визнання за­повіту недійсним і визнання права на спадкоємне майно.

Тут третя особа заінтересована лише у визнанні права власності на спадкоємне майно і не ставить перед виконавцем заповіту питання про передачу майна.

Можливими є випадки, коли треті особи звертаються до суду з по­зовом до відповідача. На практиці з такими випадками доводиться зустрічатися у спорах про віндикацію майна. У випадку, коли первісний позов пред'явлено до відповідача з метою віндикації майна і третя особа заявляє самостійні вимоги, вона повинна їх адресувати тільки відповідачеві. Оскільки мета віндикаційного позову полягає у переда­чі майна власнику, а самі речі знаходяться у відповідача, то він і пови­нен бути відповідачем за позовом третьої особи.

"і § 3. Треті особи, які не заявляють

самостійних вимог щодо предмета спору

Стаття 35 ЦПК передбачає, що треті особи, які не заявляють само­стійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити в справу на стороні позивача або відповідача до ухвалення судом рішення, якщо рішення в справі може вплинути на їх право або обов'язки щодо од­нієї зі сторін. Вони можуть бути залучені до участі в справі також за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з іні­ціативи суду.

Інститут третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, зумовлений перш за все необхідністю забезпечити можливість здійснення відповідними суб'єктами права регресу. Цивільне законодавство, наприклад, передбачає регресні зобов'язання. Згідно із ст. 543 ЦК при солідарному обов'язку борж­ників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від кожного з них окремо, причому як повністю, так і в частині боргу.

Виконання солідарного зобов'язання повністю одним із боржників звільняє решту боржників від виконання кредиторові.

316Боржник, який виконав солідарне зобов'язання, має право зворот­ної вимоги (регресу) до кожного з решти боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено законом або договором.

Таким чином, суть інституту третіх осіб, які не заявляють само­стійних вимог, полягає в тому, що він є процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом треті особи залучаються чи вступають у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов'язують її з однією із сторін у процесі. В іншому разі конструкція цього інституту була б недоречною.

Зв'язок двох позовів — основного та регресного позову колишньої сторони (позивача та відповідача) до колишньої третьої особи дає точне уявлення про юридичну заінтересованість, що спонукає вступи­ти у процес третю особу, яка не заявляє самостійних вимог. Юридична заінтересованість третьої особи пов'язана з можливим регресним по­зовом. Беручи участь у процесі, який передує регресному позову, третя особа сприятиме з'ясуванню обставин справи, що може попере­дити пред'явлення до неї регресних вимог.

Незважаючи нате, що за задумом законодавця інститут третіх осіб був спрямований на забезпечення права регресу, його застосування в подальшому дещо розширилося й інститут третіх осіб почали ви­користовувати для захисту інших інтересів, які випливають не тільки з регресних зобов'язань.

Так, при розгляді у справах про відшкодування аліментів на дітей суддя в ході підготовки справи до судового розгляду чи при розгляді справи, встановивши, що відповідач виплачує аліменти за рішенням суду на інших дітей чи ним проводяться виплати за іншими виконав­чими документами, зобов'язаний залучати заінтересованих осіб до участі в розгляді справи як третіх осіб на стороні відповідача.

Це свідчить про те, що суть інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, полягає не тільки в тому, що треті особи беруть участь у цивільному процесі з метою захисту своїх інтересів у зв'язку з можливістю пред'явлення на майбутнє регресного позову, а й у зв'язку з іншою заінтересованістю в результаті справи.

Визначення умов участі в цивільному процесі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, повинно ґрунтуватися на сутнісних характеристиках даного інституту, оскільки функція інституту третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, зво­диться до забезпечення захисту інтересів третьої особи, до запобіган

-ня можливому порушенню її прав. З урахуванням цього можна виді­лити такі умови участі в справі третіх осіб: 1) обов'язкова наявність матеріально-правових відносин між третьою особою й однією із сторін; 2) преюдиціальна пов'язаність матеріально-правових відносин третьої особи й однієї із сторін із правовідносинами позивача та відповідача у справі, інакше кажучи, матеріально-правові відносини третьої особи та однієї із сторін повинні випливати із правовідносин між позивачем і відповідачем, що становлять предмет спору; 3) матеріально-правові відносини третьої особи й однієї зі сторін повинні передбачати мож­ливість спору про право цивільне між третьою особою й особою, на стороні якої вона виступає, тобто набути цивілістичного характеру. Лише на підставі даних положень можна кваліфікувати заінтересова­ність третіх осіб як юридичну.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, найчастіше беруть участь у справі на стороні відповідача, однак можливі випадки, коли треті особи виступають і на стороні позивача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, вступають у справу за своєю ініціативою або можуть бути за­лучені до участі у справі за клопотанням сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або з ініціативи суду (ч. 2 ст. 35 ЦПК). Згідно із законом у заяві про залучення третіх осіб на стороні позивача чи відповідача повинно бути зазначено ім'я (найменування) третьої особи, місце її проживання (перебування) або місцезнаходження та підстави, з яких вона має бути залучена до участі у справі (ч. 2 ст. 36 ЦПК).

Заяви третіх осіб, сторін та інших осіб про допуск (залучення) третьої особи до участі в справі підлягають судовій оцінці. Оскільки вступ (залучення) третьої особи до участі в справі є засобом захисту інтересів третьої особи та сторін, то суд зобов'язаний обговорити об­грунтованість клопотань названих осіб і винести ухвалу про задово­лення чи про відмову в ньому. При цьому суд повинен виходити з на­явності юридичної заінтересованості третьої особи як підстави її участі у справі. Суд повідомляє третю особу про справу, направляє їй копію заяви про залучення третьої особи і роз'яснює її право заявити про свою участь у справі. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у справі. Якщо від третьої особи не надійшло повідомлення про згоду на участь у справі, справа розглядається без неї.

Третя особа вправі заперечувати своє залучення до участі у справі, посилаючись нате, що вона з жодною зі сторін не перебуває у право­відносинах, пов'язаних із предметом спору, а рішення у справі між сторонами не має преюдиціального значення для її прав та обов'язків. 31

8Вступ у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не тягне за собою розгляду справи спочатку.

ЦПК України не містить норми про оскарження ухвал суду про допуск до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, чи про відмову в ньому. На нашу думку, в ЦПК необхідно передбачити право третіх осіб оскаржити ухвалу про відмову в допуску їх до участі в справі; відмова в допуску третьої осо­би до справи означає неможливість здійснення захисту своїх інтересів, тобто результат справи може вплинути на права та обов'язки третьої особи. Процесуальною гарантією при цьому може бути право на оскар­ження ухвали.

Передбачений ЦПК порядок вступу (залучення) третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог, полягає в тому, що треті особи можуть самі вступати в справу або залучатися за клопотаннями сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, чи за ініціативою суду. Згідно із ч. 1 ст. 36 ЦПК сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю особу. Цивільне законодавство в окремих випадках вирішує питання про обов'язковість залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору.

Згідно із ст. 660 ЦК, якщо третя особа за підставами, що виникли до продажу товару, пред'явить до покупця позов про її витребування, покупець повинен залучити продавця до участі у справі, а продавець зобов'язаний вступити у цю справу на стороні покупця.

Незалучення покупцем продавця до участі у справі звільняє про­давця від відповідальності перед покупцем, коли продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у по­купця.

Продавець, який був залучений покупцем до участі у справі, але не взяв у ній участі, позбавляється права доводити неправильність ведення справи покупцем.

Дана стаття часто наводиться як приклад обов'язкового притягнен­ня третьої особи до участі у справі. Однак постановка питання про обов'язкове залучення третіх осіб не відповідає цивільному процесу­альному законодавству.

Незалучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, до участі у справі не може спричиняти незаконності судового рішення та його скасування. Залучити третю особу можене сторона, як закріплено у ст. 660 ЦК, а суд. Нарешті, частини 2 і З ст. 660 ЦК по суті містять правила преюдиції, викладені у ст. 61 ЦПК, які зводяться до того, що встановлені судовим рішенням обставини не можуть бути заперечені заінтересованими особами, якщо вони брали участь у справі.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, посідають тільки їм властиве процесуальне становище. Хоча вони беруть участь у справі на стороні позивача чи відповідача, це не створює для них становища сторони, їх не можна ототожнювати із сторонами. Навпаки, дуже важливо в кожному конкретному випадку точно визначити, яке конкретне процесуальне становище повинна по­сідати у справі, що розглядається судом, та чи інша заінтересована особа.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, мають комплекс процесуальних прав та обов'язків. Згідно із ч. З ст. 35 ЦПК вони користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки, встановлені ст. 27 ЦПК, які притаманні всім особам, які беруть участь у справі. Із змісту закону, таким чином, ви­пливає, що треті особи не мають лише тих прав, в яких реалізується принцип диспозитивності і які належать лише сторонам.

Треті особи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами.

Свого часу І. М. Ільїнською було поставлене питання про право третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог, заявляти клопотання про притягнення на свою сторону інших третіх осіб, так би мовити, «субтретіх» осіб. Вона вважає, що сама процесуальна мета інституту третіх осіб, що вступили (були залучені) у процес без самостійних вимог, не заперечує такої постановки питання. Так, спочатку сторона залучає третю особу для посилення своєї позиції у процесі, а потім третя особа, у свою чергу, залучає третю особу, яка, захищаючи інтереси третьої особи, на стороні якої вона виступає, тим самим допомагає і первісній стороні добитися сприятливого для неї рішення у справі. Наприклад, якщо до покупця буде пред'явлено позов про вилучення майна, то про­давець, вступивши у справу, за вимогою покупця може залучити на свою сторону попереднього продавця, правонаступником якого він є .

Хоча теоретично така конструкція і можлива, вона суперечить чинному законодавству. Треті особи, які не заявляють самостійних

Ильинская, И. М. Участие третьих лиц в гражданском процессе [Текст] / И. М. Ильинская. - М., 1982. - С. 72

.вимог щодо предмета спору, юридично заінтересовані в результатах справи лише такою мірою, якою вони є суб'єктами матеріальних пра­вовідносин, преюдиціально пов'язаних із предметом спору, — право­відносин між позивачем та відповідачем. «Субтреті» особи такої юри­дичної заінтересованості не мають, їх заінтересованість має фактичний характер.

Питання для самоконтролю

1. Якими є формальні й неформальні ознаки третіх осіб та в чому полягає їх відмінність від сторін?

2. Чим визначаються відмінності третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору?

3. У чому виявляються функції інституту третіх осіб у цивіль­ному судочинстві?

4. У яких справах є можливою участь третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору?

5. У яких справах є можливою участь третіх осіб, які не заяв­ляють самостійних вимог щодо предмета спору?

І І Курс цивільного процесу

Глава упт^л м п и < _и і

ОРГАНИ ТА ОСОБИ,

ЯКИМ ЗАКОНОМ НАДАНО ПРАВО ЗАХИЩАТИ ПРАВА, СВОБОДИ ТА ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

• — — § 1. Підстави та форми участі

в цивільному процесі органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб

Згідно зі ст. З ЦПК у випадках, встановлених законом, до суду мо­жуть звернутися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси. Перелік цих органів та осіб зазначений у ст. 45 ЦПК — це Уповноваже­ний Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи.

Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є важливим у системі захисту прав і свобод людини. У Конституції України закріплено право кожної особи звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого (ст. 55) і визначається, що через нього здій­снюється парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101). Зазначені конституційні положення конкретизовані в Законі України від 23 грудня 1997 р. «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». Для вико­нання передбачених законом функцій Уповноважений наділений ши­роким комплексом прав, зокрема, звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому про­цесі у випадках та порядку, встановлених законом (ст. 13 Закону).

Відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК, ст. 13 вищезазначеного Закону Уповноважений може брати участь у розгляді цивільної справи в таких 322 формах: порушення справи в суді, участі у розгляді цієї справи як само­му, так і через свого представника (статті 11 і 13 Закону), оскарження постановлених у справі за його зверненням рішень чи ухвал (статті 292, 324, 353 ЦПК), а також подати заяву про перегляд рішення чи ухвали, якими закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, чи судового наказу, які ухвалені за його зверненням, у зв'язку з ново- виявленими обставинами (ст. 362 ЦПК).

Прокурор — особливий суб'єкт цивільного процесу, і його участь викликана необхідністю виконання функції представництва інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом (п. 2 ст. 121 Конституції України, п. 2 ст. 5 Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру»). Тобто ця функція представництва інте­ресів у суді є для органів прокуратури конституційною.

Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99 за конституційним поданням Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлума­чення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу Укра­їни (справа про представництво прокуратурою України інтересів дер­жави в арбітражному суді) зазначено, що представництво прокуратури полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом .

Прокурор, використовуючи повноваження, надані йому як особі, яка бере участь у цивільному судочинстві, виконує завдання, визначені статтями 4, 34 Закону України «Про прокуратуру». Стаття 34 цього За­кону зазначає, що прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, додержуючись принципу незалежності суддів та підкорення їх тільки закону, зобов'язаний сприяти виконанню вимог закону.

На виконання цих вимог спрямований наказ Генерального проку­рора України від 29 листопада 2006 р. № бгн «Про організацію пред­ставництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень». Згідно з п. З наказу, який фактично відтворює ст. 35 Закону України «Про прокуратуру», зазна­чено, що при здійсненні повноважень учасника цивільного судочинства прокурори зобов'язані своєчасно вживати в межах своєї компетенції

Вісн. Констатуй. Суду України. - 1999. -№ 2. - С. 39-^А2. Це рішення повного мірою стосується не лише господарського, а й цивільного судочинства, на що не­одноразово звертав увагу Верховний Суд України.

II* 32

3заходів щодо усунення порушень закону при здійсненні судочинства, відповідальності винних у цьому осіб .

Загальні підстави участі прокурора в суді розкриваються в ч. 2 ст. 36^і Закону України «Про прокуратуру». Так, підставою представ­ництва в суді інтересів громадянина є його неспроможність через фі­зичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних при­чин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави — на­явність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльнос­ті) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Розрізняють конкретні підстави участі прокурора у цивільному процесі: власну ініціативу та зазначення про це в законі. Так, право­вими підставами, що забезпечують участь прокурора в розгляді спра­ви, можуть бути: статті 165,240 СК України, ст. 281 ЦПК, статті 30-32 Закону України від 16 червня 1992 р. «Про об'єднання громадян», ст. 37 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» тощо.

Згідно з ч. 5 ст. 36^і Закону України «Про прокуратуру» прокурор самостійно визначає підстави представництва інтересів у суді та форми його здійснення. Це положення підтверджено вищезазначеним рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. Однак у зв'язку з відсутністю цієї вказівки безпосередньо в процесуально­му законі подекуди суди займають неправильну позицію з цього питання.

Так, ухвалою Верховного Суду України від 3 квітня 2003 р. задо­волено касаційне подання прокурора, ухвалу судової палати в цивіль­них справах Апеляційного суду АР Крим від 01.04.2002 р. скасовано, а справу направлено на новий апеляційний розгляд. При цьому зазна­чено, що апеляційна інстанція, постановляючи ухвалу про скасування рішення Алуштинського районного суду від 28.11.2001 р. ізалишаючи позов прокурора м. Алушта в інтересах неповнолітніх І. 3. А. та І. Е. А., в інтересах пенсіонерів В. Н. М., І. Р. Р. до ЗАТ «П» та ін. про ска­сування установчих документів та державної реєстрації, визнання незаконним і скасування рішень загальних зборів правління ЗАТ «Ф» без розгляду, свій висновок неправомірно мотивувала тим, що заяву до суду від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повно

­важень на ведення справи. Цим порушено положення ст. 121 Консти­туції України, ст. 36 Закону України «Про прокуратуру». Крім того, висновок апеляційного суду про те, що у неповнолітніх, на захист прав і законних інтересів яких звернувся прокурор, є батьки, які також пред­ставляли їх інтереси в суді уданій справі, і вони не позбавлені можли­вості самостійно пред'явити позов на захист прав своїх дітей, не може вважатися правомірним. Представництво чи захист дітей у суді про­курором не охоплюється колом обов'язків батьків, які самі ж ініцію­вали питання про звернення прокурора з позовом до суду від їх імені та на захист їх інтересів та підтримали в судовому засіданні позов про­курора .

Діяльність прокурора в цивільному судочинстві відбувається в кон­кретних процесуальних формах, що зазначені в ч. З ст. 36' Закону України «Про прокуратуру».

Процесуальні форми участі прокурора в цивільному процесі — це закріплена в процесуальному законі можливість впливу його діяльнос­ті на розвиток цивільного судочинства — на порушення цивільної

справи в суді чи вступ у вже розпочатий іншими особами судовий про- .2

цес у справі .

Стаття 45 ЦПК дегцо конкретизує форми участі прокурора в про­цесі порівняно зі ст. 36 Закону України «Про прокуратуру». Процесу­альні форми участі прокурора в цивільному процесі є такими.

Перша форма — це звернення до суду з позовами і заявами щодо захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи сус­пільних інтересів та участь у цих справах. Розгляд цих справ перед­бачений у позовному, наказному та окремому провадженні. Слід зазна­чити, що права на звернення до суду на захист невизначеного кола осіб ЦПК не передбачає, на відміну від ст. 5 ЦПК у редакції від 21.06.2001 р. та ст. 36 вказаного вище Закону. Оскільки ЦПК не регулює процедуру розгляду справ за захистом невизначеного кола осіб, то прокурор такі позови пред'являти не може.

Згідно з ч. 2 ст. 45 ЦПК прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами, і може здійснювати представництво на будь-якій стадії цивільного процесу. Це означає, що прокурор має

1. Архів Верховного Суду України за 2003 р. [Текст] // Закон і бізнес. - 2003. -

21 черв. - Ст. 8.

2. ~

Штефан, М. И. Цивільний процес [Текст] / М. И. Штефан. - Вид. 2-ге, переробл. тадопов. - К. : Ін Юре, 2001. - С. 113

.право внесення апеляційної скарги (ст. 292 ЦПК), касаційної скарги (ст. 324 ЦПК), подати заяву про перегляд судових рішень Верховним Судом України (ст. 354 ЦПК) та подати заяви про перегляд рішення, ухвали чи судового наказу за нововиявленими обставинами (ст. 362 ЦПК) у справах, порушених за його зверненням.

Порушення прокурором цивільної справи зумовлюється необхід­ністю захистити інтереси держави або громадянина, однак ст. 45 ЦПК не визначає, коли настають такі обставини, а надає право прокуророві визначити їх у кожному конкретному випадку самостійно у будь-якій справі, що підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Це свідчить про факультативність цієї форми участі прокурора у цивіль­ному процесі. Однак у ст. 33 Закону України «Про прокуратуру» вста­новлено імперативне правило про те, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник пред'являє чи підтримує пред'явлений потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподіяних злочином. Зазначене є винятком із загального положення про право прокурора на звернення до суду за своїм розсудом.

До цієї форми представництва прокурора можна віднести і положен­ня ч. 4 ст. 46 ЦПК, яка передбачає право прокурора, який не брав участі у справі, з метою вирішення питання про наявність підстав для подання апеляційної чи касаційної скарги, заяви про перегляд рішення Верховним Судом України, заяви про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами знайомитися з матеріалами справи в суді.

Друга процесуальна форма — здійснення представництва інтересів громадянина або держави в порядку, встановленому цим Кодексом та іншими законами на будь-якій стадії цивільного процесу, тобто коли його участь визнається обов'язковою як за його зверненням, так і за зверненням до суду інших осіб. Так, ст. 281 ЦПК передбачено, що справа за заявою про надання психіатричної допомоги у примусовому порядку чи про припинення надання амбулаторної психіатричної до­помоги, госпіталізацію у примусовому порядку розглядається в при­сутності особи, щодо якої вирішується зазначене питання, його пред­ставника з обов'язковою участю прокурора та інших осіб, що подали заяву. Фактично цим передбачається вступ прокурора в цивільний про­цес для дачі висновку в справі (ст. 35 Закону України «Про прокурату­ру»), хоча безпосередньо статті 45, 46 ЦПК такої форми участі про­курора в цивільному процесі не передбачають.

326Як уже зазначалось, на прокуратуру покладається представництво інтересів держави чи громадянина в суді у випадках, визначених за­коном.

Так, прокурор м. Одеси звернувся до суду із заявою про встанов­лення факту порушення Закону України від 14 січня 1998 р. «Про ви­бори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» кандидатом на посаду Одеського міського голови 3. Рішенням Київ­ського районного суду м. Одеси від 13.08.1998 р. заява прокурора була задоволена і суд встановив факт порушення 3. зазначеного Закону.

П остановою президії Одеського обласного суду від 21.08.1998 р. зазначене рішення скасовано і постановлено нове, яким у задоволенні заяви прокурору відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду України від 14.10.1998 р. ухвалені по справі рішення були скасовані і провадження у справі закрито. При цьому судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України виходила з того, що згідно зі статтями 13, 118, 120 ЦПК (чинними на момент ухвалення рішення) прокурор має право звернутися до суду із заявою на захист прав і законних інтересів громадян та інтересів дер­жави. Закон України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» не надає прокурору права звертатися до суду з будь-яких питань, що стосується рішень виборчих комісій, він не є суб'єктом виборчого процесу .

Статтями 45 і 46 ЦПК також регулюються процесуальні відносини, пов'язані з участю у цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Вони стосуються осіб, які беруть участь у справі. Така участь у вста­новлених законом випадках органів державної влади і місцевого само­врядування є однією з форм здійснення ними компетенції у сфері виконавчо-розпорядчої і правоохоронної діяльності.

Під органами місцевого самоврядування, офіційне визначення якого наведене в ст. 140 Конституції України, маються на увазі ство­рені на підставі Конституції України і Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» як представницькі органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські, районні та обласні ради) та їх виконавчі органи, так і органи самоорганізації населення. Згідно зі ст. З Закону України від 11 липня 2001 р. «Про органи самоорганізації населення» такими органами є будинкові, ву­личні, квартальні комітети, комітети мікрорайонів, комітети районів у містах, сільські, селищні комітети. Конституція України передбачає надання органам місцевого самоврядування повноважень органів вико­навчої влади (ч. З ст. 143) та делегування повноважень районних та об­ласних рад місцевим державним адміністраціям (ст. 118). Про це йдеться і у статтях 11, 34 Закону України «Про місцеве самоврядування».

Органи державної влади, які уповноважені державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах це насамперед органи виконавчої влади, перелік яких наводиться в Указі Президента України від 15 грудня 1999 р. № 1572/99 «Про систему центральних органів виконавчої влади», а також найменування органів державної влади міститься в Законі України від ЗО червня 1999 р. «Про джерела фінан­сування органів державної влади».

Процесуальним законодавством передбачено лише дві форми їх участі у цивільному процесі: шляхом звернення до суду у випадках, встановлених законом, із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів (ч. 1 ст. 45 ЦПК), залучення судом до участі у справі або участь у справі за своєю ініці­ативою для подання висновків на виконання своїх повноважень (ч. З ст. 45 ЦПК). Зазначено, що участь органів державної влади та органів місцевого самоврядування у цивільному процесі є обов'язковою у ви­падках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Участь у цивільному процесі інших суб'єктів, передбачених ст. 45 ЦПК, а саме: фізичних та юридичних осіб, тобто профспілок, підпри­ємств, установ чи організацій, можлива лише в одній формі — у ви­падках, встановлених законом, вони можуть звернутися до суду із за­явами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та взяти участь у цих справах.

Таким чином, на відміну від прокурора, який самостійно визначає підстави для представництва в судах і форму його здійснення, органи державної влади, місцевого самоврядування й інші особи уповнова­жені порушувати цивільні справи на захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів тільки у випадках, передбачених законом. Ці випадки зазначені у багатьох нормах мате­ріального та процесуального права.

Так, згідно зі ст. 21 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» громадські природо­охоронні об'єднання мають право подавати до суду позови про від­шкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про 328 охорону навколишнього природного середовища, у тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи в Авто­номній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі впра­ві подавати до суду позови про захист прав споживачів, про що зазна­чено в п. 10 ч. 1 ст. 26 Закону України від 12 травня 1991 р. «Про захист прав споживачів». Таке ж право мають громадські організації спожи­вачів (об'єднання споживачів). Так, згідно з п. 9 ст. 25 цього Закону об'єднання споживачів мають право звертатися з позовом до суду про визнання дій продавця, виробника (підприємства, що виконує їх функ­ції), виконавця протиправними щодо невизначеного кола споживачів і припинення цих дій.

Відповідно до ст. 27 Закону України від 3 липня 1996 р. «Про ре­кламу» з метою захисту інтересів суспільства, держави, споживачів реклами і учасників рекламного ринку органи державної влади, зазна­чені у ст. 26 цього Закону, можуть звертатися до суду з позовами про заборону відповідної реклами та її публічне спростування. Цими ор­ганами є спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів — щодо захисту прав спожи­вачів; Антимонопольний комітет України — щодо дотримання законо­давства про захист економічної конкуренції; Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення — щодо телерадіоорганізацій усіх форм власності; Міністерство фінансів України — щодо реклами державних цінних паперів; Державна комісія з цінних паперів та фон­дового ринку — щодо реклами на фондовому ринку.

Згідно з пп. 1.3, 1.4 Правил опіки і піклування, опіка і піклування встановлюється державною адміністрацією районів, районів у місті Києві і Севастополі, виконавчими комітетами міських, районних у міс- •ті, сільських, селищних рад. Безпосереднє ведення справ з опіки та піклування у виконкомах районних (міських) рад покладено: відносно неповнолітніх — на відділи освіти; відносно осіб, визнаних судом не­дієздатними чи обмежено дієздатними, — на відділи охорони здоров'я; відносно дорослих дієздатних осіб, які потребують піклування за ста­ном здоров'я, — на органи соціального захисту населення. У сільській місцевості і селищах ведення справ опіки і піклування безпосередньо покладено на виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи опіки та піклування уповноважені на звернення до суду З позовом:про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК); про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170);

про скасування усиновлення чи визнання усиновлення недійсним (ст. 240 СК).

Відповідно до ст. 237 ЦПК заява про обмеження цивільної дієздат­ності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки та піклування, наркологічним чи психіатричним закладом.

Судова практика свідчить про те, що кількість цивільних справ, порушених за заявами вищезазначених осіб, є незначною. Це зрозумі­ло, адже ці особи не мають суб'єктивної заінтересованості в результа­тах розгляду справи. Допускаючи в передбачених законом випадках порушення цивільних справ на захист прав інших осіб, ЦПК лише деякою мірою обмежує принцип диспозитивності цивільного судочин­ства, оскільки, по-перше, можливість порушення цивільних справ на захист інших осіб ЦПК обумовлює рядом суттєвих обставин і, по- друге, надає особам, на захист прав яких порушено справу, реальні можливості брати участь в його розгляді і самостійно розпоряджатися своїми процесуальними і матеріальними правами.

« — § 2. Порядок порушення цивільної

справи на захист прав, свобод та інтересів інших осіб

Право порушення цивільної справи на захист інших осіб або дер­жавних чи суспільних інтересів надано певним органам та особам у випадках, встановлених законом, про що зазначається в ч. 2 ст. 3„ ч. 1 ст. 45 ЦПК. У разі, якщо ці органи, в тому числі органи прокура­тури, звертаються до суду в своїх інтересах як юридичної особи, таке звернення здійснюється відповідно до ч. 1 ст. З ЦПК.

Здійснення прокуратурою представництва в суді інтересів грома­дянина або держави поставило ряд проблем процесуального характеру, а саме щодо юридичної природи цього представництва, оскільки дея­кі автори вважають, що становище прокурора в цивільному процесі нічим не відрізняється від процесуального становища сторони чи тре­тьої особи, інші стверджують, що представництво прокуратурою інте- 330 ресів держави чи громадянина в суді є одним із видів судового пред­ставництва.

Зазначені позиції щодо суті представництва прокурора в суді ви­кликають заперечення з огляду на те, що підставою пред'явлення по­зову прокурором є порушення закону, яке зачіпає інтереси держави чи громадянина. Прокурор сам вирішує, звертатися йому до суду чи ні, в той час як представник діє в суді незалежно від свого розсуду, він уповноважений довіреністю (або законом) на виконання своїх функцій і в інтересах того, кого представляє. Усі види представництва в суді, які закріплені цивільно-процесуальним законодавством, передбачають в обов'язковому порядку правові відносини між представником і осо­бою, яку він представляє. Прокурор же діє від імені державного орга­ну — прокуратури, на яку законодавством покладені такі обов'язки. Для підтвердження своїх повноважень прокурору не потрібно надава­ти суду ніяких документів, довіреностей, оскільки він виконує обов'язки, надані йому законом.

Позивачем за позовом, пред'явленим прокурором або іншим орга­ном чи особою, які відповідно до ст. 45 ЦПК звернулися до суду в ін­тересах інших осіб або державних чи суспільних інтересів, у всіх ви­падках є та особа, фізична чи юридична, на захист прав і законних інтересів яких особи заявили позов. У позовній заяві має бути вказана ця особа, суд зобов'язаний повідомити її про порушення процесу і можливість взяти в ньому участь як позивач. Тобто зазначені органи та особи не можуть взяти на себе роль позивача чи третьої особи із самостійними позовними вимогами.

Указані органи та особи користуються не тільки процесуальними правами сторони, а й несуть процесуальні обов'язки сторони у процесі. Це означає, що вони, перш ніж пред'явити позов, повинні з'ясувати деякі матеріально-правові і процесуальні питання, а не перекладати їх на суд, а саме: визначити осіб, які будуть виступати як позивач, відпо­відач у справі; заінтересованих у результаті вирішення справи осіб; предметну і юридичну юрисдикцію; коло доказів на підтвердження по­зову; відповідність позову формі та змісту, встановлених ЦПК, та ін.

Пред'являючи позов до суду в інтересах інших осіб, уповноважені на це органи та особи зобов'язані не тільки зазначити на порушення інтересів громадянина чи держави, а й послатися на конкретний закон, який ці інтереси охороняє.

Крім того, відповідно до законодавства Уповноважений Верховної Ради України з прав людини або прокурор бере участь у розгляді ци­вільних справ за їх заявами на захист інтересів держави або прав і за­конних інтересів громадян, які за станом здоров'я чи з інших поважних причин не можуть захистити свої права.

Це означає, що твердження в заяві про неможливість громадянина самостійно пред'явити позов може бути викликано обґрунтованою і достатньою для прийняття такої заяви до провадження суду умовою, яка підтверджена відповідними документами, доданими до заяви (ме­дичним висновком про стан здоров'я заінтересованої особи, який ви­ключає можливість її звернення до суду, копією свідоцтва про її на­родження, копією рішення суду про визнання цієї особи недієздатною та ін.).

Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. по справі за № З-рп/99 (справа про представництво прокуратурою Укра­їни інтересів держави в арбітражному суді) зазначається, що саме розуміти під інтересами держави. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кож­ному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на за­конодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме виявилося чи може виявитися порушення матеріальних чи інших інтересів дер­жави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (абз. 4 п. 4 мотивувальної частини).

Право на порушення цивільної справи на захист прав, свобод та інтересів інших осіб може бути реалізоване лише в порядку, передба­ченому цивільно-процесуальним законодавством, тобто шляхом пред'явлення позову (заяви). Така позовна заява може бути пред'явлена до суду за наявності певних передумов. Перш за все передумовою права на звернення до суду є пряме зазначення в законі про можливість подання заяви на захист прав, свобод та інтересів інших осіб або дер­жавних чи суспільних інтересів.

При прийнятті позовної заяви суддя повинен перевірити, яка саме норма права надає органам чи особам право звертатися до суду в інте­ресах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. У разі відсут­ності такої норми права суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви.

Реалізація права на пред'явлення позову органами та особами, які відповідно до ст. 45 ЦПК звернулися до суду в інтересах інших осіб або в державних чи суспільних інтересах, залежить також від наявнос­ті інших передумов, встановлених законом. Зокрема, до таких перед­умов належать:а) предметна юрисдикція суду;

б) відсутність судового рішення або ухвали суду про закриття про­вадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укла­денням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, що набрали законної сили;

в) відсутність у провадженні цього чи іншого суду справи із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих під­став;

г) відсутність рішення третейського суду, прийнятого в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третей­ського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому ж третейському суді виявився неможливим.

Крім того, зазначені органи та особи зобов'язані дотримуватися порядку звернення до суду, який передбачає дотримання правил під­судності, вимог до форми та змісту позовної заяви (статті 108-117, 119 ЦПК).

Згідно з ч. 1 ст. 46 ЦПК органи та інші особи, які уповноважені законом на звернення до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересів, мають процесуальні права й обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду. Це означає, що вони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень, ухвал, брати участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, ставити запитан­ня іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експер­там, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, знайомитися з журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його непра­вильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати пись­мові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскар­жувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (статті 27, 219-221 ЦПК).

Крім зазначених прав та обов'язків, названі суб'єкти цивільного процесу мають право протягом усього часу розгляду справи змінити

333

підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову (ч. 2 ст. 31 ЦПК).

Відмінність органів та осіб, які звертаються до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, у процесуальному плані від інших осіб, які беруть участь у справі, полягає у тому, що вони звільнені від оплати судового збору та інших судових витрат. Обов'язковість рішення суду за зверненням цих органів та осіб по­ширюється на особу, в інтересах якої порушено справу.

Наведене свідчить про те, що зазначені органи та особи виступають позивачем у процесуальному значенні, а носієм матеріальних прав є та особа, в інтересах якої порушено справу, яка й може розпорядитися належними їй матеріальними правами: укласти з відповідачем мирову угоду або до нього, наприклад, може бути заявлена зустрічна позовна заява. Тому зазначені особи та органи відповідачем за зустрічним по­зовом бути не можуть і вони не вправі укласти мирову угоду (ч. 1 ст 46 ЦПК).

Слід зазначити, що органи та особи, які відповідно до ст. 45 ЦПК звернулися до суду в інтересах інших осіб, не зв'язані своєю позицією, яка викладена у позовній заяві, і позицією позивача, в інтересах якого пред'явлений позов. Тому, дійшовши висновку про безпідставність заявлених вимог, вони вправі відмовитися від позову повністю або частково. Разом з тим відмова цих органів та осіб від позову або зміна заявлених ними вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи для вирішення вимоги у первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК).

Якщо ж особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність і в ін­тересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду (ч. З ст. 46 та п. 7 ст. 207 ЦПК).

У разі, якщо органи та особи, які відповідно до ст. 45 ЦПК зверну­лися до суду в інтересах інших осіб, відмовилися від заявленого позо­ву і проти цього не заперечує сам позивач, в інтересах якого пред'явлено позов, суд на підставі п. З ст. 205 ЦПК закриває провадження у справі у зв'язку з відмовою від позову.

Так, прокурор Подільського району м. Києва звернувся до суду з позовом в інтересах В-го P. P., В-кої А. П., державної нотаріальної контори про визнання договору дарування частини жилого будинку недійсним. У судовому засіданні прокурор подав заяву про закриття провадження у справі та відмову від позову, оскільки нотаріус внесла відповідні зміни до договору дарування. Ухвалою Подільського район-

334ного суду м. Киева від 03.04.2001 р. зазначена заява прокурора була задоволена, суд закрив провадження у справі на підставі статей 227, 228 ЦПК України 1963 р.

Ухвалою Верховного Суду України від 27.03.2003 р. ухвалу район­ного суду скасовано з направленням справи на новий розгляд в іншому складі суду. При цьому зазначається, що судом першої інстанції були порушені норми процесуального права, оскільки В-ий P. Р. як особу, в інтересах якої подано позов, належним чином не було повідомлено про час та місце розгляду справи, він був позбавлений можливості реалізувати свої процесуальні права, зокрема брати участь у судовому засіданні, надавати свої доводи та клопотання тощо. Крім того, судом при винесенні ухвали порушено вимоги ч. 2 ст. 122 ЦПК, відповідно до якої відмова органів державного управління, профспілок, підпри­ємств, установ, організацій і окремих громадян, що захищають права інших осіб, від поданої ними заяви чи зміни заявлених вимог не по­збавляє особу, на захист прав і охоронюваних законом інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи по суті .

Відповідно до ч. 1 ст. 7 Закону України «Про виконавче проваджен­ня» прокурор як учасник виконавчого провадження бере участь у ви­конавчому провадженні у випадку здійснення представництва інте­ресів громадянина або держави в суді та відкриття виконавчого про­вадження на підставі виконавчого документа за його заявою.

«•••_••>• § з. Участь органів державної влади та місцевого самоврядування у процесі для подання висновку в справі

Відповідно до ч. З ст. 45 ЦПК органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у спра­ві або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивіль­ному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне.

Таким чином, залучення органів державної влади та органів міс­цевого самоврядування до участі у справі можливе як за ініціативою

¹ Закон і бізнес. - 2003. - 7 черв. (№ 23 (595)). - С. 14-15; Архів Подільського районного суду м. Києва за 2001 р

.цих органів, так і за ініціативою суду. Однак у кожному випадку обов'язковою є наявність норми права, яка би передбачала участь цих органів при розгляді конкретної справи. Вступ зазначених органів чи залучення їх до участі у процесі за ініціативою суду оформляється ухвалою, і це питання вирішується в попередньому судовому засідан­ні. ЦПК не містить вказівки щодо порядку вступу органів державної влади та органів місцевого самоврядування у процес за своєю ініціа­тивою. Однак правильним вважається, що ці органи мають право вступати в процес для подання висновків у справі на будь-якій стадії до ухвалення судом рішення.

Цивільне процесуальне законодавство містить вказівки про те, при розгляді яких саме цивільних справ окремого провадження участь орга­нів державної влади та місцевого самоврядування для подання висновку є обов'язковою. Так, участь представників органів опіки та піклування є обов'язковою при розгляді справ: про обмеження цивільної дієздат­ності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною (ст. 240 ЦПК); про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 244 ЦПК); про усиновлення дитини (ч. 1 ст. 254 ЦПК).

На цей час СК містить достатньо велику кількість норм, які регу­люють участь органів опіки та піклування у справах, що випливають із шлюбно-сімейних відносин, для подання висновку. Обов'язковою є участь органів опіки та піклування при розгляді справ: про спори між матір'ю та батьком про місце проживання дитини (ст. 161 СК); про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); про поновлення в батьків­ських правах (ст. 169 СК); про відібрання дитини (ст. 170 СК); про скасування усиновлення чи визнання його недійсним (ст. 240 СК).

Висновок суду надається у письмовій формі. Він складається на підставі попереднього вивчення матеріалів справи і обстеження, яке проводиться органом опіки та піклування. Висновок складається від імені відповідного органу державної влади чи органу місцевого само­врядування та підписується керівником цього органу.

Зазначений висновок оголошується в судовому засіданні після до­слідження всіх обставин по справі, а суд та особи, які беруть участь у справі, мають право ставити представникам цих органів запитання для роз'яснення, уточнення висновку. Він не є обов'язковим для суду. Однак, оскільки він має важливе значення для правильного розгляду справи, незгода з ним повинна бути мотивована судом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які беруть участь у справі, для подання висновку мають процесуальні 336 права і обов'язки, встановлені ст. 27 ЦПК, а також мають право ви­словити свою думку щодо вирішення справи по суті.

Висновок зазначених органів слід відрізняти від висновку експер­та. Експерт — особа, яка не заінтересована в результаті справи і дає відповіді лише на запитання, що поставлені в ухвалі суду про призна­чення експертизи і стосуються фактів, а не права. Його участь залежить від конкретних обставин справи, в той час як участь у процесі органу державної влади та органу місцевого самоврядування, як правило, обумовлена зазначенням про це в законі, вони мають юридичну заін­тересованість та дають висновки по суті справи.

Питання для самоконтролю

1. Яку функцію в цивільному судочинстві здійснюють органи та особи, які захищають права інших осіб?

2. У яких процесуальних формах реалізують свої правомоч­ності органи та особи, які захищають права інших осіб?

3. Якою є роль у цивільному судочинстві Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини?

4. Які є підстави і форми участі у цивільному судочинстві про­курора?

5. У чому полягають особливості участі у цивільному судочин­стві органів влади та місцевого самоврядування?

6. Визначте повний перелік органів та осіб, яким законом на­дано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Глава ХІУ

ПРЕДСТАВНИЦТВО В СУДІ

• — § 1 . Поняття представництва в суді

Конституція України закріплює право фізичних та юридичних осіб на правову допомогу при реалізації ними конституційного права на судовий захист (ст. 59). Конституційне положення щодо права кожної особи на отримання правової допомоги та вільного вибору захисника своїх прав знайшло закріплення у ст. 12 ЦПК України. У відповіднос­ті з цією нормою кожна особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається в порядку, встановленому законом адвокатами або іншими фахівцями в галузі права. У цивільному судо­чинстві правова допомога при здійсненні захисту прав, свобод чи ін­тересів фізичних та юридичних осіб може бути надана, зокрема, у фор­мі процесуального представництва.

Існування інституту процесуального представництва обумовлено різними обставинами: необхідністю забезпечення засад змагальності судочинства при розгляді цивільних справ, у яких беруть участь особи, які не мають повної цивільної дієздатності, визнані недієздатними або дієздатність яких обмежена; бажанням заінтересованих осіб отримати кваліфіковану юридичну допомогу під час захисту прав у суді тощо.

У юридичній літературі висловлювалися різні думки щодо правової природи представництва в цивільному процесі. Підставою для трива­лої дискусії відносно самостійності процесуального представництва як правового інституту служила наявність певних спільних рис, які притаманні представництву в різних за характером правовідносинах, що є похідними від представництва у цивільному праві. Ґрунтовним на сьогодні є визначення представництва в цивільному процесі як са­мостійного процесуального інституту, а не різновиду цивільного пред­ставництва.

Процесуальне представництво за правовими ознаками відрізняєть­ся від представництва у цивільному праві. Так, метою цивільного представництва є здійснення представником від імені довірителя пра- вочинів, які створюють, змінюють або припиняють цивільні права і обов'язки останнього (ст. 237 ЦК). Метою процесуального представ- 33

8ництва, на відміну від цивільного, є сприяння реалізації права на су- довий захист та (або) здійснення від імені осіб, які беруть участь у справі, їх процесуальних повноважень (процесуальних прав та про­цесуальних обов'язків).

У цивільних правовідносинах суб'єктивні права й обов'язки реа­лізуються суб'єктами особисто або замість них діє представник, який повністю заміщає такого суб'єкта. Представник у цивільному процесі може діяти як замість особи, так і брати участь разом із нею. Так, від­повідно до ч. 2 ст. 38 ЦПК особиста участь у справі фізичної особи чи органу управління юридичної особи не позбавляє її права мати в цій справі представника.

Регулятивне значення цієї норми полягає в закріпленні самостій­ності процесуального статусу представника і особи, яку він представ­ляє. У деяких випадках суд навіть може визнати участь особи, права якої захищає в суді її представник, обов'язковою. Так, відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК викликати позивача або відповідача для особистих пояснень суд може і тоді, коли у справі беруть участь їх представники. Необхідність заслухати особисті пояснення сторін може виникнути при розгляді, наприклад, справ про розірвання шлюбу, встановлення батьківства, позбавлення батьківських прав, усиновлення, про захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди і т. ін. У випадку коли суд визнає необхідним, щоб сторона, яка не з'явилась, дала особисті пояснення, він мотивованою ухвалою від­кладає розгляд справи. Суттєве значення це правило має в тому разі, коли сторона (третя особа) дала згоду на допит її як свідка. Пояснення сторін (третіх осіб), допитаних як свідки, є одним із передбачених за­коном засобів доказування (ст. 57 ЦПК). На їх підставі суд встановлює обставини, що мають значення для вирішення справи. Якщо сторони (треті особи) не згодні давати показання як свідки, їх пояснення не набувають статусу судових доказів, але й у цьому разі вони мають певне значення для з'ясування обставин справи, а саме: характеру спірних правовідносин, змісту та обсягу правових вимог, фактів, що лежать в основі позовних вимог та заперечень проти позову, кола до­казів на підтвердження цих фактів тощо:

Наступною відмінністю від цивільного представництва є те, що вчинення представником процесуальних дій у цивільному судочинстві і перевищенням повноважень неприпустиме. Представник має діяти в судовому процесі виключно в межах наданих йому повноважень. Контроль за дотриманням цієї вимоги закону здійснює суд (суддя), який зобов'язаний встановити, чи діє представник у межах наданих йому повноважень, чи не суперечать його дії закону, чи не порушують вони будь-чиї права і законні інтереси. У випадку, коли представник вихо­дить за межі наданих повноважень, його дії не мають юридичної сили і не спричиняють для особи, яку він представляє, будь-яких правових наслідків. У цивільних правовідносинах правочин, вчинений пред­ставником із перевищенням повноважень, може створювати, змінюва­ти та припиняти цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, у разі наступного схвалення правочину цією особою. Наступне схва­лення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і при­пиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього право­чину (ч. 2 ст. 241 ЦК). Підставою для розмежування інститутів пред­ставництва в цивільному праві і цивільному процесі є, крім того, ха­рактер та зміст правовідносин, які виникають, порядок визначення обсягу повноважень представника та їх оформлення, порядок здійснен­ня представницьких функцій тощо.

У теорії цивільного процесуального права на сьогодні склалося два підходи до визначення поняття цивільного процесуального представ­ництва. За одним з них під представництвом у суді розуміють проце­суальну діяльність представника, тобто сукупність здійснюваних ним від імені іншої особи процесуальних дій . На думку інших науковців, представництво в суді слід розглядати як правовідношення, на під­ставі якого одна особа здійснює в межах наданих повноважень про­цесуальні дії від імені і в інтересах іншої особи . Слушним є визна­чення представництва в суді через процесуальні правовідносини. Процесуальні правовідносини є результатом діяльності відповідних суб'єктів цивільного процесуального права. Дії представника щодо подання до суду позовної заяви від імені особи, яку він має представ­ляти у суді, є елементом юридичного складу (сукупності юридичних фактів), необхідного для виникнення відповідних цивільних процесу­альних правовідносин. Процесуальні дії представника в межах виник­лого правовідношення є результатом реалізації наданих йому прав та

^ив.: Штефан, М. И. Цивільне процесуальне право України [Текст] : підручник / М. Й. Штефан. - К.: Вид. Дім «Ін Юре», 2005. - С. 155; Гражданский процесе [Текст] :

учебник / под ред. М. К. Треушникова. - М. : ООО «Городец-издат», 2000. - С. 144.

2

Див.: Розенберг, Я. А. Представительство по гражданским делам в суде и арби­траже [Текст] / Я. А. Розенберг. - Рига : Зинатне, 1981. - С. 40^А11; Цивільне процесу­альне право України [Текст]: підручник / за ред. В. В. Комарова. - X. : Право, 1999. - С. 117; Комментарий к гражданскому процессуальному кодексу РСФСР (научно-практический) [Текст] / под ред. М. С. Шакарян. - М.: Юристь, 2000. - С. 141.

виконання покладених обов'язків, тобто одним із структурних елемен­тів (змістом) процесуального правовідношення. Після відкриття про­вадження у справі процесуальна діяльність представника здійснюєть­ся в межах відповідного правовідношення та наданих йому повнова­жень, саме за цих умов його дії тягнуть настання правових наслідків щодо особи, яку він представляє.

Таким чином, процесуальне представництво, — це правовідношен­ня, на підставі якого одна особа сприяє захисту прав, свобод та інтересів іншої особи та (або) здійснює від її імені процесуальні дії в межах на­даних повноважень. Виходячи з цього, статусу представника в цивіль­ному процесі набуває особа, яка від імені особи, яка бере участь у спра­ві, вчиняє в межах наданих йому повноважень відповідні процесуальні дії. Представник має самостійний процесуальний статус, відповідно до якого наділяється певним обсягом процесуальних прав та обов'язків.

Склад суб'єктів, які мають право брати участь у цивільній справі через представника, визначено законом. Згідно зі ст. 38 ЦПК сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Юридичних осіб представляють їх органи, що діють у межах повно­важень наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представ­ники. Державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника.

На підставі системного аналізу чинного цивільного процесуально­го законодавства можна зробити висновок, що право брати участь у процесі особисто або через представника надане суб'єктам, які мають певний процесуальний статус. Коло цих суб'єктів обмежується осо­бами, які беруть участь у справі, перелік яких є вичерпним. Згідно зі ст. 26 ЦПК до складу осіб, які беруть участь у справі, віднесені:

а) сторони та треті особи у справах позовного провадження;

б) заявники та заінтересовані особи у справах наказного та окре­мого провадження;

в) органи та особи, яким за законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Отже, за змістом ст. 38 ЦПК брати участь у цивільному процесі через представника мають право дві групи суб'єктів:

1. особи, які беруть участь у справі з метою захисту своїх суб'єк­тивних прав, свобод та інтересів;

2. особи, які беруть участь у справі у випадках, передбачених за­коном, з метою захисту прав та інтересів інших суб'єктів.

Чинний ЦПК України порівняно з ЦПК України 1963 р. змінив, таким чином, межі правової регламентації процесуального представ­ництва за колом суб'єктів, які мають право брати участь у цивільному процесі особисто або через представника. Законодавець відійшов від «класичної» моделі представництва, відповідно до якої брати участь у процесі через представника мають право особи, які беруть участь у справі з метою-захисту своїх суб'єктивних прав, свобод та інтересів . Утім модифікація «класичної» моделі процесуального представництва шляхом поширення без будь-яких обмежень його правової дії на суб'єктів, які беруть участь у справі з метою захисту «чужих» прав та інтересів, з теоретичної та практичної точки зору не має достатніх підстав. Не всі суб'єкти, які віднесені законом до цієї групи учасників цивільного процесу, можуть доручити реалізацію своїх повноважень у суді представнику.

Так, згідно із ст. 45 ЦПК до суб'єктів, які беруть участь у справі для захисту прав і інтересів інших осіб, віднесені:

• Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

• прокурор;

• органи державної влади, органи місцевого самоврядування;

• фізичні та юридичні особи.

Винятків щодо права брати участь у процесі через представника відносно будь-кого з перелічених осіб законом не встановлено. Проте слід зауважити, що процесуальний статус суб'єктів, які беруть участь у цивільному судочинстві на підставі ст. 45 ЦПК, обумовлюється по­кладеними на них функціями, реалізація та виконання яких має здій­снюватися цими суб'єктами особисто, без права передоручення, що випливає з аналізу чинного законодавства (Конституції України; за­конів України «Про прокуратуру»; «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»; «Про місцеві державні адміністрації»;

¹ Див.: Васьковский, Е. В. Учебник гражданского процеса [Текст] / Е. В. Васьков­ский.-М.: Изд-во Бр. Башмаковых, 1914.-С. 277; Гольмстен, А. X. Учебник русско­го гражданского процесса [Текст] /А. X. Гольмстен. - СПб., 1913. - С. 4; Гражданский процесс в социалистических странах - членах СЭВ: Гражданский процесс Болгарии [Текст] / под ред. А. Добровольского, Л. Неваи. - М. : Юрид. лит., 1997. - Т. 1. - С. 96; Шакарян, М. С. Представительство в суде [Текст] / М. С. Шакарян // Гражданское процессуальное право России. - М, 1996. - С. 85; Шерстюк, В. М. Судебное пред­ставительство по гражданским делам [Текст] / В. М. Шерстюк. - М. : Изд-во МГУ, 1984; Гражданский процесс [Текст] : учебник / под ред. М. К. Треушникова. - М., 2000.-С. 145.

«Про місцеве самоврядування в Україні» тощо). З цим пов'язані спе­цифічні підстави, функції та порядок їх участі у цивільному процесі. Тому склад суб'єктів, уповноважених діяти від імені осіб, які захища­ють у цивільному процесі права інших осіб, суттєво відрізняється від кола осіб, які можуть бути представниками сторін і третіх осіб, заяв­ників та заінтересованих осіб. У юридичній літературі зазначалося, що представниками осіб, які захищають права інших осіб, не можуть бути адвокати або будь-які інші фізичні особи . Представляти в суді органи державної влади, місцевого самоврядування та юридичних осіб, які захищають права інших суб'єктів, мають право їх посадові та службо­ві особи, які в певному порядку наділяються представницькими повно­важеннями для виконання своїх функціональних обов'язків. Тобто в даному випадку відсутнє процесуальне представництво у традицій­ному розумінні. Уявляється, що в цьому разі йдеться про особливості участі у процесі зазначених суб'єктів через офіційних, так би мовити, функціональних представників, для яких представницькі функції є часткою їх посадових або службових повноважень. Отже, має місце «нетипове» процесуальне представництво, яке зводиться до виконання від імені відповідної особи чи органу певних процесуальних дій у суді, обумовлених її процесуальним статусом та функціональними обов'язками.

Зазначений законодавчий підхід тягне необхідність диференціації мети представництва в цивільному судочинстві, оскільки вона обумов­лена процесуальним статусом особи, від імені якої діє в процесі пред­ставник. Виходячи з того, що мета — це кінцевий результат діяльнос­ті, участь представника осіб, права, свободи та інтереси яких захища­ються в суді, спрямована на реалізацію права на судовий захист та здійснення від імені цих осіб процесуальних дій у межах наданих повноважень. Метою участі представників осіб, які захищають у суді «чужі» інтереси, є лише здійснення від їх імені процесуальних дій у межах компетенції щодо виконання покладених на них функцій. Участь представників цієї групи суб'єктів не спрямована на захист прав та інтересів осіб, яких вони представляють, оскільки самі ці осо­би виконують покладені на них функції щодо захисту прав та інтересів учасників цивільного процесу.

Норми, які регулюють інститут процесуального представництва, мають загальний характер, тому сфера їх правової дії поширюється на

¹ Див.: Розенберг, Я. А. Представительство по гражданским делам в суде и арби­траже [Текст] /Я. А. Розенберг. - Рига : Зинатне, 1981. - С. 122-123

.всі стадії процесу та на всі види проваджень у цивільному судочинстві. Отже, перелічені особи мають право брати участь у процесі особисто або через представника на всіх стадіях цивільного судочинства при розгляді будь-якої категорії справ незалежно від виду провадження. Виняток із цього загального правила встановлено тільки стосовно справ про усиновлення (ч. 1 ст. 38 ЦПК).

Утім зазначена процесуальна норма не може тлумачитися букваль­но — як абсолютна заборона на участь у процесі представників заяв­ника та заінтересованих осіб у справах про усиновлення. За змістом ч. 1 ст. 38 ЦПК, на нашу думку, забороняється тільки брати участь у справі через представника. Пояснюється це тим, що відповідно до ст. 254 ЦПК з урахуванням характеру заявленої вимоги розгляд справ про усиновлення дитини має здійснюватися за обов'язковою участю за­явника, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення. Справи про усиновлення повнолітньої особи завжди мають розглядатися з обов'язковою участю як заявника, так і усиновлю- ваної особи. Отже, представник не може брати участь у справі за відсут­ності особи, права та охоронювані законом інтереси якої підлягають за­хисту в суді. Водночас відповідно до загального правила, встановленого

ч. 2 ст. 38 ЦПК, особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника з метою отримання правової допомоги при роз­гляді справ про усиновлення. Деякі особливості участі представника у справах про усиновлення пов'язані також з тим, що представник не може здійснювати від імені особи, яку він представляє, певні процесуальні дії. Так, відповідно до ст. 223 СК не допускається подання до суду заяви про усиновлення через представника.

Таким чином, закріплений у ст. 38 ЦПК законодавчий припис не спрямований і не може бути спрямований на дискримінаційне обме­ження гарантованого ст. 59 Конституції України права осіб, які звер­таються за судовим захистом, на правову допомогу у формі процесу­ального представництва, у тому числі й у справах про усиновлення.

Закон безпосередньо не визначає склад суб'єктів наказного про­вадження, які можуть брати участь у цивільній справі через представ­ника. На підставі аналізу чинного цивільного процесуального законо­давства можна дійти висновку, що таке право надане заявнику (стягу- вачу), тобто особі, яка звертається до суду із заявою про видачу судо­вого наказу, оскільки така заява може бути подана від імені заявника його представником (ст. 98 ЦПК). Боржник як заінтересована особа у справах наказного провадження, незважаючи на те, що в законі пря- мо це не передбачено, на наш погляд, також має право брати участь у процесі через представника. Такий висновок можна зробити, врахо­вуючи, що закон забезпечує всім учасникам цивільного процесу рівні можливості щодо захисту своїх прав, свобод та інтересів у суді, а також те, що заявник та боржник є потенційними учасниками позовного про­вадження (п. 7 ч. 1 ст. 103, ч. 4 ст. 105, п. 2 ч. 8 ст. 105^і ЦПК).

Закон встановлює досить широке коло осіб, які мають право бути представниками в суді. За загальним правилом представником у суді може бути адвокат або будь-яка інша особа, яка досягла повноліття, має цивільну процесуальну дієздатність, належно посвідчені повно­важення на здійснення представництва в суді за умови відсутності передбачених законом перешкод щодо виконання представницьких функцій (статті 39, 40, 41 ЦПК).

Таким чином, бути представником у цивільному судочинстві мо­жуть перш за все особи, які мають статус адвоката. Відповідно до чинного законодавства адвокатом може бути особа, яка має вищу юри­дичну освіту, підтверджену дипломом України або відповідно до між­народних договорів України дипломом іншої країни, стаж роботи у галузі права не менше двох років, володіє державною мовою, склала кваліфікаційні іспити, одержала в Україні свідоцтво про право на за­няття адвокатською діяльністю та прийняла Присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріа­ті, органах внутрішніх справ, службі безпеки, державного управління. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість (ст. 2 Закону Украї­ни «Про адвокатуру»).

Інші фізичні особи можуть бути процесуальними представниками за наявності таких взаємопов'язаних умов:

а) досягнення повноліття — вісімнадцяти років;

б) наявності повної цивільної процесуальної дієздатності;

в) належно посвідчених повноважень на здійснення представництва в суді.

Переліченими обставинами визначається цивільна процесуальна правосуб'єктність представника у цивільному судочинстві. Процесу­альна правосуб'єктність — це специфічна ознака суб'єктів цивільного процесуального права, яка дозволяє їм вступати в цивільні процесу­альні правовідносини і бути носіями процесуальних прав та обов'язків. Цивільна процесуальна правосуб'єктність представників, таким чином, має певні особливості прояву, регулюється спеціальними нормами і обумовлена переліченими вимогами закону.

Виходячи з наведеного, слід враховувати, що у випадку коли особа досягла вісімнадцяти років, але в порядку, встановленому законом, обмежена в дієздатності або визнана недієздатною, вона не може бути представником у суді. Необхідно також мати на увазі, що в окремих випадках фізичні особи можуть набувати повної цивільної та цивільної процесуальної дієздатності до досягнення повноліття (вісімнадцяти років). Так, у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває в повному обсязі цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. У такому ж обсязі набуває цивільної процесуальної дієздатності неповнолітня особа, якій у вста­новленому законом порядку надана повна цивільна дієздатність (ч. З ст. 29 ЦПК України, статті 34, 35 ЦК України). Проте набуття такими особами повної цивільної процесуальної дієздатності до досягнення повноліття не надає їм права бути представником у суді.

Відповідно до закону одна й та сама особа не має права одночасно бути представником іншої сторони (позивача та відповідача) або тре­тьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, якщо вона бере участь у справі на другій стороні (ч. 2 ст. 40 ЦПК). Це пов'язано з тим, що зазначені суб'єкти є носіями протилежних інтересів, тому одна й та сама особа з об'єктивних причин не може сумлінно та ефек­тивно відстоювати у суді різні правові позиції та здійснювати захист прав та інтересів цих суб'єктів. Зазначений підхід щодо участі пред­ставника відбивається і у ст. 8 Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р.', відповідно до якої адвокат не може пред­ставляти одночасно двох або більше клієнтів, інтереси котрих є вза­ємно суперечливими або за високим ступенем вірогідності можуть стати суперечливими. З цих позицій мають виходити при здійсненні представницьких функцій не лише адвокати, а й будь-яка інша особа, що набула в цивільному процесі статусу представника.

Закон не визначає кількісний склад представників, допомогою яких має право скористатися особа для захисту своїх прав у цивільному судочинстві, але він не містить і будь-яких обмежень щодо права осо­би мати декількох представників при розгляді її справи в суді. У про­цесуальних законодавствах існують різні підходи щодо регулювання цього питання. Наприклад, ЦПК РФ множинність представників од­нієї особи не передбачає (гл. 5). Процесуальне законодавство Франції забороняє участь декількох представників однієї особи у цивільному судочинстві. Згідно зі ст. 414 Нового Цивільного процесуального ко­дексу Франції сторона може бути представлена лише однією особою, фізичною або юридичною, з числа тих, хто має законні повноваження . Процесуальним законодавством Німеччини, навпаки, передбачено право декількох уповноважених осіб представляти сторону як сумісно, так і індивідуально (параграф 84 Цивільного процесуального уложен­ия Німеччини) .

У науковій літературі при тлумаченні норм, що регулюють участь представника в суді, зверталась увага на допустимість, а в деяких ви­падках навіть на необхідність участі в суді декількох представників з

однієї особи . Так, згідно з ч. 5 ст. 39 ЦПК законні представники можуть доручати ведення справи в суді іншим особам. Допустимість множин­ності договірних представників однієї особи випливає із засад прийнят­тя доручення клієнта декількома адвокатами, закріплених Правилами адвокатської етики. За бажанням клієнта або за погодженням із ним до­пускається прийняття одного доручення декількома адвокатами. У цьо­му випадку угодою можуть бути визначені засади розподілу обов'язків та повноважень адвокатів, що сумісно виконуватимуть доручення, а та­кож їх відповідальності перед клієнтом (ст. 28 Правил адвокатської етики). При цьому слід мати на увазі, що норми зазначених правил не відміняють і не замінюють положень чинного законодавства, а допов­нюють і конкретизують його (ст. 1 розд. 1 Правил).

Пропонується також визнати обов'язковою участь соціального адвоката, який має виступати поряд із законними представниками для надання кваліфікованої правової допомоги щодо захисту прав та інтере­сів недієздатних та обмежено дієздатних осіб .

Викладене свідчить про те, що участь декількох представників од­нієї особи у цивільному процесі є допустимою передусім у разі до­ручення законним представником ведення справи в суді адвокату з метою отримання кваліфікованої правової допомоги. Однак питання щодо можливості участі декількох представників однієї особи в інших

1. Новый Гражданский процессуальный кодекс Франции [Текст] / пер. с фр. В. За-

хнатаев ; отв. ред. А. Довгерт. - Киев : Истина, 2004. - С. 112.

2

Федеративная Республика Германия. - Законы. - Гражданское процессуальное уложение Германии. - М. : Волтере Клувер, 2006. - С. 28.

'Див.: Ильинская, М. Судебное представительство в гражданском процессе [Текст] /М. Ильинская, Ф. Лес ниц кая. - М . : Юрид. лит., 1 9 6 4. - С . 10—11.

4

Сидоров, Р. А. Представительство в гражданском процессе [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Р. А. Сидоров. -Тверь, 2003. - С. 16-17.випадках залишається дискусійним. По-перше, це пов'язано з букваль­ним тлумаченням ст. 38 ЦПК, яка закріплює право особи брати участь у цивільній справі особисто або через представника. По-друге, у чин­ному цивільному процесуальному законодавстві відсутній механізм правового регулювання участі декількох представників однієї особи. Тому на практиці може виникнути необхідність визначення критеріїв доцільності участі декількох представників, оптимальної їх чисельнос­ті, обсягу повноважень кожного з представників, порядку їх реалізації та розв'язання конфліктів їх правових позицій при здійсненні пред­ставницьких функцій, коли позиції декількох представників є супе­речливими. Домінантою у формуванні їх правової позиції в суді має бути узгодженість здійснюваних ними процесуальних дій. В іншому випадку унеможливлюється досягнення мети процесуального пред­ставництва та за відсутності у чинному процесуальному законодавстві відповідного правового механізму виникає необхідність визначення правових наслідків зазначеної правової ситуації. Отже, з метою уник­нення розбіжностей у правозастосовній діяльності судів питання мно­жинності представництва у цивільному судочинстві потребує чіткого законодавчого регулювання.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює коло осіб, які не мають права бути представником у суді. Оскільки представником у суді може бути особа, яка має цивільну процесуальну правосуб'єктність, то обмеження щодо виконання представницьких функцій у суді можуть бути загальними (абсолютна неспроможність виконувати функції пред­ставника) або спеціальними (відносна неспроможність бути представ­ником). Таким чином, абсолютно неспроможні виконувати функції представника в цивільному судочинстві особи, які не мають цивільної процесуальної правосуб'єктності.

У деяких випадках закон встановлює відносну неспроможність осіб бути представниками у цивільному судочинстві. Так, згідно зі ст. 41 ЦПК не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок, тобто мають певний процесуальний статус при розгляді судом конкретної цивільної справи. Це обумовлено діючим у цивільному судочинстві принципом недопустимості процесуального сумісництва, тобто неможливістю мати одночасно різні процесуальні статуси.

Не можуть, крім того, бути представниками в суді судді, слідчі, прокурори, за винятком випадків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною або третьою особою у справі. 348Перелічені суб'єкти можуть бути представниками співучасників по справі, де вони є стороною або третьою особою. Установлені законом обмеження не стосуються цих суб'єктів також у випадках, коли вони діють як законні представники, тобто ці суб'єкти можуть здійснювати представництво відносно своїх дітей та усиновлених або в інтересах осіб, що перебувають під їхньою опікою чи піклуванням. Зазначені обмеження щодо представництва у суді перелічених посадових осіб обумовлюються виконуваними ними функціями, що мають публічний характер.

Викладене дає можливість окреслити основні ознаки процесуаль­ного представництва. Представника в суді може мати визначене зако­ном коло суб'єктів. Ці суб'єкти є особами, які беруть участь у справі, тобто мають певний процесуальний статус. Представником може бути фізична особа, що має цивільну процесуальну правосуб'єктність. Усі процесуальні дії представник здійснює від імені особи, яку він пред­ставляє в суді. Правові наслідки процесуальних дій представника по­ширюються на особу, яку він представляє. Представник завжди діє в межах наданих йому повноважень, тобто він може здійснювати тіль­ки ті дії, на які йому дано відповідне право законом або договором. Процесуальне представництво можливе на всіх стадіях цивільного судочинства незалежно від виду провадження, за правилами якого роз­глядається справа.

шштт-шшшшш § 2. В иди представництва в суді

У процесуальній літературі класифікація процесуального пред­ставництва на види провадиться за різними критеріями.

Перш за все слід звернутися до ст. 38 ЦПК, яка закріплює легітим­ну класифікацію представництва за суб'єктним критерієм. На підставі цієї норми з урахуванням певних ознак осіб, в інтересах яких здійсню­ється представництво у суді, можна виділити:

а) представництво фізичних осіб;

б) представництво юридичних осіб.

в) представництво держави.

Такий поділ є виправданим, оскільки кожен із зазначених видів представництва в суді має певні особливості. Здійснювати в суді пред­ставництво фізичних осіб може адвокат або будь-яка інша повнолітня, дієздатна особа, повноваження якої належним чином посвідчені.

Згідно з ч. З ст. 38 ЦПК юридичних осіб представляють їх органи, які діють у процесі в межах наданих їм законом, статутом чи положен­ням повноважень, або їх представники. Органи управління юридичної особи можуть бути одноособовими та колегіальними. Одноособовим органом юридичної особи виступає її керівник (директор, голова і т. п.), колегіальними органами є правління, дирекція тощо, що ви­пливає з аналізу чинного законодавства (статті 97, 99 ЦК України). Крім того, за загальним правилом, закріпленим ст. 40 ЦПК, представ­ником юридичної особи у суді може бути адвокат або інша фізична особа, яка досягла повноліття, має цивільну процесуальну дієздатність, належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді за умови відсутності передбачених законом перешкод щодо виконання представницьких функцій (статті 40, 41 ЦПК). Отже, виходячи із змісту ч. З ст. 38 ЦПК, необхідно відокремлювати органи юридичної особи від представників юридичної особи.

У теорії цивільного процесуального права зазначене положення закону щодо представництва юридичних осіб тлумачиться неодно­значно, що обумовлюється відсутністю чіткої правової регламентації участі та правового статусу органів управління юридичних осіб, які беруть участь у судовому процесі. Утім домінуючою є думка, що органи управління юридичної особи не є її процесуальними пред­ставниками в «класичному» розумінні цього інституту, оскільки орган юридичної особи та сама юридична особа становлять єдиний суб'єкт права, дії органів юридичних осіб є діями самої юридичної особи, що обумовлено організаційно-структурною та функціональ­ною єдністю юридичної особи . Здійснюючи функції суб'єкта права, юридична особа повинна мати такі властивості, як правоздатність та дієздатність, якими вона за законом і наділена (ст. 80 ЦК України). Юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків та здійснює їх через свої органи (ст. 92 ЦК України). Тому дії (зокрема, процесу­альні у цивільному судочинстві) органів управління юридичної осо­би необхідно розглядати як дії самої юридичної особи, а не її пред­ставника. Таку позицію у вирішенні цієї проблеми займає і Вищий господарський суд України .

Советское гражданское право [Текст] : учебник / под общ. ред. В. Ф. Маслова, А. А. Пушкина.-Киев : Вища шк., 1977.-Ч. 1.-С. 108-110; Цивільне право України [Текст] : підручник / за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроць-

кого. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - Т. 1.-С. 111-116.

2

Див.: Постанова Вищого господарського суду України від 02.08.2001 № 2/487

[Текст] // Вісн. госп. судочинства. - 2002. - № 2. - С. 162-165.

Не набуває статусу представника в суді і особа, яка на законних підставах виконує обов'язки органу управління юридичної особи. Процесуальні дії такої особи слід також розцінювати як дії самої юри­дичної особи. Проблемним, крім того, є питання, пов'язане з можли­вістю виконання представницьких функцій у суді засновниками юри­дичної особи. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення (ст. 91 ЦК України), тому з цього моменту воля засновників трансформується у волю тих органів управління, які утво­рюються відповідно до закону. Згідно зі ст. 101 ЦК України засновни­ки не беруть участь в управлінні установи, що ними створена. Заснов­ник юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її засновни­ка (ч. З ст. 96 ЦК України). Управління установою здійснює створений виконавчий орган — правління (ч. 1 ст. 101 ЦК). Зазначений орган управління діє від імені юридичної особи і може представляти її в суді або доручити здійснення представницьких функцій іншим особам. Отже, у цьому випадку повинні застосовуватися загальні правила пред­ставництва юридичних осіб, які передбачені ЦПК України.

Виходячи з наведеного, можна стверджувати, що одноособовий орган юридичної особи (керівник підприємства, установи, організації) не є процесуальним представником, тому діє в процесі без спеціаль­ного оформлення повноважень на підставі документів, які посвідчують його службове становище. На чолі колегіального органу стоїть група осіб, які входять до складу цього органу, проте колегіальність цих органів доповнюється єдиноначальністю керівників, які мають право одноособово розв'язувати певні питання діяльності очолюваного ними органу . У разі якщо юридична особа має лише колегіальний орган, то брати участь у процесі вона може також, доручивши виконання пред­ставницьких повноважень одному з членів цього колегіального органу або іншій особі. У випадку коли юридична особа бажає отримати ква­ліфіковану юридичну допомогу при захисті своїх прав у суді, вона може доручити ведення справи адвокату або іншому фахівцю у галузі права, який буде представляти її у суді.

Отже, слід погодитись із висловленою в юридичній літературі думкою про наявність підстав для розмежування інституту представ­ництва, існування якого обумовлене необхідністю здійснення юридич­них дій від імені та в інтересах тих суб'єктів права — фізичних і юри-

Адміністративне право України [Текст] : підручник / за ред. Ю. П. Битяка. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - С. 76-77.

дичних осіб, які за певних обставин позбавлені здатності або можливос­ті їх здійснювати самостійно, і представництва юридичних осіб їх одно­особовим органом управління — функціональним представником, враховуючи особливості юридичних осіб як суб'єктів права, які набува­ють права та виконують обов'язки через свої органи управління .

Представництво держави як суб'єкта права в цивільному судочин­стві вперше набуло правової регламентації в чинному ЦПК України. За законом державу представляють відповідні органи державної влади в межах їх компетенції через свого представника. Цей законодавчий припис базується на загальних правилах, відповідно до яких держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом (статті 170-173 ЦК). Конституційний Суд України в рішенні від 08.04.1999 р. щодо офіційного тлумачення статті 2 Арбітражного процесуального кодексу визначив поняття органу, уповноваженого державою здійснювати від­повідні функції у спірних відносинах, — це є орган, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відпо­відних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Відповідно до статей 6, 7, 13, 143 Конституції України таким органом може виступати орган державної виконавчої влади, органи виконавчої влади АРК, а також орган місцевого самоврядування, якому за законом надано повноваження органу державної виконавчої влади (тобто у ви­падку делегування їм відповідних повноважень). Це можуть бути,

наприклад, міністерства, Фонд державного майна, податкові адміні- 2

страци тощо .

Правовий статус органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування визначається Конституцією України, Кон­ституцією Автономної Республіки Крим, відповідними законами і під- законними актами (законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні» тощо). Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У випадках коли Кабінет Міністрів Укра­їни виступає позивачем або відповідачем у справі, його інтереси у су­дах загальної юрисдикції представляє Міністерство юстиції України, якщо інше не передбачено законами або актами Кабінету Міністрів України (ст. 39 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»).

Цивільне право України [Текст] : підручник / за заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої,В- Л.Яроцького.-К.: Юрінком Інтер, 2004.-Т. 1.-С. 131-132.

²Офіц. вісн. України. - 1 9 99.-№ 15.-Ст.614.Органи державної влади, як правило, мають статус юридичної осо­би (різновид юридичної особи публічного права). Виходячи з цього, питання їх участі у процесі в цілому має вирішуватись за загальними правилами представництва юридичних осіб з урахуванням особливос­тей структурної організації та здійснення виконавчо-розпорядчої ді­яльності відповідного органу. Від імені органу державної влади може виступати посадова особа, яка очолює відповідний орган державної влади або інша уповноважена особа. Такий висновок можна зробити на підставі того, що органи виконавчої влади поділяються на єдинона­чальні та колегіальні. Як зазначалося, очолює єдиноначальний орган одна особа — керівник, який має право особисто приймати рішення з усіх основних питань компетенції цього органу. На чолі колегіально­го органу стоїть група осіб, які входять до складу цього органу, проте колегіальність цих органів доповнюється єдиноначальністю керівників, які мають право одноособово розв'язувати певні питання діяльності очолюваного ними органу . Утім слід зауважити, що у зв'язку зі склад­ністю вирішення зазначених питань як у теорії, так і в судовій практи­ці чинне законодавство щодо визначення механізму правового регулю­вання представництва держави в цивільному судочинстві потребує вдосконалення та більш чіткого регулювання.

У юридичній літературі провадиться класифікація судового пред­ставництва на види і за іншими підставами. За ступенем необхідності участі представника у процесі можна виокремити:

а) обов'язкове представництво, коли участь представника є необ­хідною за об'єктивними обставинами (наприклад, участь законних представників малолітніх осіб та осіб, визнаних недієздатними, тощо);

б) необов'язкове (факультативне) представництво, коли участь представника цілком залежить від розсуду та волевиявлення, тобто суб'єктивного ставлення до цього особи, права та інтереси якої по­требують захисту в суді (наприклад, участь добровільних представни­ків фізичних та юридичних осіб).

Практичне значення має класифікація процесуального представ­ництва з підстав його виникнення. Підставами виникнення представ­ництва є юридичні факти, в силу яких одна особа може здійснювати в суді процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки від імені іншої особи. За цим критерієм представництво в цивільному

Адміністративне право України [Текст] : підручник / за ред. Ю. П. Битяка. - К. : Юрінком Інтер, 2004. - С. 76-77.

судочинстві традиційно розподіляється на добровільне (договірне) та законне .

Добровільне (договірне) представництво виникає на підставі воле­виявлення представника і особи, яку він має представляти, тобто на підставі договору доручення, договору про надання правової допо­моги тощо. Добровільне представництво може здійснюватися адвока­тами або іншими особами, які досягай вісімнадцяти років, мають ци­вільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення'представництва в суді, за винятком осіб, визначених у законі (статті 40, 41 ЦПК).

Найбільш поширеною формою добровільного представництва в судовій практиці є представництво, що здійснюється адвокатами, оскільки для ефективної реалізації представницьких функцій необхід­ні певний обсяг знань у галузі права та відповідна кваліфікація. Адво­катура відповідно до закону покликана сприяти захисту прав та свобод і представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу (ст. 1 Закону України «Про адвокатуру»).

Утім згідно зі ст. 59 Конституції України кожен має право на право­ву допомогу і є вільним у виборі захисника своїх прав. Конституційний Суд України у рішенні від 16 листопада 2000 р. у справі за конститу­ційним зверненням громадянина Солдатова Г. І. щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 КПК України, статей 268,271 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначив право на правову допомогу як гарантовану Конституцією

України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) по-

2

слуги . Закріплений у ст. 59 Конституції припис щодо права кожної особи на отримання правової допомоги та вільного вибору захисника своїх прав має загальний характер і стосується як захисту прав у кри­мінальному, так і в цивільному, господарському та адміністративному судочинстві. У цивільному судочинстві такий припис, як зазначалося, знайшов закріплення у ст. 12 ЦПК України, якою передбачено, що

1. Див.: Штефан, М. И. Представительство граждан в суде [Текст] : учеб. пособие /М. Й. Штефан, Е. Г. Дрижчана, Е. В. Гусев. - Киев : Лыбидь, 1991. - С. 11; Цивільне процесуальне право України [Текст] : підручник / за ред. В. В. Комарова. - X. : Осно­ва, 1992. - С. 111; Комментарий к Гражданскому процессуальному кодексу РСФСР (научно-практический) [Текст] / под ред. М. С. Шакарян. - М. : Юристь, 2000. - С. 146; Гражданский процесс [Текст] : учебник / под ред. М. К. Треушникова. - М. :

ООО «Городец», 2000. - С. 149.

²Офіц. вісн. України. - 2000. - № 47. - Ст. 2045.

особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу, яка надається адвокатами та іншими фахівцями в галузі права в порядку, встановленому законом. Оскільки представництво в суді є однією з форм надання правової допомоги, зазначені законодавчі приписи мають бути застосовані й при визначенні кола суб'єктів, які мають право на здій­снення представницьких функцій у цивільному судочинстві. Поряд з адвокатами, таким чином, функції добровільних (договірних) пред­ставників у суді мають право виконувати й інші фахівці у галузі права.

Крім адвокатів та інших фахівців у галузі права добровільне пред­ставництво може здійснюватися працівниками юридичних осіб (під­приємств, установ, організацій), співучасниками та будь-якими інши­ми фізичними особами. Наприклад, згідно зі ст. 78 ЦК України діє­здатна фізична особа, яка за станом здоров'я не може самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки, має право обрати собі помічника. Обраний особою помічник у разі необхідності може пред­ставляти її в суді на підставі окремої довіреності, тобто за волевияв­ленням цієї фізичної особи. Отже, суд може за клопотанням заінте­ресованої особи допустити до участі у процесі як добровільного пред­ставника будь-яку фізичну особу, здатну надати допомогу у захисті її прав та інтересів, якщо це не суперечить чинному законодавству.

Викладене дає підстави виділяти професійне та непрофесійне до­бровільне представництво. В аспекті реалізації конституційного права фізичних та юридичних осіб на отримання правової допомоги щодо за­хисту суб'єктивних прав та інтересів у суді та покладання, як вже зазна­чалося, цих обов'язків у першу чергу на адвокатуру (ст. 59 Конституції України) така класифікація є, на наш погляд, слушною. Розвиток про­фесійного представництва сприятиме більш ефективному здійсненню процесуального представництва, вдосконаленню цього інституту та за­безпеченню доступності захисту прав, свобод та інтересів у суді. Надан­ня кваліфікованої юридичної допомоги при вирішенні справ у суді є однією з гарантій доступності правосуддя. На це звернув увагу Євро­пейський суд з прав людини, зазначивши у своєму рішенні, що юридич­не представництво у цивільному судочинстві є обов'язковим у силу складнощів процесу або у випадках, коли допомога адвоката необхідна для забезпечення реального доступу до правосуддя .

Набуває актуальності це питання також у зв'язку з передбаченою законом можливістю отримання правової допомоги (комплексу право-

Европейский суд по правам человека / Избранные решения [Текст]. - М., 2000. - Г. l.-C. 276.вих послуг) як різновиду соціальних послуг. Відповідно до ст. 1 За­кону України «Про соціальні послуги» соціальні послуги — це комп­лекс правових, економічних, психологічних, освітніх, медичних, реа­білітаційних та інших заходів, спрямованих на окремі соціальні групи чи індивідів, які перебувають у складних життєвих обставинах та по­требують сторонньої допомоги.

Згідно зі ст. 5 цього Закону до юридичних послуг належать надан­ня консультацій з питань діючого законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які знаходяться у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, адвокатська допомога, захист прав та інтересів особи тощо). Відповідно до ст. 7 зазначеного Закону суб'єкти, які надають соціальні послуги (в тому числі юридичні), здій­снюють свою діяльність на професійній основі у відповідності з по­ложенням про них або статутом, де обов'язково має бути зазначений перелік соціальних послуг, категорій осіб, яким вони надаються, умо­ви та порядок їх надання. Соціальні послуги можуть надаватися як за плату, так і безоплатно. Безоплатні соціальні послуги державними та комунальними суб'єктами в обсягах, визначених державними стандар­тами соціального обслуговування, надаються: громадянам, які не здатні до самообслуговування у зв'язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу; громадянам, які знаходяться у складній життєвій ситуації у зв'язку з безробіттям і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, стихійними лихами, катастрофами, які є біженцями внаслідок збройних та міжетнічних конфліктів, якщо середньомісячний сукупний дохід цих осіб нижче встановленого про­житкового мінімуму; дітям та молоді, які знаходяться у складній жит­тєвій ситуації у зв'язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпри­тульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім'ї. Вичерпний перелік соціальних послуг, умови їх надання та порядок регулювання тарифів їх оплати встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Надання безоплатних соціальних правових послуг має в першу чергу здійснюватись адвокатами, оскільки надання правової допомоги як різновиду правових послуг є їх конституційним обов'язком. У сво­їй професійній діяльності адвокат повинен завжди враховувати, що

356 професія адвоката має важливе соціальне значення, є однією з головних гарантій належного рівня захисту прав, свобод та інтересів громадян. Тому адвокат має у випадках, передбачених законом, надавати правову допомогу безкоштовно або на частково сплатних засадах. Адвокат по­винен також намагатись знайти можливість надання правової допо­моги на зазначених засадах незаможним, малозабезпеченим громадя­нам і в інших випадках, прямо не передбачених законом, виходячи з розумного співвідношення цієї роботи з повністю оплачуваною (ст. 51 Правил адвокатської етики).

З метою втілення в життя законодавчих приписів щодо надання безоплатних соціальних юридичних послуг в юридичній літературі пропонується створити інститут соціальних адвокатів, які мають за рахунок держави захищати прав та інтереси недієздатних, обмежено дієздатних, осіб, які не мають повної дієздатності, малозабезпечених осіб, визнати їх участь як гарантів захисту прав зазначених осіб обов'язковою, оскільки законні представники неспроможні надати кваліфіковану правову допомогу .

Соціальні правові послуги у суді можуть надаватися різними спо­собами, зокрема:

• залучення адвокатів, які надають безоплатну правову допомогу на постійній основі за контрактом;

• залучення для надання безоплатної правової допомоги адвока­тів, з якими кожного разу укладається договір на ведення конкретної справи.

Такий підхід до визначення механізму реалізації законодавчих при­писів щодо надання соціальних юридичних послуг відповідає Стан­дартам незалежності юридичної професії міжнародної асоціації

юристів, прийнятим на конференції МАЮ у вересні 1990 р. у м. Нью-

2

Иорк . Наведене свідчить, що для організації ефективної моделі дер­жавної системи соціальної правової допомоги в Україні потрібно ви­значити: які саме безоплатні юридичні послуги необхідно надавати за рахунок держави в обов'язковому порядку відповідно до Європейської конвенції з прав людини та внутрішнього права; який орган (система органів) має здійснювати державну політику в сфері надання соціаль­ної правової допомоги; які можуть бути використані форми та способи

Сидоров, Р. А. Представительство в гражданском процессе [Текст] : автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Р. А. Сидоров. - Тверь, 2003. - С. 8, 17.

Сов. юстиция. - 1991. -№ 23-24. - С. 19-20.фінансування безоплатної юридичної допомоги тощо. У національно­му законодавстві ці та інші питання, пов'язані із визначенням право­вого механізму надання соціальних правових послуг, в тому числі правової допомоги у формі представництва у суді, знайшли закріплен­ня в Законі України «Про безоплатну правову допомогу».

Законне представництво виникає на підставі закону, адміністратив­ного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як похо­дження дітей від батьків, усиновлення, встановлення опіки або піклу­вання над малолітніми та неповнолітніми дітьми або особою, визнаною недієздатною, обмежено дієздатною, а також призначення опіки над майном безвісно відсутнього або призначення опікуна для охорони і управління спадковим майном та ін.

Законні представники мають право захищати у суді права, свободи та інтереси певного кола осіб, а саме:

• малолітніх (віком до чотирнадцяти років) та неповнолітніх (віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років) фізичних осіб, тобто осіб, які не мають повної цивільної процесуальної дієздатності;

• фізичних осіб, визнаних недієздатними або цивільна дієздатність яких була обмежена;

• фізичних осіб, визнаних у передбаченому законом порядку без­вісно відсутніми;

• спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята.

Участь у цивільному процесі законних представників цих осіб обумовлена тим, що вони не можуть самостійно реалізувати надані їм як сторонам (третім особам, заявникам) процесуальні права і, як на­слідок, — ефективно захистити свої права та законні інтереси в суді.

Згідно з ч. 1 ст. 39 ЦПК функції законних представників у цивільно­му судочинстві виконують батьки, усиновлювачі, опікуни та інші особи, визначені в законі. Батьки є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, тому мають право звернутися до суду за захистом прав та інтересів дитини без спеціальних на це повноважень (ст. 242 ЦК України, ст. 154 СК). Неповнолітні батьки мають такі ж права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, і можуть їх здійснювати самостій­но. Право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї ди­тини мають неповнолітні батьки, які досягай чотирнадцяти років. Не­повнолітні батьки у суді мають право на безоплатну правову допомогу (ст. 156 СК).

Усиновлювачі стосовно усиновлених прирівнюються в особистих та майнових правах та обов'язках до родичів за походженням, тобто до батьків (ч. 4 ст. 232 СК). Опікуни та піклувальники призначаються органами опіки та піклування або у випадках, встановлених законом, судом (ст. 63 ЦК, статті 243,244 СК). Суд встановлює опіку над фізич­ною особою у разі визнання її недієздатною та піклування у разі об­меження її цивільної дієздатності і призначає відповідно опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування. Суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вони залиши­лися без батьківського піклування, і призначає відповідно опікуна або піклувальника за поданням органу опіки та піклування (статті 60, 63 ЦК України, ст. 243 СК). Згідно зі ст. 6 СК правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. Малолітньою вважається дитина до досягнення нею чотирнадцяти років, а неповнолітньою — особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. В інших випадках вста­новлює опіку або піклування та призначає відповідно опікуна чи пі­клувальника орган опіки та піклування (статті 60, 63 ЦК України).

Функції законного представника мають право виконувати й інші особи у передбачених законом випадках. Так, до встановлення опіки чи піклування та призначення опікуна чи піклувальника опіку або пі­клування над фізичною особою здійснює відповідний орган опіки та піклування (ст. 65 ЦК). Слід також мати на увазі, що згідно зі ст. 66 ЦК у випадку, коли над фізичною особою, яка перебуває у навчальному закладі, закладі охорони здоров'я або закладі соціального захисту на­селення, не встановлено опіку чи піклування або не призначено опіку­на чи піклувальника, відповідні функції щодо неї здійснює цей заклад. Коли дитина постійно проживає у закладі охорони здоров'я, навчаль­ному або іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів (ст. 245 СК). Функції законних представників здійснюють прийомні батьки та батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу (статті 256 , 256 СК), прирівнюються за своїми правами та обов'язками до опікунів та піклувальників патронажні вихователі (ст. 255 СК). Крім того, відпо­відно до ст. 1 Закону України «Про біженців» законними представни­ками малолітньої або неповнолітньої особи, яка підпадає під дію за­значеного Закону, можуть бути особи, які до прибуття в Україну до­бровільно чи в силу звичаю країни походження біженця взяли на себе відповідальність за виховання дітей. Законними представниками дітей, розлучених із сім'ями, є органи опіки та піклування, батьки-вихователі, опікуни чи піклувальники, призначені відповідно до законодавства України, представник дитячого будинку чи школи-інтернату, іншого дитячого закладу, де дитина перебуває на вихованні. Органи опіки та піклування вживають заходів для тимчасового влаштування цих дітей у відповідні дитячі заклади або сім'ї та встановлення над ними опіки чи піклування, беруть участь у процедурі надання дитині, розлученій з сім'єю, статусу біженця, сприяють у реалізації їх прав (ст. 8 зазна­ченого Закону).-

Отже, суд у кожному конкретному випадку має встановити, яка саме особа може здійснювати функції законного представника та бра­ти участь у розгляді справі. У судовій практиці при визначенні про­цесуального статусу законного представника припускаються помилок, які тягнуть скасування ухвалених рішень. Так, при розгляді справи за позовом В. до А. про розірвання шлюбу і поділ майна суд притягнув до участі у справі як законного представника батька відповідачки, роз­глянув справу та ухвалив рішення про задоволення позову. Верховний Суд України скасував рішення з таких підстав. Суд залучив до участі у справі законного представника, виходячи з того, що відповідачка визнана недієздатною і її інтереси має представляти батько. Проте за правилами ЦПК права та законні інтереси осіб, які в судовому поряд­ку визнані недієздатними, захищають їх опікуни, які надають суду відповідні документи на підтвердження своїх повноважень. Із матері­алів справи вбачається, що відповідачка в судовому засіданні присут­ньою не була, у справі брав участь її батько, який не був призначений у передбаченому законом порядку опікуном, тобто не є законним пред­ставником повнолітньої недієздатної доньки, тому не мав повноважень на представництво А. в суді'.

Неповнолітні особи віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть самостійно здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають із відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 29 ЦПК). Так, не­повнолітні мають право самостійно виступати в суді по спорах, що пов'язані із вчиненням дрібних побутових правочинів або виникають із трудових правовідносин, по спорах, пов'язаних із здійсненням прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняється за­коном (авторських або винахідницьких прав на свої твори, винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки, прав на свої відкрит- тя), у спорах по розпорядженню заробітком, стипендією або іншими доходами тощо (статті 31,32 ЦК). Фізична особа, цивільна дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові право- чини (ч. 2 ст. 37 ЦК). Захист прав, які випливають із таких правочинів, зазначені особи мають право здійснювати самостійно. Правочини щодо розпорядження майном та інші правочини, що виходять за межі дрібних побутових, вчиняються особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за згодою піклувальника (ч. З ст. 37 ЦК). Відмова піклувальника дати зго­ду на вчинення правочинів, що виходять за межі дрібних побутових, може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органу опіки та піклування або до суду (ст. 37 ЦК).

Суд може залучити до участі в таких справах законного представ­ника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої об­межена, тобто це право, а не обов'язок суду (ст. 29 ЦПК). Залучення до участі в таких справах батьків, усиновителів або піклувальників зазначених осіб для надання їм допомоги вирішується за розсудом суду з урахуванням конкретних обставин справи і спроможності особи ефективно захистити свої порушені або оспорювані права чи інтереси самостійно.

Право на звернення до суду без спеціальних повноважень з метою захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних осіб закон надає не лише їх батькам (усиновлювачам), але й бабі, діду, сестрі, брату, мачусі, вітчиму (статті 258, 262 СК). Також цим правом закон наділяє повнолітніх дітей (усиновлених осіб) як законних представників для захисту прав і законних інтересів їх непрацездатних, немічних батьків (усиновлювачив) (статті 172, 232 СК). Утім наділення переліченого кола осіб правом звернення до суду без спеціального оформлення повноважень із заявою щодо захисту прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх та повнолітніх непраце­здатних осіб не надає, на наш погляд, цим особам статусу законних представників. Зазначені суб'єкти, на нашу думку, здійснюють у цьому випадку захист прав інших осіб і мають право брати участь у цивіль­ному судочинстві на підставі ст. 45 ЦПК України.

З моменту набуття неповнолітнім цивільної процесуальної дієздат­ності, а також з моменту набрання законної сили рішенням, яким скасовано обмеження дієздатності громадянина або його дієздатність поновлено, функції законного представництва батьків, усиновителів, опікунів або піклувальників припиняються

.Встановлення судом наявності в особи права на звернення до суду без спеціальних повноважень з метою захисту прав інших осіб або належним чином посвідчених повноважень на здійснення представ­ницьких функцій у суді має важливе практичне значення. Так, Д. звер­нулася до суду з позовом в інтересах своїх дітей про визнання недій­сним заповіту, продовження строку на прийняття спадщини та визнання права власності на спадкову частину будинку, посилаючись на те, що двоє її дітей, в інтересах яких заявлено позов, є інвалідами дитинства і тому не могли своєчасно прийняти спадщину після смерті їх батька. Рішенням районного суду позов було задоволено. Верховний Суд України скасував це рішення, справу направив на новий розгляд з таких підстав. Відповідно до вимог ЦПК України суд приступає до розгляду цивільної справи за заявою громадян в інтересах інших осіб у випад­ках, коли за законом вони можуть звертатись до суду за захистом прав та інтересів цих осіб. Так, Д. заявила позов в інтересах дітей — інва­лідів дитинства, які на час подання позову були вже повнолітніми. Суд, приймаючи заяву від Д., не з'ясував, чи мала вона право заявляти такий позов і діяти у процесі від імені та в інтересах дітей .

Права, свободи та інтереси особи, яка визнана безвісно відсутньою, захищає опікун, призначений для опіки над її майном. Це правило базується на положенні ст. 44 ЦК, згідно з якою після набрання закон­ної сили рішенням про визнання фізичної особи безвісно відсутньою нотаріус за останнім місцем проживання цієї особи описує належне їй майно та встановлює над ним опіку. За заявою заінтересованої особи або органу опіки та піклування над майном фізичної особи, місце пере­бування якої невідоме, опіка може бути встановлена нотаріусом до ухвалення рішення про визнання її безвісно відсутньою. Опіка над майном припиняється у разі скасування рішення суду про визнання фізичної особи безвісно відсутньою, а також у разі появи фізичної особи, місце перебування якої було невідомим.

Відповідно до закону права, свободи та інтереси спадкоємців особи, яка померла або оголошена померлою, якщо спадщина ще ніким не прий­нята, захищає виконавець заповіту або інша особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна (ст. 39 ЦПК). Підстави та порядок їх призначення регулюються нормами матеріального права (статті 1283— 1285 ЦК України). Після набрання законної сили рішенням суду про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає його копію відпо­відному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстра­ції смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, — до відповід­ного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охоро­ни спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох но­таріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна надсила­ється до державного нотаріального архіву з метою передачі його за на­лежністю уповноваженому нотаріусу (ст. 249 ЦПК).

Особливістю законного представництва є те, що законні представ­ники можуть доручити ведення справи в суді іншій особі (ч. 5 ст. 39 ЦПК). Наділення законних представників таким правом зумовлено прагненням законодавця створити необхідні умови для ефективного виконання ними представницьких функцій. У процесі їх здійснення законний представник може використовувати всі передбачені законом правові засоби, якщо вони сприяють захисту прав та інтересів особи, яку він представляє в суді. Ураховуючи, що не кожна особа, на яку за­кон покладає обов'язки представника, може їх належним чином ви­конати, з метою забезпечення реального виконання такими особами представницьких функцій закон дає їм право обрати особу, яка спро­можна надати кваліфіковану правову допомогу та доручити їй ведення справи в суді. Реалізація цього права має здійснюватися законним пред­ставником на загальних підставах, передбачених законом, тобто шля­хом укладення від імені особи, яку він повинен представляти в суді, відповідного договору. Реалізація законним представником права до­ручати ведення справи іншій особі не позбавляє його можливості брати участь у процесі поряд з обраним ним представником. У про­цесуальній літературі така правова ситуація має назву «подвійного представництва» .

Новелою у цивільному процесуальному судочинстві є положення ст. 43 ЦПК щодо призначення або заміни законного представника су­дом. Згідно з п. 5 ст. 201 ЦПК призначення або заміна законного пред­ставника у випадках, передбачених законом, зобов'язує суд зупинити провадження у справі до залучення до участі у справі законного пред­ставника. До речі, на підставі п. 2 ст. 221 ЦПК України 1963 р. суд був зобов'язаний зупинити провадження по справі до вступу або залучен­ня законного представника виключно у зв'язку з втратою стороною

Див.: Шерстюк, В. М. Отличие судебного представительства от других правовых институтов [Текст] / В. М. Шерстюк II Вопросы развития теории гражданского про­цессуального права. - М., 1981. - С. 41.

дієздатності під час розгляду справи. При цьому питання щодо вста­новлення опіки або піклування та призначення опікуна або піклуваль­ника вирішувалися поза межами судового провадження.

Відповідно до ст. 43 чинного ЦПК у разі відсутності у сторони чи третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній діє­здатності, законного представника суд мотивованою ухвалою призна­чає за поданням органу опіки та піклування опікуна або піклувальни­ка і залучає їх до участі у справі як законних представників. У випад­ку, якщо при розгляді справи буде встановлено, що малолітня або не­повнолітня особа, яка позбавлена батьківського піклування, не має законного представника, суд мотивованою ухвалою встановлює над нею відповідно опіку або піклування, призначає за поданням органу опіки та піклування опікуна або піклувальника і залучає їх до участі у справі як законних представників.

Згідно зі ст. 43 ЦПК, у разі, коли законний представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом, суд за по­данням органу опіки та піклування замінює його. Закон таким чином диференціює підстави для призначення законного представника та його заміни.

Підставою для призначення законного представника є:

а) відсутність під час розгляду справи у сторони або третьої особи, визнаної недієздатною або обмеженою у цивільній дієздатності, за­конного представника;

б) встановлення при розгляді справи, що малолітня чи неповно­літня особа, яка позбавлена батьківського піклування, не має законно­го представника.

Суд у цих випадках має зупинити провадження у справі і за по­данням органу опіки та піклування мотивованою ухвалою призначити опікуна або піклувальника та залучити їх до участі у справі як законних представників. Утім зазначені правові наслідки настають лише за умови законного відкриття провадження у справі, тобто з дотриманням встановленого законом порядку. Якщо, наприклад, заява була подана особою, яка під час звернення до суду не мала повної цивільної про­цесуальної дієздатності, і суд всупереч вимогам закону її прийняв (ст. 121 ЦПК), то згідно зі ст. 207 ЦПК така заява має бути залишена без розгляду. Тобто в цьому випадку ст. 43 ЦПК за відсутністю підстав застосована бути не може.

Заслуговують на увагу положення ст. 50 ЦПК РФ, згідно з якою суд призначає адвоката у разі відсутності представника у відповідача, місце проживання якого невідоме. Така процесуальна міра, на наш погляд, є обгрунтованою, оскільки належність повідомлення відповіда­ча за таких обставин є правовою фікцією, а тому реальна можливість захистити свої права в суді у нього практично відсутня. Призначення судом представника певною мірою забезпечує право відповідача на захист проти пред'явленого до нього позову. Тому уявляється доціль­ним поряд із призначенням законного представника передбачити мож­ливість призначення адвоката (представника за призначенням) за відсутності представника у відповідача, місце перебування якого не­відоме, та закріпити це в законі.

Підставою для заміни законного представника є те, що представник не має права вести справу в суді з підстав, встановлених законом. Отже, достатньо чіткого визначення підстав для заміни законного представ­ника ЦПК не містить. В аспекті цього зазначимо, що за загальним правилом представник не має права на ведення справи в суді у зв'язку з відсутністю у нього належним чином посвідчених повноважень. Утім правовими наслідками недотримання вимог закону щодо підтверджен­ня повноважень представника в суді є повернення заяви, якщо цей факт був встановлений на момент відкриття провадження у справі (п. З ч. З ст. 121 ЦПК) та залишення заяви без розгляду у разі встановлення цього під час розгляду справи (п. 2 ч. 1 ст. 207 ЦПК), оскільки це свід­чить про незаконність відкриття провадження.

Таким чином, по-перше, ст. 43 ЦПК поширюється на випадки від­сутності у законного представника права на ведення справи з підстав, які виникли чи встановлені після відкриття провадження у справі, яке відбулося з дотриманням встановленого законом порядку. По-друге, відсутність у представника права на ведення справи може бути обумов­лена втратою цих повноважень або звільненням від них. Так, батьки перестають бути законними представниками своїх дітей у зв'язку з по­збавленням їх батьківських прав. Усиновлювачі втрачають право бути законними представниками усиновлених дітей у разі скасування уси­новлення або визнання усиновлення недійсним. Якщо батьки чи уси­новлювачі визнані недієздатними, вони також втрачають можливість здійснювати представницькі функції. Звільнення особи від повноважень опікуна або піклувальника може здійснюватися з таких підстав:

а) у зв'язку з їх невиконанням або неналежним виконанням (ст. 75 ЦК);

б) у разі поміщення підопічного до навчального закладу, закладу охорони здоров'я або закладу соціального захисту (ст. 75 ЦК);в) якщо між представником та його підопічним склалися стосунки, що перешкоджають здійсненню ним опіки і піклування, або поведінка представника та його інтереси суперечать інтересам особи, що потре­бує опіки та піклування (ст. 64 ЦК; ст. 251 СК);

г) за заявою особи, що є опікуном чи піклувальником (ст.75 ЦК) тощо.

Звільнення опікуна або піклувальника у разі, якщо їх призначив суд, та призначення інших осіб здійснюються в порядку, встановлено­му законом. Згідно з ч. 2 ст. 241 ЦПК суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної опікуном або піклувальником, у мі­сячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє мотивовану ухвалу. Суд може звільнити піклувальни­ка від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншу особу також за заявою особи, над якою встановлено піклування.

Суд розглядає питання про звільнення опікуна та піклувальника в судовому засіданні з повідомленням заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника.

Як вже зазначалося, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 201 ЦПК до призна­чення законного представника або його заміни суд зобов'язаний зупи­нити провадження у справі, що розглядається. Після призначення відповідним органом законного представника або його заміни прова­дження у справі відновлюється за заявою особи, яка бере участь у спра­ві або з ініціативи суду (статті 20 1,204 ЦПК).

Згідно з ч. 4 ст. 43 ЦПК суд може призначити або замінити закон­ного представника також за клопотанням малолітньої або неповно­літньої особи, якщо це відповідає її інтересам.

•• § з. Процесуальне становище

та повноваження представника в суді

Відповідно до ст. 26 ЦПК представники віднесені до складу осіб, які беруть участь у справі. Утім у юридичній літературі це питання є дискусійним. Задумкою одних вчених, підстав для віднесення пред­ставників до осіб, які беруть участь у справі, немає, оскільки пред­ставники діють на захист інтересів особи, яку представляють від її 366імені, їх процесуальні права обумовлені обсягом прав цієї особи, тому вони не мають юридичної заінтересованості у справі, а їх дії не мають самостійного характеру. Відповідно до іншого погляду, ознаки, що характеризують осіб, які беруть участь у справі, притаманні й пред­ставникам. Такий підхід до визначення процесуального статусу пред­ставника в суді уявляється більш обґрунтованим. Дійсно, представни­ки не мають матеріально-правової заінтересованості у справі, проте вони заінтересовані в ухваленні судом рішення на користь особи, яку вони представляють у процесі. Заінтересованість представників обу­мовлена покладеними на них законом або договором обов'язками щодо надання допомоги особі у захисті її суб'єктивних прав та інтересів і має процесуальний характер. Представники наділені відповідним комплексом процесуальних прав, які забезпечують здійснення пред­ставницьких функцій та дають можливість впливати на виникнення та розвиток процесу. Правовий статус кожного з учасників процесу має певні особливості. Має специфіку і процесуальний статус представника в цивільному судочинстві. Представники, діючи від «чужого» імені, можуть у своїх міркуваннях торкатися правової суті справи, висловлю­вати думку з будь-яких питань у ході її розгляду, а також у процесі пере­вірки судових рішень та перегляду справ у передбаченому законом по­рядку. Таким чином, представникам притаманні характерні ознаки осіб, які беруть участь в справі, і вони обґрунтовано віднесені Цивільним процесуальним кодексом України до цієї групи учасників процесу.

Повноваження представника в суді визначаються сукупністю на­даних йому за законом або договором процесуальних прав та покла­дених на нього процесуальних обов'язків, необхідних для реалізації відповідних представницьких функцій. Згідно з ч. 1 ст. 44 ЦПК пред­ставник, який має повноваження на ведення справи в суді, може вчи­няти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що має право вчиняти ця особа. Таким чином, за загальним правилом пред­ставник набуває обсягу процесуальних повноважень, що обумовлений правовим статусом особи, яку він представляє.

Повноваження представників прийнято поділяти на загальні та спеціальні. До загальних належать ті, якими представники наділені як особи, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 27 ЦПК це право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та інших документів, що є у справі, бра­ти участь у судових засіданнях, подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні і письмов

іпояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, а також інші процесуальні права. Таким чином, обсяг загальних повно­важень представника закон окреслює тими процесуальними правами, без використання яких він взагалі не може здійснювати представниць­кі функції. Спеціальні — це повноваження представника щодо розпо­рядження предметом спору та розвитку процесу, обумовлені процесу­альним статусом особи, яку він представляє в суді. До них можна віднести: повне або часткове визнання позову, повну чи часткову від­мову від позовних вимог, зміну предмета або підстав позову, укладен­ня мирової угоди, пред'явлення зустрічного позову тощо. Представни­ки у цивільному судочинстві зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати покладені на них процесуальні обов'язки.

П овноваження добровільного представника можуть бути обмеже­ні за волевиявленням особи, від імені якої він діє в процесі. Згідно з ч. 2 ст. 44 ЦПК обмеження повноважень представника на вчинення певної процесуальної дії обов'язково мають бути застережені у виданій йому довіреності. Якщо такі обмеження відсутні, представник має право здійснювати від імені особи, яку представляє в суді, усі проце­суальні дії, що має право вчиняти ця особа.

Повноваження договірного представника чинні протягом розгляду справи, на ведення якої він їх отримав. Підстави і порядок припинен­ня представництва за довіреністю визначаються нормами матеріаль­ного права (статті 248-250 ЦК). Такими підставами, зокрема, є скасу­вання довіреності особою, яка її видала; відмова представника від нада­них йому повноважень; смерть особи, яка видала довіреність, оголо­шення її померлою, визнання її недієздатною, обмеження її цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутньою. У разі припинення пред­ставництва за довіреністю представник зобов'язаний негайно поверну­ти довіреність особі, яка її видала або її правонаступникам. Про при­пинення представництва або обмеження повноважень представника за довіреністю має бути повідомлено суд шляхом подання письмової заяви або усної заяви, зробленої у судовому засіданні. У випадку відмови представника від наданих йому повноважень, про що повідомляються особа, яку він представляє, та суд, він не може виступати в цій же спра­ві представником іншої сторони у даній справі.

На відміну від добровільних представників обмеження повнова­жень законних представників ЦПК не передбачає. Законні представ­ники можуть здійснювати в суді всі ті процесуальні дії, право на вчи- 368

нення яких має особа, яку вони представляють. Водночас певне об­меження повноважень законних представників може бути пов'язане з установленою законом забороною здійснення ними без дозволу ор­ганів опіки та піклування дій, спрямованих на розпорядження цінним майном, відмови від майнових прав особи тощо. Перелік правочинів, вчинення яких неможливе без дозволу органів опіки та піклування, встановлений ст. 71 ЦК. Вчинені опікунами та піклувальниками право- чини без дозволу органів опіки та піклування є нікчемними. Це має враховуватись судом при реалізації законним представником процесу­альних прав щодо укладання мирової угоди, відмови від позову, визнан­ня позову тощо, оскільки здійснення цих дій фактично тягне такі самі правові наслідки, що і вчинення зазначених правочинів.

Повноваження законних представників припиняються з моменту набуття особою, яку вони представляють, повної дієздатності, а також у випадку набрання законної сили рішенням суду про скасування уси­новлення, про позбавлення батьківських прав, про скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності особи або про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності цієї особи, скасування рішення про встановлення над особою опіки чи піклування та призначення опікуна чи піклувальника тощо.

Здійснення представницьких функцій у цивільному судочинстві можливе за наявності у представника належним чином посвідчених повноважень. Представник не повинен допускатися до участі у про­цесі за відсутності необхідних документів, що посвідчують його повно­важення, або якщо вони належним чином не оформлені. Неналежне посвідчення повноважень представника позбавляє його процесуальні дії юридичної сили. Участь у процесі представника без посвідчення повноважень у порядку, встановленому законом, є підставою для ска­сування ухваленого судом рішення по справі.

Так, рішенням районного суду в задоволенні позову М. було від­мовлено. Ухвалою судової колегії у цивільних справах Севастополь­ського міського суду рішення скасовано і справу направлено на новий розгляд. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала ухвалені по справі рішення на підставі того, що всупереч вимогам ЦПК України суд, зокрема, не перевірив належним чином повноважень представника відповідача .

Згідно із ст. 42 ЦПК повноваження договірних представників під­тверджуються за загальним правилом довіреністю, яка видається у письмовій формі. Довіреність фізичних осіб має бути посвідчена нотаріально. Повноваження за нотаріально посвідченими довіренос­тями можуть бути передані телеграфом. Телеграма-довіреність скла­дається з тексту довіреності, посвідчувального напису нотаріуса та його печатки (п. 152 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 03.03.2004 р.) . Нотаріальне посвідчення довіреностей вправі здійснювати державні та приватні нотаріуси, а також консульські уста­нови України (статті 1, 34, 38 Закону України «Про нотаріат») . При посвідченні довіреності перевіряється, чи відповідає її зміст вимогам закону і дійсним намірам сторін. У довіреності повинно бути вказане місце і дату її складання (підпису), прізвище, ім'я, по батькові (повна назва юридичної особи) і місце проживання (місце перебування юри­дичної особи) представника та особи, яку представляють, а в необхід­них випадках і посаду, яку вони займають. У довіреності на ім'я адво­ката зазначається його статус і членство в адвокатському об'єднанні, якщо адвокат є його членом. Довіреність, в якій не зазначена дата її посвідчення, вважається недійсною (ч. 5 п. 146; ч. З п. 147 Інструкції про порядок здійснення нотаріальних дій нотаріусами України).

Законом передбачені випадки, коли довіреності, посвідчені спеці­ально уповноваженими органами або посадовими особами, прирівню­ються до нотаріально посвідчених (ст. 245 ЦК України, ст. 40 Закону України «Про нотаріат»). Так, довіреність військовослужбовця або іншої особи, яка перебуває на лікуванні у госпіталі, санаторії та іншо­му військово-лікувальному закладі, може бути посвідчена начальником цього закладу, його заступником з медичної частини, старшим або черговим лікарем. Довіреності військовослужбовців, а у пунктах дис­локації військової частини, з'єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи посадових осіб органів місцевого само­врядування, які вчиняють нотаріальні дії, також довіреності працівни­ків, членів їх сімей і членів сімей військовослужбовців посвідчуються командирами (начальниками) цих частин, з'єднань, установ або військово-навчальних закладів. Довіреність особи, яка тримається в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, може бути по­свідчена начальником таких установ чи слідчих ізоляторів. Довіреність особи, яка проживає у населеному пункті, де немає нотаріусів, може бути посвідчена уповноваженою на це посадовою особою органу міс- певого самоврядування, крім довіреностей на право розпорядження

1. Офіц. вісн. України. - 2004. - № 10. - Ст. 639.

2. Відом. Верхов. Ради України. - 1993. - № 39. - Ст. 383.

нерухомим майном, довіреностей на управління і розпорядження кор­поративними правами та довіреностей на користування і розпоряджен- ня транспортними засобами.

Відповідно до закону належно оформленою вважається також до­віреність фізичної особи, яка посвідчена уповноваженою посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на службі, стаціонарному лікуванні чи за рішенням суду, або за місцем його проживання (ч. 2 ст. 42 ЦПК).

Довіреність від імені юридичних осіб видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це установчими документами, під­писується особою, яка її видає, та скріплюється печаткою цієї юридич­ної особи (п. 2 ч. 1 ст. 42 ЦПК).

Повноваження адвоката в цивільному судочинстві як добровільно­го (договірного) представника, відповідно до загального правила, можуть бути посвідчені довіреністю. Згідно із ч. 4 ст. 42 ЦПК повно­важення адвоката можуть також посвідчуватись ордером, який вида­ється відповідним адвокатським об'єднанням, або договором. До ор­дера адвоката обов'язково додається витяг із договору, в якому зазна­чаються повноваження адвоката як представника або обмеження його прав на вчинення окремих процесуальних дій. Витяг посвідчується підписом сторін договору.

Такий підхід законодавця до посвідчення повноважень адвоката в суді пояснюється тим, що при здійсненні професійної діяльності адвокат має право представляти і захищати права та інтереси фізичних і юридичних осіб за їх дорученням (ст. 6 Закону України «Про адвока­туру»), тобто на підставі відповідного цивільно-правового договору між клієнтом та адвокатом (адвокатським об'єднанням). В юридичній літературі стосовно правової природи цього договору висловлені різні точки зору. Так, С. Теньков вважає, що такий договір не вписується у параметри договору доручення, доручення особи і представництва у суді, а тому й правові характеристики договору між особою і адво­катом (адвокатським об'єднанням) не є аналогом цивільно-правового договору доручення. Доручення на ведення справи в суді і представ­ництво, стверджує автор, мають «особливий або спеціальний, перед­усім процесуальний характер і вписуються у параметри поняття "по­слуги адвоката"» . Така позиція автора викликає певні зауваження.

Теньков, С. Спірні питання здійснення адвокатами процесуального представни­цтва у судовій практиці [Текст] / С. Теньков // Вісн. госп. судочинства. - 2005. - № 6. - С . 135.Перш за все слід враховувати, що при здійсненні представництва в суді виникають різні за своєю правовою природою правовідносини: вну­трішні (між довірителем та представником) та зовнішні (між пред­ставником і судом). Внутрішні мають матеріально-правовий характер і регулюються нормами матеріального права, а зовнішні є процесуально- правовими і регламентуються нормами цивільного процесуального права. При цьому правовідносини між представником та довірителем розглядаються в процесуальній літературі як передумова (підстава) виникнення правовідносин між представником і судом. Підкреслюєть­ся, що без виникнення матеріально-правових відносин неможливе виникнення правовідносин процесуальних за участю представника . Отже, укладання відповідного договору між адвокатом і клієнтом є певним юридичним фактом, необхідним для виникнення процесу­альних правовідносин щодо представництва. Таким договором є до­говір доручення — різновид договору про надання юридичних послуг, що випливає із системного аналізу статей 901, 1000-1003 ЦК. Цей ви­сновок підтверджується також положеннями Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. Відповідно до п. 15 цих Правил адвокат надає правову допомогу на підставі угоди з клієнтом про надання правової допомоги. Доручення клієнта підлягає оформ­ленню у формі письмової угоди про надання правової допомоги. В усній формі угода може укладатись лише в ситуації, коли укладання письмової угоди є неможливим, а клієнт потребує невідкладного на­дання правової допомоги. У таких випадках угода підлягає наступно­му письмовому оформленню. Угода про надання правової допомоги — це договір, згідно з яким одна сторона — адвокат, що практикує інди­відуально, або адвокатське об'єднання приймає на себе доручення іншої сторони — клієнта (або його представника) про надання клієнту юридичної допомоги обумовленого ним виду в інтересах клієнта на умовах, передбачених угодою, а інша сторона — клієнт (або його пред­ставник) зобов'язується сплатити гонорар за дії адвоката з надання правової допомоги, а також у випадку необхідності — фактичні ви­трати, пов'язані з виконанням угоди. Угодою можуть також передба­чатися інші умови надання юридичної допомоги (пп. 4, 16 Правил). Таким чином, при укладанні такого договору клієнт доручає адвокату ведення його справи в суді, а останній бере на себе обов'язок надати

Сульженко, Ю. О. Цивільне процесуальне представництво, його розвиток та види [Текст] / Ю. О. Сульженко // Бюл. М-ва юстиції України. - 2004. - № 1. - С. 76.

372клієнту на умовах, передбачених договором, певні юридичні послу­ги — правову допомогу як сукупність юридичних дій, спрямованих на реалізацію та захист прав, свобод та законних інтересів клієнта. Ви­ходячи з цього, можна зробити висновок, що укладання договору про надання юридичних послуг, а саме про надання адвокатом правової допомоги у формі представництва в суді, є підставою для виникнення відносин щодо процесуального представництва.

Згідно з ч. 1 ст. 244 ЦК представництво, яке грунтується на дого­ворі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреність є письмовим документом, що видається однією особою іншій особі для представ­ництва перед третіми особами (ст. 244 ЦК України). Відповідно до ст. 1007 ЦК довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення. У до­говорі або у виданій на його підставі довіреності має бути визначено юридичні дії, які належить вчинити (вид правової допомоги), а також інші умови, визначені на розсуд сторін та погоджені ними (статті 901, 1000-1003 ЦК України). На нотаріуса при посвідченні довіреності на ведення справи у суді покладається обов'язок роз'яснити довірителю, що уповноважена особа (представник) вправі здійснювати від його імені всі процесуальні дії. Обмеження повноважень представника від­носно здійснення конкретних процесуальних дій мають бути обумов­лені в довіреності (див. п. 151 Інструкції про порядок вчинення нота­ріальних дій нотаріусами України). Дотримання цих вимог при посвідченні довіреності є додатковою гарантією визначення обсягу повноважень представника з урахуванням волі особи, яка потребує правової допомоги. Слід зауважити, що на адвокатів при укладанні відповідного договору закон такого обов'язку не покладає. Отже, до­говором можуть бути посвідчені повноваження адвоката тільки за умови, що в ньому чітко визначений їх обсяг.

Визначення документа, яким мають бути посвідчені повноваження адвоката, залежить також від форми здійснення ним адвокатської ді­яльності. Відповідно до ст. 4 Закону України «Про адвокатуру» адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, а також об'єднуватися з іншими адвокатами в коле­гії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання. У ви­падку коли адвокат здійснює адвокатську діяльність у складі адвокат­ського об'єднання і договір укладається клієнтом із відповідним об'єднанням, його повноваження на ведення справи в суді посвідчу- ються ордером, який виданий відповідним адвокатським об'єднанням.

Отже, ордер — це письмовий документ, яким підтверджується наяв­ність повноважень адвоката з надання правової допомоги за укладеним між адвокатським об'єднанням (утворенням) та клієнтом договором. Таким чином, ордером підтверджується лише наявність повноважень адвоката на ведення справи у суді, а не їх обсяг. В ордері також від­сутній підпис клієнта, що засвідчує факт його волевиявлення. Саме тому до ордера адвоката обов'язково додається витяг із договору, в яко­му зазначаються повноваження адвоката як представника або обме­ження його прав на вчинення окремих процесуальних дій, який по- свідчується підписом сторін договору.

При визначенні документа, яким мають бути посвідчені повнова­ження адвоката, слід також враховувати те, що ЦПК України перед­бачає можливість обмеження процесуальних прав представника із зазначенням цього у виданій йому довіреності (ч. 2 ст. 44 ЦПК). Отже, відповідно до встановлених законом правил обмеження повноважень незалежно від форми діяльності адвоката на здійснення певних про­цесуальних дій має бути застережене у договорі або у виданій на його підставі довіреності.

З огляду на наведене можна зробити висновок, що з метою забез­печення реалізації права особи на визначення обсягу повноважень представника за своїм розсудом та однакового застосування закону в судовій практиці, для посвідчення повноважень адвоката незалежно від форми здійснення ним адвокатської діяльності необхідно надавати суду договір або довіреність, якими визначається їх обсяг. Ордер як документ, що підтверджує лише наявність повноважень, слід надавати суду в тих випадках, коли адвокат діє у складі адвокатського об'єднання і здійснює делеговані йому цим об'єднанням повноваження щодо пред­ставництва клієнта в суді.

Оригінали зазначених документів або копії з них, посвідчені суд­дею, приєднуються до справи.

Повноваження законних представників на ведення справи в цивіль­ному процесі посвідчуються певними документами залежно від того, на яких підставах вони здійснюють представництво. Повноваження батьків посвідчуються свідоцтвом про народження дитини, усиновлювачів — свідоцтвом про усиновлення або рішенням суду про усиновлення, яке набрало законної сили. Опікуни та піклувальники підтверджують свої повноваження рішенням відповідного органу про призначення їх опіку­ном чи піклувальником фізичної особи або опікуном над майном фізич­ної особи. Виконавець заповіту або особа, яка вживає заходів щодо охорони спадкового майна, — рішенням уповноважених органів або документами, визначеними у законі (статті 1283, 1286, 1288 ЦК).

У судовому засіданні суд має встановити особи тих, хто з'явився, а також перевірити повноваження представників (ч. З ст. 163 ЦПК), тобто з'ясувати, яким документом посвідчуються повноваження пред­ставника та чи правильно він оформлений. Відповідно до закону ори­гінали або копії документів, що підтверджують повноваження пред­ставників, приєднуються до справи. Згідно із ч. 5 ст. 42 ЦПК копії документів, наданих представниками на підтвердження своїх повно­важень, можуть бути посвідчені суддею та приєднані до справи. У жур­налі судового засідання (протоколі) повинен бути зроблений відповід­ний запис. Зазначене правило забезпечує можливість встановити В необхідних випадках факт участі у справі представника і перевірити обсяг його повноважень.

• Питання для самоконтролю

1. Що таке представництво в суді?

2. Визначте склад осіб, які можуть брати участь у цивільному судочинстві через представника.

3. Чи може особа, яка бере участь у справі, мати декількох представників?

4. Класифікація представництва в суді.

5. Хто може бути законним представником у суді?

6. Якими є підстави призначення або заміни законного пред­ставника судом?

7. Хто може бути добровільним представником у суді?

8. За якими правовими ознаками представники віднесені за­коном до осіб, які беруть участь у справі?

9. Чи залежить обсяг процесуальних повноважень представ­ників у суді від виду представництва?

10. Як посвідчуються повноваження представників у суді

?Глава XV —^ ■■■■■■■■ ■ ■ « ■ ■ ■«■ ■ ■■ ■■ ■§

ОСОБИ, ЩО СПРИЯЮТЬ

ЗДІЙСНЕННЮ

ПРАВОСУДДЯ

їй т тій ill ill ill ill т § 1. СВІДОК

Свідок не є особою, яка бере участь у справі, але відповідно до ст. 47 ЦПК входить до числа осіб, які є іншими учасниками процесу, тобто є особою, що сприяє здійсненню правосуддя у цивільній справі. Свідок є юридично незаінтересованою особою в результаті вирішення справи, не є учасником матеріально-спірних відносин. Разом із тим

ч. З ст. 180 ЦПК зобов'язує суд перед допитом свідка встановити його стосунки із сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, оскільки це має значення для правильної побудови допиту свідка та оцінки його показань. Іншою особливістю процесуального становища свідка є також те, що він, як і експерт, є джерелом пізнання судом фак­тичних обставин у справі, його показання направлені на встановлення судом тих спірних юридичних фактів, за допомогою яких виникли, змінилися або були припинені дані спірні матеріальні правовідносини, існування яких стверджує чи заперечує позивач, відповідач, третя осо­ба. Тобто показання свідка є засобом доказування, про що йдеться у ст. 57 ЦПК, з яких суд одержує інформацію, що є необхідною для правильного вирішення справи.

Свідок є суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і тому наділений у процесі певними правами і обов'язками, які складають зміст його правоздатності та дієздатності. Його правоздатність виникає разом із дієздатністю , адже свідком може бути кожна особа, якій відо­мі будь-які обставини, що стосуються справи (ч. 1 ст. 50 ЦПК), яка здатна сприймати і відтворювати події навколишнього світу. Це зна­чить, що закон не встановлює обмежень за мотивами родинних сто­сунків або за мотивами віку свідка, але суди повинні по можливості уникати притягнення як свідків малолітніх дітей і враховувати їх ро­зумові вікові межі зі сприйняття фактів об'єктивної дійсності. Разом із тим у законі міститься ряд обмежень для допиту осіб як свідків.

Див.: Щеглов, В. Н. Субъекты гражданского процессуального процесса [Текст] / В. Н. Щеглов. - Томск : Изд-во Томск, ун-та, 1979. - С. 25.

376Відповідно до ст. 51 ЦПК не підлягають допиту як свідки:

1. недієздатні фізичні особи, а також особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному лікувальному закладі і не здатні через свої психічні чи фізичні вади правильно сприймати об­ставини, що мають значення для справи, або давати показання;

2. особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним ста­новищем, — про такі відомості;

3. священнослужителі — про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;

4. професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обста­вини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку.

Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допи­тані як свідки без їх згоди, а представники дипломатичних представ­ництв — без згоди дипломатичного представництва. Тобто така забо­рона має умовний характер і вони можуть бути допитані в разі їх згоди, яка повинна бути надана перед допитом. Це випливає із положень За­кону України від 20.09.2001 р. «Про дипломатичну службу».

Крім зазначеного, існує правило, що особи можуть у визначених законом випадках скористатися правом імунітету свідка, тобто від­мовитися від давання показань. Це правило існувало ще в римському праві — «ніхто не може бути викликаний проти своєї волі для свідчен­ня проти тестя, зятя, вітчима, пасинка, двоюрідного брата, двоюрідної сестри, двоюрідного племінника і тих, хто знаходиться в більш близь­кій ступені родичів...».

За чинним законодавством (ст. 63 Конституції України, ч. 1 ст. 52 ЦПК) фізична особа вправі відмовитися від давання показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близь­кий родич цих осіб).

У ЦПК вперше введено правило, що особа, яка відмовляється да­вати показання, зобов'язана повідомити причини відмови (ч. 2 ст. 52 ЦПК).

Свідок попадає в суд в основному з ініціативи осіб, які беруть участь у справі, а також за ініціативою суду, наприклад, у справах окремого провадження (ч. 2 ст. 235 ЦПК). При цьому особа, яка заявляє клопотання про виклик свідка, зобов'язана у заяві зазначити його ім'я, місце проживання (перебування) або місце роботи, обставини, які він може підтвердити (ст. 136 ЦПК).

На відміну від ЦПК 1963 р. новий процесуальний закон виразно зазначає про обов'язки і права свідка (ст. 50 ЦПК). Сформульовані два основних обов'язки: 1) з'явитися за викликом до суду у визначений час; 2) дати правдиві показання про відомі йому обставини. У разі не­можливості прибуття за викликом суду свідок зобов'язаний завчасно повідомити про це суд.

Свідки, які постійно проживають за межами знаходження суду, який розглядає справу, і не можуть з поважних причин з'явитися в судове засідання, можуть бути допитані судом за місцем їх проживання за судовим дорученням суду, який розглядає справу. Однак, якщо свідки, які дали показання суду, що виконував доручення, прибудуть у суд, який розглядає справу, вони дають показання у загальному порядку (ст. 132 ЦПК).

Особи, викликані до суду як свідки, мають права, які забезпечують їм реальну можливість з'явитися до суду для усного викладу своїх по­казань, а також для якнайповнішого та правильного повідомлення відо­мостей про факти.

Так, свідок, який не володіє мовою, якою ведеться судочинство, має право давати показання рідною мовою або мовою, якою він воло­діє. Не викликає заперечення його право користуватися послугами перекладача.

По-друге, свідок має право користуватися письмовими записами в тих випадках, якщо його показання пов'язані з будь-якими обчислен­нями та іншими даними, які важко зберегти в пам'яті. Ці записи пред'являються судові та особам, які беруть участь у справі, і можуть бути приєднані до справи за ухвалою суду (ст. 181 ЦПК).

По-третє, свідок може відмовитися від давання показань у випад­ках, встановлених законом.

Також свідок має право на компенсацію витрат, пов'язаних із ви­кликом до суду. Закон гарантує на час виконання обов'язків свідка збереження середнього заробітку за місцем роботи. Добові уразі пере­їзду, наймання житла, а також компенсація за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам відшкодовуються. Зазначене пра­во свідка та особи, яка сплачує свідкам витрати, детально урегульо­вано ст. 86 ЦПК. Граничний розмір компенсації витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006 р. № 590 «Про граничні розміри компенсації витрат, пов'язаних із розглядом цивільних та адміністративних справ, і по­рядок їх компенсації за рахунок держави».

Свідок у цивільному процесі може використати й інші права, а саме: просити дозволу залишити залу судового засідання до закінчення роз­гляду справи після допиту, може бути за власного заявою допитаний повторно.

Дача показань свідком є громадянським обов'язком кожної особи, за винятками, встановленими законом. За завідомо неправдиві пока­зання або за відмову від давання показань з непередбачених законом підстав свідок несе кримінальну відповідальність (статті 384,385 КК),

а за невиконання інших обов'язків — відповідальність, встановлену

з

законом, наприклад за ст. 185 КУпАП у разі неповаги до суду, що ви­явилась у злісному ухиленні від явки в суд або в непідкоренні розпо­рядженню головуючого чи у порушенні порядку під час судового за­сідання. Також у разі неявки в судове засідання свідок, який належним чином був повідомлений, але без поважних причин не з'явився в су­дове засідання або не повідомив про причини неявки, може бути під­даний приводу через органи внутрішніх справ з відшкодуванням у до­хід держави витрат на його здійснення (ст. 94 ЦПК). Цією статтею встановлені випадки, за яких деякі свідки не підлягають приводу.